Зараз дуже важко знайти чесну, безкорисливу людину, котра би все життя творила добро своєму ближньому і не потребували за це ні грошей, ні слави, ні уваги, ні навіть вдячності. Мені пощастило зустріти таку людину і приятелювати з нею. Таким був мій краянин, львівський гуцул Василь Романович Флейчук. Він часто допомагав порадою всім, хто цього потребував. Подорожнього завжди нагодував. Давав прихисток. Недужого навідував. Ніколи не шкодував для людей власного часу. Не вмів ображатися і завжди був спокійним. На жаль, смерть невблаганна і забирає всіх. У ніч зі 7 на 8 січня 2009 року забрала вона і Василя Романовича, котрий не дожив до свого 85-річчя лише тиждень.

Народився Василь Флейчук 14 січня 1924 року, в селі Малий Ключів, Коломийського району, Івано-Франківської області, у багатодітній сім’ї. У 1937-39 роках навчався у Коломийській гімназії, яку успішно закінчив. Навчання було нелегким для сільського хлопця, до того ж, дорого обходилося батькам. У 1940 р., разом з німецькими колоністами, 16-річним хлопцем виїхав у польське місто Лодзь, а відтак, перебував в інших польських і німецьких містах.
Під час війни був членом Українського національного об’єднання і симпатиком ОУН. У 1942 році повернувся до Коломиї, де продовжував бути активним у національному житті. У 1944 р. потрапив на фронт як солдат Радянської армії. На Прибалтійському фронті був поранений. У нозі залишилися два уламки, з якими пройшов усе життя.
У 1945 р. повернувся до Коломиї і влаштувався на роботу у військовий госпіталь. Згодом військова частина перебралася до Львова, а з нею і Василь Романович. Це, мабуть, врятувало його від переслідування каральних органів. Після війни у Львові закінчив бухгалтерські та економічні курси, працював економістом заводу «Кінескоп». Згодом тут поселилися дві його сестри і брат. Паралельно навчався на вечірньому відділі філологічного факультету університету І. Франка.
Василь Флейчук був великим книголюбом. Ще змалку купував різні книжки, з яких утворилася велика книгозбірня, яка зберігалася у його маленькій кімнатці-кавалєрці на затишній вулиці Тютюнників, навпроти музею С. Людкевича. Тисячі книжок, які не вміщувалися у шафах, були складені аж під саму стелю. Від дверей до ліжка був вузенький прохід. Література була різноманітною: довідкові видання, мистецтво, історія, краєзнавство. Були у нього і рідкісні видання польських, чеських, словацьких, німецьких та українських вчених. Це було його найбільшим багатством.
А ще Василь Романович мав здібність до вивчення мов. Досконало знав російську, польську, сербську, німецьку, грецьку, латинську і старослов’янську.
Хоча Василь Флейчук жив самотньо, проте самотнім не почувався ніколи, адже у його маленькій квартирі завжди було людно. З цією надзвичайно цікавою та ерудованою людиною було про що поговорити. Він знаходив мову з людьми різної вікової категорії, віросповідання та інших уподобань. Знаходили у нього притулок студенти, які часто користувалися книжками Василя Романовича і слухали мудрі поради. Гостями Василя Флейчука були також столичні професори, представники української діаспори, гуцули і навіть чужинці. До речі, один київський науковець написав дисертацію, так би мовити, не виходячи з хати, бо знайшов усю потрібну літературу.
Тяжко було уявити без Флейчука діяльність суспільно-культурного товариства «Гуцульщина» у Львові, в яке він вклав велику працю. Вдома постійно вів різні виписки, розрахунки, записи, розклади товариства. Ніколи не обминав В. Флейчук жодного гуцульського фестивалю та інших культурних заходів. Всюди ходив з фотоапаратом. Усе це фотографував, а фотографії роздаровував приятелям і студентам.
Пригадую своє навчання на першому курсі факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка. Один із навчальних корпусів був розташований неподалік від домівки Флейчука. Повертаючись ввечері додому, я неодмінно заходив до нього. Він ще з порога казав: «Маю добру зупу». Я ніколи не відмовлявся, бо його зупа дійсно була доброю, дотепер пам’ятаю її смак. Іноді пропонував ще й 50 грамів власноруч виготовленої на травах настоянки, щоразу іншої.
Василь Флейчук ніколи ні в чому не відмовляв, завжди знаходив час для зустрічі і розмови. А коли я деякий час не мав де жити, то Василь Романович дав мені своє єдине ліжко, а сам пішов спати до сестри. Згодом саме він знайшов для мене у Львові перше помешкання.
Великим спогадом про цю людину у мене залишився з десяток подарованих книжок з його цінної книгозбірні з підписом, серед яких рідкісне видання – «Заповіт» Т. Шевченка усіма мовами світу. Але найкращою пам’яткою, яку ніхто не зможе стерти, залишиться пам’ять у серці про людину, яка творила тільки добро і не вміла злитися. Досі я не зустрів людину з таким добрим серцем і щирою душею.
Покійний Василь Флейчук дуже любив свій край і часто туди навідувався. Він часто наголошував: «Якщо я не був у Криворівні хоч раз у рік, значить цей рік я прожив намарно».
Десь два роки перед смертю Василь Романович почав роздаровувати багатьом людям, університетським бібліотекам і українським громадам за кордоном власні книжки, немовби відчував близьку смерть.
Похоронили Василя Романовича, на його ж прохання, у рідному селі. Хай земля йому буде пухом, а душі його, як кажуть на Гуцульщині, Царство Небесне.