Брати Капранови завжди бажані гості Форуму видавців у Львові. Не буде винятком і цьогорічне книжкове свято, на якому письменники, видавці та близнюки, популярні в Україні не менше, ніж близнюки-Качиньскі в Польщі, презентуватимуть не лише власну нову книгу, а й цілу серію майбутніх класиків.

- Цього року ви маєте намір здивувати українських читачів новим романом. Розкажіть трохи про нього.

- Роман "Розмір має значення" написано в новому для нас жанрі - хулігансько-філософському. Ми обрали його насамперед тому, що написати звичайний філософський роман, на нашу думку, нині занадто просто. У кожної людини в голові є чимало думок, і для звичайного філософського роману достатньо їх просто записати, не обов'язково навіть закінчувати середньої школи. Записав - і готове. Нобелівська премія та все решта. Але нас такий шлях не цікавить.

- Шлях Нобелівської премії?

- Ні, написання такого філософського роману. Ми вважаємо, що читачеві має бути цікаво читати наш текст, а, крім того, цей текст не повинен бути тільки викладенням наших власних філософських думок. Він мусить стимулювати виникнення таких думок у голові читача. Тобто ми намагаємося не "грузити" читача, а дати йому змогу самому зробити висновки. І тому обрали жанр філософсько-хуліганського роману. Ну, і взагалі, теми, на які розмірковуємо, занадто серйозні. Якщо ми писатимемо про це серйозно, нас можуть закидати камінням, а не хотілося б. Тому йдемо шляхом іронії.

- А як щодо змісту?

- Не приховуватимемо фабули. Кожен українець знає, що в нас є безліч ворогів, які багато років намагаються знищити нашу бідолашну націю. Наразі їм це не вдається, але вони вже збагнули, що фізично знищити нас не так просто, і намагаються знищити морально. Тобто вдарити по основі української нації - по її моралі, і об'єктом для свого удару вони вибрали найнезахищенішу ділянку - дівочу цноту. Під виглядом препарату для схуднення в Україну завозять біоречовину, яка руйнівно впливає на цю основну складову традиційної української моралі. Внаслідок стається страшна трагедія, руйнуються родини, погіршується демографічна ситуація. Адже українці ставлять мораль в основу репродукції, а без моралі їхня репродукція неможлива. Страшна катастрофа поширюється, в усіх куточках країни повно покриток та іншого зла, яке описав іще Шевченко. На це, звісно, звертають увагу наші спеціальні органи. Розслідувати цю ситуацію береться спецагент на ім'я Мамай, що цілком логічно, бо хто ж, як не він. І Мамай починає з'ясовувати, хто саме наслав на Україну таку біду. Виявляється, що виробником засобу, як на гріх, є Польща, хоча не обходиться й без інших таких дорогих наших сусідів - росіян, євреїв тощо. Розкривати таємницю розв'язки ми не будемо, скажемо тільки, що все закінчилося добре і цноту було врятовано.

- Ви вважаєте, що коли цноту врятовано, це добре?

- Для українців, безперечно, так.

- А для українок?

- Для українців як нації.

- А як же фемінізм?

- Феміністкам цей роман ми наполегливо рекомендуємо не читати, бо може статися отруєння власною їддю. Тому читання цього твору є для них дуже небезпечним. Але і для феміністок є подарунок. Бо, крім роману, в книзі є ще дві новели "Зоряний вуйко" та "Люб'язна Солоха". В одній із них ми відтворюємо прийоми традиційного жіночого бойового мистецтва - вправи з рогачем, макогоном, пательнею. Головна героїня добре володіє цим мистецтвом, тож феміністкам також буде що читати.

- А на яку реакцію читачів-нефеміністок розраховуєте?

- Усім решта ця книга мала б сподобатися. Бо роман дуже веселий, не сатиричний, а просто веселий. У ньому ми намагаємося розібратися з багатьма українськими комплексами, символами, тотемами і зробити це самоочищення в такий самий легкий і веселий спосіб. Щоб ми нарешті стали нормальною нацією та перестали сидіти й озиратися довкола, шукаючи, хто і що проти нас затіяв. Нашою метою було, щоб кожен українець, прочитавши цю книжку, став нарешті вільним від усіх цих національних комплексів. Це книжка для гарного настрою, бо в українській літературі надто багато книг, які добре читають, коли тобі тоскно, коли болить голова і жити не хочеться, а книг для доброго настрою бракує. У нас навіть втрачена інтонація писання, коли автор, пишучи, трохи посміхається, не регоче, а саме посміхається. А оскільки в нас життєва інтонація саме така, то нам було легко відтворювати її в тексті.

- Коли плануєте ознайомити з книгою львів'ян?

- Сподіваємося, що Львів стане чудовим стартом для цієї книги, бо традиційно ми починаємо презентувати свої книги в місті Лева. Привеземо її на Форум видавців, на якому чотири дні стоятимемо на стенді й даватимемо автографи всім охочим. Маємо надію, що таких буде багато. Принаймні знаємо львівську аудиторію як дуже доброзичливу та дуже вдячну, тому розраховуємо на підтримку. Гарною рисою львів'ян є те, що вони не говорять поганих слів, якщо книга їм не подобається, вони просто не купують її. Але кожен письменник отримує тут позитивний заряд. А так трапляється не в кожному місті.

- Ви почали видавати книги з нової серії "Майбутні класики". Розкажіть трохи про неї.

- Ми запустили серію серйозної сучасної української літератури під назвою "Майбутні класики", за допомогою якої плануємо розвінчати міф про "Зелений пес" як про видавництво легковажної літератури. Маємо намір привези на Форум дві перші книги з цієї серії. Це романи й автори, яких ми вважаємо гідними того, щоб увійти у справжню велику українську літературу. Ця серія має трохи особистий характер, на четвертій сторінці кожної книги ми висловлюємо власну думку про текст і самі відбираємо рукописи, тобто серія відображатиме наші смаки. Дебютні книги цієї серії в нас вийшли англійською. Це українські письменники, які живуть і працюють в Англії. Катерина Хінкулова - на ВВС, а Семен Либонь (книгу написав під псевдо Ріо Кундер) працює на радіо "Свобода". "Майбутні класики" стали несподіванкою для нас самих, бо ми ніколи не планували видавати серйозної літератури. В Україні, на нашу думку, виникла трохи дивна ситуація, коли видавці в нас уже ніби є, а критичної маси письменників наразі ще не набралося. Відтак письменника, який хоча б щось написав, одразу хапають і видають усе підряд. Ніхто не працює з рукописами, зі самим автором - і це помітно на книгах. Ми також постійно зіштовхуємося з проблемою непрофесійності кадрів і насамперед літредакторських, коли, наприклад, в авторському тексті виправляють вислів "Баби - дури" на "жінки не завжди мають рацію". Але в нас автор завжди має вирішальний голос, а літредактор - лише дорадчий. Поступово нам хотілося б ламати традицію непрофесійності в підході до видавання сучасної української літератури, і наша нова серія має на меті саме це. Хочемо зробити українській літературі своєрідне щеплення доброго смаку та подолати легку істеричність, яка переважає серед книг, котрі тепер видають. Дуже часто це поетизована публіцистика - думки автора, висловлені у злегка поетизовані манері. Романи нашої нової серії Катерини Хінкулової "36 пісень про життя" та Ріо Кундера Panicoffski мають зовсім іншу побудову, і думки їхніх героїв не завжди збігаються з думками автора, що є дуже рідкісним для України варіантом. Ми відчуваємо себе золотошукачами, які випадково відкрили цілу скриню скарбів, адже не шукали ці рукописи, вони самі знайшли нас.

- Які ще найважливіші проблеми, на вашу думку, потрібно подолати сучасній українській літературі на шляху до читача?

- Існує ще така річ як розчарування аудиторії. Бо українська література тепер у моді, всі про це говорять, намагаються читати, але часто трапляються ляпсуси через невміння подати ті чи інші тексти вчасно й у належному місці. Як-от, наприклад, було в Гуляйполі, коли люди прийшли з дітьми на свято, а на сцену повиходили письменники й почали читати свої тексти, жоден із яких не обходився без лайки. Це було не дуже доречно для такої публіки. І схожі речі можна спостерігати часто, коли очікування від тексту потенційного читача не збігаються. Не можна плутати аудиторію. Те, що добре в тусовці з альтернативними смаками, погано на офіційних заходах. Кожному своє. Читацька аудиторія законсервована голодом, і потрібно не відлякувати й не шокувати її, а пропонувати їй усе відповідно до нагоди. Ми робитимемо спроби врятувати українського читача від таких розчарувань у сучасній літературі.

Іншою не менш серйозною, на наш погляд, проблемою є фактична відсутність в українській літературі романної традиції. Найвищим досягненням прози завжди вважали епопею. Де українська епопея? Тому потрібно розвивати традицію українського роману. І насамперед традицію високого стилю та якісної прози. Для нас це найбільша проблема в українській літературі. Ми видали дві книги і тепер, як у класичній ситуації, ходимо поміж українськими письменниками і питаємо: "Третім будеш?"

Довідка

Брати Капранови. Народилися 24 липня 1967 року в Дубосарах, Молдова. Закінчили Уральський політехнічний інститут і радіотехнічний факультет Московського енергетичного інституту. Працювали: тренерами з класичної боротьби, прибиральниками, інженерами, програмістами, менеджерами фармацевтичної компанії, фінансовими директорами, видавцями, письменниками. Автори книг: "Кобзар 2000" (2000), "Приворотне зілля" (2004), "Розмір має значення" (2006). Захоплення: література, класична боротьба, гітара, фортепіано. Сімейний стан: одружені, мають синів і доньок.