Виставка, присвячена пам'яті Ісповідника віри Патріарха Української Греко-Католицької церкви Йосифа Сліпого, організована Національним музеєм в Чікаго викликала велике зацікавлення серед широких верств української громади. Настоятель собору свяих Володимира і Ольги отець митрат Іван Кротець у своєму слові стисло розповів про роль Патріарха у виникненні парафії та побудові храму.

Патріарх Йосиф Сліпий в Чікаго був тричі, в 1968, 1973 і 1976 роках. Він відправляв святі літургії у Грент Парку на Неві Пірс, у катедрі святого Миколая та храмі святих Володимира та Ольги. З парафією Володимира та Ольги він пов'язаний тим, що заснував парафію, а потім освятив майже збудований храм.

"Кілька місяців після посвячення собору святої Софії у Римі, - сказав отець митрат, - Божественна благодать священства зійшла на мене, недостойного раба Божого, через його святі чисті руки."

Чверть віку тому молодий диякон Андрій Чировський приїхав до Чікаго, згодом став тут священником і служив у Палатайні, продовжував студії і закінчив їх докторатом. Заснував Інститут імені Андрея Шептицького в Оттаві був його директором, став професором, написав багато книжок і статей.

Отець митрат Іван Кротець підкреслив, що доктор отець Андрій Чировський був одним з перших священиків, що з тої молодшої генерації був висвячений Патріархом Йосифом Сліпим.

 

Подаємо виступ нашого гостя, директора Інституту імені Андрея Шептицького в Оттаві, доктора отця Андрія Чировського.

 

Дорогі браття і сестри!

Я не можу без зворушення дивитися на ці світлини Патріарха Йосифа, тому дозвольте сьогодні поставити таку тезу і старатися розвинути це питання: чи Патріарх Йосиф становить собою постать Пророка?

Я старатимусь доказати, що так. Пророк в популярній уяві це людина, яка вміє предсказати все, що колись буде. Але в стислому значенню в Святому Письмі, Пророк це постать, яка говорить Істину. Мова не мусить йти про майбутнє, вона може бути про минуле і може бути про теперішнє. Але все це повинно бути від Бога і мусить воно бути Правдою. За тими критеріями Патріарх Йосиф був недвозначно Пророком, бо він безлячно говорив світові Правду. Він нам відкривав можливості того, чим ми могли би бути. Але також відкривав нам неприємні дійсності того до чого ми докотилися, і чим ми дозволили собі стати. Патріарх Йосиф закликав нас повернутися до того, що Бог для нас запланував. Він говорив Правду чи декому це подобалося чи ні. І за це його неволя тривала довше, ніж вісімнадцять років на Сибіру. Він жив у "золотій клітці" в Ватикані, йому заборонено було розповідати про свої власні муки і про деталі того, як переслідувалося церкву в Совєтському Союзі задля того, щоб можна було проводити політику детанту. І це тягарем тяжіло на його душі. Але правди не можна ніколи сховати. І часом він не мусив слова сказати, а та правда виходила. Тому я зворушений коли бачу ці світлини, бо з Його обличчя та Правда сіяла.

Патріарх Йосиф як сідав при столі (часом це когось дуже денервувало), але як він сидів при столі, то своїми руками бив об стіл. Ті які з ним вечеряли, може пригадують, що Патріарх Йосиф це робив постійно. І це докучало не одному, і дехто не розумів чому Патріарх Йосиф це робив. Але його стільки разів били по руках, що його руки одинокий момент, коли він відчував, взагалі, що мав руки, то коли вдаряв ними об стіл.

Він не мусив словами нічого нам говорити про свої думки. Ми й так знали. Патріарх Йосиф говорив Правду в церкві тоді, коли люди романтизували екуменічні можливості. Він, будучи дійсним екуменістом, вірив, що треба змагатися про єдність церковну, без того, щоб зрадити яку-небудь церкву. Власне це являє собою правдивий екуменізм.

Патріарх критикував тих, які думали, що людськими міркуваннми і всякими маніпуляціями зможуть добитися єдності церковної. Він знав екуменізм лагідний, де люди різних віровизнань себе взаємно шанували і не дозволяли, щоб різниці між ними сягали аж до неба, але приймали один одного в Христовій Любові, ніколи не плануюючи когось при тому зрадити чи продати. За це його не розуміли. Він говорив Правду коли закликав нас поводитися як Церква, якій належиться патріархальний стрій. Знаючи, що якщо ми не будемо віддзеркалювати в своєму житті цієї дійсності, то навіть визнання найвищих світових авторитетів не змінить дійсності у нашому житті. І тому Патріарх Йосиф закликав нас пізнати свою спадщину і зрозуміти велич Києво-Галицького християнства, повного спадкоємства свято-володимирсько хрещення.

Патріарх Йосиф був переконливим як у великих справах, так і в малих. Це я можу підтвердити на свому прикладі, коли будучи вісімнадцятирічним юнаком Патріарх Йосиф підійшов до мене, пальцем мені до грудей стукнув і спитав : - "Ти, брате, напишеш докторат і будеш викладати духовні науки і пропагувати нашу віру!" Наполовину це було пророцтвом, наполовину це був наказ, але такий наказ, що годі було його не виконати. Щоб викладати, треба було створити установу, щоб могти там викладати. Але Патріарх Йосиф знав, що ми знайдемо спосіб. І саме його смерть у 1984 році була найбільшою спонукою до створення Інституту імені митрополита Андрея Шептицького. Наступного року, тут, у Чікаго був створений такий Інститут, що пізніше був перенесений до Оттави, де розвинулися справи до тої міри, що вперше в нашій історії ми маємо право надавати докторати у східнохристиянській теології.

Патріарх Йосиф щось знав, чого ми не знали, його студенти-вихованці. Ми не бачили того в собі, що він бачив. І цілий український народ не бачив в собі того, що він бачив. Ціле щастя, що він таки бачив те, перед чим ми були засліплені.

Одного разу він вибирав книжки і ми ці книжки складали в підвалах Українського Католицького університету в Римі і дехто нарікав: - "Книжки зігниють, нащо нам ті книжки?" Патріарх Йосиф казав: - "Побачите, що як буде вільна Україна, то до півроку не стане всіх тих книжок, які вам так тяжать на душі, що вам такі прикрощі справляють. Побачите, що то буде тільки краплинкою в морі і, що Україна буде розчарована, що ми більше не зробили". Не минуло й шість місяців від того, як Україна стала серед вільних держав світу, як випорожнилися підвали Українського Католицького університету і Україні забракло тих всіх видань.

Патріарх Йосиф нас вчив: - "Думайте категоріями майбутнього. Якщо ви думаєте про потреби сьогоднішнього і завтрішнього дня, то вже запізно. Ви думайте 50 років вперед". Він думав категоріями до яких ми ще не доросли сьогодні, але до яких поволі доростаємо. Водночас добрий пророк вміє дивитися і в майбутнє і в минуле.

Патріарх Йосиф на моїх очах сотні разів роздумував на голос: - "Що би покійний Митрополит зробив?" Слово митрополит він вимовляв з особливим наголосом на передостанньому складі. Говорив він про свого попередника, слугу Божого Митрополита Андрея. І як мав зробити рішення, від найменшого до найважнішого світового масштабу рішення, він завжди себе питав: - "А що би зробив покійний Митрополит?"

Він дуже шанував здобутки нашого минулого і бачив в особі Митрополита Андрея Шептицького підсумовання тисячолітньої спадщини Києво-Галицького християнсьва.

Він вмів дивитися назад і вперед, і руководитися Істиною, яка виходить поза рамки часу. Дехто вважав, що Патріарх Йосиф не надавався до своїх днів. Можливо, що це правда. Можливо, що в багатьох речах він ще жив категоріями ХІХ століття. Певна шляхотність, певна аристократія духу, яка віддзеркалювала тамте століття, знаходилася в його серці, його поставі, в його широкій культурі.

Це був ренесансовий чоловік, який розумівся на мистецтві, на природничих науках, на праві, на літературі, на мовах різних. Його наука була не тільки на найкращих університетах Європи, але також в надзвичайній школі лагерів совєтської каральної системи, де науковці, за його переказами стрічалися раз в тиждень для того, щоби не дозволити тій дійсності знишити їхні уми і їхні душі.

Він оповідав нам, як сходилися науковці покарані Радянським Союзом за те, що вони думали і знаходилися разом в лагері. Одного тижня мав глибоку доповідь науковець-математик про якісь деталі вищої математики, а наступного тижня хтось говорив про гістологію, ще наступного тижня хтось говорив про деталі мозаїчного мистецтва XIV століття, а він подавав виклади з християнської теології.

І ці блискучі, найбільш блискучі уми, які мусили бути замкнуті в Сибіру, тому, що вони були небезпечними своєю світлістю, один одного підтримували серед темряви сибірських зим.

Для мене постать Йосифа Ісповідника, як Патріарха, особливо, і як Пророка, зводиться до двох моментів. Один момент, коли йшли ряд за рядом кардинали, всі однаково одягнуті, в своїх червоних пелеринах і італійці, які такі речі бачуть часто були досить знуджені цілою парадою. Аж серед тих всіх кардиналів під кінець процесії (він був одним із старших), з'являється наш Патріарх Йосиф. І раптом ніч, як в блискавиці засвітилася, як італійці почали фотографувати Патріарха Йосифа. Ті самі італыйці, які щойно позіхали на тих всіх однакових кардиналів, побачивши нашого Патріарха, стрепенулися. Один чоловік сказав: - "Цей, цей дійсно, якби із самого Святого Письма". І не раз я чув від людей, які не знали хто це, але які відчували його величну постать, і знали що тут є щось особливого.

Мій друг, який знаний багатьом з вас, покійний вже отець Юрій Кутто, чистокровний португалець і жив навпроти українськькї Греко-Католицької церкви в Торонто, бачив будучи ще малим хлопцем, як із лімузини вийшов цей, що виглядав, якби був із самого Святого Письма. І цей малий португальський хлопець Юрій Кутто сказав: - "Я за ним хочу йти. Я хочу бути таким, як він." І став він українським греко-католицьким священиком найкращим доказом універсальної вартості київського християнства, що виходить поза етнічні межі і притягає людей різних національностей своїм чистим ісповіданням християнства.

Часом дехто хотів би, щоб наша церква була більш вдалою, щоб мала більше успіхів серед церковної політики, щоби не мусила вона стільки страждати, тоді коли різні люди торгують християнством і торгують нашою церквою. І хотілося б мимоволі мати якісь успіхи, але Патріарх Йосиф знав, що найбільші успіхи для християнина є там, де Христове розп'яття сіяє своїм парадоксальним переможенням всієї сили світу, своєю славністю. Бо коли ми слабі Христос сильний у нас.

Тому я клоню свою голову перед пам'яттю Патріарха Йосифа. Не знаючи ким він був, моя перша молитва яку я пам'ятаю в моєму житті, то була молитва, до якої привчала мене моя бабця. Вона зі мною щодня, як тисячі бабців по цілому світі молилася: - "Господи, дай щоби випустили із сибірської неволі Митрополита Йосифа Сліпого".

Ті молитви тисячів бабців і їхніх зовсім несвідомих невинних маленьких внуків, напевно, видістали його з неволі для нас, проти його волі, віддаливши його від його пастви в Україні, але згідно з Божою волею, єднаючи його з ширшою паствою по всій земській кулі.

Я не знав за кого я молився тоді, в своїй першій моїй молитви, яку я пам'яиаю. Але я вдячний Богові, що я мав змогу не тільки за нього тоді молитися, але й сьогодні з вами, в молитві його згадувати і дякувати за його життя, за те, що він відкрив своє серце настільки, що Господь Бог міг післати через нього своє пророчеське слово, щоб розбудити нас. Ми вже не заснемо після його слів і після його життя.

Чи Патріарх Йосиф був пророком?

Він був і ним залишиться навіки!