Полтава та давня московська окупація в описах Миколи Лазорського: «…Визволи… усіх нас і весь хрещений народ наш зі страшної неволі московської, щоби ми, наші діти й діти дітей наших благословляли тебе з віку у вік…»
Свій твір «Патріот Григор Орлик: Оповідання», який побачив світ у знаменитому мюнхенському видавництві «Дніпрова хвиля» у 1969 році, що його заснував й очолював мій старший приятель професор Олекса Вінтоняк, – наш земляк, уродженець Полтави Микола Лазорський присвятив «Українській молоді – найкращим синам Батьківщини». В ньому письменник подає не лише описи тогочасної Полтави, але й описує патріотичні думки, настрої та вчинки козацької старшини тих часів, які, як на мене, є надзвичайно цікавими й цінними під сучасну пору: «…На початку XVIII сторіччя Полтава вся була тиха та затишна, як і колись за гетьмана Богдана Хмельницького: квітуча, вся у вишняках та веселих гайках. Місто суто степове, на відшибі, ближче до старого, як світ, Моравського шляху, та й недалеко від принадної столиці козацького народу – Києва. Розбудована на мальовничій рівнині, вона поволі ширилася на схід сонця та на південь до своїх чепурних сіл і хуторів. Як і столиця, мала вона Поділ, звідкіль можна було швидко дістатися до славного Здвиженського монастиря та широкої долини – Побиванки, пропам’ятного місця Полтавського побоїща. За тих далеких часів уся Полтава купчилася на широкому майдані, де стояла Успенська церква, за нею – магістрат та ще торг, або, як кажуть тепер, базар. На майдані були і панські хати під гонтом.
Поруч стояли ще хати панів бунчукових та осавулів та ще кам’яниця славного гетьмана Івана Степановича Мазепи. Проте полтавчани пишались найбільш «Панянкою». Була то велика вулиця, краще б сказати – веселий гайок, що межував з торгом, тут стояли, як під шнур, старшинські хати під гонтом та очеретом. Перед хатами вподовж усієї вулиці росли густі й розлогі дуби всуміш з лапчатими кленками. У затінку стояли вкопані широкі та ще й мережані лави. У свято чи так, у неділю по обіді, сходилися сюди старшинські панночки у вінках, вишиваних сорочках та барвистих скіндячках. Тоді ж заглядали сюди й паничі: судові канцеляристи, київські академіки на вакаціях, молоді нежонаті старшини. Приходили, як то кажуть, на зальоти, гуртові пісні, веселі розмови.
У погожі дні та тихі вечори в Панянському гайку вирувало життя: чути було музику, безжурний дівочий сміх, жарти, пісні… У гайку ж, як водиться, парувались, а восени брали шлюб: тоді по всьому місту лунали вже весільні пісні… У тому ж гайку любили посидіти часом й статечні козаки, погомоніти про свої клопоти та послухати новини від мандрівного перебенді-кобзаря, який далеко бував та багато чував. Але найбільшим дивом у цьому тихому місті були пишні палаци двох полтавських магнатів: І. Абази та В. Кочубея. Полтавська старшина, ремісники та й усе козацтво з близьких і далеких сіл зачудовано поглядали на ту розгонисту розкіш, від якої тягло назбит небуденною красою та величавою пишнотою. Старі козаки, що бували в бувальцях і яких не можна вже було чим-будь здивувати, все ж і вони задивлялись на алебастрові колони, химерні водограї, барвисті квітники, темні купи розлогих дубів, античні статуї в широких алеях, прозорі ставки, де плавали гарні лебеді, та теплиці з екзотичними рослинами. Найпаче чарівне було те диво влітку, коли жагуче сонце обливало потоками сяйва білосніжні стіни палат, коринфські карнизи, химерні каріатиди, блискучі водограї та акантові капітелі, від яких падала густа тінь на широкі вікна, зелену галявину, ажурні грати. Вночі серед сонного міста чути було, як у темних парках раз у раз кричали неспокійні павичі…
Палаци стояли в різних частинах міста, кожен з них якнайближче до свого багатого села, до своїх маєтків: Решетилівки, Абазівки, Диканьки, Опішні, Сорочинців, Жуків… За цими великими магнатами тяглась і менша старшина, маєтки якої були геть далі за округою. Так, у Полтаві оселились старшини Малами з-під Кременчука, Миклашевські – з-під Прилук, Черненки – з-під Полтави, Яновські – з-під Миргорода, Дублянські, Милорадовичі, Джажалії, Танські, Тарновські та ще багато іншої великої й дрібної козацької шляхти… Виросли нові вулиці, забудовані чепурними кам’яницями, прикрашені, як годиться, густими садками та огороджені стрункими тополями. Місто помалу росло на захід, туди, де був рівний степ, де стояли старі, добре залюднені козацькі села…
В околицях тулилось й цехове ремісництво, дрібне крамарство, чумацтво, баштанники, тютюнники, олійники та ще правдиві орачі-хлібороби. І тут і там виростали хати під очеретом, огороджені тинами, обсаджені вербами та яворами з яблунями, сливами та соковитою шпанкою. За тими садибами, за тими коротенькими вулицями жовтіли лани дорідної пшениці, цвіли красним цвітом широкі степи. Серед того зеленого моря білими оазами миготіли багаті хутори та старі, як і сама Полтава, козачі села.
Саме тоді на цей пишний край, на всю квітучу Полтавщину неждано-негадано насунули зловісні хмари, вдарило таке гнітюче лихо, що вся Гетьманщина не здольна була вже підвестись і скоро потому стала жертвою поневолювача, жертвою московського царя-калмика, як писали тодішні європейські літописці і сам французький письменник Вольтер… Було те в часи гетьманування гетьмана Івана Мазепи (1687 – 1709), який і собі шукав спільника, теж щоб спекатися Московії, що вже добре вмостилася в Гетьманщині і вже вважала наш край своєю «вотчиною» (великою та багатою економією). Та «економія» несподівано стала для москалів невичерпним джерелом не лише добутку хліба, а й добутку робочої сили. Саме тут через великий розбрат серед вищої старшини Московія почала вербувати молодих козаків на розбудову нової столиці – Петербурга, на всякі інші так звані «канальські роботи», ставити постоєм по всіх наших містах свої залоги, стягати всякі датки. Старшина – і генеральна, і полкова та сотенна – не скоро побачила велике лихо в своїй домівці, а все ж побачила біду, почала просити гетьмана про порятунок. Вона казала: «Визволи, ясновельможний пане, всіх нас і весь хрещений народ наш зі страшної неволі московської, щоби ми, наші діти й діти дітей наших благословляли тебе з віку у вік! Порви кайдани, накинуті на нас лютим ворогом, а ми всі – помічники тобі в тому святому ділі! Так промовляли всі старшини від великого й до малого та й увесь український народ не один раз і не двічі…»
…Як відомо, український письменник, журналіст і географ Микола Лазорський (правдиве ім’я та прізвище – Микола Панасович Коркішко) народився 27 жовтня 1884 року, у місті Полтаві (1884.11.09), пізніше писав під псевдонімами – «М. Карельський» та «М. Лазорський». Микола Коркішко здобув середню освіту у Полтаві, там же викінчив учительську семінарію, а потім студіював право та прослухав курс гуманітарних наук у Харківському університеті, згодом почав працювати як співробітник Полтавського земства, потім – Полтавського музею, був редактором місячного «Журнала Губернского Присутствия». За совєцької влади, у 1920-х роках, він працював у шкільному відділі державного видавництва України в Харкові, 1929 року незаконно арештований большевиками і засланий на 3 роки на Соловки, повернувшись звідки 1932 року, редагував у м. Полтава журнал Експериментального інституту, невдовзі був заарештований вдруге і засуджений до 10 років сталінських концтаборів.
Під час Другої світової війни М. Коркішко (Лазорський) перебував у Кам’янці-Подільському, де був редактором регіонального часопису «Подолянин». У 1944 році Микола Лазорський емігрував до Німеччини, а 1950 року прибув до Австралії. Якраз у Західній Німеччині письменник почав писати роман «Гетьман Кирило Розумовський», а вже в Австралії він написав історичні романи «Степова квітка» та «Патріот»; посмертно, у 1973 році (а скінчив свій земний шлях наш земляк у Мельбурні 13 березня 1970 року), вийшла друком збірка його історичних нарисів, оповідань, статей та спогадів «Світлотіні». До книжки входить майже 60 невеликих творів, здебільшого, на українські сюжети.
Прикметно, що передмову до останньої збірки Миколи Лазорського «Світлотіні» ще у 1973 році написав інший, не менш знаменитий наш земляк, уродженець Зінькова, Дмитро Васильович Нитченко (літературні псевдоніми: Дмитро Чуб, Остап Зірчастий), видатний (190, - український письменник, педагог та громадський діяч, який також по війні опинився в Австралії, де написав десятки книг та тисячі дописів, майже три сторіччя поспіль очолював літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка, ініціював двомісячники української книжки й преси та 16 літературних конкурсів для молоді; від 1954-го 1988-й рр. він упорядкував 9 випусків альманаху «Новий обрій», а 1993 року був відзначений письменницькою спілкою та редакцією полтавського альманаху «Криниця» за книгу «Від Зінькова до Мельбурна» як перший лауреат премії імені Григорія Сковороди. До речі, наступного, 2015 року, ми будемо відзначати 110-у річницю від дня народження вже самого Дмитра Нитченка-Чуба.
Уродженець же Полтави М. Коркішко-Лазорський друкував історичні нариси, оповідання у часописах «Вільна думка» та «Новий обрій», крім того, він став автором географічних праць: «У надрах землі», «Моря та океани», «Географічні етюди» тощо. Зокрема, у мельбурнському альманасі «Новий обрій» під псевдо «М. Карельський» з’явився вже 1999 року нарис Миколи Панасовича Коркішка п. н. «Дзенькіт сокири. Зі спогадів в’язня». У нью-йоркському збірнику «Слово» з’явився його ескіз «Козача криниця», в якому приваблює глибока закоханість Миколи Панасовича у степ «як широке море без міри і краю», виокреслюється його схильність до усамітнення й злиття з природою.
…Майже півсторіччя тому уродженець Полтави Микола Панасович Лазорський (Коркішко), якого ми згадуємо у ці жовтневі дні, відзначаючи 130-річчя від дня його народження, написав такі натхненні слова від українського люду, старшини, козаків і посполитих, звернені з надіями до гетьмана Івана Мазепи: «…Порви кайдани, накинуті на нас лютим ворогом, а ми всі – помічники тобі в тому святому ділі! Так промовляли всі старшини від великого й до малого та й увесь український народ не один раз і не двічі…»
Мені видається, що якраз цей вислів Миколи Лазорського має бути дороговказом для всіх очільників української влади та війська в жорстоких умовах кривавої агресії путінської Москви на півдні та сході новітньої Української держави. І дійсно, йдучи за Лазорським-Коркішком: «Полита густо козачою кров’ю і пекучими слізьми невільників наша рідна земля. Тому тут, мабуть, і цвіте кривавим цвітом степовий воронець...» – тому ми, українці, не здамося, не пробачимо й ніколи не покоримось кривавим азійським московитам!