Продовження . Початок у №223, 224,225

Перша світова війна

Спершу політична орієнтація зрос­таючої української громади в біль­шості віддзеркалювала соціально-ра­ди­кальну та національну програму ранніх католицьких священиків іміг­ран­тів, які належали до "Амери­кансь­кого Кружка". В дусі американської традиції вони заступали принципи ро­бітничих спілок в Америці, як і націо­нально-визвольної діяльности в Украї­ні. "Свобода" в 1903 р. вказувала на те, що Вашінгтон був революціонером, який закликав амери­канський народ скинути англійське яр­мо, і русини та­кож мають бути револю­ціонерами, агі­та­торами, як і Вашінгтон. Поляки і угор­ці, які агітували проти диктатури, продовжувала "Свобода", сьогодні ма­ють силу і значення, бо сьогодні такий світ, що тільки ті, які мають мудрість і си­лу, щонебудь значать, а ті, що лижуть руки і ноги аристократів, яких вони обож­нюють, то ті їм потім і в юшку нап­люють, та ще й накопають.

Через цілий 1906 р. "Свобода" вела кампанію за фондами для трьох по­лі­тичних партій в Галичині: Націона­ль­них Демократів, Радикалів та Соціал-Демократів. "Збирайте фонди при кож­ній нагоді", заохочувала "Свобода", "на зібраннях, концертах, навіть на ве­сіл­лях і христинах". Саме в тому періо­ді ство­ри­лося біля двадцяти соціаліс­тичних клу­бів в Америці, включно з Чікаго  в 1914 році. Рік пізніше деле­гати, які репрезентували ці клуби, зійш­лися разом і створили Українську Фе­дерацію Соці­а­лістичних Партій Аме­рики (УФСПА). Так постала пер­ша українська політична партія в Америці.

Очікуючи в близькому часі не­залеж­ности України, УНСоюз, Український Робітничий (тепер Братський) Союз та "Про­видіння" зібралися на початку 1915 р., щоб обговорити можливість утво­рен­ня всеукраїнської репрезентативної організації в Америці, яка б мала на меті обо­роняти українські справи серед аме­риканців. Але ще заки щонебудь зчи­нилося, єп. Ортинський рішив офор­мити свій власний всеруський націо­нальний форум, в той спосіб виклю­чаю­чи "Провидіння" із дальшої участи у спі­льнім українськім представництві. Роз­чаровані, але не знеохочені, УНСоюз та УРСоюз з іншими українськими органі­заціями скликали в Нью-Йорку 15 і 16 жовт­ня 1915 р. перший Україн­сь­кий Аме­риканський Сойм. Після двох днів нарад створено нову репре­зента­тивну орга­ні­зацію - Федерацію Ук­раїнців в Аме­ри­ці, яку очолив Володимир Сіменович із Чікаго.

Та в тому часі УНСоюз вже почав від­далятися від соціалістичних позицій і схилятися в бік політичного центру. На­діючись на зближення з Українською Ка­толицькою Церквою після передчасної смерти єп.Ортинського в 1916 р. (Ва­тикан призначив о. Петра Понятишина, прихильника УНСоюзу, на тимчасового адміністратора єпархії), УНСоюз та інші помірковані організації відійшли від Федерації і створили Українську На­ціо­нальну Раду. Після відходу УНСоюзу, Фе­дерація попала під ідеологічні впливи УФСПА і УРС.

В Чікаго непоборний д-р Сіменович міг опиратися на моральну та фінансову піддержку двох новоприбулих членів громади - д-р Стефана Гриневецького, та­кож лікаря, та Кирила Білика, сту­дента університету.

Народжений в Україні, д-р Гри­не­вецький закінчив медичні студії в уні­верситеті у Відні, якийсь час прак­ти­кував медицину в Австрії, запізнався і од­ружився із Наталією Піляшетко, ук­раїнкою, співачкою Віденської Дер­жавної Опери, та емігрував до США десь між 1903 і 1907 роками. В Чікаго д-р Гри­невецький мав дуже успішну лікарську практику (кажуть, що був першим ук­раїнцем власником автомобіля Каділак) та був активний в громадському житті, особливо в Національній Церкві при вул. Ірі, де його дружина зорганізувала та провадила церковний хор. Обидвох Гри­невецьких обрано до управи Федерації в 1915 р., яка складалася із двадцяти осіб.

Кирило Білик приїхав до Чікаго мо­лодою людиною, вступив на Чікагів­сь­кий університет і разом із Сіменовичем і о. Струтинським був співорганізатором Українського Самоосвітнього Клубу, про­с­вітнього товариства із соціа­ліс­тич­ною закраскою. Після закінчення студій в Раш Медікал Коледж в 1917 р. д-р Білик активно включився в працю УРСоюзу, де він став членом головної управи.

Першим пріоритетом для амери­канських українців після вибуху Першої світової війни було дати матеріальну до­помогу своїм братам в Україні.

Щоб цю ціль осягнути і щоб озна­йомити амери­канські урядові чинники з недолею України, делегація Федерації на чолі із чікагівцями Сіменовичем, Бі­ликом та Емілією Струтинською від­ві­дали 4 січня 1917 р. Білий Дім з про­хан­ням до президента Вудров Віль­сона про­голосити „Український День", під час котрого по вулицях міст Америки будуть збирати датки на допомогу ук­раїн­цям. І Федерація, і Рада піддер­жу­вали цю акцію. Палата Репрезентантів та Сенат схвалили цей проект і президент Вільсон 16 березня проголосив, що виз­наючи „страшну недолю щонайменше одного мільйона русинів (українців) у скрут­ній потребі харчів, одягу і при­тулку", день 21 квітня 1917 р. визначений "днем, коли люди Сполучених Штатів Америки в міру того, як вони уважають це за пот­ріб­не, можуть жертвувати на допомогу бі­дую­чим русинам у країнах, де про­хо­дять війни". В наслідок цього прогол­о­шення Федерація та її складові частини зібрали 32,217.17 дол. на допо­могу україн­цям, а Рада звітувала суму 53,189.32 дол.

19 травня 1917 р. Сіменович та Гри­невецький заснували перший україн­сь­кий часопис в Чікаго "Україна", через який хотіли об'єднати всю українську громаду в одну національну коаліцію. В першім числі газети редактори запев­няли, що не будуть атакувати ніякі партії, секти чи особи, бо газета не представляє ніякого упривілейованого класу в Аме­риці, а видають „Україну" для українців, щоб українську національну ідею під­ня­ти до найвищого рівня. Найбільшим ба­жан­ням у видаванні „України", запев­няли її видавці, було ознайомлювати такі могучі держави, як Англія, Америка і Франція із українським питанням. Но­ва газета детально рапортувала про вис­ліди успішного переведення Україн­сь­кого Дня в Чікаго. коли було зібрано 8,000 дол. зі замітною допомогою поляків і ли­товців.

Проголошення самостійности Украї­ни зелектризувало українську громаду в Чікаго і 30 травня 1918 р. знов під проводом Сіменовича і Гриневецького в парку Пулаского (при вулиці Нобл і Блекгавк) відбулося велике віче з участю біля 10,000 людей. Репортер „України" ентузіастично описував свої враження, коли то в першій годині подано сигнал на Оклі Бульварі, щоб почати похід, і під звуки національного маршу четвір­ками рушили відділи по Чікаґо Авеню. На вул. Гойн самостійні товариства, які здисципліновано там вже чекали, почали долучатися, створюючи одну довгу не­роз­ривну фаланґу. Вони зливалися в од­ну родину, як Дніпрові води зливаються з глибиною українського Чорного Моря. Видно було спокій і гідність на обличчях крокуючих, а в їх очах можна було бачити непоборний вогонь, вперту завзятість, немов би вони відповідали своїм братам, які, живучи за океаном, у вогні і крові зверталися до них за допомогою. Парада була велика, стверджував репортер. Треба було почекати з пів години заки всі тридцять товариств в кількості 5000 осіб перейшли перегляд. На початку походу їхали чоловіки на двох конях, а за ними несли з тридцять прапорів, з яких більшість були американські. Тільки чотири синьо-жовтих були а параді, які належали до організацій з правдивим ук­раїнським духом. Хотілося б більше українських прапорів, писав той же репортер.

Далі описує він численні приб­рані повози і лозунги з написами "Хай живе демократія" і "Геть з кайзером і його режи­мом". Опис подій того дня закінчується спостереженням про маніфестацію після паради в авдиторії парку Пулаского.

Всередині було біля 3000 людей, а на дворі тисячі зібраних слухали через го­лосники промови американських полі­тиків штатового і федерального уряду.

Помимо успіхів Федерації в Чікаґо її вплив загально занепадав, в той час, як вплив Ради зміцнювався. Після закін­чення війни в Европі провід Ради ви­рі­шив закінчити суперництво із Феде­рацією і знайти компромісний вихід із ситуації, об'єднуючи обидві сторони. 23 лис­топада 1918 р. Українська Націо­нальна Рада змінила свою назву на Ук­раїнський Національний Комітет і виб­рала нову екзекутиву. Приблизно в тому часі Сіменович і Білик рішили прис­тупити до Комітету.

Під час війни і безпосередньо після неї українська громада в Чікаґо опти­міс­тично гляділа на будучність своєї батьківщини. Багато дійсно вірили, що творці миру у Вер­салі візьмуть до серця 14 пунктів пре­зидента Вільсона і визнають ле­гітим­ність українських національних праг­нень. В підготовці до життя у вільній неза­лежній Україні чікагівець Іван Іванов­ський і члени Українського Само­освіт­нього Кружка заснували Коледж ім. Івана Франка в 1919 р. Предметами викла­дання було книговедення, комерційне право, математика, торгівля, комерційна кореспонденція, англійська та німецька мови, українська граматика і література та історія. Виклади відбувалися чотири вечори на тиждень. Описуючи цю школу, "Україна" підкреслювала, що ця про­фе­сійна освіта потрібна для тих, що схочуть починати власний бізнес по поверненню до рідного краю.

Школа ім. Франка за короткий час перестала існувати, зате нова освітня спроба мала почин в Чікаґо в 1920 р., а саме заснування "Української Машинової та Технічної Школи" при фабриці Сентрал Стемпінг енд Мануфакчюрінґ Воркс, яку українці раніше закупили. Щоб бути прийнятим до школи, треба було закупити компанійні акції, принайменше у сумі 50 дол. Курси, як це було оголошено, включали вишкіл на механіків та робітників у продукуванні знаряддя. "Україна" в 1920 р. підбадьорювала спішитися вивчити якесь ремесло, щоб повернутися в Україну продуктивним громадянином, бо після страшної руїни нанесеної світовою війною і нападами різних „визволителів", вона потребує тисячі людей і ремісників, як також знаряддя і машини для відбудови. Гроші з акцій підуть на скріплення підприємства, яке в близькому майбутньому будуватиме фабрики на Україні.

А між тим, Самоосвітній Кружок продовжував свої зусилля між українськими робітниками, заохочуючи їх відвідувати вечірні курси, щоб піднести освітній рівень. Оголошено спеціальні порадні сесії, з яких українські робітники могли користати "для добра України". "Земляки, війна скінчилася і тепер починається відбудова, так конечна для України", писала "Україна" 21 серпня 1920 р. Всі народи підготовляються до цієї роботи, але на жаль, українці нічого не допомагають батьківщині. Чи не буде соромно, продовжувала "Україна", коли інші народи осягнуть вищий ступінь у світі і навіть в Україні? Чи не буде соромно, коли українці повернуться домів без ремесла чи професії?

Коли зусилля зацікавити в незалежності України Білий Дім Вільсона не принесли ніяких результатів. Український Народний Комітет вислав делегацію до Версалю, щоб разом з іншими українськими представниками безпосередньо звернутися до миротворців. Делегацію очолив чікагівець Кирило Білик і конгресмен Джеймс А. Гамміль (демократ із Нью Джерсі), який віддано піддержував українську справу в Конгресі. Обидва вони приїхали до Парижу в березні 1919 р. Кілька місяців пізніше Гамміль повернувся до США, але д-р Білик залишився

в Европі понад рік, повертаючись 27 травня 1920 р. Він написав серію статтей до "Свободи", розповідаючи про свої розчарування тим, як проходили мирні наради, та про свої невдалі спроби об'єднати українців із східніх та західніх земель для співпраці, щоб осягнути спільну мету на конференції. Розчарований і прибитий , Білик вернувся до своєї медичної практики, а згодом переїхав до Нью-Йорку. Більше активної участи в українському житті він не брав. Вмер передчасно в 1934 р.

Помимо невдач у Версалі, українці Чікаґо все таки надіялися, що хоч частина України, а саме Східня Галичина, стане українською державою. Коли Рада Амба-садорів нагородила Польщу цією частиною України, українці були обурені. Багато років пізніше Дмитро Атаманець згадував, що в ті часи українські імігранти дійсно не були зацікавлені Америкою, а тільки старим краєм і довгий час по війні не хотіли вірити, що не було причини вертатися до рідного краю. Описуючи вплив цих міжнародніх рішень на цілу українську громаду, о. П. Понятишин пізніше писав, що українська невдача на Мировій Конференції у Версалі. себто неприйняття тією конференцією українських домагань, залишило українську американську громаду цілковито розчарованою і в глибокому смутку. Цей смуток головно використали „наші" совєтофіли і Український Народний Комітет почав втрачати впливи.

Українські комуністи в Чікаґо

Вже в 1916 р., коли леґендарний Міхаїл Бородін (правдиве ім'я Яков Грузенберґ, псевдо Александер Берґ) вів в місті свою правничу практику і був директором т.зв. Прогресивної Підготовчої Школи (Ргоgгеssivе Ргерагаtогу Schоо1, також знаної як Вегg Sсhооl) на 1208 Норт Гойн, недалеко вул. Дівіжен, де всі курси мали марксистсько-ленінську орієнтацію, стара українська дільниця стала предметом посиленої діяльности большевиків. Бородін, активний в Соціfлістичній Партії Америки (СПА), був згодом наставлений Комінтерном як перший організатор КП А. Пізніше він перенісся до столиці Мехіко, а з часом, вернувшись до Совєтського Союзу, став визначним совєтським дипломатом. Коли його викинули з Великобританії, Комінтерн вислав його до Китаю, де він служив як дорадник Куомінтангу. А коли Чіян Кай Шек виступав проти совєтів. Бородін повернувся до СССР, де до своєї смерти служив на другорядних постах.

Друга конвенція УФСПА відбулася в травні 1917 р. з участю делегатів від 46-ох відділів. Було очевидним, що большевики (які себе називали „інтернаціоналістами") перехитрили більш націоналістичне „соціялістичне патріотичне" крило УФСПА щодо контролі партії. Одобрено резолюції, які поривали будь-які зв'язки з Федерацією Українців і засуджено імперіялізм як засіб капіталістичної експлюатації. В редакційній статті під наголовком „Чи хочемо вільної України?" в газеті „Робітник", органі УФСПА, писалося, що так довго, як в межах України буде навіть один капіталіст, то вона не буде вільною. Кожного українського робітника обманюють чудовими словами про синьо-жовтий прапор, славне минуле, красу української культури і т.под., продовжував „Робітник", але чому не бачать робітники, що все це обман. Люди, які про ті речі говорять, хочуть вдерти свої пазурі в тіло України. Українські буржуї - українські професори, доктори, письменники, священики, дяки - хочуть обійняти українського робіт-

ника, висилаючи його визволяти Україну. Буржуазні українці не визволять України. Україна буде вільною, як позбудеться капіталістів і буржуїв. „Волю", писав „Робітник" місяць пізніше, „здобудуть пролетарі України шляхом диктатури пролетаріяту, і це станеться зразу після побіди над паразитами."

Коли большевики старалися перейняти Соціялістичну Партію Америки, їх скоро з партії усунули. Це включало майже дві третини всього членства СПА, між ними і Українську Федерацію.

Третя конвенція УФСПА відбулася 14-19 квітня 1919 р., на якій 94 делегати репрезентували 5,711 членів. Маючи більшість голосів, большевики перепхали свою резолюцію, визнаючи Третій Комуністичний Інтернаціонал, що було рівнозначним із визнанням домінації російських большевиків над світовим соціяліс-тичним рухом. За кілька днів СПА виключила із членства УФСПА. Отож, УФСПА у вересні післала до Чікаго своїх делегатів на конвенцію виключених членів СПА. Змінюючи назву своєї організації на Українську Федерацію Комуністичних Партій Америки (УФКПА), українські делегати зібралися в приміщенні вигнаної Російської СПА на 1221 Блю Айленд Евеню, де разом із іншими інтернаціоналістами вони заснували Комуністичну Партію Америки (КПА). Через перехід від соціялістичної до комуністичної організації новопереорганізо-вана федерація стратила майже половину членства УФСПА. При кінці вересня тільки 3,133 членів мали право голосувати за вибір екзекутиви УФКПА.

„Робітник" став офіційним органом УФКПА 11 вересня 1919 р. і зразу почав атакувати українських священиків, „які вживають всілякі єзуїтські трюки щоб задержати контролю над неосвіченими масами", УНСоюз, який дурить тих, що платять вкладки, мовляв, Український Комітет працює для України, та „Народну Волю", орган УРСоюзу, який, за твердженням „Робітника", фальшиво оскаржував УФКПА в підбурюванню революції в Америці.

В 1920 р. українські комуністи почали видавати „Українські Щоденні Вісті", перший український щоденник в Америці. Кілька років пізніше, в 1923 р., вони почувалися, що мають настільки довір'я серед українських людей, що можуть апелювати до широкої української громади. Свою програму хотіли вони поширювати через т. зв. „Робітничий Конгрес". Закликаючи, щоб стати членами їх організації, комуністи критикували всі зусилля українського національного табору і старалися переконати українського робітника, що всі його фінансові й моральні пожертви в час війни були стратою часу і грошей та обманом українських священиків та національних провідників, щоб дальше тримати українців в неволі. Конгрес, який відбувався в Нью-Йорку 13-14 квітня 1924 р., створив Союз Українських Робітничих Організацій - СУРО. Численні відділи СУРО постали по цілій Америці, а відділ в Чікаго, який організував доповіді, читальні, хор, і танцювальну групу, був найактивнішим. В 1928 р. українські комуністи в Чікаго настільки розбагатіли, що могли збудувати великий двоповерховий Робітничий Дім на розі вулиць Чікаґо і Кемпбел.

В 1930 рр. українські комуністи створили ще одну краєву організацію, афі-лійовану з Інтернаціональним Робітничим Орденом - ІРО як „братсько-допо-могове асекураційне товариство для робітничої кляси". Перший український відділ ІРО був заснований в Чікаго (ч.1501) в січні 1932 р. В 1938 р. українські відділи в Америці мали біля 15,000 членів.

В Чікаґо відділи СУРО та ІРО приміщувалися в Українському Робітничому Домі разом із Українським Жіночим Освітнім Товариством ім. Лесі Українки. За обчислюванням Миколи Калішінського, секретаря дому в 1930 рр., членство в той час становило між 350 а 400.

Українські комуністи в Чікаґо ввесь час вповні піддержували совєтську владу в Україні. „Незалежність України", твердили вони в 1939 р., була забезпечена сталінською конституцією, яка уможливлювала всім совєтським республікам „з їх власної волі" належати до „братньої родини совєтських народів, яка існує на базі повної рівноправности і взаємного довір'я". Піддержуючи позиції Народного Фронту в 1930-их рр., що головна боротьба у світі тепер не є вже між капіталізмом і комунізмом, а між демократією і фашизмом, поширилася настанова, яка, до речі, була загально одобрювана в тому часі американськими лібералами, що все, що „анти-фашистське", автоматично є „демократичне". Іншими словами, тому що Совєтський Союз є „демократичний", а ті, що проти нього є фашисти.

Гетьманці

В половині 1920-их рр. українська національна громада прийшла до себе після повоєнних розчарувань і почала переорганізовуватися, щоб дати відсіч комуністичним нападам.

Найсильнішою і найбільш впливовою організацією в українському національному таборі на протязі 1920-их і спочатку 1930-их рр. було Спортове Товариство „Січ", знане пізніше як „Гетьманська Січ", якого перший відділ зорганізував о. Струтинський в Пенсильванії. Спочатку це було спортове товариство, але з часом воно перетворилося на парамілітарну організацію, яка визнавала гетьмана Павла Скоропадського, що очолював Українську Державу в 1918 р., за одинокого правного представника українського уряду на вигнанню. Бувши єдиною українською політичною організацією в Америці, яка могла числити на піддержку Української Католицької Церкви, Січ в 1930-их рр. була найбільш успішною у противагу до українських комуністів.

Метаформоза „Січі" із неполітичного спортового товариства до ідеологічно зорієтованої парамілітарної організації почалася в 1918 р., коли д-р Грине-вецький. д-р Сіменович, о. Струтинський та інші зуміли переконати американський Конгрес дозволити створити Слов'янський Легіон із „югослав'ян, чехос-ловаків і русинів, які належали до поневолених Австро-Угорщиною та Німецькою Імперією народів". Українські американці, які піддержували цю програму вірили, що цей легіон буде зав'язком української визвольної армії. Вони скоро розчарувалися. Віча, скликувані для популяризування цієї ідеї серед української громади, не увінчалися успіхом. Знайшлася тільки горстка рекрутів, з яких при-найменше один „хотів просто втікти від своєї жінки", як це пізніше писав д-р Сіменович. Опозиція до створення такого легіону була головно з боку больше-виків. які почали інфільтрувати „Січ". Такою популярністю в той час втішалися комуністи, що два відділи Січі рішили перезвати себе на „Радянську Січ".

Отець Струтинський та д-р Білик заклали перший відділ „Січі" в Чікаго в 1917 р. і тут продовжувалася мрія про українську визвольну армію. Скоро, бо вже в 1920 р., комуністичні впливи на „Січі" усунено. Того ж року головна управа „Січі", очолювана головним отаманом П. Новодворським, і орган „Січі" „Січові Вісті" перенеслися до Чікага. Відзеркалюючи незадоволення українських американців щодо американської політики супроти України, Новодворський, ветеран американської армії, писав у „Січових Вістях", що під час війни українці чесно і щиро виконували свої обов'язки супроти американського уряду, віддаючи Америці все, що могли, щоб допомогти їй виграти війну, купуючи американські бонди свободи (ЬіЬегїу Вопаї) за великі суми грошей, зароблених у поті чола. На поклик американського уряду до війська тисячі українців вступили до американської армії і плече в плече боролися і проливали свою кров, помагаючи Америці здобути перемогу, славу і силу. Колишній президент Вудров Вільсон. продовжував Новодворський, в імені союзників і американського народу святочно проголосив перед цілим світом, що Америка буде боротися за справедливість і що всі поневолені народи дістануть свободу і незалежність. Українці щиро вірили, що колишній президент Вільсон говорив те, у що він вірив і виявиться великим і справедливим державним мужем, а тому, що він говорив в імені всіх американців, він своєї обіцянки додержить до кінця. Та президент Вільсон безстидно

не додержав своїх обіцянок. За українську щиру відданість та великі пожертви він відплатив жахливою невдячністю. Бо хоч президент Вільсон та аліянти обіцювали справедливість і незалежність для всіх поневолених націй, Вільсон був першим, який безпощадно зігнорував українців і дозволив жорстоким польським бандитам мордувати українських людей і грабувати та плюндрувати українську землю. „Ми не можемо мовчати!", закликав Новодвірський. „Ми не можемо довше благати! Ми, американські українці, маємо повне право не просити, а домагатися, щоб американський уряд направив це зло".

Американський уряд, розуміється, не мав найменшої інтенції виправляти те, в що він щиро вірив, що не було ніяким злом.

Наступний крок у військовій еволюції "Січі" прийшов в 1922 р., коли д-ра Гриневецького обрано головним отаманом "Січі" на IV річній конвенції. Делегати тоді також вирішили перейменувати відділи на сотні, а голів відділів на сотників.

Пізно 1923 р. д-р Осип Назарук приїхав до Чікаго, щоб перебрати пост редактора "Січових Вістей". Колишній член української дипломатичної місії до Канади, Назарук, який спершу був прихильником С. Петлюри, був одним з небагатьох повоєнних українських інтелектуалістів, які поділяли монархістську ідеологію. Гриневецький був радий приїздові Назарука, і з ростом організаційної співпраці вони стали також і близькими приятелями. Назарук вплинув на Гриневецького, щоб цей прийняв монархістську ідеологію і перетворив "Січ на "Гетьманську Січ". Обидва були свідомі, що це не буде легко перевести, беручи під увагу ставлення до гетьманців американських українців.

На V конвенції в 1924 р. Гриневецький був переобраний знов на три роки з правом назначати всіх сотників. Пізніше того ж року Гриневецький дістав свою булаву під час величної церемонії в Чікаґо. На диво майже всіх, за вийнятком Назарука, Гриневецький зразу заявив свою відданість Гетьманові Павлові Скоропадському, і заразом добився подібної заяви від сотників, які з ним були на сцені. Це довело до кризи в організації „Січі", в наслідок чого відійшли сотні членів, незгідних з принципом авторитарности в організації. Інші члени "Січі" в Чікаґо, як Пилип Васильовський, хоч незадоволені з висліду, все таки залишилися в організації, бо іншої політичної альтернативи в той час не було.

Нова "Січ" перетривала під провідництвом Гриневецького кризу відходу членів, але в скорому часі стала передовою антикомуністичною політичною організацією в українській американській громаді. Так сильний був поклик "Січі" до порядку і до здисциплінованого підходу до українських визвольних змагань, що навіть д-р Сіменович йому піддався. Коли Назарук від'їхав, щоб стати редактором української католицької газети "Америка", Сіменович згодився бути тимчасовим редактором монархістського органу "Січ". Переживаючи брак програми, брак авторитету, брак напряму, писав Сіменович, одинокою розв'язкою, щоб вийти з хаосу, це прийняти ясну ідею - монархістську ідею Гетьмана. На його думку, демократія і самоуправління в цей час ніде нас не заведуть. Спершу треба здобути свободу, а тоді люди будуть рішати.

В наступних роках орган "Січ" твердив, що українці не готові на "демократію", бо "ми є індивідуалісти без огляду на час і життєві обставини." Українці не навчилися разом працювати, бо "кожний українець сам для себе авторитет". Застановляючись над тим, як то кожний українець хотів "вільної УкраїниЦ в час війни, то, писала "Січ", "кожний хотів інакшу Україну. Кожний редактор і кожна

газета, кожне зібрання хотіли щось і "ніхто не знав, чого вони хочуть . . . "І тому, щоб був порядок, щоб раз на завжди покінчити свари між "провідниками", з яких кожний бачить тільки себе як провідника народу, засуджуючи і знеславлюючи всіх інших, "Січ" в Америці закликала: "Понад всіми партіями і провідниками мусить бути один - Гетьман."

Для багатьох українських католицьких священиків, які в той час були під атакою комуністів, соціалістів, православних і зростаючих числом національно зорієнтованих католиків, які бачили свою Церкву в процесі "латинізації", ріст "Гетьманської Січі" був бажаним явищем. Отець Филимон Тарнавський, парох св. Миколая, засуджував "заразу соціалізму", а хвалив зусилля "Гетьманської Січі - плекати послух, авторитет і дисципліну серед української громади в Чікаґо.

"Гетьманська Січ" мала випрацьовану програму для своїх членів, що включало обов'зкові лекції з історії України, політичної економії і української культури. Для відданих членів "Січі" одинокими важливими інституціями були Церква ("національний ектодерм, розум і нерви української нації"), "Гетьманська Січ" ("національний месодерм, криниця національної свідомости народу"), і школа ("український ендодерм ... та інституція яка постачає цегли на будівлю української нації"). "Гетьманська Січ" зобов'язувала своїх членів до громадської відповідальности, самоосвіти, поваги до закону і порядку, здорового родинного життя, поваги до церковних чинників і поведінки, яка б свідчила добре про "українську національну патріотичну громаду".

Мрії "Січі" про українську армію також увінчалися частинно успіхом. Скоро після того, як монархісти перебрали організацію, появилися військові уніформи разом з військовими вправами. Зорганізовано окремі сотні "Січі", як частини Червоного Хреста для вишколу в подачі першої допомоги. З часом стали проводити правдиві військові маневри, в яких "синя" армія боролася зі "жовтою". Ці маневри переводили звичайно в неділі по полудні, після польової Служби Божої, на фармерських полях або публічних землях. Після їх закінчення, пізно по полудні відбувалися танці під відкритим небом, на яких "переможені" всім фундували напої. Промовляючи на одних з перших таких маневрів у Чікаґо, д-р Грине-вецький хвалив США, як край в якому можна плекати рідний національний дух і навіть уніформовані Січові стрільці можуть мати військові вправи без спеціального позволення від поліції. Тут в Чікаго, продовжував Гриневецький, литовці зорганізувалися і тепер вони мають свою державу. Тут зорганізувалися поляки і тепер вони мають свою державу. Тут ми, українці, організуємося і ми також напевно будемо мати свою державу.

Надіючись поліпшити можливості військового вишколу, провідники "Січі" звернулися до американського військового проводу, щоб створити окремі українські відділи міліції. Урядники міліції вхопилися за цю пропозицію піднести число рекрутів у байдужій до військової служби повоєнній Америці. Першими записалися члени чікагівської "Січі". Вони створили Компанію Б в 33-ій дивізії 132-ої піхоти. "Січ" писала в захопленні, що Сполучені Штати  це одинока країна в світі, в якій можна стати горожанином не зраджуючи своєї власної нації, а це тому, бо американська нація складається з багатьох націй, які з'єдналися створити спільну державу. Немає другої країни в світі, де б людина могла стати громадянином і продовжувати бути сином своєї батьківщини в Европі та активно допомагати в боротьбі за неї. Вступаючи до американської міліції, писала "Січ", ми здобудемо спільну мету, бути основою і початком нової української армії.

Пізніше члени "Січі" в Клівленді вступили до міліції, де вони стали частиною 112 відділу інженерних частин, і в Детройті, де вони вступили до частин медичної допомоги.

З професійним військовим вишколом, в уніформах і зі знаряддям американської армії та під наглядом американських військовиків, маневри "Січі" набрали нового значення. Статті в "Січі" тепер стосувалися військових маневрів; містили в ній сталі вістки про життя міліції, які цікавили українців, напр., про підвищення в ранґах; знаходилися там вийнятки з американських військових підручників і вісті про участь "Січі" у виставці, спонсорованій американською армією.

Наступним кроком у розвитку української "визвольної армії" було створення українського летунського корпусу. В 1930-их рр. "Гетьманська Січ" збагатилась на три літаки - два двокрильні на чотири пасажири та однокрильний модель, - називаючи їх по черзі купівлі, "Україна", "Львів" і "Київ". Після закупу літаків "летунські корпуси" "Січі" постали в Чікаго, Клівленді і Детройті, в містах, де гетьманці мали найбільше членів. В той сам час гетьманський пресовий орґан (з 1934 р. під назвою ..Наш Стяг") почав друкувати статті на летунські теми, напр.: ..Хто може літати", „Лет ніччю", як також загальні вістки про гетьманські ..летунські корпуси".

Криза в проводі прийшла в 1930 р., коли д-р Гриневецький після того, як видатний монархістський ідеолог В'ячеслав Липинський оскаржив Гетьмана Скоропадського в тому, що він за відповідну суму грошей відмовився від Закарпатської України, відійшов від гетьманського руху. Його заступив як головний отаман полк. Олександр Шаповал. Коротко після того "Гетьманська Січ" змінила свою назву на Об'єднану Гетьманську Організацію (ОГО). Всі три верховні отамани до 1940 р. були з Чікаго: дентист д-р Омелян Тарнавський (син о. Тарнавського), Микола Ґуль і д-р Мирослав Сіменс-Сіменович (небіж д-р Володимира Сіменовича). Активним в організації був також Іван Дужанський, який був провідним діячем української громади в Чікаго в 1950-их рр.

В 1930-их рр. українська громада в Чікаґо продовжувала протестувати проти совєтської і польської окупації України різними маніфестаціями та походами. Як протест проти штучно викликаного совєтською владою голоду в Україні, в якому загинуло сім мільйонів українців, відбувся похід 17 грудня 1933 р. Біля 3000 людей зібралося біля церкви св. Отця Миколая і почали свій марш в сторону Пламберс Юніон Гол (1340 Вест Вашінґтон), де мала відбутися маніфестація. По дорозі на них напали комуністи, які кидали на демонстрантів камінням та били металевими рурами. "100 осіб поранених в заворушеннях в західній чатині міста", мав заголовок часопис "Чікаго Трібюн" наступного дня. В статті було описано причини маршу і сутички із додатком, що "головно за допомогою українських січовиків, які вживали держаки рушниць, за п'ять хвилин поліція відперла червоних і припинила бійку." Продовжуючи свій марш, учасники дійшли до запланованого пункту і там виголосили свій заклик до президента Франкліна Д. Рузвельта, щоб він у зв'язку з недавнім визнанням існуючого совєтського уряду використав свій авторитет усунути страшне терпіння і навмисно викликане голодування в Україні.

Помимо найкращих зусиль, провідники ОГО не зуміли задержати серед членства запалу з часів Гриневецького. В половині 1930-их рр. організація почала підупадати, головно через розвиток нової в громаді націоналістичної течії -  Організації Українських Націоналістів.