В Україні екранізовано художньо-документальний фільм "Хресний шлях матері". Оператор Ярослав Кулинич та Заслужений артист України Ростислав Василенко нещодавно повернулися зі зйомок. Цього разу пан Василенко виступив в іншій ролі,  він був режисером кінокартини, про котру і є наша сьогоднішня розмова.

На чужині жити  що десять, що п'ятдесят років  відчуття таке, що ти ніби в гостях... Практично повертається назад мало хто, але душа всіх тягне додому. Дехто так і відходить в інші світи з думкою, що ось-ось поїде на Батьківщину. Дехто впадає в депресію і все бачить в темних кольорах. А в інших вистачає чи то мудрості, енергії, а чи то вдачі сприймати життя реально і, понад ностальгію, рухатися вперед і знаходити себе в усіх умовах. Саме таким є Заслужений артист України Ростислав Василенко. Жив він після України в багатьох краях,   в тому числі, в Австралії, Канаді, тепер  в штаті Нью-Джерзі в Америці. Власне, читачі газети вже мали змогу читати деякі уривки з його енциклопедичної книги. Незважаючи на свої далеко не юні літа, пан Ростислав завжди в курсі всіх подій, сповнений планів, жартівливий, з ним завжди цікаво, сила його духу надихає й організовує до творчої праці. Біля нього  його порадниця-дружина пані Ія, душа і муза. Без її самопожертвенного благословіння не відбулося б цього творчого режисерського експерименту пана Ростислава, як і багато чого іншого.

Отже, нещодавно Ростислав Василенко по­вер­нувся з півторамісячної подорожі в Україну. Там, на Тернопольщині, він режисерував зйомки художньо-документального фільму "Хресний шлях матері". Лише півторамісячне творче відрядження,  але, як багато цікавого воно вмістило!  Про це пан Ростислав зараз розповість. А перед тим  трошки про пере­думови створення нового фільму.

Виступити в новій, так би мовити, ролі і стати режисером пана Ростислава запросив відомий в українській діаспорі кінооператор і кінотворець Ярослав Кулинич, знайомий ще з Австралії з артистом Василенком, котрий там в 50-ті роки ставив на сцені речі Багряного та інших українських патріотів.

Починаючи як аматор, пан Кулинич постійно вдосконалював своє мистецтво кінозйомки, вечорами навчався, поки  став професіоналом як за паперами, так і на практиці. У передмові до книги "Фільмова творчість Ярослава Кулинича", виданій в Нью-Йорку 1994 року, Олег Романов називає ба­гаторічну працю Кулинича з кінокамерою "хронікою нашого національного Відродження", "фото­літописом української діаспори в різних країнах українського поселення  в Австралії, Канаді, США, Південній Америці чи Західній Європі". Поет Леонід Полтава додає, що спроб фільмування українцями на зарубіжжі було, ясна річ, багато. Але заслуга Ярос­лава Кулинича  "у спрямуванні україн­ського кіно на шлях продуманого висо­корів­невого виробництва художньо і технічно довершених фільмів".

Протягом багатьох десятиріч українці на чужині єдналися (чи й сперечалися), переглядаючи його стрічки: "Українське життя в Австралії", "Українець серед диких племен Австралії" (в котрім є рідкісні кадри з маляром племені Альбертом Намаджірою, котрий навчився малювати в "білих людей", вклав у роботи всю свою поетичну душу і став дуже відомим   але не дозволяв себе фільмувати), "Шевченко у Вашингтоні", "Україна в вогні" та багато-багато інших. Кого тільки не знімав пан Ярослав!

А цим разом він звернувся до найголовнішої героїні у його житті  власної Матері. Саме її, селянки з села Мужилова на Підгаєччині, шлях на Голгофу ради спасіння своїх дітей і власної душі вивів цього разу на екран вдячний син Ярко. Мама Марія, дочки якої були в ОУН, сини  в УПА, з приходом радянської влади була, разом з чоловіком, схоплена і заслана на Сибір. Звідти втекла. ЇЇ шукали по всіх колгоспах. Коли знову потрапила в руки нової влади, була піддана нелюдським тортурам, аби розказала де її діти і визнала їх "ворогами народу". Пройшла буцегарні України, потрапила до Риги, потім до ленінградської відомої тюрми "Крести" (куди ще Ахматова до сина ходила), витримала вишукані звірства різних слідчих, знову опинилася в Сибіру, але нічого не підписала. Просиділа 10 років, і при Хрущові повернулася додому. Судилося мамі вижити і зустрітися ще зі своїми дітьми. Але вільної України, за яку поклала життя, Марія Миколаївна не дочекалася,  вона померла в 1983 році. Та, звичайно ж, мати й далі живе в своїх дітях, котрих виховала  національно свідомими...

Дія фільму починається і постійно крутиться навколо села Мужилова на Тернопільщині, на Підгаєччині. В цьому ж селі і відбувалися зйомки кінострічки "Хресний шлях матері".

Щоб трошки більше дізнатися про цю місцевість, що до приходу радянських сил була під владою Польщі, варто заглянути в книгу Ярослава Кулинича: "Підгаєччина належала колись до найсвідоміших повітів у Галичині. Ще далеко до першої світової війни просвітянська активність охоплювала майже всі села повіту. ...Зростанням свідомості населення була стурбована передвоєнна Польща. Злої памяті пацифікація 1930 року мала на меті знищити цей динамічний просвітянський рух. Тоді Підгаєччина потерпіла більше, ніж інші повіти, від сваволі карних експедицій польського війська та поліції.

Пацифікація не лише не зламала динамічного росту свідомості, а навпаки збудила сильну реакцію населення. Кадри ОУН стали зростати до такого розміру, що самі поляки казали: "Вдзєнь -Польська, вноци - Україна". Жахливий терор перебула Під­гаєччина в роках совєтського "визволення". Не було родини, яка б не втратила в 1939-1940 роках когось із рідних. В роках другої світової війни Підгаєччина була відома з сильної революційної діяльності ОУН та дій УПА."

Сценарій фільму за спогадами Ярослава Кулинича трохи давніше написав племінник Лесі Українки Юрій Косач, що жив і помер у Нью-Йорку. А задум екранізації вдався лише тепер, влітку 2004 року. То як же знімався фільм в селі Мужилові і якими є враження від творчого відрядження та подорожі Україною? Про це пан Ростислав Василенко розповідав як мені особисто, так і під час свого виступу в українській православній церкві святої Трійці в Ірвінгтоні, Нью-Джерзі, що відбувся на початку вересня. Цікаво було там переглянути і  світлини з подорожі, частина яких є тепер перед вами, шановні читачі. А також відгуки про виступи п. Василенка, що з'явилися в українських газетах. Наводжу уривок із часопису "Земля Під­гаєцька", автор  М. Зорик: "Так, перед нами виступав дійсно великий майстер художнього слова, геніальний артист Ростислав Василенко, який заграв на поетичних струнах слухачів різного віку... Особливо людям сподобалася  поема Т.Г. Шевченка "Петрусь", твір В. Сосюри "Тарас Трясило", оповідання Г. Косинки "На золотих богів".

Дуже плавно пан Ростислав перевів серйозну тематику на жартівливі ноти. І вже всі щиро сміялися над гуморесками "Спека у Нью-Йорку" та "Репат­ріація".

Вела програму Ганна Соляк, яка присвятила маестро вірш, і він теж у відповідь подарував їй свій."

А ось і рядки з таких посвят артисту:

Вже київські каштани відцвіли

І знов посиплються об брук дзвінкі акорди,

На рідну землю знову Ви прийшли,

До Україну повернулись гордо.

               Та ні, не гордо, бо в очах любов,

               Тут перший крок зробили Ви до мами,

               Кохання перше пережили знов

               І все згадалось, що спливло з роками..."

Ганна Соляк, виконавиця головної ролі в фільмі  та Ростислав Василенко

Хоч Ви чужим оточені були,

Та зберегли багатство свого роду,

Національну гордість зберегли,

І мову, й пісню рідного народу..."

                                                               Леся Кальба.

А зараз слово Заслуженому артисту України Ростиславові Василенку:

- На прохання Ярослава Кулинича я відмовлявся, що не кіношник, а театральний актор, не маю досвіду в зніманні фільмів. Але він вмовляв: мовляв, ми ж братимемо здібних аматорів, а не професійних артистів. І дружина сказала:- "Та допоможи йому, суто національно, як він то просить тебе зробити..."

Метою фільму було  колупнути історію радянської влади, показати, що "визволення" принесло Галичині після війни:  а це тортури, Сибір тим, що були в УПА, ОУН і їхнім родинам. Ми вважали, що особливо добрим фільм буде для шкіл, для молоді, що виховується на закордонних, в тому числі, проросійських бойовиках та всілякому мотлосі. Фінансувала кінострічку родина Кулиничів, допомагав Тернопільський відділ культури, начальником якого є Степан Колодницький. Але в Україні  виборча кампанія, грошей не вистачало.

Артисти Львіського театру, до яких ми спочатку звернулися, зажадали високої платні. Її не було. Я згодився працювати безкоштовно, правда оплатили мені дорогу і утримання. Жив я у війта, тобто мужилівського голови сільради, організатора фільмового проекту Петра Кулинича, мною дуже турбувалися, мешкав, як король - займав сам цілий другий поверх будинку.

Сценарій фільму передбачав участь 70-ти чоловік. Я скоротив кількість дійових осіб до 55-ти. Назбирав на Тернопільщині з драматичних гуртків здібних людей. Щось трохи людям платили, не знаю скільки, думаю, скоріше, символічно... Дуже талановитою є виконавиця головної ролі Ганна Соляк. Це молода вчителька, їй 35 років. А дія фільму починається теж в роки, коли мати ще молода. Був у складі фільмової трупи навдивовижу здібний різьбяр, юнак, чиї роботи з дерева займали призові місця на багатьох конкурсах.

Кінозйомки були дуже нелегкою справою. Всі учасники мали господарства:  хати, худобу, котру треба було доглянути. На проби приходили ввечері  від 7-ї до 11-ї. А як почали зйомки, то працювали з 10-ї ранку до 10-ї вечора. В тюрмі, в полі, в лісі. Сонце пече, корів треба доїти  але встигали, не зважаючи ні на  що. Кадри знімалися не за порядком  а як дозволя-ли умови і погода. Наприклад, спочатку розстрі­лю­вали упіста, а потім на другий день ми його тільки арештовували. На возах селян везли до Сибіру, коли світило сонечко, а в поїздах  коли вже лив дощ.

Костюми нам позичив Тернопільський театр. У Бережанах трупі пообіцяли тюрми, камери в них, поїзд  вивозити арештованих. Фіри, вози були з Мужилова, - аби привозити вбитих упістів назад в село. В Україні була передвиборча гарячка, ніхто не знав, що ми за фільм робимо. Навіть цікавилися, - а про якого кандидата вони знімають? То я казав: у мене концерт буде - послухаєте, за якого кандидата  за Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку...

До речі, в Мужилові дуже гарно мій концерт пройшов  повна зала була. Я дивувався, як глибоко сільські люди сприймають і комічні речі, і драматичні. А мені кажуть  не те вже тепер українське село, що було п'ятдесят років назад. Освічене, культурне... Так само все успішно пройшло в Підгайцях, Козовій. Мусив відмовитися від концертів у Тернополі, Львові  не було часу і сил (фізична перевтома  на ногах ввесь час). Хочеться подякувати за організацію концертів та адміністративну допомогу отцю Михайлу Касіяну (він також брав участь у фільмі), Володимиру Шкільному, Лесі Кальбі, Надії Б'ялко.

Дуже гарним є враження від українських людей: щирість, безпосередність, культурна публіка на концертах.  Дуже нас там шанували, кажуть: треба назвати в Мужилові вулицю імені Кулинича-Василенка. Хлопчик, років восьми:

- Вуйку, візьміть мене до кіна!

- А що ж ти робитимеш?

- А що скажете.

- То як от там будуть упістів вивозити, то ти того кегебіста за руку вкуси.

- Добре!

А мати: - Ой, не кажіть йому такого, бо він справді вкусить!

Таких забавних сценок можна розказати безліч. Наприклад, під час зйомки фільму, "стріляємо" ми пар­тизана, а він далі йде собі по пшениці. Або  коні  волочать по землі  партизанів, а мотузки все уриваються. Чи "убиті" на возах (молоді хлопці) посміхаються до дівчат. А скільки разів в лісі, в болоті застрягали джипи, трактори з "зеками" і охороною. І сміх, і гріх, як кажуть...

Питаєте, чи збагатило мене творчо це відрядження? Знаєте, як для актора кінозйомки мені стали великим  розчаруванням. Я не хотів грати в фільмі, але попросили, то зображував поляка, мав епізодичну роль, говорив польською, англійською, українською... Але  тільки почнеш, ввійдеш в образ, а оператор: - Стоп! Світло не з того боку, звук не доходить, закінчимо сцену завтра... Я так не можу  як почав роль  граю до кінця.

Як режисера  досвід приємніший: слухають, просто моляться на вас. Кажуть, - скоро будемо в Голлівуді... Хоча були й суперечки типу: не вказуйте мені (це коли люди вчасно свої ролі не повивчали). Доводилося часом міняти учасників. Та загалом ставлення до нас було гарне, мали, як кажуть американці, "fun"...

Я також провідав свою родину  доню, онуків і правнуків у Києві. Але був я, на початку подорожі, в столиці всього два дні, бо в Тернопільщині чекали люди. Дуже вразило відвідання української святині Зарваниці. Туди було паломництво  люди йшли пішки з усієї України.

Але майже увесь мій час пішов на зйомки. Зараз фільм монтується в Нью-Йорку і, можливо, до Різдва побачить світ.

-Дякую щиро за Вашу цікаву оповідку, пане Ростиславе. Подальших вам творчих удач і всього найліпшого!