Колись, не так вже й давно, ми самі та наші діти знали напам'ять і гордо пов­торювали незабутні слова: "Як доб­ре те, що смерти не боюся і не питаю чи тяжкий мій хрест". То він, той лицар "без страху й догани", казав з глибокою ві­рою: "Народе мій! До тебе я поверну і в смерті обернуся до життя". Чи не пе­рекликується він з великим Про­ро­ком-Тарасом, - що їм обом Провидіння дарувало лише 47 років мученицького життя, і обидва відійшли у Божу віч­ність на вершині своїх творчих зусиль.

Василь Стус, син Вінничини, наро­дився в незаможній селянській родині 1938-ого року, в селі Рахнівці Гай­син­ського району. Мати заколисувала йо­го піснею про те, як то на "чорних во­дах, спливає червона кров калини". А як став дорослим, був постійно переслідуваний. Був заарештований уперше в пам'ятному 1972-ому році і засуджений в Києві на 5 років таборів суворого режиму і на три роки зас­лання. Провина: поезії, літературно-критичні статті та виступи в обороні ук­раїнських патріотичних інтелі­гентів, що ними російська репресивно-кара­льна система намагалася заповнити "Архіпелаг-Ґулаг". І навіть у час зас­лання режимні очорнювачі цькували Стуса в місцевій пресі, називаючи його "фашистським фанатиком". Після короткого перебування на волі був повторно арештований у 1980-ому році за приналежність і сприяння Українській Гельсінкській Групі, а за словами головного прокурора Аржа­нова "за поширювання завідомо неп­равдивих вигадок, що порочать радян­ський державний і суспільний лад" був засуджений цього разу вже на 10 років табірного ув'язнення та на 5 років зас­лання. Восени 1985-ого року криваве КҐБ вбило найшляхетнішу з людей, -лю­дину-патріота, що ніколи не лука­вив у житті, йшов прямо, не маючи зер­на неправди за собою. Героїчна Михай­лина Коцюбинська, що була свідком на "судилищі" проти Василя Стуса, ска­зала: "Стус - це людина з відкритим сум­лінням, що неспроможна пройти по­руч найменшої несправедливости. Я щаслива, що доля мене звела із ним". А другий свідок - Світлана Кириченко - зая­вила, що вона буде свідчити тоді, ко­ли судитимить тих, котрі зараз беру­ться судити Стуса, за що була негайно виведена із судової залі. Прокурор Ар­жа­нов говорив протягом двох годин про те, як Стус очорнював досягнення Радянської України, звеличував бан­дерівців-оунівців і т. п. Суддя зачитав скоренько вирок і подався до дверей, а засуджений ледве встиг вигукнути йо­му вслід: "Кати, ви мені й останнього слова не дали сказати". Восени 1980-ого року вивезли Стуса до концтабору ч. 36 у Пермській області, а перед тим вик­рали в нього збірку поезій. Це було 150 віршів. Разом із попередньо кон­фіс­кованими віршами це склало 600 тво­рів. У таборі Стус багато хворів на шлу­нок і затяжний артрит. Останні два роки не мав ні одного побачення з родиною, а в жовтні та грудні був по­караний ув'язненням в ізоляторі. Поет втратив надію будь-коли повер­нутися в Україну. Але повернувся: в смерті по­вернувся до життя і з рідною землею поріднився, коли тіло його було пере­не­­сено до Києва. Перепоховання від­булося тоді, коли й Юрія Литвина та Оле­ксу Тихого перенесено на вічний спочинок на Байкове кладовище. "Рад-соц-конц-таборів Союз, котрий Гос­подь забув" намагався загребти в си­бір­ську землю цвіт українського на­роду. Роки каторги і цькувань припали Стусові лише за те, що був найбільшим українським поетом, що Україна ле­жала йому "лівіше  серця". Стус збаг­нув, що Москва хоче позбутися всіх ук­раїнців: петлюрівців, буржуазних на­ціо­налістів, оунівців, бандерівців, упіс­тів. Він інтуїтивно розпізнав суть кому­ністів та назвав їх: "кубло бандитів-кагебістів. злодіїв і відставників, у сто­льному засіли місті як партія більшо­виків". У вірші, присвяченому Миколі Зерову, поет Стус назвав більшовиків: "марксисти, расисти, людожери". Йому не було по дорозі з Дзю­бою, автором епохального твору "Ін­тернаціоналізм чи русифікація". У статті "Феномен доби" Стус поле­мізу­вав з деякими звеличниками Тичини за те, що він "не витримав тиску". Ми знали таких патріотів, що тут казали: "Та якби той Стус не був такий впертий і гордий, то напевно вижив би". Але Стус хотів не "виживати", а жити як ві­льна людина й тому смерти не боявся.

Василь Стус - не лише великий по­ет, полум'яний патріот, але і політик. Він пильно стежив за подіями в "лю­довій Польщі", а коли побачив, що Яру­зе­льський зробив із "Солідарністю" за московськими наказами, публічно заявив, що після польських подій в московські ідеали можуть повірити лише дурні та останні негідники. На захист цькованого, судженого і замор­дованого Стуса виступав академік Андрій Сахаров, закликаючи поетів, письменників і вчених цілого світу бо­ронити людську гідність і справед­ливість. Але світ мовчав, як мовчить на знищення чеченців. Відділ Між­на­родної Амнестії в Західній Німеччині вислав на адресу Головного Проку­ро­ра УРСР Ф. Глуха, як також до орга­ні­зацій світу, котрі зацікавлені проб­ле­мою людських прав, звукозапис і лист у справі Василя Стуса. Слово за сло­вом, речення за реченням, сторінка за сторінкою доказано із залізною ло­гікою, що ганебний засуд Василя Стуса - помста неправової держави та пору­шення основних людських прав. Коли московський окупант України замор­дував у 1970-ому році велику україн­сь­ку патріотку, відому мисткиню Аллу Горську, Стус писав: "Ярій душе, ярій, а не ридай. У чорній стужі сонце Ук­раїни, а ти шукай - червону тінь калини, на чорних водах ти її шукай".

Повернімося сьогодні своїм облич­чям, своїми думками й почуваннями до того найвірнішого сина України, який був живим втіленням національного духу й національної гордости україн­ців.

За матеріалами програми "Вечірня Трибуна"