Він міг заспівати «Небесну Сотню, Господи, прийми…» – і більше нічого не співати. Тоді, коли серце кожного справжнього українця билося на Майдані, Павло Табаков відчув його ритм. І його біль. Блискучий переможець телепроектів «Шанс» та «Голос країни-2» на цьому не зупинився. Він і досі – разом із нашими хлопцями. Там, де таких, як він, чекають найбільше – у госпіталях, у військових частинах, де тренуються новобранці. Може, саме так кристалізується вітчизняна естрада. Не там, на підмостках театрів чи корпоративах. А там, де б’ється живе серце країни.

• Ви, спільно з іншими українськими артистами, справжніми патріотами, вже відвідали не одну військову частину. Виступали й перед військовими, які були поранені у зоні АТО. Як це – співати перед людьми, які бачили смерть?

Ми зараз їздимо з туром «Підтримаємо своїх!». Я взяв участь у концертах в Одесі, Херсоні, Миколаєві, Білій Церкві… На День незалежності виступав у Львівському військовому госпіталі. А буквально днями разом з ініціативною групою артистів ми дали ще два концерти для військових: перший – на Яворівському полігоні для легендарної 24-ї бригади, а другий – у Золочівській військовій частині 3007.
До речі, у Яворові був особливий концерт. Зібралося солдатів із 400. Там я вперше побачив таку кількість молодих хлопців і вже зрілих чоловіків, які не за призовом, а самі виявили бажання захищати Україну. Були, звісно, й ті, кого мобілізували. Але мені довелося спілкувалися зі справжніми чоловіками-патріотами, які кажуть чітко: «Ми беремо зброю до рук – і йдемо воювати!» На Яворівському полігоні я побачив навіть дідів, яким уже близько 60 років. І вони просто-таки рвуться у бій.
У турі «Підтримаємо своїх!» перед першими концертами для військових нам давали таку «рознарядку»: співайте хлопцям, здебільшого, веселі і патріотичні пісні, лірики і суму – мінімум. Я спілкувався з тими, хто вже повернувся із зони АТО. Так-от, помітив, що після пережитого психіка цих героїчних хлопців стала, як білий аркуш паперу… Тож їм просто необхідні емоції – добрі, світлі і позитивні. А ми, артисти, якраз і здатні давати такі емоції, це – наша, так би мовити, зброя. Співаємо – і ніби закидаємо у піч дрова, завдяки яким в очах і душах наших солдатів знову розгорається вогонь, жага до життя і боротьби.

• Чому, на вашу думку, в Україні став можливим саме такий сценарій?

Нашу армію навмисне «валили» протягом чи не всіх років незалежності України. Я нещодавно спілкувався з друзями, які проводили дослідження. Так-от, це дослідження з’ясувало, що Росія вела інформаційну війну проти України з початку 90-х років, тобто, одразу, відколи ми почали будувати самостійну державу. Просто на початках ця війна була прихованою. Але вона розкручувалася, розкручувалася, наростала… І тільки зараз вибухнула. А ми ніби прокинулися – і тільки тепер помітили, що увесь наш інформаційний простір засмічений дешевим і примітивним російським продуктом: серіалами, піснями, «зірками»…
Якщо ми просто зараз не почнемо піднімати в Україні освіту і культуру, то, на жаль, можемо мати згодом ще один Донбас… Хтось дуже гарно сказав, що ті кошти, які ми протягом 23-х років мали вкладати в культуру, тепер вкладаємо в танки. Освіта, культура, традиції – той фундамент, на якому тримаються нація, народ. Настав час усвідомити це. Інакше – і Революція Гідності, як десять років тому Майдан, не приведуть до очікуваних змін в Україні.

• Як ви ставитеся до позиції Ані Лорак, яку бойкотують не лише українські радикали, але й звичайні патріоти. Ви ж – колеги…

Я не хочу засуджувати артистів. Знаю шоу-бізнес зсередини. Знаю, які контракти бувають у колег. Але якщо вони заробляють гроші там (у Росії – ред.) і привозять їх в Україну, то вони ще й допомагають нашій економіці. Донедавна чимало українських артистів успішно гастролювали у Росії. І це не тільки Ані Лорак, про яку ви згадали. А й «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова» та інші. Якби не пряма військова агресія з боку Росії, вони б і далі просували українську пісню і культуру серед росіян. А оскільки збирали великі зали, то це свідчило про одне – наша культура подобається російському народу. Загалом же, вважаю, що не з артистів зараз треба починати люстрацію. Нехай українці, насамперед, візьмуться за політиків. Чи забракне сміливості?

• Але ж співаки – це своєрідні духовні лідери. Вони ведуть за собою людей. Формують суспільну думку.

А політики не ведуть? Ось кажуть, що шоу-бізнес – брудний. Але ж політика – у сотні разів брудніша. Тому, вважаю, треба починати з політиків, які в Україні керують багатьма процесами, а не з артистів. А насправді час усе і всіх розставить на свої місця. Побачимо, хто, коли все заспокоїться, збиратиме в Україні зали, а кого люди покарають, як то кажуть, копійкою.

• Вашу наставницю на «Голосі країни-2» Діану Арбеніну зараз цькують у Росії. Скасовують її концерти, забороняють творчі вечори. Підтримуєте її у цей складний для неї час?

Я дуже люблю Діану Арбеніну як людину – недарма ж я її вибрав своїм тренером. Багато у неї навчився. Отримав такого душевного драйву, за яким, власне, і йшов на «Голос»! Думаю, що оте, що її цькують, – це не надовго. Це має закінчитися, як тільки в Росії настане переломний момент. А він рано чи пізно настане. Усі прихильники Діани Арбеніної будуть з нею, незважаючи ні на що. Ті, хто любив її музику, не розлюблять її за один день через якусь там неадекватну «політику партії». Усі, хто ходив на її концерти, й далі будуть ходити (коли ці концерти відновляться). Це – тимчасове явище. Бо як аргументують зрив її концерту? – Дах протік, сцену прорвало… А побутові причини не бувають надовго. Рано чи пізно, якщо не цього місяця, то через півроку, цей концерт відбудеться. Не думаю, що їй аж настільки «ставитимуть палиці в колеса». Тому що ставлять же не тільки їй. А й Макаревичу, Шевчуку і багатьом іншим музикантам і акторам, які не побоялися режиму Путіна і відкрито висловили свою підтримку Україні.

• Але вони ж не полінувались скласти список із «13 друзей хунты». Це ж пряма вказівка цькувати саме цих людей.

Це ще раз доводить те, що починати треба не з артистів, а з політиків. Ви ж бачите, що політики можуть зробити артистам… Вони все перекручують і будують на брехні. А все, що побудовано на брехні, довго не живе. Таке моє переконання.

• На вашу думку, українське радіо та телебачення має бути українським? Чи необхідне квотування?

Це питання, звісно, є дуже актуальним. Я думаю, що на даному етапі у світлі тієї згубної інформаційної війни, про яку я казав вище, варто скористатися досвідом Франції. Там свого часу ввели на французьку музику квоти: франкомовного репертуару має бути 85%. Власне, мовиться про франкомовні пісні, а не про французьких виконавців. Адже у нас є багато українських артистів, які співають не українською, а російською.
Я в жодному випадку не кажу про те, що треба заборонити російську пісню і взагалі не співати російською мовою. Нехай українські артисти співають українською, російською, англійською, італійською, французькою, іспанською… Якщо дійде до часу, що так розвиватиметься українська музика, ми не будемо мати таких політичних ситуацій, як зараз. Бо коли я торік кілька разів приїжджав у Луганськ, Донецьк чи Донецьку область, то мені після виступу казали: «Какие красивые песни! Почему же вы к нам не приезжаете?». Я ж відповідав: «Ніхто ж не запрошує». А чому? А тому, що протягом 23-х років незалежності України україномовна пісня на Схід і Південь України просто не доходила. Інформаційну завісу вдавалося пробивати одиницям. Наприклад, «Океану Ельзи» чи «Піккардійській терції». Але якщо на Донбасі робили якийсь великий концерт на площі і запрошували т. зв. «солянку», то, як правило, україномовні артисти туди не потрапляли.

• Повернемося до хорошого. Як ви познайомилися з Брією Блессінг? Знаю, що ви дружите вже не перший рік.

Дружимо дуже давно. У студентські роки ми майже два роки співали разом у джаз-клубах і нічних клубах Львова. Пам’ятаю, як Брія надихала мене. Приходжу з Музичної академії ввечері у клуб, такий втомлений-втомлений… А ще ж співати з 23:00 – і до 1-ї ночі! (Треба ж було студенту заробляти собі на життя). І тут до мене підходить Брія – й на такому щирому позитиві каже: «Хай, Пашо!» І ти вже хочеш і співати, і гори перевертати (Сміється. – Ред.)… Брія – мегапозитивна людина і, до того ж, дуже віруюча. Дуже-дуже її люблю. Нещодавно ми знову заспівали у дуеті – патріотичну україномовну пісню, яку написала Брія, – «Ми – Україна!» Думаємо зараз над тим, щоб записати цю річ на студії. Побачимо, це ж творчий процес.

• Як народилася пісня, присвячена героям Майдану?

Пісня «Небесну Сотню, Господи, прийми» була написана після подій на Майдані. До речі, у часі Революції Гідності моя муза завмерла в очікуванні – вона просто не знала, що робити: таку пустку і біль відчував через усі ті сумні події… Довго я не міг нічого написати. А вийшло так, що мій знайомий Василь Фесюк з Чернівців, між іншим, полковник СБУ, написав дуже сильний вірш про Небесну Сотню. Надіслав його мені, мовляв: «Павле, подивись». Я поглянув і одразу сказав: «Так, ця пісня буде». Музику написав за один вечір, а вже днів через десять з’явився студійний запис цього твору – зі скрипками, дитячим хором і так далі.
Коли виконую цю пісню, у мене, артиста зі стажем, тремтять коліна… Люди в залі плачуть. Та і я ледве стримую сльози, у горлі стає клубок… Ця пісня народилася на одній емоції. Коли під час виконання «Небесної Сотні» за мною на відеоекрані вмикають документальний ряд – кадри з Майдану, боюся повертатися. Бо розумію, що сам можу розплакатися…

• Які стосунки у вас з Ігорем Кондратюком? Адже він свого часу допоміг вам увійти у двері шоу-бізнесу.

Ми з Ігорем – дуже добрі друзі. Уже багато років. І хоч останнім часом не працюємо як артист і продюсер, у будь-яку мить можу звернутися до нього за порадою. Він ніколи не відмовить, завжди підтримає і навіть надихне на те чи інше рішення. Поради Ігоря – завжди дуже цінні, адже він, як на мене, один із найкращих і найдосвідченіших продюсерів в українському шоу-бізнесі.

• Як молодим виконавцям пробитися на велику сцену? Невже виключно через телешоу та кастинги, які час від часу проводять продюсери? Чи після революції щось зміниться?

Телешоу і кастинги – лише один із варіантів пробитися на велику сцену. Але якщо поза образом, створеним телекамерами, за молодим артистом не буде важкої щоденної праці – не допоможуть жодні проекти, навіть перемоги. Так, завдяки шоу можна прокинутися знаменитим. Але це – ілюзія. Не будеш працювати над собою, не шукатимеш постійно нового – тебе забудуть так само скоро, як і дізналися про тебе. А щодо інших шляхів до великої сцени… Я дуже хочу, щоб, по-перше, українські медіа – радіо і телебачення – нарешті запрацювали на українських артистів. А по-друге, щоб почав діяти інститут продюсерів, бо талановитих співаків не бракує, а от талановитих продюсерів, які шукатимуть і працюватимуть з цими співаками, на жаль, поки що дуже мало. Українська музика, українська пісня має всі шанси стати для українців номером один – особливо зараз, коли в Україні такий неймовірний сплеск патріотизму, таке національне піднесення. Головне – щоб ми, артисти, могли донести свою творчість до простих людей по всій країні – у Львові і Донецьку, у Харкові та Одесі…

• На вашу думку, час «оголеної» пісні вже минув? Чи в українській естраді відбудеться якісний прорив?

Хотілося б у це вірити. Якісний музичний продукт – це те, за що я вболіваю протягом усього часу своєї пісенної кар’єри. Мені багато хто каже: «Своїми піснями ти виховуєш свого слухача, тримаєш планку якісного матеріалу і виконання». Додам лише, що мій слухач – думаючий і інтелігентний. Щодо «оголеної» пісні, то наш музичний простір навряд чи зовсім позбудеться її. Поки буде кому слухати і таку музику – вона буде. Але даю вам слово: від Павла Табакова чогось подібного ви не почуєте (Сміється. – Ред.).
До речі, усіх читачів запрошую на свої концерти у США наприкінці року. Зараз якраз тривають переговори з організаторами. Планую у грудні дати концерти у Вашингтоні, Чикаго, Нью-Джерсі… Приходьте – разом поспіваємо українських пісень!