Я пропоную звернути увагу на армію та флот Сінгапуру– не надто великої (близько 5,5 мільйона населення), але впливової острівної держави Азії. Тим більше, що Верховний головнокомандувач Петро Порошенко полюбляє посилатися на творця «сінгапурського економічного дива», колишнього прем’єра цієї держави Лі Куан Ю.

І справді: ця невелика за площею, позбавлена мінеральних ресурсів і питної води країна впевнено розвивається, маючи сьогодні ВВП з розрахунку на душу населення у 14 разів більший, аніж Україна. Щоправда, не зовсім гаразд у Сінгапурі з політичною демократією (хоча там у парламенті й представлено дві опозиційні партії) і зі свободою слова (гірше, ніж в Україні було за Кучми та Януковича), проте фактично відсутні корупція і злочинність. За дрібні провини (скажімо, за кинутий на тротуар недопалок чи фантик) там штрафують на великі суми. А за вмисне вбивство чи оптову торгівлю наркотиками в Сінгапурі– шибениця. Щоправда, не так багато охочих її відвідати– за останню чверть століття півсотні злочинців. Але мова не про те, а про оснащення та принципи побудови армії цієї невеликої держави.
На Сінгапур, через який проходять морські шляхи з Індійського в Тихий океан, свого часу ласо дивилися держави-сусіди– Малайзія та Індонезія. Але сінгапурці не стали просити ні в кого захисту і гарантій– вони просто ударними темпами збудували таке військо, яке спроможне завдати потужного удару будь-якому потенційному агресорові у своєму регіоні. Не стану переобтяжувати читачів великою кількістю цифр та екзотичних назв, але деякі з них усе ж доведеться навести.
Оскільки йдеться про острівну державу, то почнімо з флоту, який реально потужніший не лише за український, а й за російський Чорноморський.
На озброєнні він має чотири підводні човни, шість фрегатів, стільки ж корветів, одинадцять патрульних кораблів, чотири мінно-тральні кораблі та ще плюс сотня швидкохідних патрульних катерів. Далі йдуть сили безпосереднього забезпечення наступу на ворожу територію: чотири танкодесантниі кораблі, 34 великі та сто малих десантних катерів. Ідеться не про якийсь іржавий мотлох часів Другої світової війни: Сінгапур має, поміж інших, і кораблі, побудовані з використанням технології «стелс». І що цікаво: перший сінгапурський фрегат було побудовано у Франції; а далі за справу взялися самі сінгапурці. Завдяки високому рівню автоматизації корабель завдовжки 115 метрів із десятками пускових установок ракет, здатних вражати надводні та повітряні цілі, а також із засобами для пошуку та знищення підводних човнів, має всього лише 70 осіб екіпажу. ВМС Сінгапуру, попри значну кількість кораблів, не надто численні– лише три тисячі особового складу. Це й зрозуміло: надто мала кількість населення острівної держави, щоб воювати числом, а не вмінням і технікою.
Авіація Сінгапуру теж заслуговує уваги. На її озброєнні– понад сто ударних літаків, здебільшого– багатоцільових надзвукових винищувачів четвертого покоління американського виробництва. А ще– три десятки реактивних легких розвідників і штурмовиків власного виробництва за італійською ліцензією. Крім того, на озброєнні– 64 ударні вертольоти, знов-таки, made in USA плюс дюжина багатоцільових легких гелікоптерів, спільно розроблених із консорціумом Eurocopter (Євросоюз). І, звісно, є у ВПС Сінгапуру (чисельність– 13,5 тисячі особового складу) й півсотні безпілотників, без яких не може обійтися жодна справді сучасна армія світу. Знов-таки, нам залишається лише заздрити...
Тепер про Сухопутні війська. Їхня загальна кількість у мирний час– 50 тисяч особового складу. Наче й небагато, проте... Їхня основа– три моторизовані дивізії (в кожній дві піхотні й танкова бригади), дивізія швидкого реагування (амфібійна, аеромобільна, піхотна бригади) та окрема механізована бригада. При цьому поняття «піхотна бригада»– евфемізм, бо реально йдеться про повністю механізоване та насичене бронетехнікою з’єднання (загалом у Сухопутних військах Сінгапуру понад 3500 одиниць бронетехніки). Серед цієї техніки– майже дві сотні основних бойових танків, близько 350 легких танків, 1050 бойових машин піхоти і понад 1000 бронетранспортерів, десятки самохідних гармат, пересувних зенітних комплексів різного типу тощо. Вагомо, чи не так?
При цьому бойові машини піхоти– це власні сінгапурські розробки; вони постійно модифікуються і вдосконалюються, маючи на оснащенні не лише ефективну зброю (кулемети, автоматичні гармати, автоматичні гранатомети тощо), а й чутливі датчики та засоби спостереження (перископи, тепловізори, відеокамери кругового спостереження, акустичні датчики пострілів стрілецької зброї). Броня цих БМП значно потужніша, ніж на їхніх російських чи українських аналогах, і забезпечує куди кращий захист екіпажу та десанту. Значна частина БМП і БТР– плаваючі машини. Вони у разі потреби через вузьку Джохорську протоку до Малайзії доберуться самі, танки попливуть на танкодесантних кораблях, а деякі БМП рушать у путь на великих військово-транспортних літаках, яких Сінгапур має два десятки.
А ще в розпорядженні сінгапурських військових є 300 легких плаваючих броньованих розвідувально-дозорних машин. Півсотні– в бойовому складі, решта– на консервації. І вони там не іржавіють, бо їх ретельно доглядають.
Інакше кажучи, невеликий за розмірами Сінгапур має яскраво виражену наступальну армію і збирається оборонятися, громлячи противника на його ж власній території. Видається, що це єдина правильна стратегія, яка здатна зупинити диктаторські режими в деяких сусідніх країнах.
Ще одна промовиста деталь: багатий Сінгапур міг би дозволити собі мати так звану професійну армію, укомплектовану солдатами-контрактниками. Але уряд держави вважає за краще залишити призовну систему: юнаки у віці 18 років мають піти до війська, щоб повернутися додому вишколеними вояками «через дві зими, через дві весни». Це дає змогу Сінгапуру мати велике число підготовлених резервістів: 300 тисяч– у Сухопутних військах; 7,5 тисячі– у ВПС; п’ять тисяч– у ВМС. А ще існують допоміжні формування: 12 тисяч особового складу в поліції берегової охорони, 84 тисячі– у силах цивільної оборони. Ну, і є ще мільйонний мобілізаційний резерв у разі війни.
Очевидно, не зайвою є й така деталь: упродовж двох останніх років кожен військовик отримав за наказом командування iPad 2. Коштів на це уряд не пошкодував. Натомість на генералах-адміралах у Сінгапурі економлять: політичне керівництво Збройними силами здійснюють президент та міністр оборони (цивільна особа), а безпосереднє– головнокомандувач ЗС, який має звання генерал-лейтенанта; командувачі Сухопутних, Морських і Повітряних сил мають звання генерал-майорів (а от у Військово-Морських силах України адміралів, схоже, більше, ніж бойових кораблів...)
Які ж висновки випливають з усього цього? По-перше, Україна не повинна мати військо, яке чисельно дорівнює війську Сінгапуру, нам потрібна більша армія– надто різні за розмірами держави, надто несумірна протяжність їхніх кордонів. По-друге, навряд чи за чинних обставин Україна здатна самотужки гарантувати свою безпеку– їй потрібні могутні союзники. По-третє, перехід до професійної армії суперечить українським національним інтересам: державі потрібен досить великий і добре навчений контингент резервістів. По-четверте, слід активно використовувати власні науково-технологічні та виробничі ресурси для модернізації армії та флоту, але при цьому не відмовлятися від закупівлі за кордоном й отримання як військово-технічну допомогу сучасного озброєння. І, нарешті, слід нарощувати можливості української економіки, проводити її модернізацію, бо злиденна та корумпована країна нездатна мати потужні Збройні сили.
Так, Україна– не Сінгапур, вона істотно відрізняється від цієї острівної держави. Але чому б Сінгапуру справді не стати у дечому для нас взірцем?

Автор: Сергій Грабовський
Джерело: День (http://www.day.kiev.ua/ )