Олексій Пошиваник, світлина бл.1965 року

Родина Пошиваників, 1968 рік (стоять - Олексій Пошиваник та Теодора (Турула), сидять - Марко Пошиваник з дружиною Одаркою (тримає внука Павла).

Олексій Пошиваник та Теодора (Турула) зі своїми дітьми Павлом та Мотрею

Нещодавно дружина Олексія Пошиваника пані Теодора, яка замешкала у Флориді (США), переслала для моєї приватної книгозбірні у місто Лохвицю, Полтавської області, рідкісні книги видатних українських письменників, літераторів, митців та істориків, частину з яких, разом із своїми свіжими доробками, я передав у дарунок Лохвицькій районній бібліотеці ім. Г. С. Сковороди та місцевому краєзнавчому музеєві. Надалі буду прагнути, щоб незабаром читачі полтавських теренів мали змогу вільно бачити, читати й користати з усіх тисяч і тисяч книг, які мені вдалося зібрати впродовж останнього періоду…
Пані Теодора є донькою Павла Турули (на псевдо «Яворівський») (1909-1999), керівного члена ОУН, видатного науковця й громадського діяча, члена-засновника Української Головної Визвольної Ради, яка постала на окупованих німцями українських теренах 11 липня 1944 року, поблизу села Сприня, на Львівщині, президентом якої був уродженець сотенного містечка Шишаки, на Полтавщині, Кирило Іванович Осьмак.
Слід нагадати, що народився Павло Турула 11 травня 1909 році, в селі Ріп’янка, тепер Калуський район Івано-Франківської області. Гімназію закінчив у Львові, хімічні студії в Ґданську і Цюріху, закінчив докторат з хімії в Мюнхені наприкінці 1930-х. У 1938 році одружився з Оленою (Галею) Чайківською, батько якої – Теодор Чайківський – був капеланом УГА і загинув під Житомиром, в бою з большевиками. Сама Галя також була членом ОУН і навіть майже рік відсиділа у польській в’язниці. В 1939 сім’я переїжджає в Німеччину, спершу в Фрайзінґ, згодом – у Мільґайм, де Павло працює в харчовій промисловості. Там у них народжується двоє дітей. На початку 1942 родина переїхала до Львова, де Турула працює професором хімії у Фармацевтичному інституті у Львові (1942-1944). Водночас, він був керівником лабораторії, яка готувала ліки для мережі ОУН і збройних відділів УПА. 11-15 липня 1944 року, поблизу сіл Недільна та Сприня, на Самбірщині, під охороною відділів УПА, відбувся Великий Збір Української Головної Визвольної Ради – об’єднаного політичного і військового центру українських революційно-визвольних змагань, фактично підпільного парламенту й уряду України. Павло Турула взяв участь у проведенні зборів, і за рішенням Головного Збору УГВР став членом Закордонного представництва (ЗП УГВР).
Вже в серпні він із сім’єю виїхав через Братиславу, де пробув півроку, до Мюнхена, а звідти в містечко Травнштайн, яке потрапило в американську зону окупації. В Травнштайні зібрались тисячі біженців зі Сходу Європи, які гуртувались в національні групи, і Павло Турула деякий час був комендантом табору для українців. Тут у Турулів народилась третя дитина. Згодом українців перевели в Діллінґен, а Турула переселився в Новий Ульм. Він продовжував виконувати організаційні обов’язки в таборі і крім цього викладав харчову хімію у фармацевтичній вищій школі в Мюнхені. В 1950 році Турули переїхали до США, в Чикаго, де оселились на постійно. Подружжя працювало за спеціальністю і займалося активною громадською роботою. Пан Павло в 1970-х роках був у керівництві товариства «Самопоміч», яке було створено в 1940-х роках, і з якого утворились різні громадські організації української діаспори США, зокрема, Кредитна Спілка «Самопоміч». Також допомагав дружині в її діяльності у «Пласті». Спільно допомагали Українському Національному музеєві. Брав участь у Конференції Середовища УГВР 10-11 жовтня 1987 р., в Нью-Йорку.
У 1994 році, в 50-у річницю УГВР, сім’я вперше за 50 років відвідала Україну. Павло Турула помер 18 серпня 1999 року… Про Павла Турулу («Яворівського») я неодноразово писав у своїх книгах про Українську Головну Визвольну Раду, Миколу Лебедя, Льва та Дарію Ребетів, Мирослава Прокопа, Анатоля Камінського, Зиновія Марцюка та впорядковуючи Збірки праць учасників національно-визвольного руху, що діяв на українських землях під егідою ОУН, УПА, УГВР.
За даними джерел з Інтернету, Олена (Галя) Чайківська (Турула) народилася за два роки до світової завірюхи, Першої світової війни, 23 листопада 1912 року, в містечку Яворів, на захід від Львова. Батьки Галі – о. Теодор Чайківський і Стефанія, родом Винницька. Москалі одразу наперли на австрiякiв, i Яворів опинився під царською владою. Батька Галі, молодого українського священика й патріота, виселили вглиб Росії, а далі – на Сибір. Щойно в час революції о. Теодор повернувся в Україну, побув трохи на центральних землях i вернувся до Яворова, будувати незалежну Галицьку Україну. Недовго перебував при дружині й маленькій доні, треба було боронити перше Яворів, а далі – Галицьку Україну, перед польським наїзником. Хрест i рушниця: капелан Української Галицької Армії (УГА), ділив долю армії на широких просторах України. Загинув у протибольшевицькiй кiннiй розвiдцi десь біля Житомира. Життєпис о. Теодора Чайківського вміщений у книзi-виданні отців Василіан: «Польові духовники УГА». Одиначка Галя жила під опікою мами Стефанії. Стефанія була з багатого священичого дому, батьки дбали про освіту своїх дітей. Закінчивши учительський семінар, була професійною вчителькою. За польської окупації нелегко було вчителювати, але енергійна Стефанія, до того, ще й добрий математик, зуміла втриматися на роботі за фахом.
Невдовзі вони переїхали до Перемишля, де Стефанія вчила дітей у школі ім. Шашкевича, а доня Галя вчилася в українській дiвочiй гімназії. Система тоді була наступна: 4 роки народної школи, 8 років гімназії, а після матури можна було продовжувати студії в унiверситетi. В гiмназiї Галя була активна у спорті й усією душею – в Пласті. Щороку влітку бувала в пластових таборах у Карпатах (на Соколi). Польська влада лiквiдувала (розв’язала) Пласт, але він існував далі нелегально, пiдпiльно. Будучи у гiмназiї, Галя належала також до нелегальної Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв (ОУН), ланки юначок – в той час ідейна молодь здебільшого була активна у пiдпiльнiй органiзацiї ОУН. Після матури Галя переїхала на подальші студії на полiтехнiку в Данцiґу. В той час Данцiґ (тепер польське місто Ґданськ) i його школи були зовсім німецькими. Там вона закінчила 1934р. хімiчнi студії, здобувши звання дипломного інженера. Але студії – це тільки частина її життя в Данцiґу. Там діяла активна станція ОУН, i студентські корпорації, як також велика українська студентська громада (Основа). Галя брала активну участь у всіх тих органiзацiях, але, передусім, в ОУН.
1934 рік: у Варшаві ОУН виконала атентат на польського мiнiстра П’єрацького. Убили його пострілом з револьвера. Атентатчик зумiв вирватися з облави i втік поза межі Польщі. Організатори атентату повтікали до Данцiґу, щоб звiдтiля переїхати до Німеччини. Галя отримала доручення перепровадити через границю одного з учасників цієї групи. Завдання це вона вміло виконала, в торбинці навіть перенесла револьвер через заставлену полiцiєю границю до Данцiґу. Але розвідка у краю виявила їх, i Галя опинилася у варшавській тюрмі. Тільки притомність i тверда постава в час слідства врятували її від багаторічного покарання. Вiдсидiла в тюрмі несповна один рік, під час котрого учасники процесу (т. зв. процес Бандери, Лебедя i товаришів) отримали пожиттєву тюремну кару або по 10 років. Їх звільнила щойно нiмецько-польська війна у вересні 1939 року. Галя переїхала 1935 року до Львова i працювала як шеф лабораторії української фабрики батерiй «Е-КО». Зі Львова приїздила на вакацiї до Данцiґу, а рівночасно Павло Турула приїздив туди з Мюнхена, де він закінчував докторат з хімії – i під час однієї такої спільної зустрiчi, 1938 року, на вакацiях, вони побралися. Згодом, після довгих заходів, їй вдалося отримати паспорт i виїхати до Фрайзiнґа, Німеччина, куди й Павло переїхав. У Фрайзiнґу, 5-го грудня 1939 року, народилася перша дитина, донька Дарія (Дада). З докторським дипломом у кишені Павло отримав роботу в харчовій iндустрiї у Мiльгайм Рур (у Захiднiй Нiмеччинi) й там також отримала роботу Галя. Ця частина Німеччини була під постійним обстрілом американських i англійських бомбардувальників, щоночі, й теж часом за дня. В листопаді в них народився син, якого, в пам’ять розстріляного брата Павла, вони охрестили Петром.
З початком 1942-го року вся родина переїхала до Львова з надією, що повертаються до звільненої від большевикiв батьківщини. Не довелося, однак, довго побувати у Львові. Вже в серпні 1944 року частину багажу вислали з німецьким евакуаційним транспортом на Берлін (він пропав взагалі), а самі долучилися до військового транспорту поїздом. Переїхали спершу на Лемківщину, відтак, через Криницю – на Словаччину. У Братиславі затрималися близько на півроку, відтак, вантажним вагоном, транспортом i вантажними поїздами доїхали до Мюнхена. Німецька влада спрямувала цей вагон до пiдгiрського містечка Травнштайн, i біженців примістили у малому селі Мацiнґу. Там одного весняного ранку гостинцем в’їхали танки. Намальовані на танках зірки дуже нас перелякали, ми не були певні, чи не совєцькi це зірки. Та скоро ми переконалися, що це – американці. Травнштайн одразу став осередком для втiкачiв зі Східної Європи, полонених, виселених німцями на примусові роботи. Вся ця різношерста маса людей, а їх були тисячі, почали формуватися у нацiональнi групи та поселятися у просторих військових касарнях. Розрісся й український табiр; чоловік Галі – Павло – був його таборовим комендантом. У час перебування в Травнштайнi родина збільшилася – народилася доня, яку назвали Теодорою.
Згодом українську групу перекинули до Дiллiнґену. Родина Турулів переселилася до Нового Ульму. Крім таборових органiзацiйних обов’язків, Павло викладав у Мюнхені харчову хімію у фармацевтичній вищій школі, яка постала спершу під патронатом УНРА, i згодом перейшла під заряд УТГI. Галя була активна в Пласті у переселенчих таборах у Німеччині. Крім звичайних виховних сходин, пластуни влаштовували різні свята, табори, прогулянки на природу й зустрічі. 1950 року родина переїхала до Чикаго, де поселилися на постійно. Невдовзі після приїзду вони купили хату в передмісті Elmwood Park, на відстані близько десяти миль від української околиці. Обставини були такі, що і Павло, і Галя були змушені працювати: Павло, як хімік, у харчовій промисловості, Галя спершу працювала на фабриці, а згодом також знайшла посаду за фахом. Як Павло, так і Галя долучилися всією душею до українського громадського життя.
Павло утримував провідні позиції у товаристві «Самопоміч» та політичних організаціях, Галя долучилася до роботи Сеньйорів Пласту, а Павло допомагав як член Пласт-прияту. Наприклад, коли Пласт шукав оселю, Павло і Галя часто їздили по різних місцевостях штату Вісконсин. У старшому віці Галя відійшла від активної участі у Пласті, однак ніколи не перестала бути членом і завжди підтримувала діяльність Пласту. Обоє допомагали у діяльності Українському Національному музеєві, присвячуючи свій час для організації експонатів як чергові, у дні, коли музей був відкритий для відвідувачів.
Коли засновувалася нова українська католицька парафія святого Йосифа Обручника на північному заході Чикаго, Павло і Галя стали парафіянами. При парафії також завирувало громадське життя, і Галя організувала відділ Союзу Українок Америки. Вона довгі роки була головою 72-го відділу СУА. Після виходу на пенсію Галя з чоловіком почали «зимувати» у Флориді. 1988 року Павло й Олена Турули відсвяткували золотий ювілей свого подружнього життя, і з цієї нагоди в Чикаго зібралася вся родина. 1994 року вони, вперше за п’ятдесят років, відвідали Україну. У Києві та на західній Україні відбулося відзначення 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Павло був між основоположниками тієї організації.
Павло Турула помер 18 серпня 1999 р. Від того часу Галя жила в доньки Дарки, у містечку Единборо, Пенсільванія. Олена Турула померла 3 грудня 2010 року. Родина покійної доволі велика: троє дітей, восьмеро внуків зі сім’ями та семеро правнуків… Діти, внуки і правнуки: Дарія МкКей з чоловіком Браяном; Аня (МсКей) і Jeff Locke, правнук Sean; Катя (МкКей) і Les Brown; Стефа (МкКей) і Patrick, правнуки McKayla і Aidan; Тиміш МкКей і Emily, внучка Annabelle; Андрій МкКей і Dawn; внук Evan; Петро Турула з дружиною Ксенею; Оленка Турула; Дора Турула. Павло Пошиваник і Kelly, внук Левко; Мотря (Пошиваник) і Chris Caudill, внучки Теся і Віка.
Не менш вимовною є доля родини Олексія Марковича Пошиваника, який від 13 серпня 1967 року був чоловіком пані Теодори; він, на жаль, передчасно закінчив своє земне життя. Рід Пошиваників бере початок у самому серці України, на історичній Полтавщині, де розкинулося село Богушкова Слобідка (тепер – село Чапаївка), воно, «нібито, взяте в полон… піщаними пагорками та сосновими лісами, болотами й очеретами, всякими верболозами та левадами. З другого боку, над дніпровськими лугами, озерами, верболозами та осокорами і т. д., де недалеко б’ють дніпровські хвилі, всього кілометрів з чотири від села…»
Згідно зі спогадами Марка Свиридоновича Пошиваника, батька Олексія, які він написав 1977 року, саме «…тут, у родині Пошиваників, Свиридона Данила (Даниловича) й Анни Василівни, я, Марко Свиридонович, народився в 1912 році. Нас батьки виростили аж семеро, і з 1928 року почали розлазитися хто куди, як писав Шевченко. Я хоча вже й працював у радгоспі Канівшанськім та в Черкасах на цукровому заводі помічником вагового майстра, то ж мені довелося лишати тепле батьківське гніздо. Пішов мандрувати по чужині, як і юнаком тоді вважав, перше – Київ, потім – Донбас. Луганськ, Красногорівка, Волчевське, Кипуча, Сталіно, Лисичанськ, Рубіжна – і потрапляю до міста Крюкова, де працював гранітнім кар’єрі... і знову Черкаси, і в Харкові, працював на ХТЗ. 1935 року Сталінові підлеглі дають мені премію в мандрівку за 24 години виїхати за межі Харкова. Настає враження, чого це і куди тепер, і нема ради, наказ-наказом, і лишаю Харків та знову починаю мандрувати по Дніпропетровщині: Сталіне, Просяна, Запоріжжя, по Пологівщині і т. д. – і знову Донбас, Кураховстрой, хутір Терни, де я звиваю родинне гніздечко. Одружуюся 4 липня 1938 року. Церковний шлюб відбувся в селі Андріївка з Дашею Маркіянівною, вродженою 3 березня 1919 року, моєю односельчанкою; батьки Маркіян і Горпина Пилипенки. Даша теж зазнала сталінського «раю», бо дівчам з родичами викинута прихлібниками сталінськими з хати на середину подвір’я, на сніг. І знову Пологи, потрапляю на Київщину, Сміла, Білозір’я, і далі – Полтавщина, Лубни, село Тарандинці, грабарюю.
23 березня 1939 року послав нам Бог синка Олексія. Це для нас була родинна втіха. І знову Київ, де я лишаю свій фах грабарства, і вступаю за свої кошти на курси водіїв, а родину лишив у землянці, де я працював, у передмісті Києва, в селі Пирогове. Завершуючи свій курс, залишив Київ, виїжджаючи на стажування (практику) на три місяці в район Ірклієв. Тут мене захоплює воєнна завірюха 1941 року, і не знаю, як висловитися: яке щастя, що не потрапив я під мобілізацію. Довелося кілька місяців побути на чужині, тобто, на місці. Вирішив поїхати на батьківщину, тобто, у своє село, і знаходжу притулок у батьків, в одній з кімнат, де з родиною поселився. Тоді політруки казали: «Наша доблєстная армія» і т. д., а вона, ця «доблєстная», цілими арміями здавалася в полон новому незнаному катові, ніхто не знав, що він несе за «добро», а фронт був вже по Дніпрі: Черкаси, Кременчук і т. д., а тієї «доблєстной армії» вже повне село, і поза селом – цілий жах. Мужчин всіх мобілізували, а один із командирів, що квартирувалися, каже дружині Даші: «Замаж Марка на печі, щоб не ходив надворі» й т. п. Однак «прифронтового» НКВД та політруків не бракувало: контроль на контролі, насамперед, чоловіків, і тут через ліси батьківського городу, в одній хаті сусіда стояв штаб і тут же разом польовий суд, де вищезгадані ловили чоловіків і сюди приводили, а тут їм приписували тавро «ізмєннік родіни» і т. д., і цих нещасних жертв вели далі, скривавлених, знівечених, під цівками автоматів за село, в сосновий ліс, де забирали у цих страдників найдорожче – життя.
Коли ж «доблєстная армія» відступила на Північ, прийшов новий, нібито, «визволитель» з-під сталінського «раю». Закликаючи армію: «Здавайтеся, нічого вам не буде!», а до населення, щоб співпрацювало, скоріше прийде повалення сталінізму і краще, мовляв, тоді заживете і т. д. Коли ж новий окупант побачив, що може покінчити з усім і сам, без українців, почав показувати свою диктатуру. Почалося суцільне поневолення, совєцьких військовополонених почали німці мордувати голодом по таборах і т. д., а цивільне населення використовували, як йому було вигідніше, майже знищили інтелігенцію, тобто, українських патріотів. Молодих німці вивозили до Рейху, як кріпаків до роботи, навіть вагонами вивозили чорнозем (землю), а селян (колгоспників) теж підганяли гумою по плечах, чи куди попало гостили, німецькою мовою «лус-лус», нашою – «швидше-швидше». З того пішло прислів’я: «Він казав, що лусне, а не казав по чому, а луснув по голові». Це, нібито, жарт, а то було боляче по серці, коли німці почали будувати якийсь свій Рейх, а населення України, нібито, звільнилося з-під сталінського «раю», почало спокійно спати і т. д. Була нужда й злидні, бо як відступала «доблєстная армія», за собою все нищила, не лишаючи нічого ворогові. У 1943 році новий окупант не встояв, рушив назад, і знову, лишаючи нові руїни, щоб добробут не лишився ворогові, і до Дніпра ще сяк-так тримався. Коли окупант відступив до Дніпра, то не встигав «мазати п’яти» населенню, забирали все зі собою і вишукували, а де знайшли сховану людину, стріляли, не лишаючи ворогові нічого, як вище було згадано. А скільки людей їхало чи йшло Україною, не знаючи і куди, й чого, щоб не потрапити знову під сталінський «рай»?!
Восени 1943 року – знову розпука і розлука з рідним батьківським гніздом, куди і чого?! Що робити?! А що ж, з людьми та іншими порадилися, а з яким жалем, з розпукою не хотілося лишати все рідне і мандрувати у невідоме. А «доблєстная» армія, з поміччю західних альянтів, гнала свого ворога з великим успіхом, займаючи територію з населенням, передусім, чоловіків, якщо одразу не розстрілювали, то лишали заднім, а ті без зброї посилали на передню лінію фронту як «защітніків родіни», і їм казали «убєй врага єго ж оружієм і оправдайся пєрєд родіной», і їх гнали вперед, а позаду були цівки автоматів «заградітєльних отрядов», наведених на перших, щоб не здавалися в полон. У березні 1944 року, дуже нехотячи, довелося лишати навіть рідну Україну, і почалася мандрівка: Бессарабія, Румунія, Буковина, Мадярщина, Югославія і Австрія, у Ґрац.
У травні 1945 року настав тривожний час... з розпукою на серці – куди йти, що робити?! Війні кінець, і совєцька армія з допомогою альянтів має великі успіхи. Займає Ґрац, нібито, мусить бути велика радість, що війні кінець, а в серці розпука, бо потрапити червоним у пазурі – це неможливо. Порадившись з родиною та з людьми, ми помандрували у світ, з планом десь на Зальцбурґ, щоб потрапити до американців. У бараках в Спіталю нас затримали англійці, і далі не пустили за річку Драу. Ми звернули в ліс на передмісті, а потім перебралися в табір. Там було де спати, а УНРРА (United Nations Relief and Rehabilitation Agency) годувала. За Ґрацом, мандруючи через альпійські гори, дороги заповнені військом і цивільними. Жах, що робилося, а совєцька армія не гаяла часу. Побільше займала території, а ще тітовські партизани переслідували армію і цивільних, та, відступаючи, нападали вдень, а вночі – й на сонних. Що робилося – суцільний жах, ні описати, ні розказати. У Спіталю їхало багато «на родіну», а ми сиділи, нібито, в затишку, впізнаючи людей, з ким можна поділитися думками, і от за місяць часу багато що довелося побачити і почути. Наприклад, ті, що їхали добровільно, розповідали, як вони з переселенських пунктів тікали назад, як їх там чистили, як розказували втікачі, а не всім удалося втекти, хто просто на Сибір, а в кого одразу відібрали життя, і на власні очі бачив, як везли Козаків 64 машини до Ґрацу совєтам, з поміччю альянтів, під великою охороною. Наприкінці дійшла черга і до нас на транспорт. Ми сюди, ми туди – нам кажуть урядовці табору, що не до Ґрацу, а до Віллаху, а там, як схочете, і нас дві машини навантажили під примусом і привезли ввечері до Віллаху, а над ранок транспорт до Ґрацу в зуби большевикам, і тут з розпукою в серці та й з розчаруванням від життя – що робити?!
У ранню пору з одним приятелем, Різничком, лишаємо в бараку родини і ховаємося в невідомих полях і лісах, а скільки-то люду було в лісах, цілий жах. В обідню пору повернулися до родин. Слава Богу, все було гаразд. Це табір Бауляйтух, і совєцькі людолови, не гаючи часу, старалися якомога швидше совєцьких підданих вивезти до «раю». Про це неможливо все ні описати, ні розказати, як народ оборонявся, навіть відбирали собі життя, як було в Лієнці чи Ріміні, аби не потрапляти під «рай» сталінський, а альянти і місцеве населення помагали в репатріації, бо то було затверджено в Ялті на конференції. Коли побачили альянти, яка відбувалася примусова репатріація, скасували й дозволили людоловам тільки на добровільних умовах репатріювати, і нам з Божою поміччю вдалося врятуватися і пережити те страхіття, про котре ні розповісти, ні описати. Хоч примусова репатріація скінчилася, людолови часу не гаяли. Де підкуплять табірне керівництво, і тихцем совєти табір брали в облаву і вишукували совєцьких підданих і викрадали. Як вище згадано, їм помагали альянти, місцеве керівництво і населення. Як приказка каже, «настрашена ворона і шелесту боїться», – отак і нам було – постійно оглядалися й остерігались.
Проживши в таборі Баулайтух з місяць, я почав працювати при таборі й отримував подвійний пайок і картон сигарет, але за братами-галичанами не вдалося довго робити, бо вони не совєцькі піддані, вони вільні, не маючи ні страху, ні пониження, і я почав працювати в одній фірмі з відбудови міста, і вийшов на приватне. Коли совєти виступали з Ґрацу, я поїхав з родиною до Ґрацу, на роботу. Тут довго не пощастило бути через життєві обставини. Я виїжджаю в табір Калемберк, і тут однієї ночі, над ранок, взято табір в кільце англіканами, і місцева поліція це пізніше визнала. Як люди посхоплювались спросоння, одне по одному, побачили, що ми оточені, то я не можу передати, що тоді коїлося: і по горищах, і по підлогах, і на полях, і в лісі один священик перед собою тримав хрест догори і на вартових, а вартові розступились, а він через річку, а за ним – народ і т. д. Перезвітувавши в Калемберку, я вертаюся до Віллаху і стаю на роботу, де і робив, у помешкання те ж саме, що й в березні 1948 року. Згодом виїжджаю з родиною до Франції на однорічний контракт, на господарку, і пропрацювавши з три місяці, лишаю господаря через погані життєві умови. Майже місяць їздимо по Франції, села Френ, Верде, Нансі, Барлидик, Мец, Моринже, Меже...
Довелося пережити труднощі, та й не сам, а з родиною... Їсти нема що, існує карткова система, людина німа, не розговоришся, але з Божою поміччю все пережили. З Божою та людською допомогою поступаю на роботу в шахті добування вугілля в Кройцвальді. Тут дали нам родинний барак, з чотирма кімнатами, два квадратні метри, сарайчик і огород, і ми тут зажили, нібито, спокійним життям. Працював лише я, Даша було домогосподаркою. Олекса пішов до школи, і 24 грудня 1948 року збільшилася сім’я: Бог послав нам доню, її назвали Валею. Коли Валя підросла, пішла до школи. Пропрацювавши на шахті 12 років, у жовтні 1959 року ми залишили Францію і 22 листопада 1959 року стали на вільну землю Вашингтону, в Нью-Йорку, де нам допомогли сісти на потяг і приїхали до Чикаго. Тут нас зустріла на станції родина Валентина Кохна. Забрали нас до себе, помогли поселитися на квартиру і влаштувалися на роботу. Вони поставилися до нас як рідні, і за це я щиро дякую родині Кохна. Пропрацював там на трьох фабриках, а на четвертій Роґена (Rogan) я пропрацював цілих 12 років…»
При підготовці до друку споминів св. пам. Марка Пошиваника, уродженця історичної Полтавщини, я намагався не дуже сильно змінювати текст, епітети й стиль автора, бо саме це якраз і підкреслює весь трагізм усієї ситуації на українських теренах у довоєнні та воєнні роки середини ХХ сторіччя.
Син-первісток нашого земляка, автора спогадів Марка Пошиваника, Олексій, народився 23 березня 1939 року, був активним українським громадським діячем, відійшов у засвіти на 61 році свого життя, 26 червня 2000 року, у понеділок, у шпиталі Resurrection. Малою дитиною, коли йому було 4 роки, він, разом з батьками Марком та Одаркою, покинув рідні землі, виріс у Франції, а приїхав разом з родиною до США 1959 року, де родина поселилась у Чикаго. Олексій Пошиваник відслужив два роки у війську США і досягнув рангу сержанта, – писала газета Chicago Tribune 1 липня 2000 року. Опісля працював креслярем, одночасно вчився в університеті Нортістерн, де завершив бакалаврат. З 1974 року працював інженером у місцевому агентстві Парків Чикаго. Однак справжнім зацікавленням уродженця історичної Полтавщини нашого земляка Олексія Пошиваника було українське громадське й культурне життя та музика. 30 років був у проводі Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Пан Олексій належав до Української революційно-демократичної партії, приятелював з її багаторічним головою, своїм тезкою Олексієм Григоровичем Коновалом, відомим публіцистом, громадсько-політичним діячем й багаторічним генеральним секретарем ЦК УРДП, який також є нашим земляком, бо народився 27 січня 1933 року, в місті Миргороді, на Полтавщині, – людиною подібної долі, який 1943 року, разом із батьками, також емігрував на Захід, а у 1950 році також виїхав до США, де навчався на авіаційно-інженерному факультеті Іллінойського інституту в Чикаго, згодом закінчив механічний факультет Іллінойського інституту технології. Визначними діячами УРДП були уродженці Лохвиці Яків Гвоздецький та Сергій Євсевський.
Сама ж Українська революційно-демократична партія (УРДП) постала ще 1946 року в Німеччині з емігрантів з підсовєцької України, вихованих, здебільшого, на ідеях українського відродження 1920-х років, почасти, з колишніх членів ОУН, послідовників Івана Мітрінги. Засновниками УРДП були Іван Багряний, Григорій Костюк, Іван Майстренко, Борис Левицький, Семен Підгайний та інші. Очолював партію спочатку Григорій Костюк, який 1948 року відійшов з т. зв. лівою групою (Іван Майстренко, Борис Левицький, Роман Паладійчук та ін.), яка створила навколо місячника «Вперед» ліву УРДП (згодом перестала існувати). Найдовше на чолі УРДП стояв головний лідер її й натхненник Іван Багряний (1948-1963); далі – Федір Гаєнко (1963-1967), недовгий час Микола Степаненко (який 1967 також відійшов, створивши окрему – «праву» УРДП), Василь Гришко (1967-1975) і від 1975 – Михайло Воскобійник, згодом – Олексій Коновал, про що я зазначав вище. Визначними діячами партії були також Віталій Бендер, Петро Волиняк, Всеволод Голубничий, Юрій Дивнич-Лавріненко, Іван Дубилко, І. Корнійчук, Анатолій Лисий, Федір Пігідо, Анатолій Рябишенко.
В основу програмових засад УРДП була покладена боротьба проти совєцького режиму і створення самостійної української держави з демократичним устроєм. Головним рушієм цього революційного перетворення УРДП вважала національно-свідомі державотворчі кадри, що виховуються в русі опору проти сучасного тоталітарного ладу УРСР. УРДП була співзасновником і активним учасником діяльності Української Національної Ради (до 1968), Конгресу української вільної політичної думки і Українського Демократичного Руху. Діячі УРДП були ініціаторами утворення таких співзвучних організацій: Об’єднання колишніх репресованих українців совєцьким режимом, Легіон ім. Симона Петлюри і Об’єднання Демократичної Української Молоді. Пресовими органами УРДП були – «Вперед» (часопис лівого крила партії), «Українські вісті», «Український Прометей», як також неперіодичний журнал «Наші позиції» (від 1948 р.).
Олексій же Пошиваник провадив декілька років щомісячну сторінку ОДУМ-у, дописував до «Українських вістей», публікувався у журналі ОДУМ-у «Молода Україна», часопису «Свобода», а до цього – у чиказькій газеті «Наше життя». Керував ансамблями бандуристів, учив гри на гітарі, мандоліні, бандурі, був керівником оркестру «Трубадур», секретарем і віце-президентом дирекції Кредитівки «Самопоміч». Як талановитий журналіст, пан Олексій був автором багатьох статей про українське громадське та культурно-просвітницьке життя. Від шлюбу з пані Теодорою (Турулою) Олексій мав двох дітей – Павла й Мотрю. Був похований далеко від рідної землі – на православному цвинтарі св. Андрія Первозванного, у Блумінгдейл, штат Іллінойс. Промовляючи над місцем останнього спочинку покійного, Віктор Войтихів (Viktor Wojtychiw) зауважував, що Олексій був «…енергійним, жартівливим, до всіх привітним, передусім, до дівчат. Підростаючи в ОДУМ-і, тяжко було не помітити енергії Олексія, бо, якщо він не знаходив якусь поважну дискусію про свою першу любов – Україну, то завжди запрошував підлітків-ровесників поїхати з ним до озера Мічиган, де Олексій, як не зі своєю гітарою, то зі своїм акордеоном до пізньої ночі награвав українські народні пісні, а всі навколо нього були як величезний хор… Він ніколи не належав до тих, хто люблять збоку стояти, тримаючи руки в кишенях і тільки нарікати… Завжди був у перших лавах тих, які рукави закочували і працювали, бо він вірив у прислів’я: «Якщо не ми, то хто»?
Олексій був Богом обдарований і мав багато талантів і зацікавлень, як, наприклад, журналістика з фотографіями. Олексій був великим шанувальником уживання правописної української мови. Олексій докладав багато своїх зусиль в українському кооперативному русі, де впродовж останніх 34 років був членом Дирекції, а останні 15 років обіймав посаду віце-президента Дирекції… Незалежна Батьківщина Україна приманювала його кілька разів, і він дуже турбувався про стан і майбутність України. Рівно ж, стан Української Православної церкви дуже його турбував, і він віддавав чимало часу справам розвитку Української Православної Церкви Київського Патріархату… Олексій давав усім усе, чим Бог його обдарував, і без нього ми стали біднішими…»
Батько Олексія Марко Пошиваник, автор доволі оригінальних й цінних спогадів про події й становище на українських теренах у 1920-40-х роках, 1 травня 1977 року вийшов на пенсію: «…І на цьому пройденому шляху мого життя всього доводилося пережити і бачити, і за доброту та нема чим похвалитися, стільки нужди, голоду, холоду... Описати неможливо, ні розказати мені, як письменній людині. Хоч і багато є вже написано, та, як я розумію, це ж не все, як український народ потерпів 1917 року революцію, колективізацію, голод, єжовщину, війну і кінець війни... і тут, на вільній землі Вашингтону, я зрозумів, де є життя і воля людини, то тільки пожити в такому добробуті, та я вважаю, що нема коли вже, бо прийшли похилі роки. А за Батьківщиною серце тужить….»
Тужить… Тужить. Тужить! – годі й казати, варто лише прочитати скупі рядки зі спогадів та біографічні інформації правдивих українських патріотів з родин галичан Турулів (Чайківських) і наддніпрянців Пошиваників та Коновалів, які весь час мріяли про повернення на рідні землі, мріяли про вільну свою неньку-Україну, незалежність якої в часі кривавої московської агресії на Сході та Криму знову, на превеликий жаль, є у смертельній небезпеці.
Підготував Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці, на Полтавщині