Продовження.
Початок – у № 34, 35
Нещодавно у Чикаго, в Українському Національному Музеї, відбулася зустріч діаспорян з українським публіцистом, істориком, ведучим телепрограми «Історична правда» Вахтангом Кіпіані. Під час зустрічі журналіст прочитав доповідь «Минуле як майбутнє!». Для тих, хто не потрапив на зустріч, публікуємо текст цієї надзвичайно цікавої доповіді історика, публікаціями якого давно захоплюються і в Україні, і в діаспорі.  
Це – Львів. Четверте місце (в рейтингу у межах проекту «Великі українці» на телеканалі «Інтер» – ред.) посіла Ліна Костенко. У десятці Ліна Костенко була ще в Чернівцях, бо її там вважають своєю. Але дивіться, як низько (у таблиці голосувань – ред.) Бандера і Шухевич! Вони є внизу списку у студентів-львів’ян. Це – молоде покоління.
А на львівській «клюмбі» (центрі Львова, біля пам’ятника Шевченку) Бандера – одразу другий. Ніби інше місто. Шухевич – не десятий, а шостий. Ющенко – так само високо. Але його нема у списку студентів.
Це дуже цікавий спосіб пізнання того, що ти ніби добре знаєш. Тому коли кажете, що знаєте львів’ян чи донеччан, чи знаєте українців – завжди робіть велику паузу. Бо ми насправді не знаємо самих себе. І тим більше, не знаємо інших людей. Тому медіа хоч трішечки допомагають зрозуміти історію. Якщо тільки за цим не стоїть маніпуляція.
Візьміть, до прикладу, голосування студентів Таврійського університету імені В. Вернадського, тепер вже федерального вузу Російської Федерації у Сімферополі. Знову ж таки, Сімферополь – закрите місто. Переконаний, жодна людина не вгадала б, що це голосували мешканці Сімферополя. Зрозуміло, наявність Вернадського у цьому списку мене зовсім не дивує. Ось вам голосування молодих двадцятирічних українців, яким тепер 25 років, і вони – де факто громадяни Російської Федерації. Це ж наші люди! Вони виростали вже в українському морі. Навіть попри те, що для них не зробили цікаве кіно, нема цікавих форматних книжок. Вони все одно змогли стати українцями. Тому відповідальність політиків, які цього не зробили, і відповідальність журналістів, які не змогли отримати хоча б у межах своїх редакцій дозвіл на висвітлення більшого обсягу інформації і про історію, і про культуру, і про літературу – це один з уроків, які ми маємо зробити.
А це – вже поза межами добра і зла. Ялта – це дуже особливе місто. Ті люди, які перебувають на позиціях від десятого до сімнадцятого місця, у загальнонаціональному заліку навіть у двісті не входять. Підозрюю (це голосування відбувалося в районі пляжу), що у ці дні відбувалися концерти цих «великих людей». Це моє єдине раціональне пояснення, яке повертає віру в людство. Висока позиція Януковича. Існування Ющенка посеред списку. В Ялті! Для мене це також – здивування. Бо нам казали, що кримчани ніколи не любили «оранжевих». Але ж відкрите голосування свідчить про протилежне! І вибір шоу-бізнесу як опори в житті – це цікаво. М’яко кажучи. Це дуже-дуже цікаво.
Світ також голосував. Британія – за Черчилля. Німеччина – за Аденауера. У більшості країн світу вибір впав на людей із ХХ сторіччя. Які, як правило, були будівничими. Ми обрали революціонера. Людину, яка мала певні ідеї і не обирала шляхів до їх виконання. Ні будучи молодою людиною, ні будучи достатньо зрілою. Це – наш урок. Думаю, що через п’ять років, можливо, щось би змінилось. Але не думаю, що дуже суттєво. Бо за цей час не було написано нормальної біографії Бандери. Її просто не існує. Є лише кілька книжок, але докладної біографії цієї людини поки що історики не написали. Не знято художній фільм високої якості. У 90-х роках знято багато фільмів, але всі вони були, даруйте, пропагандистські. Так люди компенсували десятиріччя неправди про бандитів-бандерівців фільмами, які, умовно кажучи, показують Леніна з прізвищем Бандера. Правильного вождя, який приймає тільки правильні рішення. А в історії були дуже складні рішення. І в цих фільмах ми ніколи цього не побачимо.
Я б радив подивитися у «Вікіпедії» список усіх Великих. З нього можна зробити висновок, що нації, які копирсаються у собі, які постійно шукають раціональності у діях інших людей, йдуть більш-менш нормальним шляхом. Ми ж заперечуємо все попереднє. Приходить Янукович і його команда – заперечується надбання попередників. Приходять нові люди – так само зачищається все, що робили ті. Ніхто не з’ясовує, чи, можливо, щось було зроблено нормально. Випадок із теперішнім часом не підходить, бо ті люди, які були владою, вбили людей. Такого не вибачають. Це те, що волає до помсти, до неба. Але ми бачимо, що політики не вивчили цей урок.
У 2004 році був шанс почати жити краще. Мовиться не про рівень економіки, хоча це дуже важливо. А про те, щоб дослідити, вивчити. Відокремити добро від зла. Жодних уроків тоді не вивчили. Зараз вже півроку нової влади. Абсолютно брутальна кампанія із забалакування того, що було суттю подій Майдану. Не формою, бо форму можна написати – лідери стояли і промовляли слова. А суттю була надвисока фантастична самоорганізація людей і майже біблійна чистота помислів. Цього всього ресурсу, який вони отримали від людей, який був перетворений у мільйони голосів виборців, ні Президент, ні прем’єр-міністр, ні спікер парламенту не розуміють.
Ви бачите цю компанію, яка майже щодня – у новинах – агітує за реанімаційний пакет реформ і за закон з очищення влади, про люстрацію. Якби будь-яку людину запитали 20 або 21 лютого, коли люди вже відплакали: «Що треба зробити насамперед?», усі б сказали одне: «Покарати злочинців!» Нічого важливішого немає. Щоб покарати злочинців, потрібна лише політична воля захотіти цього. Політична воля як ціль, як команда розписати, що саме покроково треба зробити. Політична воля змусити людей, які працюють за гроші, виконати цю команду без грошей. Йдеться про систему МВС, СБУ, прокуратури і судів. Усі знають, що у нас в судах та й у всіх органах відбувається конкуренція грошей.
До речі, історія з Великими Українцями завершилася судом. Я в «Українській правді» написав, як були вкрадені голоси за Бандеру. На мене в суд подав народний депутат Василь Горбаль. За те, що я образив його честь і гідність. Було шість чи сім засідань суду. У результаті, суддя пішла в нарадчу кімнату і не повернулася. П’ять років – і не винесено жодного рішення! А чому? Усе дуже просто. На початку товариш Горбаль давав гроші, а у 2008 році почалася криза, й «Укргазбанк» держава забрала собі. І мотивів давати гроші далі у нього не було. А суддя зависла, як комп’ютер, і думає: «Винесу таке рішення – може бути проблема. Винесу інше – будуть інші проблеми». Тому в реєстрі судових рішень нема жодного рішення. Це все – про те, що ці люди роблять насправді. А це ж абсолютно нестрашна історія. У ній ніхто би не постраждав. На кін була поставлена лише 1 гривня. А ми кажемо про момент убивства людей. І замах на вбивство ще більшої кількості людей. І те, що ми бачимо зараз – оці бої з громадськими активістами, які намагаються повернути владу обличчям до реальних проблем – це найбезпечніше, що ми можемо зараз мати. Вони, натомість, покращують економічну ситуацію, ведуть переговори із Заходом. Воюють, скільки можуть, на Сході.
А насправді справи стоять. Ви ж розумієте, що зараз неможливо дістатися рукою правосуддя до Януковича, до Захарченка, до Пшонки. Але ж в Україні є тисячі людей середньої ланки, навіть не беркутівців на Майдані. А ті люди, які давали їм злочинні накази. Їх – тисячі! Бо це п’ять державних відомств. Вони мусять відповідати! Вони мусять, бодай, сидіти! Просто чекаючи, коли впіймають для очної ставки Януковича чи ще когось. Вони мають бути покарані в СІЗО. Це – не смертельно. Це не означає , що ти – злочинець. Зрештою, ви самі кидали тисячі і тисячі людей в СІЗО за, можливо, вкрадену курку, за, можливо, неправильно виплачені податки. Тобто, ці люди розпоряджалися людськими долями, як хотіли. І в цій ситуації посидіти кілька місяців у СІЗО, будучи людиною, для прикладу, в статусі директора департаменту МВС чи начальника контррозвідки СБУ, чи керівника снайперів «Альфи» і т. д. Ніхто не сидить! Сидять якісь, нібито, без прізвищ, рядові. Я не певен, до речі. Я реально не певен. Якщо ви не знаєте прізвища, то, може, його й не існує.
І те, що не зроблено головного висновку, що ти мусиш покарати не просто заради зла, бо тепер будуть плакати родини тих, кого посадять. А тому, щоб показати, що в країні не існує людей, які можуть дозволити собі вбити іншу людину. Це має стати першим пунктом Конституції: «Не вбий!»
До речі (…) у справі Гонгадзе я був свідком. Називали прізвища і Литвина, і Кучми, і Деркача, інших людей. Я особисто не знаю про їхню вину. Я читав про це у пресі, чув на плівках Мельниченко. Але вони мусили бути, бодай, залучені. Справді залучені, не формально, до з’ясування, чи справді в ті дні відбувалися процеси, які описані на плівках. Якщо б слідство це з’ясувало, то ми б мали відповідь, а так Кучма – миротворець, Литвин помагає АТО. Деркач – на пенсії. У них все добре. Живуть у Конча-Заспі. До недавнього часу – на податки наших громадян. Історія з Гією – це також невивчений урок. Не може в такій історії постраждати міліцейський, вибачте, виродок. Який виконує очевидно злочинний наказ, не думаючи про наслідки. Бо він знає, що система його «відмаже». Ми їх побачили потім на Майдані. У цьому сенсі всі спроби щось змінити без зміни такого інструменту, який називається політичною волею, нічого не буде. А воля – це персональна властивість.  
Ось, до прикладу, Грузія була в набагато гіршій ситуації, ніж Україна. За всіма показниками. Це була країна третього світу, як у радянські часи показували країни Африки. За кілька років ця країна стала лідером у дуже багатьох речах. Рівень життя там ще недостатньо високий. І був при Саакашвілі не дуже високим. Але країна стала жити чесно. І це – воля однієї людини. Він підбирав прокурорів, голову МВС (причому, голова МВС – геолог, громадський активіст, міністр юстиції – дівчинка, яка перед тим працювала в пекарні). І вони показували найвищі зразки і громадянськості, і професіоналізму. Деяких людей доводилося викидати з влади. Деяких – доводилося садити. Якщо ви приїдете в країну, вам скажуть: «Раніше за нами стежили. Тут всюди були камери. Тут всюди були агенти». Насправді це – неправда. У Грузії не було грошей ні на камери, ні на агентів. Але в Грузії була пряма залежність: вкрав – сів. Якщо ти – член команди правлячої партії і ти вкрав, ти все одно сядеш. Якщо ти – ворог, то сядеш тим більше.
І в цьому сенсі Порошенко, який вчився разом із Саакашвілі в один час, все чудово розуміє. Всього лиш треба відірвати себе від пуповини попереднього ладу, в якому він був одним з акціонерів. Це – легко. Але це означає, що реформи і зміни в країні справді почнуться. Тоді треба справді карати Литвина, який, кажуть, його друг. Тоді треба справді полювати за Азаровим, який, кажуть, його добрий знайомий. Це не означає, що я кажу щось погане. Ми всі не завжди дружимо з найкращими людьми нашого часу. Всіляке буває. Це лише означає, що з ними треба розірвати зв’язки. Моральні. Ментальні зв’язки.
Якщо вони чесні люди – хай живуть. Якщо вони здійснили злочини (а щодо цих людей ми знаємо дуже багато прикладів від плагіату і співучасті вбивства людини у Литвина і закінчуючи розкраданням бюджету і корупції в Азарова), то чесним бути дуже просто. «Якщо ти б не крав – ти не сів би», – сказав би він кожному, хто міг би зателефонувати і запитати: «Як же так? Ми ж із тобою двадцять років знайомі!» Але це лише його рішення.
Ви зауважили, Яценюк взагалі не коментує війну. Я от думаю, коли суспільство відкриє очі. Він – глава уряду! І те, що відбувається в Міноборони – це його пряма професійна чиновницька відповідальність.
Думаю, ми знову, як у 2004 році, маємо пробувати вплинути на владу, щоб вона робила те, що обіцяла і зобов’язана робити. Ситуація з покаранням злочинців, які вбивали людей, і ситуація з покаранням лідерів сепаратистів – елементарна. За останні тижні я зібрав три випадки, коли людей засуджують за сепаратизм і відпускають у залі суду. Ви ж розумієте, що в умовах телефонного права, яке нікуди не зникало, коли треба вирішити питання зі землею, всі телефонують суддям. Усі! Порошенківці, свободівці, бютівці – всі. Це коли треба вирішити питання для себе. А коли треба вирішити питання для країни, телефонувати нема кому. Це просто глум!
В Одесі Антон Давидченко закликав до від’єднання Одеси. Це все призвело до вбивства понад 50 людей. Його відпускають у залі суду! З міліції не затриманий ніхто.
Петре Олексійовичу, Арсенію Петровичу, ви забули, що коктейлі Молотова робляться три хвилини. Якщо до Майдану 2013-2014 років українці, може, й знали, але боялися їх кинути (повірте, я – не радикал), то тепер є тисячі людей, які це зроблять, не задумуючись. Як тільки зміниться система пріоритетів. І цим буде користуватися, зрештою, Російська Федерація, яка вкладе ту саму пляшку людині в балаклаві, і ми не будемо знати, за що він це зробив. Гальм щодо влади в українців нема. І це – чудово. Вони – нами найняті на роботу люди. Якщо ти не даєш собі ради – ніхто тебе не змушував йти у президенти. Там не намазано медом, і це будь-яка людина розуміла. Це – політичне харакірі, яке робить політик, ідучи на таку посаду. Якби люди у владі – Яценюк, Порошенко, інші – для себе поставили мету: «Я прийшов у владу на один термін. У мене лише п’ять років», то за цей час можна було б почати дуже великі процеси. А вони, натомість, думають: «Я прийшов зараз, а восени – вибори. Потім я заведу більшу фракцію. А потім я переоберусь». Вони думають категоріями: «Я прийшов на десять років». А деякі, як от Янукович: «Я прийшов назавжди». Якщо ми думаємо, що януковичів у нинішній владі немає, то вони помиляються. Їх дуже багато. У них інші прізвища, вони навіть розмовляють англійською мовою, але вони є.
Тому наша функція громадян і моя, як журналіста, постійно нагадувати: «Хлопці, ви дограєтесь». Я їм цього не бажаю. Але якщо буде так, як робиться… Причому, я кажу про абсолютно елементарні речі, а не про складні схеми з корупцією.
Мій львівський товариш запропонував тест на вошивість. Кожне міністерство має описати корупційні схеми у своєму міністерстві. Ніхто цього не зробив! Тому що на цих потоках сиділи їхні люди. На «Zaxid.net» читав про дружину офіцера митного підрозділу, яка вимагала 20 доларів за вантаж для лікування. Думаю, що її не звільнили. Бо вона взагалі свята людина – лише 20 доларів попросила.
Одним з фундаторів майбутнього «Музею преси» є греко-католицький священик з Баварії, о. Богдан Пушкар, який мені передав 30 коробок книг та газет. Він півроку не міг ввезти ці безцінні газети в Україну, бо в нього вимагали хабар – 50 євро за коробку. Він орендував склад у Польщі, і через півроку, коли їхали великі фури з благодійною допомогою для церкви, він доклав ці коробки і перевіз в Україну. Це – прогресивні патріотичні галицькі митники. Тому ця система ще навіть не починала змінюватися. Вихід – еміграція – є. Але всі не можуть виїхати. Якщо всі поїдуть, то ви знаєте, хто залишиться. Їм залишати Україну не можна. Тому треба дуже багато працювати, щоб цього не сталося.
Фотографії надані Українським Національним музеєм м. Чикаго