Нещодавно українське інтелектуальне середовище збурило повідомлення про те, що цьогоріч на «Форумі видавців» через підтримку Росією терористів на сході країни російської книжки не буде. Багато відомих людей обурювались, мовляв, книга – творчий субстрат, який не має кордонів. А як же українські російськомовні автори?! Президент ГО «Форум видавців» Олександра Коваль переконує: українські автори, які пишуть російською – завжди бажані учасники Форуму, як і російські автори, які підтримують Україну та її основні цінності. А от із колективним стендом «Книги Росії» доведеться почекати до кращих часів…

«Форум видавців» прийняв рішення бойкотувати російські видавництва. Це викликало справжню бурю серед української ФБ-спільноти, зокрема, в її російськомовному середовищі…

Насамперед, прошу не вживати слово «бойкот». У нашій спільній із громадською ініціативою «Економічний бойкот» заяві йдеться лише про те, що присутність російських видавництв на цьогорічному «Форумі видавців у Львові» є не бажаною. І мені здається, що така позиція є очевидною і зрозумілою: в час, коли керівництво РФ вдалося до анексії Криму, підтримує і розпалює сепаратистські настрої на Донбасі, а більшість російських громадян висловлюють підтримку цієї політики, – присутність російських видавництв як компаній, які сплачують податки в казну агресора, є неможливою. Ініціатива «Економічний бойкот» агітує за те, щоб люди припинили купувати російські товари й тим підтримувати російський бюджет і збройну агресію. Кожна гривня, заплачена за російський товар, може обернутися кулею проти українського вояка.

Це саме той випадок, коли книжка може вбити буквально.

Сумно, що й книжки є таким товаром. Можна довго сперечатися щодо того, скільки податків сплатили б російські видавництва із проданих на Форумі книжок. Значення ініціативи на Форумі, радше, символічне. Ще раз привернути увагу громадськості до того, що, хочемо того чи ні, але перебуваємо в стані війни і не можемо собі дозволити бути, як раніше, ліберальними, толерантними і просто байдужими до цього факту. Давайте спробуємо не купувати і, можливо, війна швидше закінчиться, а сини, батьки і чоловіки повернуться додому живими і здоровими. Це буде маленьким, але посильним внеском у перемогу.
Щиро признаюся, що я мала величезні сумніви, чи варто йти на цей крок. Постійно мучила думка про тих росіян, які підтримують Україну, виступають проти путінської агресії і всього режиму, часто ризикуючи своїм добробутом, свободою, можливо, навіть життям. Я читаю російські книжки, особисто знайома з багатьма російськими письменниками та інтелектуалами. З переважною більшістю з них ми маємо спільні погляди і цінності. Встановлення будь-яких бар’єрів для культурного продукту вважаю неприйнятним, вірніше, досі вважала. Це було до Криму, до Донбасу, до безперервної жалоби за загиблими хлопцями, до малазійського літака, до Надії Савченко, до викрадених сиріт… Проконсультувавшись і поділившись своїми сумнівами з десятками інтелектуалів, підприємців і громадських діячів, я зрозуміла, що вони, тверезо і критично оцінюючи ситуацію, підтримують це тимчасове і єдино можливе рішення.

Яку ж позицію зайняли росіяни?

Здебільшого, принаймні, у моїй френд-стрічці, росіяни розуміють, чим викликаний цей крок і не вважають, що їх утискають, принаймні, цього не висловлюють. Вони, очевидно, краще, ніж наші, розуміють, що триває війна і що частина моральної відповідальності за дії Путіна і за настрої в країні лежить і на них. Що зараз головне – зупинити агресора, повернути мир і спокій на українську землю. Книжки мусять почекати.
Я не виключаю, що стосунки з деякими людьми, які наполягатимуть на тому, що лібералізм – понад усе, навіть тоді, коли ворог вдерся в твій дім, будуть зруйновані. Доведеться змиритися з цією жертвою. Проте більшість тверезих, притомних, патріотично налаштованих людей все зрозуміють. Для цього необхідно лише піднятися над власними образами і спробувати оцінити ситуацію з іншого боку.
Наш книжковий ярмарок «Форум видавців у Львові» постійно є дуже привабливим об’єктом для різних агітацій, спекуляцій і навіть провокацій. В одному місці збирається велика кількість людей, завжди обговорюються актуальні теми, нерідко дискусія буває справді гострою. Чи не щороку з’являються неадеквати чи провокатори, які щось мають проти росіян, поляків, лівих, правих, геїв, лібералів… Нерідко траплялися скандали і бійки, і то в мирний час. Ми домовилися з ініціаторами «Економічного бойкоту», що вони застосують весь свій вплив, щоб подібних інцидентів не сталося. Такий же вплив мають застосувати й наші російськомовні друзі, щоб зупинити прояви агресії з іншого боку. Маємо спільний виклик – зробити перебування учасників і відвідувачів безпечним, не допустити чи вчасно локалізувати можливі провокації. Я не думаю, що навіть серед найбільш «ображених» з приводу відсутності російських видавництв знайдуться такі, що хотіли б на Форумі гарної бійки з ріками фарби кольору крові.
«Форум видавців у Львові», який завжди був територією свободи, вільного висловлювання найбільш суперечливих поглядів, цього року має стати територією порозуміння, знаходження консенсусу і шляхів до побудови нової України.

Але ж російські письменники таки будуть присутні, як і російськомовні українські письменники?

Я взагалі не розумію, навіщо розумні люди так перекрутили сенс нашої заяви. Там і згадки не було про письменників! Ми не ділимо українських письменників на російськомовних та україномовних. Є талановиті люди, яким є що сказати і яких хочуть слухати. Сподіваюся, що всі вони приїдуть. Передбачена спеціальна програма, яку готує Маріанна Кіяновська (українська поетеса, перекладач, есеїст – ред.); програма стосується саме російськомовних письменників України. Вони насправді могли почуватися обділеними, бо в Україні їх практично не видавали. Саме в Росії вони, здебільшого, здобували свої літературні премії, і саме в Росії вони більше відомі, ніж тут, в Україні. Час це змінити. Якщо вони пов’язують свою літературну і людську долю з Україною, почуваються частиною українського світу, а не «русского мира», їх час видавати й українським читачам.

До речі, одеський російськомовний поет Борис Херсонський дуже близько сприйняв новину про відсутність російських видавництв на «Форумі видавців».

Після цього інциденту мені стало очевидним, що наша «Програма підтримки і розвитку читання» є на часі. Тому що люди не розуміють сенсу того, що вони читають. Чому, читаючи слово «видавництво», Борис Херсонський та деякі інші особи зреагували так: «Как можно запрещать русскую культуру, русскую книгу?!» Втім, Борис Херсонський має намір приїхати на Форум, так само, як Марина Галіна та Аркадій Штипель та інші… Я щиро сподіваюся, що за місяць всі заспокояться, зрозуміють, що їх у Львові чекають, і що ніхто не заборонить їм належати до російської культури, якщо їм так комфортніше.

До речі, Андрій Курков дуже добре володіє українською…

Так, Андрій Курков живе в Україні і розмовляє українською. Яна Дубинянська живе в Україні і розмовляє українською. Олексій Нікітін живе в Україні і розмовляє українською… Це ж нормально, коли людина, незалежно від походження, материнської мови, знає мову країни, в якій живе, навіть якщо вважає себе частиною іншої культури і на щодень спілкується та думає іншою мовою. Напевно, лише ті автори, для яких українське залишилося чужим, негативно сприйняли нашу заяву. Втім, повторюся, ми залюбки внесемо їхні заходи в програму і зробимо все від нас залежне, щоб вони знайшли нових шанувальників.
Також хочу якось протверезити «стурбованих» тимчасовою відсутністю російських видавництв. Вперше колективний стенд «Книги России» з’явився щойно у 2009 році. Перед тим приїжджало одне-два видавництва, яких ми наполегливо запрошували, але, побувавши один раз, більше не поверталися. Більшість запрошених видавців навіть не озивалися, хоча книжки вони видають пречудові, й аналогів в Україні нема, зокрема, це стосується гуманітаристики, non-fiction, академічної літератури з різних сфер.

Чим була зумовлена їхня позиція? Тим, що український ринок і так їхній?

Так, вони вважають, що їм не потрібно витрачати гроші, щоб купувати стенд. Книгарні й без того заповнені їхньою продукцією, нові контакти не потрібні. Так нам і не вдалося побачити книжок від «Нового литературного обозрения», «Ad Marginem» та багатьох інших, які видавалися дуже потрібними, щоб компенсувати відсутність відповідної української пропозиції. І, взагалі, ми ж за культурний обмін без кордонів і обмежень! При цьому, я не пригадаю закидів цим видавництвам з боку наших лібералів: «Почему же, подлецы, вы не приезжаете во Львов? Вы не способствуете развитию русской культуры. Вы провоцируете гуманитарную катастрофу! Где ваша гражданская позиция?», зараз головне – зупинити агресора, повернути мир і спокій на українську землю. Книжки мусять почекати – ось як могли б казати раніше. Натомість, вони мовчали, а лише коли виявилося, що не буде стенду «Книги России», здійнялася буря в склянці води. Чому? Кого ущемили в правах? На цьому стенді були дуже хороші видання, але вони навіть не продавалися, можна було тільки побачити «основні напрями і тенденції», як писалося в каталозі.

Щось на кшталт того, як Мар’яна Савка торік їздила у Болонью, коли поруч із книжками її видавництва були представлені книги ще кількох українських видавництв?

Це – традиційний національний стенд. На будь-якому ярмарку формуються або під певну тему або як «виставка досягнень». Присутність видавців, проведення переговорів, продаж прав не є обов’язковими. Всеукраїнський стенд є на Франкфуртському книжковому ярмарку. Експозицію стенду формує Держкомтелерадіо, і складається враження, що там виставлені книжки, які випадково опинилися в чиновників під рукою.

А інші країни?

Видавці з інших країн до нас також не надто рвуться в Україну. Проблема навіть не стільки у величині, як у несамостійності, вторинності українського книжкового ринку, про що всі ці роки іноземцям безперервно втовкмачували росіяни. Але це – тема для окремої дискусії, а я сподіваюся, що таке ставлення світової видавничої спільноти швидко зміниться.

Себто, можемо казати виключно про авторів, яких ви запрошуєте?

На літературний фестиваль приїжджають іноземні автори, запрошення яких узгоджуємо з тими інституціями, найчастіше державними, які можуть за це заплатити. Адже саме держава зацікавлена в поширенні своєї національної культури. Це – Польський Інститут та Інститут Книжки, Ґете-Інститут, Шведський Інститут, Французький, Чеський Австрійський культурні центри, посольства різних країн. Російські автори досі приїжджали за кошти, виділені на це з федерального бюджету.
Тобто, приїзд іноземних авторів, яких очікуємо близько 70, відбудеться за звичною схемою. Приїзд Людмили Уліцкої підтримують два фонди, причому, один з них – це канадський фонд українсько-єврейських стосунків, інший – приватний російський фонд. Приїзд Владіміра Войновича фінансує його українське видавництво, яке власне до Форуму видасть перший том «Пригоди Івана Чонкіна».
Як буде з приїздом російських авторів – поки що невідомо. Думаю, що для тих, які щиро підтримують Україну, демократію, виступають проти війни, буде неприйнятним приїхати коштом держави-агресора… Я була б незмірно здивована, якби, скажімо, Веллер, Шендерович чи Макаревич з’явилися на Форумі в складі офіційної делегації РФ і раптом почали розповідати про підтримку України і засуджувати агресора.
На жаль, власне про літературу цього року говорити доведеться мало, так чи інакше всі теми стосуватимуться війни і миру.
Нашим коштом запрошувати авторів не маємо можливості: обрізане все бюджетне фінансування, спонсорів також негусто.

Триває війна, і не факт, що до вересня вона завершиться, хоч, звісно, всі на це дуже сподіваються. Чи не вплине війна на сході на присутність людей на Форумі?

Якщо ви маєте на увазі фінансову спроможність мешканців і гостей Львова, то, судячи з наповненості ресторанів і кав’ярень, з цим поки що все гаразд. Якщо люди захочуть продемонструвати підтримку Форуму, українських письменників і видавців, показати, що їм не байдужа українська книга, вони зможуть пожертвувати кавою, пивом чи сигаретами, щоб прийти і купити книжки. Якщо ж йдеться про безпеку, то, сподіваюся, нам допоможе місцеве управління внутрішніх справ, СБУ та Самооборона.

Попри безліч проведених круглих столів, декларацій, мусимо визнати, що держава Україна не підтримує книговидання та українських видавців. Як, до прикладу, це робить Росія. Тим часом книга з просто книги перетворюється в об’єкт пропаганди, інформаційної війни. І в результаті – маємо те, що маємо. Можливо, це більше стосується кінематографа, телебачення, але і книги зокрема.

Росія почала підтримувати свою культуру, книговидання і розширювати інформаційний простір (точніше, ніколи не полишала це робити) саме тому, що її керманичі вбачають у цьому ідеологію і засіб пропаганди, формування суспільної свідомості. Така стратегія виявилася ефективною, і ось маємо результат – 80% підтримки Путіна в Росії, до того ж, велика кількість людей на сході України, які не приймають українські цінності, зневажають українську державність.

Недарма ж Путін так захоплюється Геббельсом.

Так. Дуже далекосяжна політика. Вже 20 років наша громадська організація натякає і прямо каже урядовцям різних рівнів про те, що розвиток українського книговидання – це, звісно, питання й якісної освіти, а разом з нею – економіки, культури і, разом з нею, інтегрованості в Європу, але також це питання національної безпеки. Я написала купу листів до президента Віктора Ющенка, до уряду і до депутатів Верховної ради. Ми навіть книжкові виставки з дискусіями проводили у ВР, у Кабміні, в секретаріаті Президента, намагаючись розворушити політичний істеблішмент. У відповідь – лише загальні фрази про патріотизм і жодних реальних дій. Рефреном звучало: «Україна переживає важкі часи, не зараз, почекайте».
Мені здається, що навіть зараз ще не до кожного дійшло, що мільйонні інвестиції в розвиток людського потенціалу завдяки підтримці освіти і культури дозволили б не витрачати мільярдів на війну і на відбудову. Це навіть якщо не згадувати про людські жертви, втрачене здоров’я і скалічені долі. До речі, на одному з круглих столів кілька років тому йшлося про те, що кожен десятий призовник має проблеми з розумінням тексту. Про яку боєздатність армії взагалі йдеться?

Як же донести нашому президентові, нашому міністрові культури доконечну необхідність змін?

Міністр культури Євген Нищук це розуміє, і міністр освіти Сергій Квіт разом зі своїми командами. Розуміє це й віце-прем’єр з гуманітарних питань Олександр Сич. Але в усіх них практично нема жодних важелів впливу. Є обмежене фінансування, за залишковим принципом, вони ніяк не мають можливості практично реорганізувати культурні й освітні заклади, які є в їхньому підпорядкуванні, змінити кадрову політику аби вивільнити частину коштів і ефективніше ними розпоряджатися. Президент з цього приводу ще не висловлювався, але він сам і його родина є освіченими і культурними людьми, які мали б розуміти.
Багато залежатиме зараз від нового складу Верховної Ради. Без нових людей з прогресивними поглядами нічого не зміниться. З новим парламентом ми мали б позбутися тих чиновників, які ностальгують за СРСР або навіть є ворогами України і саботажниками. Тільки-но відбудеться адміністративна реформа, буде впроваджене електронне самоврядування – почнеться стабілізація економіки, ми навчимося слідкувати, щоб кошти з бюджету не зникали, а витрачалися ефективно.
Я дуже сподіваюся, що тоді програма підтримки і розвитку читання буде визнана стратегічним пріоритетом гуманітарної сфери. Адже жоден розвиток неможливий в країні неосвічених людей.

Ваші заклики отримали відгук?

Днями відбулося засідання Міжвідомчої комісії з питань розвитку книговидання і підтримки читання при Кабміні. Від моїх колег прозвучало багато цікавих і дієвих пропозицій. Однією з важливих я вважаю впровадження заходів із регулювання пропорції російських та українських книг на ринку. Зараз ця пропорція, орієнтовно, становить 80:20 на користь Росії, але має зменшуватися і досягти цивілізованого рівня 20:80.
Група, яку я координую, запропонувала низку кроків із впровадження державної програми підтримки і розвитку читання. Такі програми апробовані й ефективно діють практично в усіх розвинутих країнах світу.

Є, бодай, якась маленька імовірність, що така програма буде впроваджена?

Поки що все не надто рожево. Треба чекати виборів. Сподіваюся, що уряд, а принаймні, зацікавлені люди залишаться на своїх місцях, і ми продовжимо. Як кажуть китайці, дорога в тисячу лі починається з першого кроку. Ми його зробили. І, поки не будуть прийняті відповідні урядові рішення, ми можемо діяти самостійно. Наша організація й далі з Божою та людською допомогою проводитиме книжкові ярмарки, літературні фестивалі, заходи з промоції читання для дітей; видавці видаватимуть, бібліотеки намагатимуться знайти нових читачів і втримати старих. Як долучитися людям, які, здається, вже навчилися давати собі раду без держави? Якби кожна п’ята чи навіть кожна десята родина постановила собі купувати одну книжку в тиждень, а прочитані віддавати бібліотекам, – ми б через кілька років виявили, що живемо в іншій країні і що життя прекрасне.