Ювілейна монета «Іван Багряний» із серії «Видатні особистості України»

Фундація імені Івана Багряного, фото 2010 р.

Іван Багряний. Книга, 1929 рік

Іван Багряний. Книга, 1930 рік

Іван Багряний. Книга, 1946 рік

Іван Дубинець і Галина та Іван Багряні, 1949 рік

Олександр Шугай (зліва) та Олексій Коновал

Родина Воскобійників, Миргород, 1930-і роки

Галина та Олексій Воскобійники

Як щойно стало відомо, за підсумками 2014 року мене, Олександра Панченка, літератора й адвоката з Лохвиці, Полтавської області,   було відзначено дипломом літературної премії імені Івана Багряного, яким нагороджує у США Фундація імені Івана Багряного за літературні твори українською мовою, наукові дослідження, як також за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства.

Відомо, що ця висока відзнака дається за літературні твори українською мовою незалежно від місця проживання автора, враховуючи високу мистецьку якість у поєднанні з внеском автора у розбудову української державності та консолідації суспільства. Диплом вручають за рекомендацією журі, до якого входять українці з країн поселення. Слід зазначити, що серед лауреатів цієї високої «багрянівської» відзнаки видатні українські громадські діячі, дисиденти й письменники: академік Іван Михайлович Дзюба (1996), український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент совєцьких часів, Герой України, академік НАНУ, другий міністр культури України; Олександр Володимирович Шугай (1998), уродженець села Олексіївка, сусіднього з Лохвицьким Роменського району, але вже Сумської області, український письменник, автор багатьох творів, серед яких – роман-дослідження «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду», роман «Притча про хату, або Сорок святих», есей «Багряний читає Липинського»… (сторінками книги «Листи до братів-хліборобів»), «Усе живе – тепле» (нове про Григора Тютюнника), упорядника збірки творів Івана Багряного «Під знаком Скорпіона», «До Ворскли, по рибу»; св. пам. Анатолій Григорович Погрібний (2002), український літературознавець, письменник, критик і публіцист, політичний, культурний і громадський діяч, академік, доктор філологічних наук, професор, лауреат багатьох національних премій, зокрема, Національної премії України ім. Т. Шевченка, засновник і голова Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка; Олег Романчук (2008), відомий публіцист, автор багатьох наукових і науково-популярних статей, досліджень; Олексій Григорович Коновал, уродженець села Петрівці, на Миргородщині, 2010 року отримав спеціальне відзначення за його надзвичайну віддану працю у Фундації впродовж 35 років, диплом лауреата премії імені Івана Багряного йому було вручено як одному з організаторів Фундації та її багаторічному скарбникові, редакторові сторінки Фундації в газетах «Свобода» та «Бюлетень», він також був нагороджений дипломом від Фундації родини Воскобійників як «журналіст-літописець українського життя в діаспорі, невтомний громадський діяч-літературознавець, автор-упорядник низки вагомих високоцінних видань». Отож, за підсумками 2014 року, лауреатом літературної премії Фундації Івана Багряного у США став я, Олександр Панченко, професійний адвокат, приватний дослідник історії й літератор, уродженець й мешканець Полтавщини, чим, ясна річ, дуже пишаюсь.
Принагідно зазначу, що у місцевих краєзнавців немає, на жаль, достеменних даних, про те, чи майбутній всесвітньовідомий письменник та громадський діяч Іван Павлович Багряний був на Полтавщині. Бо ж Іван Багряний – це його псевдо, а справжнє ж його ім’я та прізвище є Іван Лозов’ягін (чи українською мовою – Лозов’яга). Він народився 19 вересня 1907 року, у селі Куземині (тепер – Охтирський район, Сумської області) (1907.10.02), у родині муляра Павла Петровича Лозов’яги. Мати майбутнього письменника – Євдокія Іванівна (в дівоцтві – Кривуша) – походила із заможного селянського роду також із села Куземин, біля Охтирки, що наразі є районним центром Сумської області, який межує з Полтавщиною.
Родинне село Івана Багряного, його батьків й дідів – Лозов’яг та Кривуш – розташоване на правому березі річки Ворскла, яка протікає й Полтавщиною. Вище за течією цієї річки, на відстані кількох кілометрів, розташоване село Скелька, а нижче за течією – село Більськ, вже, так би мовити, нашого, Котелевського району, неподалік розташоване знамените Більське городище, час заснування якого належить до VII сторіччя до нашої ери. Відомо, що оспівана у багатьох творах річка Ворскла у цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці й заболочені озера, а до навколишніх сіл примикають невеликі дубові масиви. До речі, село Івана Багряного – Куземин – згадується у статтях, підписаних гетьманом Брюховецьким і його старшиною в жовтні 1665 року у Москві, як козацьке містечко таки Гадяцької волості Зінківського козацького полку. До речі, у селі Куземині, крім Івана Багряного (Лозов’яги), народився також видатний український академік, хімік-органік, автор оригінальних праць з органічного синтезу, хімії гетероциклічних сполук та алкалоїдів Олексій Євгенович Чичибабін, який знайшов Вічний спочинок у Парижі 15 серпня 1945 року, але і його життя також було пов’язане з полтавськими теренами, бо ж наприкінці ХІХ сторіччя, у 1879-1888 роках, він мешкав разом зі своєю родиною у полтавському повітовому центрі Лубни й навчався у тамтешній чоловічій гімназії.
Слід нагадати, що майбутній письменник Іван Багряний пройшов дуже складний життєвий шлях: був учнем технічної школи слюсарного ремесла, навчався у Краснопільській школі художньо-керамічного профілю, пізніше був завполітом цукроварні й навіть – окружним політінспектором в Охтирській міліції, згодом працював учителем малювання у колонії для безпритульних та сиріт, входив до спілки «Плуг» й до опозиційного літературного об’єднання МАРС (так званої «Майстерні революційного слова»), де духовно зблизився з митцями слова Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Євгеном Плужником, Тодосем Осьмачкою, які пізніше зазнали нищівної критики з боку офіційних совєцьких критиканів-підлабузників та були всіляко переслідувані з боку репресивних органів сталінського режиму. Однак, саме в цей складний період Іван Багряний зростав духовно, він активно працював й друкувався у часописах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях».
16 квітня 1932 року його заарештували у Харкові й звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації» у його літературних творах, таких, як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальній сатирі «Батіг». І. Багряний пробув цілих 11 місяців у камері одиночного ув’язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. 25 жовтня 1932 року його все ж звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень до Далекого Сходу, згодом була втеча до України та повторний арешт у дорозі, пізніше вже був новий термін (3 роки) – тепер уже в таборі БАМТАБу. 16 червня 1938 року Іван Павлович був втретє арештований, «сидів» у Харківській в’язниці УДБ-НКВС на Холодній горі. Згодом йому висунуто нове звинувачення – участь чи навіть керівництво націоналістичною контрреволюційною організацією. І хоча тривали довгі дні знущань та допитів, акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями Іван Багряний не підписав. 1 квітня 1940 року прийнято постанову, в якій зазначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928-1932 років, за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов’ягіна слідством не отримано». Хворий, знесилений, Іван Багряний повернувся до Охтирки. Автобіографічні подробиці про ці п’ять років життя – арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на Батьківщину – письменник використав у своєму романі «Сад Гетсиманський».
До речі, на еміграції Івана Павловича Багряного об’єднували дружні зв’язки й великі патріотичні прагнення з уродженцем села Венслави, Лохвицького повіту, знаменитим диригентом й організатором багатьох хорових колективів Нестором Городовенком. По Другій світовій війні у Західній Німеччині вони щиро заприятелювали, майбутня дружина Багряного – Галина Тригуб – входила до складу відомого хору «Україна», який Н. Городовенко заснував у Фюссені 1946 року. У 1959 році Іван Багряний, відвідуючи Канаду, зустрівся з нашим земляком Н. Городовенком у Монреалі. Вони листувалися до останніх днів земного життя. До речі, син Івана Багряного, що тепер замешкав у Новому Ульмі (ФРН), також називається Нестором. В Україні знають і пам’ятають Івана Павловича Багряного: 15 вересня 2006 року президентом України Ющенком було видано Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного», а через рік введено в обіг ювілейну монету «Іван Багряний» із серії «Видатні особистості України».
Фундацію імені Івана Багряного у США було засновано 1975 року, у штаті Пенсильванія, з ініціативи колишнього остарбайтера, патріота-українця, прихильника творчості Івана Багряного Миколи Шаблія, члена Української революційно-демократичної партії (УРДП), з метою вшанування світлої пам’яті відомого письменника. Наразі головою Фундації імені Івана Багряного у США є підприємець і меценат Галина Воскобійник (у дівоцтві – Дробот), активна доброчинна діяльність якої скерована на конкретні проекти підтримки українського національного освітньо-культурного життя в діаспорі, як також – на опікунство над сиротинцями та дитячими інтернатами в Україні, а її приватна дизайнерська студія «Helen Woskob» зберігає у своїх фондах та експонує на виставках твори українських митців Олександра Архипенка, Миколи Глущенка, Якова Гніздовського, Віктора Зарецького, Олександра Івахненка та інших. За свою активну діяльність пані Галина Воскобійник була нагороджена відзнаками президентів України, за внесок у культурний розвиток України її було нагороджено орденом св. Володимира, який вона отримала з рук Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату Святішого Патріарха Філарета. І хоча народжена пані Галина у Божедарівському районі, на Січеславівщині, вона є відданою помічницею свого чоловіка Олексій Воскобійника, нашого земляка-полтавця, який народився на Миргородщині 13 березня 1922 року. Пан Олексій – це той американський полтавчанин, який став першим у США власником приватної телевізійної ретрансляційної корпорації «Гордий орел», що започаткувала якісну трансляцію телепередач не лише в місті Стейт-Коледж, але й на значній території всього штату Пенсильванія, тож американські телеглядачі цього регіону США знайомляться й з новинами та життям далекої України.
Родина бізнесовця через Пенсильванський університет виділяє півтора мільйона американських доларів на навчання в США українських студентів. Реалізовуючи масштабні благодійницькі проекти, видатні бізнесмени та меценати Воскобійники здійснюють важливу для майбутнього України справу: сприяють присутності й розвитку українського інтелекту у світі. Закономірно, що імена Воскобійників на стіні сучасної лікарні в Майнтен Вю Госпітал та української православної церкви в Купер-Сіті, у Флориді. В Україні меценати-патріоти впроваджують у Національному аграрному університеті, почесним професором якого є наш земляк-полтавчанин Олексій Воскобійник, найсучасніші сільськогосподарські проекти та програми. В США та Канаді існує почесна відзнака, символ суспільного визнання – звання Будівничий США чи Канади. Олексій Воскобійник належить до цієї шанованої когорти. Уряд штату Пенсильванія нагородив Алекса Воскоба почесним дипломом «Найкращий універсальний будівничий», а журнал «Волл-Стріт» 1998 року визначив «Кращим бізнесовцем року в США».
Загалом же, посада голови Фундації виборна. Від 1982 по 2000 рр. її очолював Анатолій Лисий – лікар, журналіст, громадсько-політичний та церковний діяч, а згодом, від 2004 по 2008 рік, він знову очолив Фундацію. Доктор Анатолій Лисий був головою Комітету допомоги Руху в Міннесоті, який організував допомогу жертвам Чорнобильської трагедії, надіславши понад дві тонни ліків та інших медичних матеріалів, як також представником Координаційного комітету допомоги Україні (ККДУ), який було засновано у 1991 році. За сприяння цього Комітету було, наприклад, перевидано «Історію України» Дмитра Дорошенка для шкіл та вузів. Дописувач Петро Антоненко писав про нього: «…Анатолій Лисий народився 25 грудня 1925 року, в селі Підлипному, Конотопського району Сумщини, в родині вчителів. Батько Михайло, директор десятирічки, був арештований 1935 року, звинувачений у «петлюрівщині» і засуджений на 5 років тюрми. Під час Другої світової війни Анатолій з батьками вирушив на Захід.
Спершу зупинилися у Львові, де 1943 року Анатолій закінчив духовну семінарію. По війні родина перебралася до Німеччини. Тут, у Мюнхені, протягом п’яти років Анатолій навчався на медичному факультеті університету, який закінчив 1950 року і захистив дисертацію. Того ж року родина переїхала до США й оселилася в Міннеаполісі (штат Міннесота), де панові Анатолію судилося прожити решту життя, понад 60 років. Невдовзі Анатолій Лисий склав додатковий іспит і отримав американську ліцензію лікаря. А 1975 року отримав звання професора медичного факультету Міннесотського університету. Всі роки був членом Американської медичної асоціації та Українського лікарського товариства Америки. Замолоду долучився до активної громадсько-політичної діяльності. 1947 року, ще студентом, вступив до Української революційно-демократичної партії, став послідовником і соратником Івана Багряного. Цю ж діяльність продовжив і у США, від 1965 року був членом секретаріату УРДП, пізніше – одним із заступників голови партії…»
Головою Фундації обирався також Олександр Скоп, серед її активних членів можна назвати братів Олексія та Василя Коновалів, наших земляків, Федора Гайового, Віру Боднарук, Андрія Смика, Миколу Співака.
Слід окремо зазначити, що до нинішнього складу дирекції Фундації імені Івана Багряного серед інших входить інший видатний наш земляк-полтавець Олексій Григорович Коновал, який народився 27 січня 1933 року, у селі Петрівці, на Миргородщині. Він є автором багатьох літературознавчих розвідок про письменників діаспори, упорядником архіву Івана Багряного, відомий як публіцист, громадсько-політичний діяч, донедавна був генеральним секретарем ЦК УРДП, на цю посаду він обирався на п’ятьох з’їздах цієї визначної партії. У далекому 1943 році малий Олекса разом із батьками емігрував на Захід, під час перебування у таборах для переміщених осіб навчався у гімназії. У 1950 році родина Коновалів виїхала до США, де пан Олексій навчався на авіаційно-інженерному факультеті Іллінойського інституту в Чикаго, згодом, у 1960 році, закінчив механічний факультет Іллінойського інституту технологій.
У 1974-1985 роках Олексій Григорович викладав українську мову, літературу, історію в школі українознавства при православній парафії святого Володимира, кілька років був директором школи українознавства. Від 2000 року Олексій Коновал редагує видання «Вісті Фундації імені Івана Багряного», яке, до речі, отримують і у Лохвиці, Миргороді та багатьох інших містах України.
В одному із своїх надзвичайно цікавих й добре вдокументованих дописів наш земляк Олексій Коновал зазначав, що «…під час Другої світової війни багато родин гнаних, переслідуваних, розкуркулюваних та голодуючих у 1933 році залишили Україну й після війни опинилися на території Австрії та Німеччини. Згідно з договором США, Англії та СРСР в Ялті, люди зі східних та центральних областей України, що були частиною радянської України, підлягали примусовій репатріації із Заходу на «родіну», в Совєтський Союз. Українці з Галичини та земель, що до 1939 року були під Польщею, та «стара еміграція», особи, що вийшли на еміграцію з урядом УНР після Першої світової війни, репатріації не підлягали. Тому становище «східняків» і «західників» України було відмінне. В 1946 році Іван Багряний написав памфлет «Чого я не хочу вертатися до СРСР», який, завдяки українцям в американській армії, був переданий до США, перекладений англійською мовою й вручений впливовим сенаторам США, урядові Англії та генералові Айзенгаверові, який з допомогою своїх вояків примушував силою їхати людей на «родіну».
Після того ситуація трохи змінилася, перестали силою вивозити до репатріаційних таборів, але під час «скрінінгів» людей викидали з ДП таборів як непримусово вивезених осіб на роботу в Німеччину. Іван Багряний зі своїми друзями розпочав видавати в Новім Ульмі, в Німеччині, газету «Українські вісті» та в скорому часі створив нову партію під назвою Українська Революційно-Демократична партія (УРДП), яка охопила велику кількість свідомого елементу з центральних та східних областей України, так званих тоді «східняків», людей з Великої України. До них мали певне упередження вихідці із західних областей України, члени та прихильники українських націоналістичних середовищ. Діяльність УРДП спершу зосереджувалася в американській зоні Німеччини, а пізніше поширилася на англійську та французьку зони.
Газета «Українські вісті», що почала виходити наприкінці 1945 року, стала голосом і оборонцем підрадянської еміграції – проти примусової репатріації, чи таборових «скрінінгів» (перевірок, звідки дана особа була – зі Сходу чи Галичини), чи щодо заходів виїзду на нові поселення в інші країни, за океан. Для багатьох членів УРДП відкрилися двері виїзду до США, Канади, Бельгії, Франції, Аргентини, Австралії, Англії, Бразилії, Венесуели та інших країн світу. В тих країнах вони створили в п’ятдесятих роках свої Крайові Комітети УРДП чи ОУРДП та тримали й далі зв’язок зі своєю централею, яка перебувала в Новім Ульмі, де мешкали із своєю родиною Іван Багряний, керівник партії, та більшість членів проводу. Старанням членів УРДП 18 липня 1950 року в Нью Йорку створено Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) в США, а пізніше створено ОДУМ в Канаді, Англії, Австралії, Німеччині та Бельгії. В чотирьох останніх країнах по десяти роках діяльності ОДУМ припинив своє існування через виїзд активних членів ОДУМ-у на американський континент…
У той час у США було створено Демократичне Об’єднання колишніх репресованих з-під Совєтів (ДОБРУС), а в Канаді – Союз Українців – жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО), Легіон ім. Симона Петлюри, Товариство сприяння УНРаді, Товариство Одумівських приятелів (ТОП) та Фундацію ім. Івана Багряного. Середовище УРДП та його вищезгадані братні організації видали цілу низку вартісних книг українською та англійською мовами про колективізацію, розкуркулювання, арешти та заслання на Сибір, голод 1933 року, бо вони були наочними свідками трагічних років комуністичної влади на Україні.
Минули десятки років за межами України, й старша активна генерація в УРДП та його братніх організаціях почала помалу відходити в інший світ. Першим припинив своє існування ДОБРУС, тоді СУЖЕРО та Легіон ім. Симона Петлюри, а з кінцем травня 2000 року члени партії УРДП-УДРП вирішили також припинити своє існування, а спрямувати решту своєї енергії, увагу та фінанси в діяльність Фундації ім. І. Багряного, щоб допомогти незалежній Україні стати на власні ноги. Партія вважала, що не варто переносити свою діяльність в Україну, де й так забагато вже партій, багато яких мають ті ж самі ідеї, що мала УРДП. Рівночасно зі створенням вищезгаданих організацій з’явилися їхні газети, журнали, бюлетені, інформаційні листки та інші пресові органи. За більш, ніж півсторіччя існування цих організацій назбиралося багато архівів та річників різних видань.
Оскільки деякі організації припинили своє існування чи сповільнювали свою діяльність, було вирішено зберегти те, що ще залишилося, – архіви та річники видань, для історії, для студій та дослідів майбутнім поколінням. Річники видань вищезгаданих середовищ: «Українські вісті», «Український Прометей», «Ми ще повернемось!», «Наша боротьба», «Наші позиції», «Штурм», «Нові дні», «Молода Україна» та багато інших видань були передані до Конгресової бібліотеки США у Вашингтоні, до українського музею в Чикаго, до архіву УВАН в Нью-Йорку, до Іллінойського університету в Урбана-Шампейн, в українську секцію, до Імміграційного історично-дослідчого центру при Міннесотському університеті, до Українського культурного і освітнього центру у Вінніпезі, до бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, до Українського Вільного Університету в Нью-Йорку для вислання в Україну та іншим. В Україну вислано безпосередньо нами багато вищезгаданих видань та книжок, виданих нами чи діаспорою в Києво-Могилянську академію, до Острозької академії, до державного Архіву-музею в Києві, до музею ім. Тараса Шевченка в Києві та Каневі, до музею діаспори у Львові, до бібліотек у Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Миколаєві, Харкові, Охтирці, Сумах та інших містах України… Іван Багряний – письменник, публіцист, маляр та громадсько-політичний діяч вів широку кореспонденцію з своїми друзями по перу та партії. У двадцяти папках зберігається цікаве листування, посортоване нами, з такими відомими українській громаді особами, як Григорій Костюк, Віталій Бендер, Юрій Косач, Юрій Шерех, Григорій Китастий, Ігор Костецький, Іван Кошелівець, Дмитро Кислиця, Дмитро Нитченко, Андрій та Микола Лівицькі, Іван Майстренко, Григорій Алексінський, Нестор Городовенко, Тарас Бульба-Боровець, Борис Лівицький, Павло Маляр, Микола Приходько, Василь Чапленко, Володимир Кубійович, Петро Одарченко, Василь Онуфрієнко, Тодось Осьмачка, Леонід Полтава, Микола Понеділок, Микола Степаненко, Михайло Ситник, Петро Шинкар, Микола Шлемкевич, Василь Гришко, Михайло Воскобійник, Мар’ян Дальний (Горгота), Іван Дубинець, Кость Даниленко-Данилевський, Володимир Державин, Ростислав Василенко, Володимир та Розалія Винниченки, Петро Волиняк, Семен Підгайний, Федір Гаєнко, Федір Пігідо, Анатолій Нікітін та багато інших. Листування з деякими особами, що були на ключових посадах в УРДП, вставлені в багатьох папках партії УРДП. Листування Івана Багряного з відомими особами з примітками та короткими даними про осіб, кому були адресовані листи, вийшло друком у 2002 р. у видавництві «Смолоскип» у Києві, в двох книгах…
У 1992 році Галина Багряна надіслала нам додатково листування, фотографії, рукописи та ілюстрації Івана Багряного до його власних книг. З-поміж цих матеріалів – рукописи та машинописи з авторськими поправками творів «Золотий бумеранг», «Розгром», «Телефон», «Тигролови», «Буйний вітер», а також – схеми й деякі розділи запланованих, але незакінчених творів «Спартак», «Поєдинок», «Новелі для себе», «Тайфун», «Люба» та нотатки, різні інформації про Одесу та розміщення кораблів на Чорному морі та листування для написання нового твору «Панцерник Потьомкін». Іван Багряний, як художник, ілюстрував свої власні твори: казки «Про Павлика мандрівника» та «Телефон», книгу «Антон Біда – герой труда» та ін. Він намалював обкладинки до таких книжок, як «Юність Василя Шеремети» Уласа Самчука, «Щастя» – збірки новел і оповідань Павла Маляра (Миргородського), «Сміх і горе» Олеся Шпильки (Скопа), «Старший боярин» Тодося Осьмачки та ін…
Також ми зібрали й видали друком доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есеї, написані Іваном Багряним під його прізвищем, псевдо чи взагалі без підпису як редакційні, що були друковані в газетах та журналах його середовища. Книга вийшла друком у 1996 році у видавництві «Смолоскип» у Києві під назвою «Публіцистика» й має 860 сторінок. У 1997 році в тому ж видавництві вийшла велика книга «Українська Революційно-Демократична партія (УРДП-УДРП)» – збірник матеріалів і документів, яка має 850 сторінок великого формату і містить історію, дописи, фотографії за півсторічну діяльність УРДП-УДРП, ДОБРУС, СУЖЕРО, Легіон ім. Симона Петлюри, ОДУМ, який ще й далі проводить корисну роботу з дітьми й молоддю, та інші братні організації. Збережені матеріали в архівах є до диспозиції дослідників та науковців…»
Мені видається, що якраз ці джерельні інформації щодо діяльності Івана Багряного, УРДП, Фундації імені Івана Багряного та споріднених середовищ безпосередньо від їхнього творця й чолового діяча Олексія Григоровича Коновала містять цінний матеріал не лише для багрянознавців, але й тих, хто досліджує діяльність багатьох інших творців слова, пензля та пера українського роду, які творили на чужині, але, на жаль, вже відійшли за межу Вічності, як також проливають нове світло на багатогранну громадсько-політичну діяльність та різнопланову творчість справді геніального українця Івана Павловича Багряного, й, впевнений, безперечно зацікавлять багатьох українських дослідників на Рідних землях та країнах поселення.
…У своєму ж подячному листі на адресу Фундації імені Івана Багряного у США я, зокрема, написав: «…Щиро дякую всім високодостойним членам Фундації імені Івана Багряного у США, моїм шановним землякам-українцям, яких нещаслива доля закинула на непривітну чужину, за присудження мені, буденній і провінційній особі – Олександрові Панченку – поважної премії імені світлої пам’яті Івана Багряного у 2014 році. Ця висока нагорода дуже надихає мене, але ще більше – зобов’язує на нову й натхненну працю та безкомпромісний бій на благо та за честь нашої знедоленої неньки-України у такий надзвичайно жорстокий і небезпечний для неї час кривавої московсько-путінської агресії. Знайте, що ми, українці на Рідних землях, нащадки козаків та посполитих, повік не скоримося, не піддамося й ніколи не станемо на коліна перед московськими КГБ-карликами – Путіним і Мєдвєдєвим та їхніми посіпаками. Слава українській Україні! Слава Героям Небесної Сотні і Східного фронту! Низький уклін, честь і хвала українцям із країн поселення, що допомагають своїй праматері-Батьківщині….»
…Іван Багряний мріяв, що настане «…Епоха всесвітньої справедливості, що зійде, як сонячний ранок, після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА шанування людської гідності і людського права – дихати, жити, думати й одверто говорити... Епоха культу матері і дитяти... Епоха торжества людського щирого серця, вільного, незтероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт...»
А чи скоро настане, зрештою, така епоха для України, ба, більше, – для цілого світу? – запитуємо ми, українці, самі у себе та у світової спільноти у цей страшний час! Ой, як же важко під сучасну пору знайти нам дуже просту й доволі обнадійливу відповідь...
Однак, попри все те жахливе й криваве, що нам принесла азійська Москва, будемо сподіватися, що прийде таки вимріяна роками й оспівана у творах Іваном Багряним «епоха культу матері і дитяти»... Будемо на це щиро сподіватися… Сподіватися до остаточної перемоги над ворогом й… щохвилинно боротися проти брудного й нахабного московського чобота!