У ніч на суботу, 26 липня 2014 року, дім міського голови Львова Андрія Садового було обстріляно з гранатомета. Ні мер, ні родина, на щастя, не постраждали. А. Садовий тільки вражено сказав: «Ніколи не чув, щоб у Львові стріляли з гранатометів».

Того ж суботнього ранку в далекому від Львова місті Кременчук, на Полтавщині, трьома пострілами було вбито мера міста Олега Бабаєва. Ці два злочини прозвучали громом серед зовсім неясного, з точки зору безпеки, неба України.
А перед цим у столиці та низці інших міст України лунали безліч анонімних дзвінків про замінування різних велелюдних об’єктів – магазинів, вокзалів, будівель. Кожен виїзд на подібний дзвінок зведених груп саперів, слідчих, пошуковців із тренованими собаками, експертів-вибухотехніків тощо коштує десятки тисяч гривень. Проте метою організаторів телефонного терору було не тільки знекровити служби надзвичайних ситуацій, а й, передусім, посіяти страх, викликати паніку, розбити спокій у душах українців.
До речі, чимало дзвінків пролунало із зони проведення АТО, тобто, від терористів, які воюють не тільки психологічно, телефоном, але й зброєю, що вбиває не у переносному, а у прямому сенсі.
Таку ж зброю застосували проти обох мерів.
Якщо спробувати знайти спільне між обома міськими головами, щоб здогадатися про мотиви замахів, то, окрім посад, спільного буде вкрай мало. Судіть самі.
Андрій Садовий є українцем, розмовляє державною мовою і чітко, відкрито захищає проукраїнську патріотичну позицію. На цьому будує і своє головування у Львові.
Олег Бабаєв був азербайджанцем, розмовляв виключно російською, не вимовляв букву «р», що надавало його мові особливості. Він один час входив до фракції БЮТ у Верховній Раді України, але твердих проукраїнських заяв із його вуст чути не доводилося ніколи.
Я кажу «не доводилося» тому, що особисто був знайомий з Олегом Бабаєвим з 2002 року і можу доволі детально розповісти про нього, одночасно розмірковуючи над типовою кар’єрою типового технократичного політика України – неукраїнця.
Після звільнення з армії Олег Бабаєв (за званням, здається, підполковник з політико-виховної роботи) опинився у Кременчуці, де потрапив у поле зору молодого мультимільйонера Костянтина Жеваго, який володів у місті Комсомольськ, що поряд з Кременчуком, гірничо-збагачувальним комбінатом (ГЗК). Жеваго, або як всі його називали дещо фамільярно – Костя – підбирав і розставляв своїх людей на різні вагомі посади – так би мовити, на виріст.
Мером Комсомольська він зробив колишнього полковника СБУ Олександра Попова, якого потім включив (за відповідну оплату?) до списку Партії регіонів, сприяв призначенню спочатку міністром ЖКГ, а згодом і голови Київської міської державної адміністрації (КМДА).
Бабаєва Жеваго призначив директором м’ясокомбінату у Кременчуці, й енергійний екс-командир швидко перетворив комбінат на найпопулярніший у місті харчовий заклад. Усі знали, що Олег Бабаєв є «людиною Кості», та й він сам цього не приховував.
Коли я на початку 2002 року приїхав до Кременчука керувати виборчою кампанією місцевого молодого бізнесмена Василя Гаврилюка, то познайомився і з його ровесниками – групою молодих активних чоловіків віком плюс-мінус 30 років.
Майже всі вони були депутатами міської ради Кременчука, більшість – бізнесменами або людьми середнього класу. Подумки згадую цю когорту молодих лідерів Кременчука – директора Олега Бабаєва, бізнесмена Володю Таловера, автогонщика Юру Шаповалова, лікаря Віктора Калашника, інших. Подібні когорти підростали тоді в кожному українському місті, дехто вибився на видноту, дехто не захотів, хтось не зміг.
Коли ми з Василем зібрали цю когорту у ресторані на вечерю для мого знайомства з ними і пошуку серед них соратників на майбутню виборчу кампанію, то запрошені не знали мети цього зібрання. Коли ж я представився й оголосив, що приїхав з Києва для керівництва виборчою кампанією їхнього колеги і приятеля, то більшість ошелешено замовкла, а Олег Бабаєв відкрито розсміявся: «Кого, Васю у парламент? Фантастика!»
Посміялися й ми, вирішивши не загострювати розмову, хоча було видно, що присутні не вірять у перспективи свого приятеля Василя Гаврилюка виграти кампанію. Олег Бабаєв вирізнявся в їхньому середовищі. Відчувалося, що він є одним із лідерів – рішучий, енергійний, самолюбивий, амбітний, різкий, не завжди стриманий на слово.
Через декілька днів виявилося, що Олег сміявся недарма, бо, приховуючи це, вже керував у нашому окрузі виборчою кампанією одного з володарів місцевого потужного заводу КРАЗ і ще однієї «людини Кості» – такого собі Веселова. Так ми стали з Бабаєвим суперниками, не перериваючи, правда, коректного спілкування.
Бабаєв кинув у бій шалені кошти свого шефа Кості, та й самого Веселова. Кампанію вони вели з величезним розмахом, не рахуючись із витратами – запросили до Кременчука київське «Динамо» на матч з місцевою командою (вболівальники були щасливо шоковані), оплатили очистку води для всього міста (у Кременчуці дуже погана питна вода) і провели ще масу спонсорських акцій.
Олег був настільки впевненим у виграші свого протеже, що при зустрічах зі мною завжди співчутливо цікавився – «Как там Вася, єщьо шевелітся?»
Однак після оголошення підсумків настала черга сміятися нам. Мій підопічний і їхній приятель, у якого вони не вірили, 31-річний Василь Гаврилюк, виграв перегони до Верховної Ради з перевагою у 9 тисяч голосів, а до облради (тоді дозволялося балотуватися одночасно і до місцевих органів влади) – аж у 20 тисяч голосів!
При першій же після оголошення результатів зустрічі Олег вражено запитав мене: «Как это вам удалось?». На що я, посміхаючись, відповів: «Імідж і технології».
Своєю чергою, я жартівливо запитав його: «А Ви не хочете балотуватися на мера Кременчука? Я б згодився керувати вашою кампанією».
На що Олег серйозно відповів: «Надо спросить у Кости. Но, вообще-то, я нє готов єщьо. Надо поднакопіть денег і опита».
Через декілька років стрімко зростаючий у Кременчуці рейтинг Олега Бабаєва спочатку дав йому шанс потрапити до списку БЮТ (казали, що розважливий Костя, який любив розкладати яйця у різні корзини, купив йому місце у БЮТі, а Попову – у Партії регіонів) і стати нардепом, потім у 2010 році балотуватися на посаду мера Кременчука; він блискуче виграв і став дуже популярним мером.
На відміну від таких, як Садовий, Олег Бабаєв був мером-прагматиком. Жодних проукраїнських промов чи акцій – тільки проблеми міста, комуналка, транспорт, медицина, дахи, під’їзди і двори, дитячі майданчики у дворах. Дозволю собі сказати, що колишній військовий ідеологічний працівник О. Бабаєв був принципово антиідеологічним політиком і мером. Підтримка мешканців міста сягала понад 70%! Небагато мерів можуть похвалитися подібним результатом. А Олег Бабаєв був харизматичним політиком.
Декілька років тому уже мільярдер Костя Жеваго призначив Олега Бабаєва президентом полтавського футбольного клубу «Ворскла», і мер Кременчука всю душу вкладав у команду. Футбол він любив, і до Полтави (а це на відстані 70 км від Кременчука) їздив часто – поспілкуватися з командою, або на її домашні матчі.
От і того трагічного ранку Олег одягнув свій спортивний костюм, щоб їхати на традиційний суботній футбол з друзями, сів за кермо власного «Мерседеса» (водія й охоронця він на вихідні відпускав) і через кілька сотень метрів зупинився біля сміттєвого баку – викинути пакет із сміттям.
Тут його підрізала біла «дев’ятка» Жигулі, і звідти прозвучали три постріли.
47-річний Олег Бабаєв підкошено впав біля дверей машини і помер на місці.
Спалену машину вбивць потім знайшли. Оголосили премію в 100 тис. гривень за інформацію про них. Похорон Олега Бабаєва зібрав понад 50 тисяч мешканців. Люди плакали. Було багато віп-персон з Києва та звідусіль. Президент і Верховна Рада висловили співчуття.
Із російського Курська приїхали вбиті горем батьки, з Києва – дві доньки. Олег був розлученим – надто любив молодих красунь. Одну з них, варту перших сторінок модельних журналів, я бачив, коли Олег зустрічався зі мною в київському ресторані біля Будинку офіцерів – вів розмову про співпрацю.
Його команда, що за минулі роки виросла і посадово, і політично – нинішній перший віце-мер Кременчука Віктор Калашник, нардеп від міста Юрій Шаповалов, інші – запевняють, що дестабілізації в місті не буде, що вони продовжать справу Олега Бабаєва. А це – справа умілого технократичного керівництва міським господарством без ідеології, без підкресленого національного патріотизму, на основі патріотизму міського, деідеологізованого. Таких мерів в Україні чимало, і вони є патріотами своїх міст, своїх виборців і своїх шефів-покровителів. А от патріотами України бувають далеко не завжди, бо готові керувати містом при будь-якій владі, при будь-якій політичній системі.
Кажуть, що О. Бабаєва днями планували призначити головою Полтавської обласної державної адміністрації (ПОДА). Нардеп і соратник Бабаєва Ю. Шаповалов запевнив, що О. Бабаєв був би серйозною опорою на Полтавщині президентові Порошенку.
Нинішній глава ПОДА Бугайчук злякано відкинув цю інформацію, бо вона могла кинути тінь підозри і на нього.
Мер Львова Андрій Садовий дав свою оцінку цим трагічним подіям: «В Україні триває війна, і у цій ситуації ми повинні розуміти реалії. А вони такі, що парламент фактично не працює. Кабінет Міністрів, сформований на коаліційній основі, працює не так, як би хотіли, бо Уряд думає про вибори. Єдиним дієвим органом, який працює щодня і щодня бере на себе відповідальність, є місцеве самоврядування, яке забезпечує життєдіяльність міст. Тому, думаю, не є випадковістю, що завдають удару по очільниках міст. Маю на увазі обстріл мого будинку, який ми пережили зі сім’єю, і вбивство мера Кременчука Олега Бабаєва. Це – залякування єдиного інституту в державі, який працює, – органів місцевого самоврядування. Звичайно, багато хто хотів би, щоб місцева влада не працювала, щоб була дестабілізація і паніка. Але з того нічого не вийде. Сьогодні і від місцевої влади дуже багато залежить. Тому передбачаю, що і надалі будуть такі спроби, коли будуть «бити» по містах, по лідерах громадської думки…»
Дай Боже, щоб побоювання А. Садового не справдилися, або ж, принаймні, хоча б не вбивали, коли битимуть. Хто битиме? Ті терористи, які за всяку ціну намагаються посіяти в Україні страх і паніку. Сподіваємось, у них не вийде…

Віктор Рибаченко,
Шеф-редактор «Час і Події»