Київ, 8 липня. Цього дня батьки, матері, дружини, сестри, діти Героїв Небесної Сотні зібралися біля Адміністрації Президента. Вони приїхали на цю акцію з усіх куточків України, де живуть і де оплакують своїх рідних. Приїхали конкретно до Президента Петра Порошенка з проханням присвоїти їхнім загиблим статус Героїв України. А також – увічнити пам’ять Героїв Майдану на вулиці Інститутській, створити там алею пам’яті та меморіал Небесної Сотні.

Влада давно обіцяла присвоїти загиблим це звання, яке вони заслужили. Рідні кажуть, що справа не в пільгах, хоч багато з них лишилися без годувальників родин. Справа у визнанні, в їхніх заслугах, в їхній самопожертві найдорожчим – життям. Заради нас усіх. Заради тих, хто нині при владі. Адже Майдан (читай «народ») делегував їм цю владу.
Рідні прийшли з фотографіями загиблих, з плакатами, жінки у жалобному вбранні. Організували акцію активісти родин «Небесної Сотні». Представники родин приймають участь у всіх громадських вічах, звітують йому про свою діяльність та просять у нього підтримки. Про план цієї акції було оголошено на Шостому вічі, 6 липня, та попереджено Київську міську адміністрацію письмово.
Акція 8 липня біля АП тривала більше, ніж 4 години: з 10-ї до 14-ї год. Згодом про неї в інформаційних новинах було написано так: «Після певного зволікання рідних Небесної Сотні пустили до Президента» та «Президент зустрівся з рідними Небесної Сотні».

Насправді все відбувалося не так просто. Варто про це розповісти детальніше, бо в епопеї проведення цієї мирної акції, як у краплині води віддзеркалюється сонце, так і тут віддзеркалилося багато чого актуального з вічного питання «влада – народ».
Отож, рідні хотіли одного: зустрічі з Президентом і лише з ним. Просили, звертаючись до нього через мегафони. Кожний бажаючий із присутніх родичів звертався своїми словами. Періодично і почергово кликали: «Петре Олексійовичу! Вийдіть до нас! Ми хочемо достукатися до вашого серця», – «Пане Президенте! Батьки і діти просять вас вийти».
Далі скандували, піднявши голови у відкрите вікно: «Порошенко! – Порошенко! – Порошенко! Виходь до нас! Виходь до нас!» «Ми вам повірили і ми вам довірилися» І згодом: «Порошенко! Не будь Януковичем! Вийди до людей»... «Петре Олексійовичу! Будьте людиною! Вийдіть і почуйте нас. Ми хочемо почути ваше слово», «Пане Президенте! Ви мужик?» – «Ми потерпілі, ми родичі патріотів, зжальтеся над нами». І так продовжувалося дуже довго, допоки не досягли свого.

Та довгий час не було жодної реакції. Біля основних дверей Адміністрації стояли мовчки кілька міліціонерів. Коли ситуація почала нагнітатися, бо родини вимагала дозволу зайти в приміщення, біля інших бокових дверей з’явилася група самооборонців, підпорядкованих МВС. Стали стіною. Їм від людей та журналістів (а їх було дуже багато) дісталося. Бо вони мовчали, не казали, хто їх прислав, хто їхній командир, хто старший. Спочатку повторяли лиш одне: «Ми охороняємо правопорядок». «Від кого? – запитували, – ми мирно стоїмо». Потім: «А!!! Це ті самооборонці, які продалися Авакову, працюють за гроші і тому опинилися в такій жалюгідній ситуації». Вони охороняли той вхід, через який можна зайти до Адміністрації. Правда, згодом вони повернулися обличчям до дверей: знак, що вони з народом.
Минав час. На підтримку родинам прийшли група з Майдану. Це – члени 14-ї – Коломийської, Рівненської та «Львівська брама» сотень. (А зі самого початку їх підтримували своєю присутністю автомайданівці). Це була суттєва підтримка людьми. Тим часом сотники Володимир Пак та Леонід

Закрижевський розповіли людям та на камери ще й про інцидент вночі з 6-го на 7-е липня як кимсь організовану провокацію проти Майдану. А ще пояснили, чим відрізняються ті, хто служить Авакову (МВС) від тих, хто залишився вірним Майдану: перші охороняють порядок мовчки. Другі – теж охороняють порядок, але при цьому висувають вимоги. Вимоги, які потрібні людям. Вимоги, які примушують владу бодай трішечки «ворушитися».
Згодом з’явився депутат Київради свободівець Юрій Левченко. Його поява викликала роздратування у родичів, тому що його риторика була не по суті.
Люди продовжували вимагати, бодай, представника Президента, щоб передати через нього своє «живе слово» Президенту.
Збільшення кількості людей біля АП за рахунок майданівців, очевидно, подіяло. Вийшов представник і запропонував... лист написати. Чим образив людей своєю необізнаністю, бо всі папери вже передані. Згодом вийшов ще один представник і запропонував пройти до громадської приймальні та залишити там свої звернення. Але люди вимагали лише зустрічі з Президентом. Нарешті вийшов перший заступник Голови Адміністрації Геннадій Зубко та почав щось розповідати на сходинках. Активісти попросилися, бодай, у коридор, де його розповіді продовжувалися ще хвилин сорок.

***

Сплинуло багато часу в очікуванні. Змогла познайомитися з паном Миколою Жеребним – батьком загиблого 20 лютого Володимира. Йому було 28 років, мав вищу освіту, викладав у коледжі. Батько показує фото: син з дерев’яним щитом та його друг лежать мертві на Інститутській. Пан Микола не може заспокоїтися, чому така несправедливість...
Скорботно-мовчки стоїть високий ставний хлопець з тугою в очах, у вишиванці. Тримає у рамці портрет загиблого 20 лютого біля Жовтневого палацу 52-річного батька – Сергія Михайловича Бондарчука. Родина Бондарчуків з міста Староконстантинів, Хмельницької області.
Кілька разів пройшла мимо тендітної зовнішності чоловіка, що тримав фото свого сина. В його очах сльози, і він їх ледь стримує. Здається, що сина він поховав ось тут, щойно. А коли розпитала про сина, і він так жалібно сказав: «Тепер ми самі з дружиною, немає нікого на цілім світі», то й сама заплакала. Він – Юрій Войтович – батько наймолодшого героя Небесної Сотні 17-річного Назарія. Того хлопчини, який не сказав батькам, що їде на Майдан. А коли хлопець прийшов туди вперше, через дві години його вбив снайпер. Тоді, 20 лютого, про Назарія розповідав і плакав весь Київ, вся Україна. Пан Юрій тримає ще одне фото сина. Він лежить на землі з понівеченим окровавленим обличчям (див. фото). Може, комусь захочеться зі вбитими горем батьками поспілкуватися, тел.: +8 3 096-526-00-98, с. Травневе, Збаразький р-н, Тернопільська обл.

***

Приблизно о14 годині родичів запросили до зали на першому поверсі, куди зайшов Президент. Петро Олексійович зауважив, що це перший його вихід до пікетуючих. Був уважним, привітним. Сказав: шанує родини, ті події, поділяє горе рідних. А загиблі – зразок геройства та мужності для нас. Але... запропонував нагородження розстріляних орденом Небесної Сотні. Родичі не погодилися. Це схоже на те, що Нобелю дають Нобелівську премію чи Хмельницькому – орден Хмельницького. Серед аргументів Президента було те, що, мовляв, орден Героя дискредитували впродовж останніх часів недостойні його «кавалери». Це – правда. За часів Ющенка та Януковича з’явилося «море» «героїв» серед регіоналів – фактично ворогів Батьківщини. Але аргумент Президента не прийняли. Тоді він запропонував кожному з потерпілих написати власноручно пропозиції щодо того, який орден хотіли б отримати – «орден Героя України» чи «орден Небесної Сотні». Обіцяв підписати указ про нагородження у серпні. І поквапився, бо мав відлітати до Слов’янська.

***

Було би все добре, аби не довготривала бюрократична волокита доступу людей до свого, обраного ними, Президента.
Тим більше, що акція анонсувалася. І тим більше, що вона стосувалася такого болючого, людського. Зі сфери моралі та етики «нового життя» в новій країні. Жаль, що зреагували лише після довгої, настирливої облоги.
А на сторінці прес-служби Президента з’явилася не зовсім зрозуміла інформація: «Президент буде допомагати у вирішенні питань, які порушують рідні загиблих, та запропонував нагородити героїв орденом Небесної Сотні». То чи враховане прохання родин, чи ні?
Ремарка: чи не в кожному місті та селі України з’явилися вулиці з назвою «Вулиця Небесної Сотні». Наприклад, київська делегація свята «В сім’ї вольній, новій», відвідавши Черкаси 19 травня, була приємно вражена: одна з центральних вулиць мала цю назву. Немає її лише в столиці, де полягли наші герої.

***

Того ж дня в громадську приймальну АП були передані листи родичів Небесної Сотні. Всі налаштовані так, як і на Майдані: не відступимо, допоки не досягнемо справедливості. Наші діти, батьки, онуки, брати заслужили називатися Героями! Суспільство їх підтримує. З’явилися відгуки на Фейсбуці. Один з них написав екс-посол у Стамбулі, дипломат Богдан Яременко:
«Оця вся ситуація з орденами Герой України і Героїв Небесної Сотні, як на мене, виглядає так, ніби президент заблукав між трьох сосен. З повідомлень ЗМІ, глава держави ніби пояснив, що Героїв Небесної Сотні не можна нагороджувати орденом Героя України, бо ця нагорода дискредитована (а хоч відповідати «Слава Героям» ще можна?). Ну, так у нас і президент свою посаду дискредитував, а як на мою думку, то й не один. І нічого – не скасовуємо ж посаду, не перейменовуємо на канцлера чи гетьмана.
Далі, а чому дискредитована нагорода не скасовується, чому в судовому порядку не вилучається у «тих, кому попало?»
І як це дискредитована нагорода? Тобто, всі її кавалери якісь не такі? Щось тут не так. Здається, все простіше – амбіції вигадати нову нагороду. Я вже писав, що мені видається дуже сумнівною ідея ордена Героїв Небесної Сотні. Але робити нічого: і Президенту, і парламенту не обов'язково дослуховувались до моєї думки. Але поясніть, все ж таки, що ж це за поспіх такий, що парламент приймає рішення про заснування нагороди, та ще й якої, не маючи ні її опису, ні ескізу? І що робити з героями України?»
Із відгуків користувачів Фейсбука на цей виступ Богдана Яременка:
Таня Ярошенко: «Звання «Герой України» вже сплюндровано повністю, Ющенко та Янукович роздавали цю нагороду різному непотребу, зараз повинна бути люстрація всіх нагороджених до цього часу...»
Олена Івановська: «Бачила по ТБ, як рідних загиблих героїв мордували під АП і плакала... Хіба гуманним є таке ставлення до цих людей? Це не просто зневага чи куца пам'ять гаранта... Погані думки лізуть у голову».

P. S. Дивіться на додані тут фото плакатів-звернень до Президента, які були викладені на асфальті громадськими активістами.

Микола Жеребний з фотографією сина Володимира.	Застрелені снайпером Володимир з другом, 20 лютого 2014, вул. Інститутська

Юрій  Левченко – депутат  Київради  намагається   порозумітися  з  Тамарою Швець з родини  Небесної сотні	Вхід до Адміністрації Президента охороняють самооборонці, підпорядковані МВС

Володимир Бондарчук з портретом батька – Сергія Бондарчука	Юрій Войтович з фото 17-річного сина, застреленого снайпером 20 лютого. Київський Майдан

Сотники Леонід Закрижевський та Володимир Пак, які підтримали	акцію родин Небесної Сотні, дають інтерв’ю журналістам

Фото автора
Київ, 8 липня 2014 р.