Ініціатори з ЄС
	А. Яценюк, Д. Керрі і посол Д. Пайєт у Києві 5 лютого 2015 року

Коли я пишу ці рядки увечері 10 лютого за київським часом, зустріч у Мінську представників Тристоронньої контактної групи має ось-ось початися. Вона готуватиме ґрунт для запланованої на 11 лютого зустрічі лідерів чотирьох держав так званого «нормандського» формату – України, Росії, Німеччини та Франції.

Чи відбудеться ця зустріч і чи не зірветься наступна? Що останнім часом зроблено для якогось прориву у ситуації в зоні АТО і, загалом, на Донбасі? Уточню – що зроблено всередині України і нашими міжнародними партнерами?
Давайте осмислимо ці кроки до бажаного, але не гарантованого прориву.

Турне двох лідерів до Києва й Москви

Канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Франсуа Олланд проявили ініціативу і вирішили спробувати зв’язати дипломатичні ниточки між Києвом та Москвою, які останнім часом якщо й не обірвалися, то значно провисли.
Вважаючи, що Україні і Росії не вдається досягти якихось зсувів у переговорному процесі, що призвело до провалу першолютневих перемовин Тристоронньої контактної групи у тому ж таки Мінську (про це я писав у минулому числі нашого часопису), Меркель і Олланд зробили блискавичні візити до Києва і Москви.

Пункт А. Київ

У Києві 5 лютого перебував з візитом Держсекретар США Д. Керрі. Він мав свою програму, вів перемовини з прем’єр-міністром України Арсенієм Яценюком, коментуючи це так: «Це все наші спільні зусилля, щоб побачити, чи можемо ми щось зробити, виходячи із законних ініціатив, які приведуть до деескалації ситуації».
Але, судячи з усього, Керрі дуже хотів потрапити на перемовини Олланда і Меркель з президентом України Петром Порошенком. Подейкували навіть, що він досить довгий час чекав у приміщенні Кабміну, коли його закличуть до Адміністрації президента України, де трійця лідерів вела перемовини.
Але його не закликали, і Держсекретар не в кращому настрої відбув на летовище «Бориспіль», щоб відлетіти з України.
Вважається, що проти присутності Д. Керрі у перемовинах з Порошенком виступила канцлер Меркель. Кажуть, вона не хотіла цього з двох причин: по-перше, вважала за потрібне наголосити на своїх та французьких ініціативах, а не залучати сюди й американську позицію. По-друге, нібито, не хотіла давати президентові Росії Путіну підстави заявляти про те, що ЄС діє за американськими настановами.
Судячи з усього, сторони домовилися про певне гальмування руху України по напрямку до ЄС і НАТО. Перед відльотом до Києва президент Олланд, взагалі, жорстко позначив свою позицію: він зробив заяву про те, що Франція не підтримує ідею приєднання України до Північноатлантичного альянсу.
Про хід перемовин двійки європейських лідерів з президентом Порошенком відомо на цей час небагато. Але витоки фрагментарної інформації дозволяють, все-таки, обережно сформулювати головне – на Україну, начебто, не тиснули, все обговорювали і ні до чого не силували. Готового плану у Меркель з Олландом, нібито, не було, і він народжувався у співпраці з Порошенком.
За основу бралися Мінські домовленості. Січневі пропозиції Путіна про федералізацію України й особливий статус для Донбасу бралися до уваги, але основу київського документу, нібито, не склали.
Напрацьований у Києві компромісний документ, з яким Меркель і Олланд повинні були поїхати до Москви – це спільна позиція трьох лідерів – Німеччини, Франції та України – так коментували підсумки київських перемовин втаємничені посадовці.
Головні проблеми, які надзвичайно цікавлять українську громадськість – це лінія розмежування між територіями, підконтрольними «ДНР» і «ЛНР», і всією іншою Україною, а також питання статусу окупованих територій.
Київ наполягає на поверненні до вересневої 2014 року лінії розмежування, а сепаратисти вперто наполягають на новій лінії, яка включає території, втрачені Україною за останні півроку.
Київ наполягає на місцевих виборах в «ДНР» і «ЛНР» за українськими законами, а сепаратисти наполягають на повній політичній незалежності від Києва, але за умови, що Київ буде при цьому годувати населення окупованих територій.
Позиції ці настільки несумісні, що з важко уявити собі той компроміс, до якого можуть дійти сторони переговорів і у тристоронньому форматі (робочі представники всіх сторін) 10 лютого, і у чотиристоронньому форматі (лідери України, Росії, Німеччини, Франції) 11 лютого.

Пункт Б. Москва

Москва, 7 лютого 2015 року

З Києва Меркель і Олланд полетіли у Москву і 7 лютого представити Путіну узгоджені з Порошенком пропозиції.
Які вони? Поки що достеменно невідомо. Перемовини були складними і тривали п’ять годин. Судячи з усього, президент Путін не згоджувався з багатьма (а, можливо, і з усіма) пропозиціями президентів Олланда, Порошенка і канцлера Меркель.

Про це можна здогадатися з виразів облич учасників перемовин, які мовчки, вийшли до преси, не обмінялися на публіці символічними і звичайними в таких випадках рукостисканнями, мовчки і без посмішок попозували і пішли.
Не було підсумкового документу, спільної прес-конференції – нічого такого, що свідчило б, бодай, про якійсь досягнуті компроміси і спільні позиції.
Але домовленість про зустріч на вищому рівні у Мінську 11 лютого все ж-таки була досягнута, і четверо лідерів готуються до неї, якщо не трапиться щось непередбачене.

Мюнхен

	П. Порошенко у Мюнхені

Поки троє лідерів вели перемовини у Москві, президент Порошенко 7 лютого злітав до Мюнхена, де взяв участь у міжнародній конференції з безпеки. З трибуни він продемонстрував присутнім трофейні паспорти російських військовослужбовців, які мали засвідчити їхню участь у бойових діях на території України.
На основі показаного Порошенко вкотре наголосив, що Україна заявляє всьому світові про те, що російські військові воюють проти України, і твердження Росії, що події на Сході є внутрішньоукраїнським конфліктом, громадянською війною, неправдиві.

Звертаючись до аудиторії, президент Порошенко запитав: «Скільки ще доказів нам потрібно для того, щоб визнати очевидний факт, що російські найманці, зброя, військові тренери та війська перебувають на нашій території?
Сьогодні я взяв зі собою паспорти та військові квитки російських солдатів, російських офіцерів, які приїхали до нас, – це найкращий доказ агресії та присутності російських військових.
Останній рік став нескінченою трагедією для мого народу. Список загиблих українських військових, що боронять свою землю від агресора, постійно зростає.
Я маю паспорти та військові квитки російських солдатів та офіцерів, які «загубилися». Це найкращий доказ агресії та присутності російських військ.
Ми робимо багато конференцій, щоб продемонструвати всьому світові російських солдатів та офіцерів і те, як вони «загубилися» за багато кілометрів від кордонів зі зброєю та танками, які вбивають десятки, сотні, тисячі наших співвітчизників.
Це триває понад вісім місяців. Це стало нескінченною трагедією для моєї нації. Кількість загиблих українських солдатів, які захищали Україну від агресії, вже сягнула 1432 осіб. 5638 мирних мешканців було вбито з квітня місяця».
Не забув Головнокомандувач і про свого найзнаменитішого на сьогодні офіцера: «Надія Савченко – пілот українських повітряних сил, капітан моєї армії – провела 237 днів у російській в’язниці, куди вона була забрана з української території за те, що пішла захищати свою країну як офіцер.
Сьогодні 57-й день її голодування проти її незаконного викрадення та ув’язнення. Це машина, яка дуже нагадує радянську репресивну машину, яка зараз використовуються для того, щоб зламати волю українського офіцера. І коли ми кажемо «Свободу Надії!», ми маємо на увазі, що кожний українець, що був викрадений і зазнав тортур за те, що він захищав свою країну, має бути звільнений».

Басманний суд

Надія в клітці не здається. Світлина Євгена Фельдмана

А через три дні до народного депутата України, української льотчиці Надії Савченко знову була прикута увага українців та міжнародної спільноти. Басманний районний суд Москви розглядав питання щодо перебування Надії Савченко в ув’язненні.
Захист просив відпустити. Сама Надія обіцяла припинити голодування, якщо її помістять на будь-яку українську територію – наприклад, у посольство України в Росії.
Прокурор вимагав продовжити перебування Надії за ґратами ще на три місяці.

На суд дозволили приїхати сестрі Вірі та матері. Стан матері можна було зрозуміти. Вона плакала і просила доньку припинити голодування. Через деякий час матері стало погано, її вивели із зали і зробили це, за повідомленнями ЗМІ, грубо, майже виштовхали. Коли Надія зі своєї заґратованої клітки вимагала, щоб охоронець прибрав руки від її матері, суддя зробив Надії зауваження.
До самої ж ув’язненої ставилися підкреслено жорстко. Навіть у етнічного росіянина Полозова, адвоката Надії, увірвався терпець. Дивлячись на навмисні знущання над Надією, він сказав: «Голодуючій Савченко конвой навмисно не передавав воду впродовж усього часу перебування в суді. Цих мерзотників необхідно притягнути до відповідальності».
А один з конвоїрів перейшов усі межі грубощів.
Адвокати Надії Савченко подадуть заяву до Генпрокуратури на начальника конвою за образу підзахисної. Про це у Twitter заявив один з адвокатів українки Микола Полозов.

	10 лютого 2015 року. Басманний суд

«Поки Надя чекала рішення в конвойному приміщенні, начальник конвою Альохін їй заявив, щоб вона не розмовляла з ними «чурбанською мовою», – написав він.
Намагаючись уникнути розголосу, журналістам на фото- і відеозйомку судді дали лише 1 хвилину. Але світлини змарнілої Надії все ж таки вдалося зробити.

Як і очікувалось, суддя став на бік прокурора і продовжив термін перебування Надії Савченко за ґратами до 13 травня.
Закінчую я цю статтю, чуючи повідомлення, що зустріч тристоронньої контактної групи у Мінську завершилася.
Із зали мовчки вийшли і без коментарів роз’їхалися всі учасники цієї зустрічі.
Посол Росії в Україні М. Зурабов та представниця ОБСЄ Гайді Тальявіні були очікуваними і питань не викликали.
Представники угруповань «ДНР» та «ЛНР» Денис Пушилін і Владислав Дейнего, з якими українська сторона 1 лютого не хотіла розмовляти, вимагаючи перших керівників сепаратистських «республік», 10 лютого уже заперечень не викликали, що є знаком компромісу не на користь України.
Виявилося також, що, окрім Кучми, Україну на цій зустрічі представляв також Віктор Медведчук, представлений, як «громадський і політичний діяч». Хто наполіг і хто згодився, щоб кум Путіна представляв українську сторону у перемовинах – не зрозуміло. Але його присутність промовисто свідчить про те, що нам, напевно, варто очікувати значних поступок України сепаратистам і Росії на зустрічі «великої четвірки» 11 лютого.

Висновок

Усі розуміють, що війну на Сході України потрібно завершити. Але яким чином, з яким результатом, якими втратами і здобутками?
Усі ці питання будуть обговорюватися 11 лютого у Мінську.
У мене є передчуття, що Україні запропонують піти на такі значні компроміси, які фактично означатимуть втрату окупованих територій Донбасу і перетворення їх на постійну виразку на тілі України.
Маючи цю відкриту рану, Україна не зможе вступити ні в ЄС, ні, тим більше, у НАТО. Та й європейські партнери вже не дуже цього хочуть, поступаючись наполяганням і жорстким вимогам Путіна.
Якщо ж мирний компроміс у Мінську 11 лютого не вдасться, тоді з новою гостротою постане питання, як повертати втрачені території і чи варто при цьому вимагати та очікувати від Заходу постачання Україні новітньої зброї.
Зброя на Сході може бути схилена у землю, а може знову активізуватися і стріляти з більшою силою, ніж це було й досі. Хоча і зараз війна там не стихає.