З дружиною Цветаною

З Іваном Миколайчуком і студенткою Театрального інституту Вірою Хом’юк (1965 р.)

З Назарієм Яремчуком та Дмитром Гнатюком

Зустріч у Ґложенському монастирі

З одногрупниками-молдаванами

Під час зустрічі відомого співака Сергія Лемешева (1963 р.)

На прийомі у Ванги

Володимир Івасюк з родиною Макаренків

Журналісти преси, радіо чи телебачення часто розповідають людям музикантів, відкривають нові імена, прославляють, але не завжди знаходять час і бажання розповісти про своїх колег, котрі теж не обділені талантом. У листопаді цього року відсвяткував свій 80-річний ювілей чернівецький радіожурналіст Жан Макаренко. Він був не тільки талановитим журналістом, котрого поважають досі, Ж. Макаренко – перекладач, мандрівник, член Міжнародної федерації преси, народний дипломат, громадський і культурний діяч і, взагалі, надзвичайно цікава людина.

Його знають не лише у Чернівцях, але і за межами міста та в багатьох країнах світу, де він має численних друзів і шанувальників. Він відкривав нові імена, знається з багатьма цікавими особистостями. У багатьох країнах світу Жана Макаренка сприймають за свого. Такої поваги він досягнув завдяки знанню багатьох європейських мов та етикету народів. Часто тільки в процесі розмови люди дізнаються, що пан Жан насправді не їхній співвітчизник, а лише знавець мови. Іноді вважають, що він приїхав з іншого регіону країни і саме тому розмовляє з акцентом.
Попри поважний вік, пан Жан є надто енергійним і не припиняє свою культурну та дипломатичну діяльності. Вражає його непосидючість і спілкування. Інтерв’ю з паном Жаном побило рекорди всієї моєї журналістської діяльності: зустріч тривала 7 годин. Пан Жан мав про що розповісти.

Народився Жан Макаренко 2 листопада 1934 року, у містечку Садгора (зараз один з районів міста Чернівці). Належить до родини старожилів: прадід прожив 116 років, а у Вроцлаві живе його 96-річна тітка.
Коли родина Макаренків переселилася до Чернівців, у місті набирала розмаху русифікація. Батьки хотіли, аби син добре знав українську мову, тому віддали його до садгірської школи, бо в міських школах давали гарну освіту, але погано вчили української. Із Чернівців до Садгори їздив трамваєм, а коли одного разу трамвай зійшов з рейок і Жан застряг у вагоні, з того часу почав ходити пішки.

Батько пана Жана – Олексій – був фронтовиком. Пройшов важкими дорогами війни Четвертого Українського фронту на Північному Кавказі і дійшов аж до Праги. Після війни став головою колгоспу ім. Б. Хмельницького у селі Рогізні, під Садгорою. Люди поважали батька як дбайливого господаря. У важкі повоєнні часи він вивів господарство у передове. А ще – батько був добрим пасічником.
У школі Жан Макаренко був цікавим і допитливим хлопцем. На одному з уроків учитель історії розповідав про подвиги гетьмана П. Сагайдачного в Хотині. Після уроку Жан загітував однокласників піти пішки в Хотин до фортеці. В школі кинулися шукати зниклих учнів, а міліція наздогнала їх аж біля самої фортеці.
У юному віці пан Жан думав, що стане архітектором, педагогом або співаком. Навіть навчався у музичному училищі, та, все ж таки, переміг потяг до іноземних мов, і незадовго до закінчення школи випускник сказав батькам, що хоче вступати на французьку філологію. Батько відповів: «Що ти будеш робити на французькій філології? Іди краще на російську, і тебе скрізь візьмуть на роботу». Порада батька для Жана була важливою. Під час навчання був одним з найкращих студентів. Його обрали старостою групи. Брав участь у художній самодіяльності, був солістом в університетському студентському хорі.

Жан Макаренко досконало володіє десятьма мовами

З дитинства Ж. Макаренко захопився іноземними мовами. Надихнув Жана і його батько, наголошуючи, що з іноземними мовами завжди комфортно почуваєшся у будь-якій державі, краще пізнаєш світ. Зараз володіє досконало 10-ма і частково чотирма мовами.
Часто вивченню мов сприяло середовище, в якому перебував Ж. Макаренко. Наприклад, батько, знаючи досконало чеську, допоміг оволодіти нею синові. А ще з чеською допомогла сусідка – чешка пані Елішка. Знаючи добре чеську, не було труднощів вивчити словацьку. Не було складно з вивченням польської мови, позаяк часто їздив до тітки у Вроцлав. Тітка, а також двоюрідний брат допомогли оволодіти мовою.
Першими іноземними мовами для Ж. Макаренка була російська і німецька, вивчення яких розпочав у школі, а згодом продовжив в університеті. Проте, на вивченні цих двох мов в університеті він не зупинився. Якось познайомився з молодою викладачкою з Франції і вивчав мову факультативно.
Щоб вивчити молдовську, румунську та ідиш, Жан Макаренко заприятелював в університеті зі студентами відповідних національностей, і вони радо допомагали наполегливому одногрупникові. Тим більше, у Чернівцях була і є численна молдовська, румунська та єврейська діаспори, і застосовувати мови на практиці не було складно.
Вивчити угорську мову надихнула пана Жана угорська письменниця Маґда Сабо, в котру він закохався. Хоча ця мова складна для вивчення, проте наполегливість перемогла.
Хоча не володіє досконало, але може порозумітися італійською та іспанською. Ці мови вивчав самостійно, але майже не було можливості застосувати на практиці.
Хорватську і сербську мови пан Жан вивчав уже в пенсійному віці. Під час війни у Боснії, на початку 1990-х рр., у нього мешкала і навчалася у Чернівецькому університеті донька відомого священика з Прнявора Петра Овада – Оксана. Отож, вона і навчала непосидючого поліглота. Згодом пана Жана запросили викладати в українській літній школі в Боснії деякі предмети. Оскільки часто спілкувався з японцями, тому вивчив багато японських слів. Навіть навчав японців українських пісень. До речі, японці не могли вимовляти «Ж» і замість «Жан» казали «Чан».
Жан Макаренко переклав кілька книг з угорської, болгарської, румунської, чеської та словацької мов. Переклав також виставу «Травесті» відомого румунського драматурга Аурела Баранги. Правда, вистава пролежала у шухляді 35 років, і лише у 2008 році відбулася її прем’єра у Львові. До речі, за переклад цієї вистави Ж. Макаренка тримали у КДБ до півночі. У 1991 році у Чернівцях видали «Рецепти Ванги», які переклав українською Ж. Макаренко спільно з А. Георгієвою та Ю. Москалем. З угорської переклав роман Маґди Сабо «Фреска» та «Угорські оповідання» різних авторів.
Жан Макаренко як перекладач досі популярний, тому зареєстрований у приватних конторах міста. Часто його просять робити переклад чеською, словацькою, болгарською та хорватською мовами, адже перекладачів із цих мов бракує.

Чернівчани досі пам’ятають голос

Після закінчення філологічного факультету у серпні 1958 р. молодого випускника скерували на вчительську роботу у с. Рідківці, Новоселицького району. Проте, він там не встиг провести навіть одного уроку, адже його викликало керівництво Чернівецького обласного радіо. У той період якраз набирали команду для роботи на радіо, і тодішній декан філологічного факультету Василь Лесин порекомендував Жана Макаренка, адже знав його журналістські здібності (у 1957 році, в університеті, Ж. Макаренко написав найкращий твір серед одногрупників). Після повернення з Рідківців пан Жан мав серйозну розмову з головою Чернівецького обласного радіо Андрієм Москаленком.
На роздуми дали один день. І так, у вересні 1958 року Ж. Макаренко був зарахований на посаду кореспондента, а вже через три роки став редактором мовлення для дітей і молоді. Першими наставниками були редактор новин Арон Котляренко та його помічник Яків Фейгін. Склад радіостудії був багатонаціональним: українці, молдавани, румуни, поляки, євреї, росіяни.
Працюючи на радіо, Жан Макаренко оправдав надії своїх наставників. Був ведучим багатьох цікавих передач, зокрема, «Ви нас просили – виконуємо», «Експрес Буковини». Ці передачі мали численну слухацьку аудиторію. В редакцію надходили сотні листів подяки від шанувальників. Згодом започаткував радіопередачу «Пам’ять серця» (про колишніх фронтовиків), яку вів протягом багатьох років. Також був одним з ведучих радіожурналу «Джерела» (про бережливе ставлення до природи), «Як тобі служиться» (про воїнів з різних республік СРСР, які проходили військову службу в Чернівцях), «Храми Буковини», «Говорять іноземні гості», «Дос ідише ворт» – «Єврейське слово. А ще звучали передачі польською та німецькою мовами про життя національних меншин Буковини.
Разом із відомим чернівецьким телережисером Василем Селезінкою Ж. Макаренко відкривав нові імена. З легкої руки пана Жана Україні стали відомі імена Василя Ілащука, Назарія Яремчука, І. Гаврилюка, котрих журналіст привів на конкурс дикторів у студію.
Жанові Макаренкові пощастило брати інтерв’ю у таких відомих людей, як Ірина Вільде, М. Рильський, М. Стельмах, О. Гончар, П. Загребельний, М. Вінграновський, Б. Олійник, Д. Павличко, М. Івасюк, Тамара Севернюк, Віра Китайгородська, А. Горчинський. Завдяки роботі на радіо ближче познайомився з В. Чорноволом, Йозефом Налєпкою, М. Слабошпицьким, С. Параджановим, А. Солов’яненком, В. Зінкевичем, С. Ротару, Л. Каденюком.
Наприкінці 1970-х років Ж. Макаренка запросили до Києва на передпідготовку в головній редакції радіо для дітей і юнацтва. Його там сподобали і запропонували залишитися на посаді редактора дитячих програм. Але довго попрацювати не довелося, бо деяким колегам не сподобалося те, що він почав «українізувати» дітей. Вони пожалілися головному редакторові, що він, мовляв, переучує дітей українською мовою. Після 4-х місяців роботи на радіо пан Жан звільнився і перейшов працювати в «Інтурбюро», яким керував брат космонавта Павла Поповича. Працював перекладачем чеської, словацької, польської, німецької, а згодом – болгарської мов. Саме на цій роботі пан Жан почав вивчати болгарську мову. Учителем була його болгарська дівчина, а згодом – дружина Цветана Дакова.
Коли захворіла мати, пан Жан повернувся до Чернівців. Знову пішов працювати на радіо, де вів музичні передачі, програму «Говорять іноземні гості» та програми радіо для нацменшин польською, німецькою та ідиш мовами. Паралельно вів школу позаштатних кореспондентів «Репортер» при Чернівецькому університеті ім. Ю. Федьковича.
Хоча Жан Макаренко уже давно на пенсії, проте чернівчани досі пам’ятають його голос.
«Часто, буває, люди почують мій голос на базарі чи в магазині, – згадує пан Жан, – і кажуть: «Ви – Жан Макаренко. Або на базарі купую молоко, а бабця каже: «Я не хочу брати у вас гроші». Чому – питаю? Бо ви – Жан Макаренко, і я дуже люблю ваш голос. Пізніше, коли я щось купував, клав гроші і казав: «Хоч я і Жан Макаренко, але не хочу, щоб ви мені щось дарували».

Через поїздку до родини І. Миколайчука отримав догану з попередженням

Часто Жан Макаренко приятелював з особистостями, про котрих розповідав у своїх передачах. Одним з найкращих друзів пана Жана був Володимир Івасюк. Перша зустріч з Володею відбулася на Цецино, де тоді була телерадіостудія. Володя часто бував у домівці родини Макаренків на вулиці Руській. Дуже любив сидіти на веранді, яку називав «верандою натхнення». Його дуже любила мати пана Жана.
«Володя любив робити замальовки в блокнотах – згадує Ж. Макаренко. Йому дуже подобалася пісня болгарина Мар’яновича «Дівчино моя – пісня мого міста». Ми не раз бували на його концертах». Незабутнім для Жана Макаренка є епізод із поїздки до Косова на зйомки кіноролика, під час якої Ж. Макаренко познайомив Івасюка з Н. Яремчуком.
Тісна дружба єднала Ж. Макаренка з актором Іваном Миколайчуком.
«У 1964 році я готував для чернівецького радіо передноворічний випуск журналу «Молодь Буковини», – згадує Жан Макаренко. Вирішив написати Миколайчуку і попросити у нього привітання для земляків з Новим роком. А вперше ми побачились уже в 1965 році, у Києві, в гуртожитку Театрального інституту. Іван у Києві завжди був заклопотаний, тому дивуюся, як він усе встигав і знаходив час для людей.
Знайомство з родиною Івана відбулося на Святвечір у 1963 році і не обійшлася без пригод.
«У той зимовий вечір випало багато снігу, була хурделиця, – згадує пан Жан. Значну частину дороги довелося йти пішки. Родина Івана запросила мене до столу, на котрому вже стояли традиційні святвечірні страви. Тоді я вперше спробував улюблену Іванову саламаху (каша з гречаного чи ячмінного борошна з часниковим соусом). За вікнами колядували діти, а я пригощав їх болгарською ароматною халвою, котру привіз із Софії. Перед тим на роботі мені натякнули, аби я не їхав у Чорторию… Після повернення мене викликало керівництво обласного держтелерадіо й оголосило догану з попередженням.
Не завжди знайомство з особистостями відбувалося стандартно. З Людмилою Гурченко пан Жан познайомився у Чернівцях, у Будинку офіцерів. Запитав, чи вона знає українську мову. Але яким же було його здивування, коли вона напам’ять процитувала уривок із «Фати Моргани» М. Коцюбинського.
Був цікавий епізод з першим космонавтом Л. Каденюком. Виявляється, у нього було складно взяти інтерв’ю. Жан Макаренко був єдиним журналістом, котрий з ним контактував. Коли Каденюк був у складі міжнародного екіпажу, який стартував на космічному кораблі «Коламбія», пан Жан записував фрагменти розмови з ним прямо з Х’юстона телефоном від самого початку старту аж до його успішного завершення. Також готував для нього записи пісень С. Ротару, М. Гнатюка, О. Білозір, І. Бобула. Згодом в ефірі з’явилось кілька радіопередач «Космічні та земні дороги Леоніда Каденюка». Журналіст тримав зв’язок з Л. Каденюком і вдень, і вночі. Чергував вдома біля спеціального пристрою-радіоприймача.
Неодноразово Жан Макаренко зустрічався з болгарською провидицею Вангою. Допомагав супроводом і перекладом нашим краянам, які зверталися до неї зі своїми проблемами. З болгарської сторони йому допомагали колеги Адріана Георгієва та Ліляна Сотірова.
Пан Жан стверджує, що про Вангу складено багато міфів. Інколи навіть біографія перекручена. Вангелія Пандева Сурчева (за батьком) не народилася і не жила в Рупіте. Її мала батьківщина – містечко Струміца, у Македонії. На болгарській стороні – місто Петрич, де вона жила вже після ІІ Світової.

З дитинства Жан Макаренко любив мандри. Побував у 20-х державах Європи та Азії. У багатьох країнах – по кілька разів. Дуже любить подорожувати пішки і наодинці. Ночує у важкодоступних місцях, не боїться ходити незнайомим лісом. Він ніколи не їздить за кордон з метою відпочинку, а лише для того, щоб пізнати країну і її народ. Найбільш відвідуваною була Болгарія, котрою захопився ще в 1964 р., коли вперше потрапив до Варни з письменницькою делегацію. Відтоді «захворів» цією країною. Об’їздив її зі сходу до заходу. Колись у Болгарії одним із перших серед українців пан Жан потрапив у Ґложенський монастир. Їдучи рейсовим автобусом, попросився вийти за 12 км від монастиря у місті Тетевен і пішов пішки. По дорозі зупинялися автомобілі і пропонували підвезти, але мандрівник відмовлявся. Коли він видерся на високу скалу у монастир, ченці були здивовані його наполегливістю.
А ще мандрівник пишається тим, що у Болгарії повністю пройшовся стежками Лесі Українки. Під час своїх подорожей пан Жан вів щоденники, які досі зберігає. Де б не був, завжди купував сувеніри, листівки і робив фото. Все це зберігає у своєму невеличкому помешканні, яке нагадує музей. Кожна фотографія, кожна листівка підписана.
А ще з кожної країни привозить Біблії. Вперше побачив колекцію Біблій у Болгарії, де в одному з магазинів данець зібрав сто Біблій різними мовами. Це його дуже зацікавило, і він теж почав колекціонувати. У своїй колекції має зо два десятки Біблій і щодня молиться різними мовами.
У 1979 році Ж. Макаренкові довелося побувати протягом півтора місяця з групою журналістів у В’єтнамі після його звільнення від американців.
«Перше, що мене здивувало, – розповідає пан Жан, – коли ми летіли над В’єтнамом, я зауважив, що у водоймах було багато тварин. Мене то дуже зацікавило, і пізніше я пішов подивитися ближче. З води було видно тільки роги і ніс. Виявилося, що була сильна спека, яка заганяла тварин у ті водойми».
«Через сильну спеку я завжди був одягнений у білий одяг, – продовжує пан Жан. Одного дня до мене підійшов перекладач і делікатно попросив не одягатися в біле, оскільки, як виявилося, він нагадував в’єтнамцям окупацію, адже часто в ньому ходили американці. До речі, в’єтнамці одягають біле тільки під час похоронів, адже для них похорон вважається святом».
Жана Макаренка ледь не з’їла акула.
«Я прокидався дуже рано і часто ходив до моря купатися. Одного ранку ненароком сів на велику черепаху, котра віддалялася від берега разом зі мною. Раптом почув з берега крик рибалки. Я не розумів, що він хотів, і вирішив вибратися на берег. Коли вийшов, зрозумів, що на мене йшла акула. Виявилося, акули зранку полювали на черепах».
Кілька років тому, перебуваючи в Болгарії, пан Жан випадково побачив у продавщиці чеський журнал, в якому було інтерв’ю з письменницею В. Стибловою «Меценат у зношеній жилетці», в якому вона розповідала про свою книжку «Ars longa» («Мистецтво вічне»). Книжка присвячена колишній резиденції митрополитів Буковини і Далмації, а точніше – її архітекторові Йозефу Гланці. Пан Жан переклав це інтерв’ю і розмістив його в одній з чернівецьких газет. Дуже хотів знайти саму книжку, але пошуки були марні. І яким було його здивування, коли цього року учениця пана Жана з чеської мови, а зараз студентка Карлового університету – Олена Мороз – привезла бажану книжку. Пан Жан вирішив після прочитання передати цю книжку до книгарні університету. Надалі він сподівається, що буде здійснено переклад роману українською.

*Монастир був заснований у XIII сторіччі князем Георгієм Ґложем, який втік з Київської Русі під час монголо-татарської навали. Георгія прийняв болгарський цар Іван Асень II і надав йому дозвіл дозвіл оселитись у цих землях. З Києва Георгій привіз ікону Георгія Побідоносця, яка стала головною святинею монастиря. Кафалікон монастиря, цілковито зруйнований під час землетрусу 1913 року, був розписаний фресками. У 1951 році на місці старої церкви було збудовано нову.