Народився 1976 р. на на козацьких теренах – у місті Запоріжжі. Справжнє ім’я – Дмитро Вовнянко. Закінчив Запорізьку державну інженерну академію. За фахом – інженер-механік.
Живе у Запоріжжі, Харкові та Києві. Працював слюсарем-механозбиральником, столяром, майстром на заводі, наладником верстатів ЧПУ, збиральником меблів, менеджером з продажів, конструктором нестандартного обладнання для телекомунікацій, приватним підприємцем. Здобув неоцінений життєвий досвід. 
Писати почав як блогер, зараз друкується в інтернет-виданнях «Український тиждень», «Політичний дурдом», «Агрогроші», «Історична правда», «Тексти».
Пригодницькі романи взявся писати не просто для того, щоб розповісти про складний період історії, а щоб показати людей звідти, передати їхні почуття, страхи, сподівання та мрії.
Заколот проти Петлюри - пригодницький історичний роман.
Редактор – Юлія Осокольська.
Роман розміщено у вільному доступі на сайті http://bukvoid.com.ua.
Web-гаманець автора: U408744459664

Частина перша. Свій – чужий

Чоботи лунко відбивали крок харківською бруківкою. Колона українського війська твердо і злагоджено марширувала вулицями міста. Ланки козаків*, по чотири в кожній, старанно тягнули носки начищених до блиску чобіт та молодцювато виконували команди своїх командирів. Неначе влиті сиділи на їхніх шинелях шкіряні ремені з підсумками. Сяяли на сонці багнети.
– Раз! Раз! Раз-два-три! Крок! Крок! Раз-два три!
Цивільні харків’яни радісно вітали українських вояків. Чиновникам та робочим, купцям та студентам, витонченим пані та торговкам з базару – всім кортіло подивитися на справжній військовий парад. Хлопчаки підкидали вгору капелюхи. Дівчата махали хустками та дарували козакам повітряні поцілунки. Бажали люди побачити силу – і вони її бачили. Надворі стояв листопад 18-го.
2-й піший полк Окремої Запорізької дивізії, війська Української Держави та Його Світлості гетьмана Павла Скоропадського демонстрував зразкову виучку і злагодженість. І його старання були гідно оцінені. Командувач Харківського корпусу гетьманської армії, генеральний хорунжий* Олександр Лігнау вислухав доклад командира полку і задоволено узяв під козирок.
– Дякую за службу, вояцтво!
– Слава! Слава! Слава! – горлали козаки у відповідь.
Першою по Миколаївській площі прогарцювала кінна сотня – браві вершники у темно-синіх кубанських черкесках та смушкових шапках з довгими чорними шликами. За ними крокували бійці піших куренів – у сірих шинелях, сірих башликах та чорних шапках-кубанках. Старшини* салютували шаблями. Обличчя вояків сяяли задиркуватими посмішками.
– Крок! Крок! Кро-ком руш!
– Хлопці! От молодці!
– Боже! Ну проста гвардія єго вєлічества!
– Ой, Маша, пасматрі какой мілий афіцер?!
– Диви! Диви, Сеню! Диви, пан шаблею махнув!
Командир полку полковник Петро Болбочан, разом зі старшинами свого штабу, стояв біля командувача корпусу і задоволено милувався виправкою своїх козаків. Усім своїм виглядом він виказував впевненість у силі та злагодженості ввіреної йому військової частини. Цей настрій передавався у натовп. Люди раділи, і з іще сильнішим завзяттям вітали вояків-запорожців.
А от старшина штабу полку, сотник* Артем Горач відчував гнітючу нудоту в грудях. Досвідченим оком розвідника він бачив неприємні деталі, що лишалися непомітними для розбурханого натовпу. Старшини полку зовні виглядали дружніми й спрацьованими. Проте пильний погляд помічав – між ними повисло якесь важке непорозуміння.
Не все вдавалося сховати. Командир кінної сотні Римський-Корсаков щось коротко сказав значковому* Дяченку, а той у відповідь надувся, наче сич. Командир другого куреня* кидав несхвальні погляди на командира кулеметної сотні*. Той вдавав наче нічого не помічає, але робив це аж занадто пихато і презирливо. Кирпатий сотенний* зневажливим поглядом нагородив самого генерала Лігнау. Шабля його відсалютувала настільки різко і неохайно, ніби старшина раптом вирішив з командувача познущатися.
Артем знав причину цієї напруги. Душі старшин ятрила потреба зробити важкий, але невідкладне вибір. Цей вибір постав перед усіма ними за вісім днів до прибуття у Харків – у невеличкому селі на Чернігівщині, де полк кілька місяців стеріг кордон між Українською Державою та більшовицькою Московщиною. За цей час запорізькі сотні встигли побачити все: і злидні, і бої, і перемоги, і похорони товаришів…

…Артем байдуже вглядався в тумани, що піднімалися над лугами вдалині. Сумно присвиснувши, він пересунув набакир вовчу шапку з довгим чорним шликом. Його вже кликали. Уздовж паркану до нього прямував командир кінної сотні Володимир Римський-Корсаков. Цей красивий старшина з видовженим обличчям та з манерами офіцера імператорської гвардії рішуче розвіяв його задуму.
– Артеме, ходімо до командира! Пан полковник кличуть.
Штаб полку містився у хаті священика. В просторій світлиці за довгим столом зібралися старшини. Артем кивнув чорнявому значковому Дяченку з кінної сотні. Никифор Авраменко зі штабу полку привітно махнув йому рукою. З начальником штабу військовим старшиною* Гейденрайхом, Артем привітався коротко та ввічливо, як того вимагав статут. На лавах розмістилися командири куренів та сотень, і серед них, – троє невідомих осіб у цивільному, дуже схожих на дрібних чиновників або вчителів. Артем присів на своє місце. Полковник Болбочан кашлянув у платочок і розпочав нараду.
– Панове старшини, – промовив він дещо урочисто, але намагаючись уникнути зайвого пафосу. – Справа, через яку ви тут, – це майбутнє нашої держави. Ці панове – представники Українського Національного союзу. Як ви знаєте, всі політичні партії України об’єдналися у Національний союз, аби визначити подальшу долю України і затвердити лад, який у ній мусить бути. Наші гості мають нам про це розповісти детально. Прошу любити й шанувати!
Слово узяв старший з представників Національного Союзу, невисокий гладенький пан в окулярах та з коротенькою інтелігентською борідкою. Йому було ніяково серед людей в одностроях. Він явно недолюблював старшин і намагавсь виглядати серед них якомога незалежнішим. Насправді – виглядав бундючно та недолуго.
– Панове старшини! Товариші! Як ви знаєте, в Німеччині сталася соціалістична революція. Наші товариші, німецькі соціалісти, щойно скинули владу кайзера Вільгельма! Тепер німецькі окупанти мають залишити українські терени…
– Я перепрошую, а ви часом не представник соціалістів? – спитав сотник Римський-Корсаков.
– Власне, так. Ми всі представники Української соціал-демократичної партії…
– Так це ви довели нас до Крут і Київської бійні? – посміхнувся командир кінної сотні. – Довго ми виправляли ваші помилки!
– Ой важко було б їх виправляти без «німецьких окупантів», … – у тон із ним зауважив сотник Авраменко, миловидний юнак з великими карими очима.
Представник УНС розгубився. Поглянувши в глузливі обличчя старшин, він зробив над собою зусилля, вдихнув, видихнув, і почав говорити знову.
Тепер ніхто не згадував про соціалістів. Представник УНС звертав увагу лише на те, у якій скруті опинилася Україна. Німеччина уже програла війну. Частини Рейхсхееру* мали піти додому, а отже українці мусили лишилися з усіма своїми лихими сусідами сам на сам. Представник УНС розповів, що на Дону міцнішали білогвардійці, і що вони жадали відтворення Російської Імперії виключно у колишніх кордонах. А в гетьманському оточенні все більше силу набирали прибічники відтворення «єдиної та неділимої». За скасування незалежності України виступало все більше й більше міністрів…
– От ви сидите тут на кордоні і нічого не знаєте, – промовляв представник УНС. – А у Полтаві та Києві зараз створюють офіцерські дружини. Всі один до одного – офіцери-чорносотенці. Вони не носять українських погонів, на них російські кокарди, так само – в них російські звання та звернення. Прибічники «єдиної-неділимої» займають посади скрізь!
– То правда, – похмуро помітив військовий старшина Гейденрайх. – Нєдавно юж досвядчилісьми. Віджелі юж новего командувача дивізії.
Старшині зневажливо хмикнули. Новий командувач справив на них незабутнє враження.
– От бачите! – зрадів представник УНС. – Справжні патріоти Петлюра, Порш і Капкан сидять у в’язниці. Гетьман вже явно цурається України! Панове старшини! Батьківщина потребує захисту.
Старшини по-різному сприйняли їхні слова. В очах одних палав вогонь – слова представників УНС їх надихнули і розчулили. Проте не менше половини командирів відповіли політикам похмурими поглядами та іронічними посмішками. Але старшини мовчали. Всі погляди були спрямовані на командира їхнього полку.
Полковник Болбочан підвівся і допитливим поглядом обвів своїх підлеглих.
– Панове старшини, – промовив він. – Представники УНС звернулися до мене через те, що їх все більше непокоїть ситуація в Україні. Адміністрація гетьмана Скоропадського робить кроки, які не зрозумілі ані нам, ані політикам з Національного союзу. Є побоювання, що для України готують повернення до оновленої імперії. Тому нас закликають долучитись до рішучого протесту всім цим намірам. Панове, справа дуже серйозна. Йдеться про долю України. Через це, перш ніж від імені нашого полку висловити якесь рішення, я хочу почути усіх вас. Хай кожен з вас сам прийме для себе рішення, пристати нам у підпорядкування Національного союзу, чи ні?
Один з курінних* одразу ж підняв руку.
– Дозвольте, пане командире! – промовив старшина. – Я от щось не втямлю. Ці люди нам розписали жахи гетьманщини. Але. Гетьман прийняв країну зруйновану більшовиками і відродив її. За гетьмана запрацювали заводи й шахти. За гетьмана відновилися залізниці. За гетьмана шириться торгівля та кооперація. Ми давно вже не маємо на руках рублів – скрізь у ходу твердий український карбованець. Невже це все – задля «єдиної-неділимої»?
Розсудлива промова курінного миттю збурила кількох військовиків.
– Дороги! Заводи! Кооперація! – передражнив його інший старшина. – А те що у Полтаві більшість гімназій ще й нині викладають російською – це як?
– Це так, що не можна за рік миттю повернути українську мову туди, де її свідомо викорчовували три сторіччя, – флегматично зауважив сотник Римський-Корсаков. – Перебудова суспільства потребує часу. І процес іде – уже існує Українська Академія наук, два українські університети, по всій Україні відкриваються українські гімназії. Ви хочете мені сказати, що все це робиться для втіхи монархістів?
– Еге ж! Університети їм будують! – відгукнувся гарячкуватий значковий Дяченко. Їхню кінну сотню за характерний головний убір вже давно називали Чорними Шликами або чорношличниками. Легенди ходили про їхню шалену вдачу. – Про які університети ви мені тут товчете? А ви забули що пани повідбирали землю у селян?
– Але ж готується земельна реформа, – нагадав йому сотник Авраменко. – Землі можна буде мати не більше 100 десятин. Вже створений Земельних банк…
– Ага, банк! А селян тим часом каральні загони плюндрують?!
– Каральні загони були розігнані два місяці тому! – втрутився у розмову Артем Горач. – Їх ліквідувала гетьманська Державна варта* та Охоронні сотні*.
– Панове! Панове! Панове старшини! – окликнув їх полковник Болбочан. – Прошу спокою!
Військовики мусили вгамувати емоції. Проте свердлити одне одного презирливими поглядами з-під лоба вони продовжували. Представники УНС випустили з котла пар, який давно вже накопичувався під кришкою – старшини болісно переймалися долею своєї країни. Та коли ж кожен висловив своє ставлення вголос – з’ясувалося, що злагоди у поглядах між ними не було, і це здивувало та збурило усіх без розбору.
Збурення вгамував поміркований голос начальника штабу. Військовий старшина Богдан Гейденрайх, високий довготелесий поляк з обличчям, немов вирубаним з дерева, говорив як завжди – спокійно й твердо.
– Отаке у нас становісько, мосціпанове. З одногу боку, не можна не визнати – за Гетьманщини для розбудови незалежної України зробльоно чимало потрібного. Та з інней сторони, схоже що останні кроки гетьманської адміністрації становлять загрозу для України. Тому я маю запитання до наших гостей. Чи не пробував Національний Союз поспілкуватися з гетьманом напряму?
Представник УНС лише відмахнувся.
– То все дурня. Гетьман сам нічого не вирішує. Вся справа в оточенні. Гетьман скрізь обсаджений німцями та москалями.
– То що ви пропонуєте?
Слово взяв інший представник УНС – молодий миловидний юнак з маленькими вусиками.
– Політичні плани гетьмана загрожують існуванню України як такої. Ми вимагаємо усунення від гетьмана антиукраїнського оточення і формування справжнього українського національного уряду. Ми виступаємо проти чорносотенців та росіян-монархістів! Своє слово повинно сказати військо. Національний Союз закликає вас підтримати його. Нам потрібне повстання.
– І хто ж його очолить? – твердо спитав сотник Авраменко.
Цей, зовні дуже юний старшина, вже устиг пройти окопи Німецької війни, а у Запорізькій дивізії перебував від першого дня її створення. Під його поглядом старший з представників УНС відвів очі.
– Повстання очолює Український Національний Союз, – промовив він, мов виправдовуючись. – Для безпосереднього керування повстанням буде створена Директорія. А на Лівобережжі головнокомандувачем усіх сил стане ваш командир, полковник Болбочан.
– А більшовики? – спитав Артем Горач.
Представник УНС лише зневажливо скривив пику.
– За них не переймайтеся – їм не до нас. У них бунт чехів у Сибіру. З Дону їм зараз загрожує отаман Краснов і Добровольча армія генерала Денікіна. Ми вирішили скористатися цим і запропонували їм угоду. Вони не нападуть.
– То чого тоді свиню за хвіст тягти? – запально випалив значковий Дяченко. – Треба повставати – і алюр три хрести!
Його вигук знову розпалив емоції.
– А я проти, – схвильовано, але твердо промовив сотник Римський-Корсаков. – Я бачу забагато ознак того, що гетьман будує таки незалежну країну. Хіба що – не так швидко, як нам хочеться. І ще я хочу нагадати всім – ми всі складали гетьману присягу. Ви пропонуєте нам просто взяти і переступити через неї? Нам після цього ніхто руки не подасть.
У світлиці запала мовчанка. Старшини обмінювалися недобрими поглядами. Одні були ладні повстати хоч зараз, а інші про повстання й чути не хотіли. Це все нагадувало тишу перед бурею.
– Подаю голос за підпорядкування Національному Союзові, – чітко промовив сотник Авраменко. – Але за умови гарантій недоторканості особи гетьмана Скоропадського.
Старшини переглянулися. Такий варіант влаштовував майже всіх.
– Згоден, – кивнув Артем.

…Проте, до злагоди ще було, немов до Києва рачки. Парад добіг кінця і сотні полку організовано повернулися на вокзал, до своїх вагонів. Так сталося – до Харкова запорожці прибули нещодавно і розмістити їх в казармах ніхто іще не встиг. По відвідинах штабного вагону, Артем вийшов на перон і долучився до юрби старшин, які тихо перемовлялися проміж собою. Вигляд у них був задумливий та похмурий. Нарада у селі продовжувала ковадлом тяжіти на їхніх душах. Старшини були віддані своєму командирові полку, й тому цілком довірилися його оцінці ситуації та політичним зв’язкам. Але думки старшин розділилися. «У Києві повстання, мусимо долучитися також», – казали одні і кликали до зброї прямо зараз. «Зарано, не треба поспішати», – відповідали інші. Ці явно не бажали повставати взагалі.
З купою газет у руці, у їхнє коло бурею влетів розхристаний значковий Дяченко.
– Гей, хлопці! Ну, і де ж ваш гетьман?
– У Києві, державою керує, – буркнув у відповідь Артем.
– Ги-ги! Та ні! – радісно вигукнув чорношличник. – Не керує він тепер державою. Ось де тепер гетьман!
Газети швидко перекочували до старшин та зашелестіли у руках. Артем відчув, як у нього в очах потемніло. Великі літери на шпальті склалися в заголовок: «Грамота про федерацію України з Росією». Знизу містився підпис: «Павло Скоропадський».
_______________
Примітки:
Козаки – рядові бійці. В армії Української Держави особовий склад поділявся на старшин, підстаршин та козаків.
Старшини – офіцери армії УД.
Генеральний хорунжий – в армії УД, звання, що дорівнювало сучасному генерал-майору.
Сотник – в армії УД звання, що об’єднувало сучасних капітана і майора.
Значковий – в армії УД звання, що об’єднувало сучасних лейтенанта і старшого лейтенанта.
Курінь – батальйон армії УД.
Курінний – командир куреня.
Сотня – рота або кінний ескадрон в армії УД.
Сотенний – командир сотні.
Військовий старшина – в армії УД звання, що дорівнювало сучасному підполковникові.
Рейхсхеер – Німецька імператорська армія.
Державна варта – спецслужба гетьманської держави що об’єднувала функції поліції і частково – контррозвідки.
Охоронні сотні – збройні загони при місцевих адміністраціях, фактично – внутрішні війська УД.





***

Гетьманські караули біля будинку штабу Харківського корпусу навіть уваги не звернули, коли на вулиці біля них разом спішилися три десятки вершників у синіх черкесках та смушкових шапках з чорними шликами. Вартових не насторожило навіть те, що озброєні до зубів вершники перекинули карабіни на ліве плече і півколом оточили вхід. Це були свої.
– Командувач у себе? – спитав їх стрункий старшина кіннотників з погонами значкового на плечах.
– У себе, – відповів вартовий.
Три десятки карабінів стрибнули в руки чорношличників. Вартові здивовано поглянули на цівки рушниць.
– Зброю на землю, – наказав значковий Дяченко. – Показуй, де караулка? Де черговий старшина?
– Що це в біса означає? – старший караулу продовжував стискати свою трьохлінійку.
– Хорош геройствувати, чотовий*, – промовив старшина-чорношличник. – Роби що кажуть – і алюр три хрести. Для здоров’я корисніше.
Караули роззброїли без жодного пострілу. Захоплений зненацька черговий старшина до дій кіннотників, поставився філософськи-байдуже. Давши чесне слово «не коїти дурниць» він лишився при зброї і провів кіннотників до генерального хорунжого Лігнау. Біля дверей кабінету Петро Дяченко зупинився, сховав у кобуру револьвер, скинув шапку та поправив на собі ремені. Двері скрипнули ледь чутно.
– Пане генеральний хорунжий! Прошу вас здати зброю, – промовив він твердим і дещо глузливим голосом.
Значковий Дяченко завжди розмовляв у такій манері.
Здивований командувач корпусу підвівся з-за столу.
– Як вас розуміти, значковий? Чому без докладу? Ви що, напилися? Хто вас сюди впустив?
– Без нервів, пане генерале, – задиркувато посміхнувся чорношличник. – Влада в місті перейшла до Директорії Українського Національного союзу. 2-й Запорізький полк прийняв підпорядкування УНС – і алюр три хрести. Прошу здати зброю і слідувати за моїми хлопцями.
Генерал присів на своє місце і про щось глибоко замислився. Потім він спокійним рухом витяг з кобури револьвер і кинув його на стіл.
– Значить переворот, – задумливо промовив командувач. – Що ж? Певно, судьба така випала для України.
Петро Дяченко трохи стушувався.
– Пане генеральний хорунжий, – промовив він вже без глузливих інтонацій. – Полковник Болбочан пропонує вам присягнути на вірність Директорії. Приєднуйтеся до нас!
Гучний регіт розірвав тишу коридору.
– Я? З Винниченком? З Петлюрою? – перепитав генерал. – Ні, вже увольте. Я присягав ясновельможному пану гетьману і служитиму йому до кінця. Ведіть мене, значковий. Виконуйте наказ.
Наблизившись до дверей, командувач раптом зазирнув Петру Дяченку просто в очі. Старшина-чорношличник був людиною лихої вдачі, але тут він раптом отетерів – настільки твердим та презирливим був погляд генерала.
– Запам’ятайте, значковий, – спокійно промовив генеральний хорунжий Лігнау. – Прийде час, і ви лікті згризете через те, що зробили зараз.
Петро Дяченко лише злосливо посміхнувся у відповідь та різким жестом запросив генерала до коридору. Тоді він вирішив, що це лише погроза.

У просторому залі ресторану голосили скрипки, плакали флейти, дзвеніли гітари та хрипів контрабас. У повітрі витали хмари цигаркового диму. Сотник Артем Горач свідомо залишив рій* запорожців біля входу і зайшов до залу сам-один. Повільно та пихато він прокрокував до центру зали. По ніздрях били запахи тютюну, смаженого м’яса, хорошого вина і жіночого поту. В очах мерехтіло від офіцерів різних звань та родів військ.
– Боже! Я даже нє знаю, гдє прінять маму кагда она вирвєцца из бальшевізії…
– В Кієве уже астановіцца нєгдє!
– Да бросьтє, гаспада. Украінская апєрєтка доживаєт своі дні!
Здавалося – уся вища каста імператорської армії чкурнула з Пітера й Москви до України, і тепер жадала побудувати тут філію старої Росії. З гульбищами та ресторанами, але без більшовиків та українців.
– О! А вот і хахляцкій черкєс! – почулося у сотника за спиною.
Артем озирнувся. Неподалік за столом на нього нахабно витріщався підпитий штабс-капітан, чию увагу явно привернули артемові брита потилиця, бешмет кольору хакі і синя черкеска чорношличника. Штабс-капітан відверто наривався на бійку. Безкарність цю публіку аж надто розбестила. Але зараз було не до нього.
Музики дограли мелодію і стало тихо. Скориставшись моментом, Артем весело поглянув на присутніх і чітко промовив.
– Панове! Прошу лише хвилинку вашої уваги. Радий вам повідомити, що владу в місті перебрала на себе Директорія Українського Національного союзу. Через це – прошу військових добровільно здати зброю.
Дужий регіт розірвав повислу було тишу. Хтось намагався зааплодувати. З боку сцени почулося:
– Ти что варнякаєш? Па-русскі гаварі!
Музики заграли нову мелодію, і на Артема більше ніхто не дивився. Молодий старшина ще раз посміхнувся і театрально змахнув рукою. До залу з грюкотом увірвалося близько десятка запорожців у шинелях, кубанках та з гвинтівками навперейми. Хтось гучно грюкнув у підлогу прикладом.
Музика стихла. По вухах вдарив жіночій вереск та дзвін розбитого посуду. Спокійно склавши руки на грудях, сотник Горач заговорив знову:
– Панове! Повторюю іще раз – дурниць не треба. Наполегливо пропоную всім скласти зброю та забратися геть.
Цивільні кавалери та паночки ящірками чкурнули у просвіти між запорожцями. Найбільш розумні з офіцерів клали на столи свої нагани і прямували за своїми супутницями услід. У цьому натовпі намагався проскочити і підпитий штабс-капітан, який щойно чіплявся до Артема.
Короткий жест рукою – і довгий багнет уперся офіцерові в груди.
– Куди це ти? – поцікавився сотник. – Ти ж наче побалакати хотів?
Зал спорожнів. Найбільш буйних з офіцерів запорожці роззброїли під цівками рушниць. Можна було рушати далі.
Та перед запорожцями, на колінах і в сльозах, стояв уже тверезий мов роса штабс-капітан.
– Братци! Не пагубітє! Как же так?! В адніх акопах жє ваєвалі?!
– Де твоя зброя? – холодно спитав його Артем.
– Да вот! Вот! Вазьмітє! – заверещав офіцер та сунув йому в руки свій «браунінг» разом із портупеєю.
Ремінь з кобурою сотник закинув собі на плече.
– Геть пішов!

На мостах з’явилися запорізькі варти. Загін козаків з полку Петра Болбочана зайняв вокзал. Вулицями Харкова неспішно й гордовито роз’їжджали патрулі Чорних Шликів. Офіцери гетьманського Харківського корпусу віддали зброю запорожцям і тепер сиділи запершись у своїх казармах. Гармати запорізької полкової батареї розгорнулися на Павловській площі.
Біля них повільно ходив вартовий у шинелі та кашкеті англійського типу з пласким козирком, вже прозваними в народі «гетьманкою». Козак відганяв від гармат хлопчаків та перехожих.
– Назад! Проходь, не зупиняйся! Ну чого треба від гармат?! Це ж бойова зброя, хай їй грець!
Молодий хорунжий* тримав у руках пачку прокламацій. Він роздавав перехожим відозви харківського губерніального комісаріату Директорії та намагався відповідати на питання.
– Так, панове. Владу в місті опанував Український Національний Союз. Так, Союз керується колегіально представниками різних партій. Для протистояння з кабінетом гетьмана Національним союзом створено Директорію. Ні, її повноважень я не знаю.
Відповіді хорунжого уважно слухали дві миловидні панни, які хоча й стояли трохи осторонь, проте ловили кожне слово молодого старшини. З їхніх захоплених облич не сходили задоволені посмішки. Листопадовий вітерець розвіював приколоті у них на грудях шовкові стрічки синього й жовтого кольорів. Одна з них, кароока брюнетка у темному пальто з білими манжетами, неспішно наблизилася до старшини і привітно посміхнулася.
– Можна і мені почитати?
Як для харків’янки, вона говорила незвично чистою українською мовою. Її лагідний голос і захоплений блиск очей викликали неабияку симпатію з боку старшини.
– Кажуть, повстанські війська уже здобули перші перемоги? – спитала панна.
– Я теж це чув, – закивав старшина. – Але зараз я не можу вам сказати нічого конкретного. Давайте почекаємо на більш надійні вісті.
– Гаразд-гаразд, – щиро відповіла йому панна та взяла прокламацію. – Я буду уважно слідкувати за новинами.
Дівчата рушили уздовж вулиці. Забувши про свої рекламації, старшина з досадою поглянув їм у слід. Йому так хотілося, аби дівчата тої миті говорили про нього. А дівчата, натомість, захоплено обговорювали зміст виданої ним прокламації. Дзвінко лунав голос панни у темному пальто:
– У це повірити неможливо! Це – свобода, розумієш?! Свобода!
Холодний листопадовий день здавався незвично сонячним. Їм під ноги гостинно стелилися засипані жовтим листям харківські вулиці. Їм посміхалися сонячні зайчики у склі шибок. Їм підспівували ресори візка, що проїхав повз них і хутко зник за рогом.
– Ти тільки уяви! Нам більше не треба збиратися на квартирах! – не вгавала чорнява панна. – Для нашого гуртка українського співу ми можемо просто орендувати приміщення – і ніхто не чинитиме нам перешкод! Ніхто не зриватиме наші літературні читання! Ми зможемо навіть домовлятися про наші виступи з театрами та гімназіями!
– Таню! Зупинися! – сміялася її подруга, русява дівчина в пальто та капелюшку волошкового кольору. – Зараз ти замрієшся так, що полетиш за небокрай.
– За небокраєм дуже холодно, – фиркнула Тетяна. – А я люблю теплі місця. Та й, зрештою, чому б не мріяти?! Подумай, ще до вчора у нашій Україні будували ту саму Росію. Кого ми донедавна бачили у Харкові владою? Державну варту та Охоронні сотні, тобто колишню царську поліцію та офіцерські загони. А хто зараз у нас влада?! Вояки-запорожці! Найкраща військова частина української армії. Хіба це не запорука, що надалі все буде тільки дуже добре?
Її подруга задумливо зітхнула.
– Ой, Таню! Скільки б років не минало, а ти немов усе ще в середніх класах жіночої гімназії. Запалюєшся, мов порох від іскри… Але твоя правда! Таку подію треба це десь відсвяткувати. Ходімо до ресторану!
– До ресторану ми підемо танцювати, – тоном веселої учительки заперечила Тетяна. – А задля святкувати нам не треба мучити трактирників. Тут неподалік мій магазин.
До магазину «Мадемуазель Журба. Панчохи і білизна» подружки дісталися за кілька хвилин. Дві служниці, молоденькі дівчини в гаптованих корсетках, вибігли назустріч, аби вихваляти перед веселими панночками свої товари. Та побачивши хазяйку магазину, обидві зупинилися, а потім заходилися наперебій розповідати господині про останні новини торгівлі. Тетяна жестом обірвала їх.
– Дівчата! У мій кабінет шампанське! І бокали! Ми сьогодні святкуємо. Гетьманство завершилося! Постала справжня українська влада!
– Боже! Радість-то яка! – заверещали дівчата разом.
Служниці хутко виставили на стіл пляшки й цукерки та збиралися піти по своїх справах але хазяйка без розмов посадила їх за стіл і так само налила їм шампанського. Панна Тетяна була відомою лібералкою.
– Ну! За нову Україну! За країну щастя й безтурботності!
Дівчата натхненно цокнулися бокалами. За шампанським полилися розмови, сміх та жарти. Солодкі мрії змішалися із планами на майбутнє.
– Тепер батько напевно виграє свою суперечку з паном. Повернемо землю, здамо її в оренду і заживемо!
– А той гетьманський хорунжий такий гарний! І такий патріот – я аж горю уся!
– Ой, дівчата! – весело промовила Тетяна. – Тепер аби тільки ніщо не завадило мрії! Тепер зміниться влада і постане скрізь…
– Центральна Рада, – промовила вголос служниця, яка уважно читала рекламацію.
Від цих слів хазяйка магазину та її подруга відчули прохолоду в грудях. Панночки стурбовано перезирнулися. Повернення Центральної Ради вони аж ніяк не бажали.
У пам’яті дівчат пронеслася веремія подій річної давнини. Безкінечні мітинги, демонстрації, конференції, збори. Представники влади, які багато обіцяли, але були нездатні навіть навести лад на вулицях. Постійні страйки. Зграї дезертирів і кримінальних злочинців, які щоночі ломилися у помешкання мирних міщан. З трибун лунали гучні гасла про те що українські соціалісти і московські більшовики залишаться братами довіку. І дуже швидко Харків практично без опору був зайнятий тими самими більшовиками. А з більшовиками почалося справжнє пекло. Обшуки, грабунки, арешти та розстріли – все це виконувалося украй цинічно та діловито. Місто поринуло у суцільний жах. І коли за три місяці до Харкова повернулися українські військові, харків’яни зустрічали їх радісно, немов рідних. Тоді Харків вперше побачив запорожців – той самий 2-й піший полк Петра Болбочана.
Тетяна поспішила усіх заспокоїти.
– Що ти?! Забудь! – замахала руками хазяйка магазину. – Ніяка Центральна Рада тепер не повернеться. Опікшись на молоці, навіть на воду дують – ніхто більше не допустить до влади цих неуків. Тепер партії стали розумніші!
Служниця почервоніла до кінчиків вух.
– Ну, я не знаю, панночко, – промовила вона задумливо. – Звідки мені те знати? Напевно, ви праві.
Погляди дівчат проти волі впали на ту частину рекламації, де були перелічені керівники Національного Союзу. На папері стояли аж до болю знайомі прізвища: Винниченко, Шаповал, Петлюра.
_______________
Чотовий – в армії Української держави звання, що дорівнювало сучасному старшому сержантові.
Хорунжий – в армії УД звання, що дорівнювало сучасному молодшому лейтенантові.
Рій – відділення в армії УД.





***

По тротуару були розкидані уламки бюстів Шевченка, Франка та Гребінки. У калюжах кисли книжки: «Байки» Глібова, «Чорна Рада» Куліша та «Наталка-Полтавка» Котляревського. Біля Віктора Андрієвського вітер проніс аркуш паперу. В очі врізалися рядки з Лесі Українки:

Я душу дав тобі? А тіло збавив!
Бо що ж тепер із тебе? Тінь! Мара!

Віктор Андрієвський ледве стримувався аби не дати волю емоціям. Злість, розгубленість, приниження та власне безсилля стискали йому горло. Боляче було навіть дивитися на те, як добровольці з гетьманської офіцерської дружини піднімали російський триколор над будинком, де іще до вчора містився Український клуб. Було боляче й гидко від того, що все це відбувалося у самому серці України – у Києві. Обурення сповнювало Андрієвського, але він нічогісінько не міг вдіяти – не був готовий комісар освіти з Полтави іти битися зі здоровезними вояками-добровольцями*.
Гірко зітхнувши він попрямував улицею. У слід йому лунали голоси.
– Стьопа! Я тут єщьо трі вязанки хахляцкіх кніжєк нашол. С німі чьо?
– Да брось іх к матєрі! На растопку сгадяцца.
Віктор Андрієвський не міг повірити своїм очам. Цей тридцятирічний стрункий чоловік з кучерявим чубом та вусами як у Тараса Шевченка багато чого побачив протягом останніх років. Він бачив незграбність Центральної Ради. Він бачив демагогію більшовиків, які драли глотки за демократію, у той час коли владою в Полтаві ще були українці. Він бачив ще й інших більшовиків – жорстоких, цинічних і безмежно жадібних. Більше місяця він мусив ховатися на хуторах у селян, аби не потрапити до лап комісарів «робітничо-селянської влади». Але навіть тоді він не сподівався побачити в Києві щось подібне.
Лише кілька місяців тому він у складі делегації полтавчан зустрічався з гетьманом Скоропадським, і гетьман сам казав йому: «Скоріше мене побачать трупом, ніж я відмолюся від державної самостійності України». Лише місяць тому до Полтави приїхав полковник Неїло, який хотів дізнатися обстановку в місті з перший рук та почути думки про місцеву владу. Бо – «пан гетьман хоче знати ситуацію в провінції».
Можливо, все це було гидотним глузуванням?
Стовпи були щільно обклеєні відозвами, в яких українською мовою роз’яснювалося, що федерація з Росією нічим не загрожує суверенітетові України. Там зазначалися гарантії для України та говорилося про збори загальноукраїнського сейму. Відозви наголошували, що повстання проти гетьмана здійснювалося через амбіції його ватажків – Винниченка та Петлюри, які, мовляв, ладні згубити Україну, аби лише потрапити на владу самим. У поєднанні з розгромом Українського клубу ці слова виглядали брехнею та знущанням.
Віктор Андрієвський наблизився до гетьманського палацу. Він усвідомлював, що не зможе зустрітися з самим гетьманом. Він вирішив побачити полковника Неїло, аби дізнатися від нього, про що казали у гетьманському оточенні і які там панували думки? Полковник здавався йому чесною та порядною людиною.
Біля палацу гетьмана роєм роїлося від добровольців у російських погонах та з російськими кокардами на кашкетах. Тікати не було куди – його уже побачили. Не збавляючи темпу, Віктор Андрієвський наблизився до поручника-добровольця і спитав російською:
– Прастітє. Мнє нужен палковнік Нєйіло. У мєня к нєму очєнь срочноє дєло.
– Ждітє, – коротко відповів той.
Якийсь час доброволець балакав по телефону, а потім вийшов і повідомив Андрієвського, що полковника Неїло немає у палаці. Натомість, він назвав його адресу.
Покинувши палац гетьмана, Віктор Андрієвський попрямував до помешкання Сергія Шемета, одного з керівників партії хліборобів-демократів. Полтавський учитель теж належав до цієї партії – він був головою її полтавського осередку. Власне, саме через партійні справи він опинився у Києві тоді, як по Україні запало протигетьманське повстання.
Хлібороби обрали собі назву аж ніяк не через те, що все керівництво партії прийшло у політику від сохи. Партія хліборобів-демократів представляла інтереси верств хліборобів, звідти була й назва. Хлібороби, себто, селяни-середняки або куркулі, не просто щиро жадали незалежної України – вони були готові заповзято працювати для неї на своїх земельних ділянках. Це була партія переконаних, ідейних і безкомпромісних націоналістів. Коли Віктор Андрієвський зайшов до квартири пана Шемета, на нього там чекало кілька осіб, чий життєвий шлях уже сам собою став легендою.
На дивані з книжкою в руках розвалився кремезний пан з дуже кущастими вусами. Йому явно не сиділося на місці – він постійно озирався та щось дуже ретельно обмислював. Це був Микола Міхновський – один з перших ідеологів української самостійності та автор скандально-відомих «10 заповідей українця». Біля вікна замислено курив похмурий щуплий чоловік – повна протилежність пану Міхновському. Стрункий та сухорлявий, він нагадував фігурою гімнаста з цирку. А твердий погляд великий карих очей казав, що це була людна дуже сильної волі. Андрієвський читав статті цього сухорлявого пана – голови Української телеграфної агенції Дмитра Донцова.
– Ну що, побачили вже картини гетьманського Києва? – глузливо спитав Сергій Шемет, сухорлявий, стрункий інтелігентний чоловік з густим чубом та чорними вусами.
– Побачив, – відповів Андрієвський. – Український клуб розгромили. Я тільки що звідти. Все на кавалки.
– Тварюки! – гаркнув Міхновський і розлючено заходив кімнатою. – Ні, ви тільки подумайте! Це ж ми, ми подарували владу Скоропадському!
Це було правдою. У квітні 1918 року, коли недолугість Центральної Ради стала очевидною всім, включаючи німців, саме хлібороби-демократи допомогли Павлу Скоропадському здійснити переворот, унаслідок якого генерал захопив владу над Україною. Гетьманом його проголосив всеукраїнський з’їзд куркулів-хліборобів.
Микола Міхновський не міг заспокоїтися.
– Я не збагну, як це могло статися? Ми бачилися зі Скоропадським стільки разів – і він постійно переконував нас у своїй щирості! Він постійно казав нам, що не відступить від ідеї незалежності України. Та що там – 24 жовтня він видав грамоту, де обіцяв стояти на ґрунті незалежності! Що могло статися? Невже він весь цей час підступно нас дурив?
– Де там, – похмуро помітив від вікна Донцов. – Для мене ця грамота несподіванкою геть не була. В оточенні гетьмана проросійські настрої набирали сили протягом останніх кількох тижнів. Згадайте самі. Спочатку дев’ять міністрів заявили про необхідність зміни зовнішньої політики та що необхідно об’єднуватися з «новою Росією». Потім у Києві сказилася проросійська преса. Гучні заяви «єдинонеділимщиків» посипалися. З’явилися чутки про бунт монархістів. До цього – стали формуватися добровольчі дружини з офіцерів-москалів. Потім – з’явилися чутки про переговори гетьмана з генералом Красновим з Дону. Та й сам гетьман хороший – в розмовах він усе частіше почав натякати, що треба брати до уряду людей, як він казав, «не ворожих кацапам».
– І як, цікаво, він це пояснював?
– Казав, що незалежної України не хоче Антанта, – відповів Донцов і досадливо знизав плечима. – Він пояснював, що держави Антанти вимагають від нас, бодай, якогось об’єднання, хай навіть у вигляді федерації. Я от думаю, і ніяк собі не збагну – хто б це так переконав гетьмана?
– Панове, а чого ви звете його гетьманом? – поцікавився раптом Віктор Андрієвський. – Який він в біса гетьман після такої грамоти? Не кривдьте славетних гетьманів, не називайте ви його гетьманом. Кажіть на нього «генерал Скоропадський».
Шемет, Міхновський і Донцов разом посміхнулися. Шемет – байдуже, Міхновський – сумно, а Донцов – злорадно.
– Важко не погодитися з вами, – відповів Дмитро Донцов.
– І все ж я не можу збагнути, – знову промовив Микола Міхновський, – з якою Росією зібрався федералізуватися геть… генерал? Де та Росія? На Дону? На Кубані? Дон і Кубань нині – самостійні держави. З Денікіним? У нас зараз навіть у недоформованих корпусах війська більше, ніж у всій Добровольчій армії. Ніякої Росії зараз нема! З ким же зібрався об’єднуватися Скоропадський?
Дмитро Донцов на те махнув рукою, так ніби відігнав муху.
– Пане Миколо, – промовив він. – На всі ваші міркування, існує документ, який перекреслює будь-які припущення щодо генерала. Це – «Грамота про федерацію». Додайте до нього банди москалів-добровольців та розтрощений Український дім. І все! Далі їхати нема куди. Не виправдовує його те, що Скоропадський об’явив федерацію з неіснуючою Росією. Такий тактичний крок виправданню не підлягає. Державна незалежність – питання не тактики, а засади.
– Я теж так вважаю, – підтримав його Сергій Шемет. – Краще давайте подумаймо, що нам робити тепер.
– Ми уважно слухаємо вас, пане Сергію, – промовив Дмитро Донцов.
Сергій Шемет коротко описав ситуацію, яка складалася в Україні. Київ сидів в оточенні. Масове повстання, кістяком якого був загін галицьких Січових стрільців, охопило майже всю країну. На Поділлі проти гетьмана повстав Подільський корпус. На Волині владу захопив молодий підполковник Оскілко. На Чернігівщині центром повстання стала Сірожупанна дивізія та загін отамана Ангела. Харківщину і Донбас контролювала Запорізька дивізія полковника Болбочана. На Катеринославщині владу перейняли загони отаманів Гулого, Григор’єва та Божка. На бік повстанців перейшов Чорноморський кіш – військова частина складена переважно з кубанців. На Київщині ж села охопило повстання отаманів Зеленого та Данченка.
– Бачите самі, проти генерала піднялася майже вся Україна, – підсумував Сергій Шемет. – Скоропадському зараз просто нема на кого опертися. Московські добровольці – слабка надія. До повстання проросійська преса здіймала такий галас, що здавалося тільки свисни – і пів України збіжиться під їхні знамена. Та після поразки від Січових стрільців під Мотовилівкою бажаючі боротися за «общєрусскоє дєло» десь хутко зникли. До самого гетьмана добровольці ставляться вороже і ледь не відверто заявляють, що за першої ж нагоди вони переберуть владу на себе. Завдяки нахабству добровольців у гетьманської гвардії – сердюків – зараз відчутно впала дисципліна. В їхніх казармах не криючись говорять про те, що гетьман зрадив Україну і продав її Москві. За першої ж нагоди сердюки перебіжать до повстанців.
– І це все? – здивувався Микола Міхновський.
– Майже, – кивнув Шемет. – Ще за гетьманом кілька охоронних сотень з Київщини та одна недоформована дивізія Київського корпусу. Але настрої в тій дивізії такі самі, як і в сердюків. Щоправда, на боці Скоропадського ще лишається майже повністю Полтавський корпус та окремі полки Чернігівського та Волинського корпусів. Але від Києва вони відрізані, і тому погоди нам тут не роблять. Єдиним захистом Скоропадського залишилися німці. Але німці після революції в Німеччині рвуться додому і битися за гетьмана аж явно не бажають. Директорія веде з ними переговори. Як наслідок, перемога повстання – це лише справа часу. Як тільки буде досягнуто угоди з німцями, Винниченко з Петлюрою будуть тут.
Микола Міхновський різко встав і добряче вилаявся.
– От саме цього я і боюся, – мовив він. – Мене лякає те, що піднялося повстання під гаслами суто національними, але керують ним соціалісти. Скажіть, під якими гаслами зібрали свої загони Зелений і Данченко? Я заректися можу, що під гаслами «відібрати землю у панів та хліборобів і поділити на всіх». Це означає, що за першої ж нагоди ці повстанці побіжать до більшовиків. А хто такий Петлюра? Це людина, яка сама влітку 17-го розкладала соціалістичною пропагандою українізовані війська. Хто такий Винниченко? Практично той самий більшовик. Людина, яка вже довела нас до червоної навали та втрати Києва, а потім під час штурму столиці десь зникла і випірнула аж за гетьманщини. Панове, збагніть! Те, що повстання переможе, – я й сумнівів не маю. Але що буде далі? Знову соціалістичні експерименти часів Центральної Ради – багато слів і мало діла?
Сергій Шемет на це спокійно відповів.
– Після поразки німців у війні панами ситуації стають представники Антанти, тобто, французи. Їхня місія вже сидить в Одесі. Треба їхати до них. Ми мусимо скласти заяву про ставлення нашої партії до гетьмана і меморандум для французької місії.
– Ну тоді – до роботи, – промовив Дмитро Донцов, сідаючи за стіл.
Працювали вони кілька годин. Сергій Шемет і Віктор Андрієвський висловлювали вголос свої думки. Фаховий адвокат Микола Міхновський перекладав їхні слова на мову юридичних термінів, а професійний журналіст Дмитро Донцов знаходив влучні літературні образи. Хлібороби-демократи заявляли, що вони були і лишаються запеклими ворогами соціалістів та їхньої ідеології як такої. Проте, додавали вони, якщо гетьман не змінить своєї промосковської політики, хлібороби будуть готові долучитися до повстання.
На стіні мірно цокав годинник. За вікном прогуркотів віз. Десть там у снігу серед степу через авантюри ватажків українці вкотре піднімались в бій на українців. Віктор Андрієвський сумно зітхнув. На пам’ять наверталися слова з аркуша, що пролетів повз нього.

Я душу дав тобі? А тіло збавив!
Бо що ж тепер із тебе? Тінь! Мара!

– Мій брат Володимир сьогодні ж виїде з цим меморандумом до Одеси, – промовив Сергій Шемет. – Він шукатиме там зустрічі з головою французької місії.
– Я теж поїду, але до Харкова, – сказав Міхновський. – Бо з усього цього розсадника отаманів, Болбочан мені здається найбільш адекватним.
– Добре. Чекатиму на вісті тут, у Києві, – мовив Дмитро Донцов. – Пане Вікторе, а ви?
– Ні-ні! Я за першої ж нагоди поїду до дому, до Полтави, – відповів пан Віктор. – Від мене чекають вістей наші з вами однопартійці.
Але перш ніж вертатися додому, Віктор Андрієвський вирішив за всяку ціну зустрітися з полковником Неїло. Він не знав, навіщо йому це було треба, але відчував, що гетьманський старшина мав сказати йому щось важливе. Йому пощастило застати полковника вдома. Колишній гетьманський посланець був засмучений і чимось явно пригноблений, відсторонено розповідав останні новини, а на запитання пана Віктора щоразу відповідав після певної паузи, так, наче кожне слово завдавало йому сильного болю.
– Нічого я вам детально не зможу пояснити. Від головного штабу мене тимчасово усунули. Генерал Келлер – білогвардійський командувач від добровольців, скрізь своїх людей порозставляв. Українців він цурається і ледь не відверто називає мазепинцями. Світ ніби з глузду з’їхав…
– Але хоч ви поясніть мені, пане полковнику, – перебив його Андрієвський. – що змусило пана Скоропадського піти на угоду з «єдинонеділимщиками»?
Полковник скривив пику так, немов хотів посміхнутися, але в поєднанні з сумним поглядом та безвольно схиленою головою, посмішка вийшла якась аж надто кисла.
– У нас кілька тижнів тільки й розмов було, що Антанта вимагає від гетьмана у будь-який спосіб об’єднатися з Росією. Спочатку наче приїздив посланець від генерала Денікіна та вимагав, аби гетьман визнав його зверхність. Гонець був посланий під три чорти. А за пару днів вимога про федерацію прийшла вже з Ясс, де наша делегація веде переговори з французами. Вела…
– Невже долю нашої держави мусять визначати іноземці? – спалахнув пан Віктор. – Хіба може гетьман так просто взяти і відмовитися від незалежності, яку ми тільки-но здобули? Що ж то за гетьман такий, якщо він так легко віддає нас Москві?
Полковник Неїло не відповів на це питання. Натомість він витяг з шухляди червону теку і простягнув її пану Віктору.
– Візьміть почитайте. Може, це змусить вас замислитися?
Андрієвський витяг папір і прочитав заголовок. На аркуші великими літерами було написано «Відозва про створення українського козацтва». Пан Віктор прикипів до паперу очима. Ідея створення Українського козацтва замість розпущених на вимогу німців Вільних козаків була одною з центральних ідей програми партії хліборобів-демократів. Козаки мали стати привілейованим військовим класом на кшталт донського або кубанського козацтва в Росії. Це був дуже далекоглядний проект. В разі термінової мобілізації козаки ставали ідеальним поповненням для війська – вони постійно мали вправлятися зі зброєю. Як землевласники, козаки не могли мати чогось спільного з соціалістами. Як люди, що мусили мати на руках зброю, козаки мали унеможливити соціалістичну агітацію та спроби самозахоплення землі на селі. А кадри козаків мали бути підібрані так, що опинитися в їхніх лавах мусили тільки й виключно переконані патріоти. І тепер вражений Віктор Андрієвський все те саме читав у відозві – все іще гетьмана Скоропадського. Очі бігали по рядках. Умови прийому в козаки… Право на зброю… Довічне право власності на землю…
– Боже! – вигукнув пан Віктор. – Так це ж програма нашої партії! Але як? Козаки створюються під ідею незалежності України! Як до цього дотичні загони добровольців? При чому тут федерація з Росією?
Полковник Неїло лише сумно посміхнувся та непевно розвів руками. А пан Віктор не міг заспокоїтися.
– Невже у Скоропадського права рука не уявляє, що робить ліва?
_______________
Добровольці – солдати та офіцери офіцерських дружин, створених гетьманом Скоропадським восени 1918 року.





***

Сотник Артем Горач вглядався у далечінь. Засніжені поля тяглися до самого небокраю, а там непомітно перетікали у сіре, майже сталеве небо. Глибоку гнітючу тишу порушувало лише далеке каркання гайвороння та розмірене дзенькання конячих вуздечок. П’ятірка вершників повільно наблизилася до околиці міста. Розвідники – кремезні дядьки в кожухах, бекешах та овечих папахах – зупинилися біля кущів ліщини та роздивилися навсібіч. Їхній командир легко скочив із сідла і передав повід свого коня найближчому вершникові.
– Дядьку Охріме! – гукнув він дійшлому чоловікові з короткою бородою, з під якої проглядав жахливий рваний шрам. – Я до вокзалу. Кортить самому все побачити. А ви гайніть по селах. Послухайте, про що селюки теревенять.
– Слухаюся, пане сотнику, – кинув бородань у відповідь і хутко розвернув коня.
Сотник попрямував вулицями міста. Уваги він не привертав. Вдягнений він був у потерту російську шинель, кашкет без кокарди та сірий драний башлик – звичний вигляд дрібного поручника, тисячі яких поверталися до дому із німецького полону. Стрункий хлопець з вилицюватим обличчям, кирпатим носом та тонкими губами, повсякчас стиснутими у дещо іронічній посмішці, мало відрізнявся від сотень своїх однолітків. Єдине, що впадало в очі перехожих, – втомлений погляд великих карих очей, властивий не хлопцеві, а добряче потертому життям чоловікові. Але й це уже не було дивиною. Після чотирьох років Німецької війни, молодиків із втомленими очима на вулицях було хоч греблю гати.
Артем прямував до вокзалу. Його підлеглі стали приносити аж надто тривожні звістки – у місто потоком ішли ешелони. На вокзалі вивантажували коней, харчі та набої. Роєм роїлося від червоноармійців. Як розвідник, Артем не міг не розуміти, що це означало.
«З чого ж усе почалося?» – питав він сам себе, прямуючи вулицями.

Напевно – з війни. З кілометрів окопів. З вогню гармат, який за раз міг переорати під картоплю кілька сіл разом з мешканцями. Війна нагадувала невиліковну хворобу. Її не можна було позбутися – до неї можна було тільки звикнути. І він звикав.
Він пристосувався до аеропланів у небі і до отруйних газів на землі. Щодня війна виривала когось із натовпу живих – але він і до цього звик. Він не заводив друзів – вони швидко вмирали. Він не плакав над мертвими – сльозами їм було уже не допомогти. Смерть стала чимось звичним і природним. Вона ходила поруч. Артем постійно відчував біля себе її холодний подих. Він звик. Розвідникові не можна було пускати у серце нудьгу.
– Е-е-е-х! – і сяючі шаблі зі свистом рубали ворогів у сіро-зелених одностроях. – Не журися!..

…Ні, не так! Почалося все, мабуть, зі зречення царя, у лютому 17-го. Тоді у військах стали створюватися солдатські ради, владу в яких намагалися захопити більшовики Леніна та Троцького. Але ж у полках, де більше половини особового складу становили українці, ради ставали українськими, а полки відповідно – українізованими.
– А кого ж ми у Солдатську раду оберемо?
– Та звісно кого – батьків отаманів!
В цей нехитрий спосіб Ради опинилися під контролем офіцерів-українців. Для більшовиків це стало прокляттям – вони нічого не могли зробити з українізованими полками і їхніми комітетами. Вони не могли там підірвати дисципліну і посіяти розлад. Кожен їхній агітатор наражався на глузи:
– Знову кацапчики нас на свою віру обертають!
– Гей, хлопці! А якщо ви інтернаціоналісти, чому тоді ви нашою мовою не балакаєте?
Командир корпусу, який спершу боявся українізації ще більше за більшовизм, дуже скоро на українців почав молитися. Хаос і свавілля охопили весь корпус, крім українізованих полків, які більшовицьку пропаганду не сприймали категорично.
Шкода, недовго це тривало. Те, що не змогли зруйнувати більшовики, невдовзі винищили українські соціалісти з Центральної Ради.
– Товариші! Не слухайте ви своїх офіцерів! – волав з трибуни центрально-радівський агітатор. – Офіцери штовхають вас до шовінізму і до ненависті до своїх братів-росіян! Відвертаючи вашу увагу до національних чинників, офіцери захищають свій клас – клас буржуїв та експлуататорів! Але ви мусите знати, соціалістичний інтернаціонал включає в себе усі нації. Російські соціалісти були і будуть лишатися для нас дорогими братами!
Ні! Почалося все, мабуть, з Центральної Ради.
Артем так до кінця і не збагнув, чого ж та Рада насправді хотіла? Уголос вона казала про намір очолити процес творення української держави, але враження створювалося таке, неначе Рада свідомо допомагала більшовикам. Центральна Рада не була урядом – вона не збирала ніяких податків і не платила зарплатень чиновникам. Але і просто політичною організацією її назвати було важко, оскільки саме Рада надсилала в українізовані частини поповнення та агітаторів.
Пропаганда тих агітаторів ламала навіть той хиткий лад, який вдавалося зберегти поодиноким патріотам-військовим. Українізовані полки ставали не кращими від усіх інших – у них падала дисципліна і посилювалася зневага солдат до офіцерів. Проте у жовтні 17-го, коли більшовики в Петрограді здійснили переворот, навіть такі українізовані полки зуміли захистити свою молоду країну. Про перемоги українців у ті дні ходили легенди.
– Слухайте новину! У Києві наші хлопці роззброїли загони Тимчасового уряду і більшовицького Совдепу! Центральна Рада перебрала владу на себе!
– Ви чули? Ленінці з фронту на Київ збільшовиченні частини ведуть!
– Застаріла уже твоя чутка. Біля Вінниці більшовиків українізований корпус генерала Скоропадського зустрів. Зараз там наші хлопці червінчиків цілими полками роззброюють.
Новини з Києва вражали уяву. Фронт сипався, дисципліна вмирала, солдати нехтували наказами офіцерів і самовільно розбігалися по домівках. Один лише Київ здавався Артемові справжнім острівцем порядку.
Яким же було його розчарування! Поки він діставався Києва, соціалісти з Центральної Ради понищили всі надбання українських військових. Всі ті, хто здобув для Центральної Ради владу в Україні – головний отаман Петлюра, командувач 1-го українського корпусу генерал Скоропадський та командувач Київським військовим округом підполковник Павленко – одним махом були відправлені у відставку. Подейкували, що корпус Скоропадського навіть не був розкладений більшовиками – він замерз у вагонах через те, що Центральна Рада не дала йому харчів та палива. На командні посади попризначали якихось цивільних осіб та дрібних штабс-капітанів.
А на вулицях гомоніли різнобарвні солдатські мітинги. З трибун лунав голос генерального Секретаря Центральної Ради Володимира Винниченка:
– Формування українських військових полків не в інтересах ні селянства, ні робітників, є затією буржуазних кіл громадства та їхніх прихвоснів, і тому вся демократія мусить об’явить цим буржуазним намірам найрішучішу війну!
Робочі, залізничники та дрібні чиновники кілька місяців не отримували зарплатню. В Києві спалахнув більшовицький бунт, центром якого став завод «Арсенал». Полки Центральної Ради масово переходили на бік червоних, за Україну билися лише добровольці – вільні козаки та загін Січових стрільців, складений з галичан-військовополонених. А Центральна Рада серйозності становища немовби не розуміла. Ніхто не готував оборони. І незабаром до міста впритул наблизилися уже російські більшовицькі полки.
Того вечора Артем сидів на квартирі, серед знайомих офіцерів. Щелепи зводило від напруги. Як люди звичні до дисципліни, вони чекали від Центральної Ради наказу про мобілізацію до війська. Наказів не було. А на дніпрових кручах гриміли перестрілки. Жарти скінчилися. Між офіцерами щоразу починалися розмови із одним й тим самим питанням – що їм робити за таких умов? Тон задавав висловусий капітан-сапер:
– Наш командир дивізії таких типів називав інвалідами розумової праці. Де Центральна Рада? Де накази про мобілізацію? Якщо ці пройдисвіти так уявляють собі керівництво державою – по них божевільня гірко плаче.
Аж тут до квартири забіг офіцер у шкіряній куртці і довгій мокрій плащ-накидці:
– Панове офіцери! Нас закликають на службу! Всіх – кому дорога Україна. Кому не дорога – прохання не турбуватися.
– І хто ж нас запрошує? Центральна Рада? Винниченко?
– Ні, – майже урочисто відповів офіцер. – Нас закликає генерал Прісовський.
За столом постала тиша, яку розірвав один непевний голос.
– Костянтин Прісовський? Командир Туркестанської дивізії?
– Так, він. Генерал кличе вояків.
По вухах вдарив звук відсунутих стільців.
Загін Прісовського, здавалося, зібрав останніх стійких патріотів їхньої нещасної неньки-України. Там був капітан Петрів зі своїм полком, який щойно прорвався до України з західної Білорусі. Там був підполковник Болбочан, який свій полк привів до Києва прямісінько з передової. Серед тертих життям офіцерів, унтерів та солдат, траплялися групи молоденьких хлопчаків – майже дітей. Але ніхто не смів їм дорікнути віком. Це були курсанти Київського військового училища – ті самі юнаки, які першими прийняли удар більшовиків під Крутами.
– Ну що, хлопці! – Звернувся до них невисокий генерал Прісовський. – За віру-царя-вітчизну повоювати ми встигли. Тепер давай – за вільну Україну!
Бої на вулицях нагадували пекло. Зберися військові бодай за тиждень до приходу червоних – все було б інакше. Але часу їм ніхто не дав, тому воювали вони, чим могли і як могли. Київ прийшлося здати червоним. Але це був іще не кінець.
У селі Гнатівка, куди після боїв у Києві відступило все різноманіття загонів, полків, груп, куренів та з’єднань українського війська, офіцери від одного до другого передали новину – увечері буде велика нарада. Керували зборами генерал Прісовський і підполковник Болбочан. Там не було маячні соціалістів – офіцери фахово і діловито обговорювали перелік заходів, потрібних, аби переломити ситуацію і погнати червоних з України. Треба було дуже багато зробити. Встановити чітке командування… Налагодити зв'язок та взаємодію… Заборонити мітинги і об’явити військо поза політикою…
– А як же ми називатися будемо? – спитав підполковник Болбочан. – Добровольці?
Офіцери поморщилися. Добровольцями звали вже себе корніловці, калединці та інші прибічники «єдиної-неділимої».
– В українській традиції для вояків-волонтерів існує дуже влучна назва – запорожці, – згадав генерал Прісовський.
Назва сподобалася. Так віднині вони і стали зватися – Запорізький загін.
Ой, не злюбила їх Центральна Рада від самого дня створення. Так не злюбила, що аж зубами скрипіла, коли про них мова заходила. Але зробити нічого не могла. Її агітаторів запорожці на дух не сприймали, а інших важелів впливу на них у Центральної Ради просто не було.
Рада іще домовлялася в Брест-Литовському з німцями про мир, коли запорожці перейшли у наступ і погнали червоних назад – на Схід.
– Хлопці! На багнети! – гукали молоді поручники.
Запорожці викинули червінців з Житомира. До загону линули добровольці – і загін перетворився на Запорізьку бригаду.
– Козаки! Попереду – столиця! – закликали курінні.
Чеканним кроком запорожці промарширували київською бруківкою. А волонтерів більшало – Запорізька бригада невдовзі стала Запорізькою дивізією.
– Гей! А що ж то за Україна без Полтави? – глузливо питали командири.
Над звільненим містом було піднято український прапор. Дивізія й надалі росла, і розрослася так, що перетворилася на Запорізький корпус армії УНР.
Коли 2-й Запорізький полк підполковника Болбочана крокував вулицями звільненого Харкова, зі стін на козаків дивилися об’яви з обіцянками величезної нагороди «за голову старорежимного генерала Балбачана». Але запорожцям марення більшовиків були байдужі. На них чекали Донбас, Подніпров’я і Крим.
Випереджаючи неспішні полки німців, вони без бою зайняли Катеринослав*, а потім розсіяли по степах банди анархістів Марусі Нікіфорової та Нестора Махно.
– Слава! На Крим! – ревіли запорожці, долаючи на мотодрезинах замінований залізничний міст через Сіваш.
Під їхні чоботи гостинно стелилися шляхи щирого Криму. Похід, розпочатий з наради у Гнатівці, закінчився парадом на вулицях Сімферополя, мешканці якого радо вітали вояків, що марширували під розгорнутими українськими знаменами.
А невдовзі скінчилася і Центральна Рада – владу в Україні перебрав генерал Павло Скоропадський. Тоді запорожці зраділи цій новині. Здавалося, ще трохи – і Україна заживе нарешті у власній хаті вільною господинею. Але минули вісім місяців. Колишні ватажки Центральної Ради очолили повстання проти гетьмана Скоропадського. І запорожці до нього долучилися.
_______________
Катеринослав – сучасний Дніпропетровськ.





***

Метушня починалася біля вокзалу. Курськ, здавалося, весь перефарбувався у два кольори – сірий і червоний. Артем проходив повз оздоблені кумачем будівлі. По рейках повзли прикрашені кумачем паротяги. На пероні від кумачевих прапорів та плакатів мерехтіло в очах. А навколо юрмилися сірі кожухи, сірі пальто, сірі шинелі та сірі-сірі мешканці.
– Папіроси іс Харькава! Папіроси іс Харькава! Купітє папіроси, гаспадін хароший! – гукали вуличні торгівці.
Оркестр заграв щось весело-бравурне. Потяг повільно наблизився до перону. З вагонів посипалися юрби людей. На пероні, рубаючи долонею повітря, з трибуни хрипло промовляв оратор:
– Ми знаєм, блізак тот час, кагда і ми, і ви, таваріщі байци 37-ва рабочева Масковскава палка, панісьом счаст’є і справєдлівасть рабочім і крєст’янам рівалюционай Украіни, стонущім нинє пад гньотам буржуєв, памєщикав і нємєцкіх аккупантав!..
Біля польової кухні юрмилися явно не тутешні чоловіки у сірих шинелях та робочих бушлатах. Артем наблизився до них та прислухувався до розмови.
– Ну шо, хлопци, шо там у вас в Масквє?
– А што в Маасквє? Плоха в Маасквє. Голад там. А на Украаінє, гаварят, мужик нєпуганий… Каагда на Украаіну паайдьом?..
По рейках совали санітарні ешелони. Вози з набоями у ящиках гуркотіли бруківкою. Марширували групи солдат. Серед більшовицьких керманичів були помітні люди у цивільному з чіткою виправкою і пихатим поглядом старших офіцерів імператорської армії. Було очевидно – тут готувалися до війни. Від усвідомлення цього в Артема занило в скронях.
В Україні прибічники Петлюри буцалися з шанувальниками гетьмана. Київ сидів в облозі. А тут, під українським кордоном, більшовики неспішно, але старанно нарощували свої сили. Розмірковуючи про все це, Артем не міг не дійти сумного і прикрого висновку – Україна була ідеальною метою для військової агресії.
«Про що думає Директорія? На що сподівається командувач? Чи було взагалі потрібне це повстання?» – питав він сам у себе. І сам відповідав.

…Повстання не могло не вибухнути. У перервах між боями запорожці часто мріяли про те, якою буде незалежна Україна. І мрії їхні аж надто відрізнялися від тої країни, яку будував гетьман Скоропадський. Замість української незалежної держави на українських теренах явно творили нову імперію, для якої українців знову «нєт, нє било і нє будєт».
Харківський губерніальний староста Залеський українською мовою відверто нехтував. Навіть перед старшинами запорожців він не соромився називав її непотрібним нововведенням, а всіх свідомих українців – мазепинцями. Від харківського старости не відставало й гетьманське військове міністерство – усі накази запорожці отримували виключно «великодержавною».
– Пане половнику, перша сотня 2-го Запорізького пішого полку прибула…
– Гаспадін афіцер, хватіт в еті ігри іграцца! Гаварітє са мной на нармальнам язикє!
Міста заполонили біженці з червоної Росії, які за притулок та гостинність платили українцям пихатою зневагою та бундючним презирством. Газети писали про одне з двох – або (російською) про те, як негайно треба Україні повертатися до імперії, або (українською) про те, що з гетьманом Скоропадським Україні повернення до імперії не оминути. І, врешті-решт, сталося те, що у багатьох запорожців добряче похитнуло віру в гетьмана – «єдинонєдєлімщіка» призначили у командири Окремої Запорізької дивізії.
Генерал Бочковський не просто не говорив українською і говорити не збирався. Українців він сприймав не як національність, а як назву певної військової частини, на кшталт «ліфлянців» чи «туркестанців» у складі російської армії. Невдовзі генерал влаштував огляд військові.
– Здарова, украінци! – весело привітався він до строю козаків.
У відповідь не почулося жодного голосу.
– Здарова, украінци! – знову промовив генерал, уже здивовано.
Ланки стрільців відповіли тою самою могильною мовчанкою.
Генерал розгубився. Він не сподівався на такий прийом. Становище врятував командир полку – полковник Болбочан.
– Полк! Слухай мою команду! – мовив він твердим холодним голосом. – Рівняйсь! Струнко! Ліво-руш! До казарм, кроком – руш!
За тиждень і командир дивізії, і новоприбулий начальник штабу разом зникли у невідомому напряму. Казали – втекли на Дон до генерала Денікіна…

…На Артема вже чекали його розвідники. Молодий сотник підхопив повід і легко влетів у своє сідло.
– Ну що дядьку Охріме? Чого баби на хуторах розповідають цікавого?
Дядька Охріма Артем знав іще з Німецької війни.
– Дещо розповідають, – відповів підстаршина-розвідник. – Біля Суджи і Рильська більшовики формують нові частини. Збирають всіх охочих. З харчами в них кепсько, зі зброєю – кепсько, з одежею кепсько, але за непослух – розстріл.
– І що, не бунтують?
– Де там! Працюють, мов прокляті. Кілька невдоволених до стінки вивели – інші тепер усьому раді. І ще. Тут неподалік, біля Томарівки, на хуторі група червоних засіла. Коней та харчі реквізують.
– Біля Тамарівки? – здивувався Артем. – Так це наша територія! Вони що, знахабніли геть?
– Так і я кажу, – погодився дядько Охрім. – Землі наші. Ми й думали атакувати. Але ж наказ був – не чіпати більшовиків.
Артем насупився. Наказ і справді був – Директорія заборонила будь-які сутички з червоними. Але грабунок своїх громадян іноземними військовими?! Такого пробачати було не можна.
Артем хлопнув коняку ногами.
– Мерщій! Веди на хутір.
За годину вони були на місці. Коней заховали в байраку. Час був уже пізній – сутінки навколо них помалу оберталися на темряву. Невдовзі мав вийти місяць. Від хутора повернувся захеканий розвідник.
– П’ятеро. Гуляють у хазяйській хаті. А хазяї у стодолі туляться. Коні у стайні.
– Існує інший вихід з подвір’я? – спитав Артем.
– То так. Хвіртка до саду.
Артем кілька хвилин дивився на хутір мовчки.
– Дядьку Охріме, – гукнув він. – З хлопцями нападай на хутір з боку воріт. Побільше галасу – нехай розгубляться. А я зустріну їх біля хвіртки.
– А якщо червінці командувачу пожаляться?
– А нас тут не було, – відповів Артем. – Червінців побили зальотні офіцери. Або анархісти.
Охрім поглянув на свого командира і все зрозумів. Сотник взяв у нього гранату Мільса і рушив уперед. Від хвіртки між деревами та парканом тяглася стежка, яка виводила прямісінько до байраку. Артем причаївся за деревом. З кишені шинелі він витяг револьвер та крутнув барабан. Гарно змащена зброя відповіла веселим стрекотом.
Вибух розірвав нічну тишу. Хтось скажено загорлав на подвір’ї. По вухах вдарили постріли. З боку воріт почулися лайка та лемент.
– Чота*, оточуй! Жодного не випускати! – ревів дядько Охрім.
Артем спокійно спостерігав за хвірткою. Вони все врахували. Переляканий командир більшовиків мав кинутися навтьоки. Знали кицьки, на чиє сало зазіхнули.
Трійка чоловіків стрімголов мчали до хвіртки. Артем вирівняв дихання. Командир мав лишитися живим, аби розповісти запорожцям про плани своїх зверхників. Артем підняв наган.
Постріл, приціл, постріл… Червоні повалилися на сніг один за одним. Артем зачекав хвилину. Тіла не рухалися. Сотник підвівся і попрямував до них. Його цікавив перший з ворогів, поцілений ним у стегно. Артем був готовий до відчайдушного опору. Але ворог мовчав. Знепритомнів від шоку?
Лишалося менше десятка кроків, коли червоний раптом поворушився. В Артема всередині прохололо. В руці червінця темніла піхотна пляшкова граната. Час обірвався.
– Сдохні падла пєлюравская! – крикнув більшовик.
Мить – тілом втисся в сніг, бахнув вибух. В очах потемніло. У скронях загуло дзвоном. Зібравши у кулак свідомість, Артем підвівся на руці і струснув головою. З окопів Німецької війни він не відчував подібного.
– Пане сотнику! Ви живі? – почув він голос дядька Охріма.
Розвідники підхопили його за плечі і поставили на ноги. Лице розтерли снігом.
– Що червінці? – спитав Артем.
– Порядок з червінцями, – відповіли розвідники. – Одного бомбою на подвір’ї розірвало. Другий відстрілювався. Хлопнули. А на цього самі подивіться.
Більшовик, якого Артем намітив у язики, тепер був схожий на криваве місиво. «Радіус ураження – до 30 кроків, кількість осколків – біля 200», – спливли в пам’яті Артема слова з настанови по метанню гранати. Після такого не виживали.
– Дивіться, пане сотнику, – один з розвідників підібрав зі снігу офіцерську польову сумку. – Все на клапті – а сумка ціла.
Артем відкинув верх. Першим в його руки потрапила згорнута хустка, набита золотими сережками, намистами, перснями та іншим явно награбованим скарбом.
– Дядьку Охріме, – мовив Артем. – Цяцянки віддаси хазяїну хутора – за турботи. Скажи, хай перекидає сніг, аби крові не лишилося. Коней ми заберемо… Ану зачекай!
До рук Артемові потрапив жовтий папірець. Це був наказ червоного командування. Сотник прочитав вголос:
– «2. Озаботиться организацией доставки в отдел в Касторной ежедневно 5000 экз. «Бедноты» и 1000 экз. «Правды».
3. Немедленно организовать не менее 5 общих библиотек для придания их тем частям, которые их не имеют.
4. Проинспектировать тотчас по их прибытии в Касторную войсковые части нашей группы в отношении постановки в них культурно-просветительной и общеполитической работы»*…
– То червінцям хліба не потрібно, – весело зареготав один з розвідників. – Вони там книжками бавляться.
– Помовч, – буркнув у відповідь дядько Охрім. – Подумав би краще! Вони всім, хто до них потрапляє, книжками та газетами голови промивають. Так промивають, аби там жодної зайвої думки не лишилося. А на кого не діє – тих до стінки. Збагнув?
Артем замислено поморщив лоба.
– А що ми здатні протиставити такій промивці?
_______________
Чота – взвод в арміях УД, УНР та в Українській Галицькій армії.
Тест наказу наведено за мемуарами Володимира Антонова-Овсєєнка – командувача «Української радянської армії».





***

Полковник Болбочан склав руки за спиною і задумливо пройшовся кабінетом штабного салон-вагону. В такій позі він ставав дуже схожим на дрібного сільського лікаря. У зовнішності полковника не було геть нічого грізного: невисокий на зріст, підтягнуту фігуру чітко окреслював перетягнутий портупеями однострій. Схожості з лікарем додавали також закручені вуса, коротка борідка та манера полковника говорити тихо та інтелігентно-ввічливо. Його ад’ютанти не чули командирського крику – навіть будучи дуже роздратованим, полковник не мав звички підвищувати голос. Зовнішність була оманлива. Новопризначений командувач Лівобережної групи Республіканського війська Директорії полковник Петро Болбочан був дуже твердим та вольовим командиром.
Микола Міхновський, який сидів на дивані у тому самому кабінеті, відчував це шкірою.
– Я захотів зустрітися з вами тому, що обставини, схоже, виходять з-під нашого контролю, – промовив полковник. – Весь останній тиждень моя розвідка доповідає мені про концентрацію сил більшовиків біля нашого кордону. Це може означати тільки одне – вони готуються до вторгнення.
Микола Міхновський зчепив пальці у замок та поклав руки на стіл.
– Пане командувач, я, звісно, все розумію, але ви мабуть звернулися не за адресою, – відповів він. – Я не військовий і навряд чи можу вам щось порадити.
– Згоден. Але мені потрібні не військові поради. Мені потрібна допомога від вашої партії. Осавул!
До кабінету миттю вбіг молодий старшина – осавул, чи по-старому, ад’ютант командувача. Полковник віддав короткий наказ і за кілька хвилин до кабінету завітали іще двоє старшин.
– Знайомтеся, пане Миколо, – відрекомендував полковник Болбочан. – Військовий старшина Богдан Гейденрайх – начальник штабу Лівобережної групи. Полковник Микола Сільванський – командувач Запорізького корпусу.
Старшини потисли руки політикові і всілися за широкий, застелений величезною мапою стіл. Микола Міхновський придивився до співрозмовників. Довготелесий русявий поляк військовий старшина Гейденрайх зберігав спокій, близький до байдужості. Натомість явно старший за нього чорновусий та круглолиций полковник Сільванський жваво ловив кожне слово свого командувача.
Першим заговорив начальник штабу групи.
– На момент протигетьманського повстання угрупування українського війська на Лівобережжі складалося з чтерех недоформованих корпусів гетьманської армії, Сірожупанної дивізії та ще нашої Окремої Запорізької дивізії, яка після всіх гетьманських кадрувань чисельно перетворилася на бригаду. Нині ситуація така. Половина Катеринославського та половина Харківського корпусів дивізії перебігли до армії Денікіна. Половина Чернігівського корпусу фактично задекларовала нейтралітет, а друга половина і весь Полтавський корпус продовжують підтримувати гетьмана. Ми зараз мусимо водночас вести бої проти гетьманців і формувати нові частини. Стара Запорізька дивізія попувнюється до штатної чисельності. А на базі 2-го пішого полку, яким донедавна командував пан полковник, ми розгортаємо другу дивізію. Обидві дивізії зводяться у Запорізький корпус, який має стати подставою наших сил. Але зараз у полках наші заслужені ветерани потонули у потоці новачків, а їхній вишкіл потребує часу. Як наслідок – в корпусі упала боєздатність. Крім Запорізького корпусу іде формування Слобідського Харківського кошу, кадри якого зєставять слобожанські вільні козаки. На Чернігівщині до повного складу розгортається Сірожупанна дивізія. На Катеринославщині триває формування Катеринославського коша отамана Гулого. Коли ми закінчимо цю роботу – почнемо розгортання до повних штатів і колишніх гетьманських корпусів.
– І де ж тут проблема? – здивувався Микола Міхновський. – Можна тільки вітати ваші приготування!
– Проблема в тому, пане політику, що нам доводиться кидати в бій необстріляних хлопчаків, – відповів полковник Сільванський. – Ми уже ведемо бої. Наших сил вистачає аби тримати міста – але нам ніким контролювати село. Не працює місцева влада. З першого ж дня протигетьманського повстання ми стикнулися з бандами анархістів Чередняка і Сахарова та комуніста Матяша. Отаман Гулий доповідає про негаразди з анархістом Махном. Ці банди нападають на комунікації і ширять безлад на наших тилах, а селяни в підсумку перестають вірити у нашу силу та схиляються до пропаганди червоних. Правда, весело? Більшовицькі настрої, до речі, щиро підігрівають соціалісти з партії Винниченка та Шаповала – їхня програма майже не відрізняється від більшовицької. Щойно з Полтави наші бійці викинули більшовицький ревком на чолі з таким-собі Шинкарем, який зайняв місто зразу ж як тільки його залишили гетьманці і намагався встановити «владу робочих та селян». Не пощастило їм – робочі та селяни поставилися до ревкому без співчуття. І це все – банди. А до них і до гетьманців, життя нам псують ще й німці.
– Вони ж наче об’явили нейтралітет? – зауважив Микола Міхновський.
Старшини швидко йому все розтлумачили. Німці і справді не лізли у директоріансько-гетьманське протистояння. Вони лише були пов’язані угодою з гетьманською владою та аж до їхнього повернення до дому мусили виконувати накази Антанти, яка перебрала над ними командування. Через це німці встали бар’єром між ворогуючими сторонами у всіх великих містах. Командувач Лівобережної групи приймав лідера хліборобів у салон-вагоні на маленькій станції Ков’яги через те, що 30-тисячний німецький гарнізон Харкова зажадав, аби прибічники Директорії негайно залишили місто. З Полтави теж довелося піти. За таких умов полковник Болбочан не мав бажання починати бої ще й із німцями.
– І все це, зважте, тільки у середині держави, – додав військовий старшина Гейденрайх. – Але існують ще й зевнентшне проблеми.
Він вказував на мапі місця де вже виникали сутички з московськими більшовиками. На кордоні проти Чернігівщини активізувалися старі знайомці запорожців іще з часів перебування там 2-го пішого полку – червоні банди Щорса та Боженка. Користуючись безладом на українських теренах, вони помалу заглиблювалися всередину України і захоплювали міста та містечка. На Харківщині дійшло вже до боїв.
– 23-го листопада, під Білгородом*, більшовицькі ланки наскочили на німців, здобули по пиці і були викинуті за кордон, – казав Петро Болбочан. – Наступного дня 5-й більшовицький полк атакував Глухів, нарвався на гетьманців і був розгромлений ущент. Німці після цього здійняли ґвалт і виставили більшовикам ультиматум. Зараз бешкетувати червоні припинили. А готуватися – ні.
Микола Міхновський замислено потер собі скроні.
– А ви впевнені, що більшовики готують наступ? Зрозумійте правильно – це дуже серйозна загроза.
– Погляньте сюди, пане політику, – полковник Сільванський ткнув олівцем у кілька червоних овалів на мапі. – На всьому кордоні іде швидке нарощування сил. Частини формують прямо на місці. Умови червоним сприяють – через кордон валить потік царських солдатів та офіцерів, що повертаються з німецького полону і яких треба тільки призвати до війська. Зараз проти Харкова сконцентрована 2-га Повстанська дивізія червоних, чисельністю майже у 6000 багнетів і шабель. Командує нею наш старий знайомець – вожак червоноармійських банд Володимир Ауссем.
– Але ж він не військовий! – зауважив Микола Міхновський. – Він же базікало – агітатор! Як же він командує цілою дивізією?
– Для більшовиків це – нормальнє, – посміхнувся у відповідь військовий старшина Гейденрайх. – У них завжди так, правильних ідейних «товаришчів» висувають у командири, а неправильних биліх царських офіцерів – у начальники штабів. Як наслідок операції розробляють фахові войськові, а славу від них добувають «пролетарські ватажки». Пане полковнику, прошу!
– Дякую, – похмуро кивнув полковник Сільванський. Він дуже не любив коли його перебивали. – Проти Сумщини підрозділи формує група командирів і комісарів, яка прибула з-під Царицина. Там сконцентровано 1,5 тисячі бійців і їхня чисельність постійно зростає. Ще одна група розгортається проти Донбасу та козаків білого генерала Краснова. Командує нею якийсь Кожевніков, за нашими даними – більшовик зі стажем. А ще за спиною в них стоїть Резервна армія – 16 тисяч вояків. Правда, весело? Як ви гадаєте, пане політику, за якими грибами червоні збирають такі сили?
– А що каже Директорія? – спитав Міхновський.
Полковник Болбочан на те розгублено розвів руками.
– Директорія відповідає, що з більшовиками укладено угоду, і що більшовики на нас не нападуть. Концентрацію сил вони пояснюють війною червоних проти білих козаків генерала Краснова, а їхні напади – непорозуміннями та акціями проти гетьманців. Воно і справді виглядає дивно. Червоні уже воюють на два фронти – проти Краснова та проти чехів у Сибіру. Але нам очевидно – обстановка всередині України зараз така, що більшовики можуть з легкістю дійти до самого Києва. Повірте мені, вони це знають – в Харкові їхнє підпілля працює на совість. Є й друга новина. Розвідка помітила у Курську нашого старого знайомця – Володимира Антонова-Овсєєнка. Він не військовий – він політик, особа наближена до Свердлова і Троцького. Більшовики не розкидаються такими кадрами. На фронті проти козаків Краснова, наприклад, таких гучних імен нема.
Полковник Болбочан знову склав руки за спиною і знову пройшовся кабінетом.
– З усього цього я маю зробити прикрий висновок – більшовики готуються до війни з нами. І час не на нашому боці. Такий шалений наступ може стати успішним тільки в одному випадку – якщо зробити його стрімко і дуже нахабно. І один раз вони вже так зробили.
Микола Міхновський сидів, мов громом прибитий. Він надто гарно пам’ятав більшовицьку навалу річної давнини і аж ніяк не хотів її повторення. Якщо почуте щойно було правдою то…
– Що ми можемо зробити, пане командувачу? – спитав він.
– Те, що завжди роблять перед війною, – відповів полковник Болбочан. – Треба збирати сили – ми це якраз і робимо. Крім цього, треба готувати тил і припиняти усі внутрішні конфлікти. Отут нам і потрібна ваша допомога.
Болбочан всівся напроти Міхновського і зазирнув йому в самісінькі очі.
– Скажіть, пане Миколо… Ваші товариші… Ваша партія… Ви можете переконати гетьмана Скоропадського піти на угоду з повстанцями?
Якби лідерові хліборобів запропонували піти пиячити на кордоні з більшовиками, він певно і тоді здивувався би менше. Але тон полковника був украй серйозний.
– Ви хочете сказати.., – розпочав пан Микола.
– Я двічі зв’язувався телеграфом з гетьманською канцелярією, – перебив його Болбочан. – Я пропонував переговори. Розумієте, на боці гетьмана лишилися певні військові частини. Гетьман контролює цивільні адміністрації на місцях. Гетьманові присягали всі українські військові, незалежно від того, по який бік барикад вони опинилися зараз. Більшовики – це надто серйозний противник. Аби йому протистояти, потрібно зібрати в кулак усі наявні сили. Гетьман зараз єдиний, хто ще здатен нас об’єднати.
Міхновський посміхнувся.
– Після грамоти про федерацію… Після того ґвалту, який добровольці вчинили у Києві… Після засилля «єдинонеділимщиків»… Ви всерйоз гадаєте, що гетьмана сприймуть повстанці?
– Я пропонував його адміністрації компроміс. Гетьман має зректися грамоти про федерацію, заявити свій протест проти «єдинонеділимщиків» та очолити повстання проти свого антиукраїнського оточення. Запорожці його підтримають. А якщо на боці гетьмана будуть запорожці – всі інші військові долучаться до гетьмана так само швидко. Решта – справа техніки. Чи ви гадаєте, що пан Скоропадський справді мріє про відновлення імперії?
Міхновський знизав плечима.
– Мені складно щось відповісти. І я, і мої однопартійці, неодноразово спілкувалися з гетьманом – і він завжди нас переконував, що стоїть на ґрунті незалежності України. Мені самому незрозумілий цей його крок. Скоропадський впровадив українське громадянство, створив окремий від імперії Національний банк, впровадив державну валюту, відкрив два українські університети. І все це задля відновлення імперії? Маячня! А що вам відповіли з гетьманської адміністрації?
Полковник Болбочан сумно посміхнувся.
– Вони пообіцяли подумати, але зауважили що пропозиції про порозуміння я мав би подавати раніше. Коротше – мене дуже ввічливо послали до біса. Я розумію їхній емоційний стан і їхні побоювання. Але часу в нас немає. Ми мусимо добитися угоди.
Микола Міхновський якийсь час помовчав. Він був згоден – командувач Лівобережної групи безперечно мав рацію. Але пан Микола уявляв собі який ґвалт викликала б серед інших повстанських загонів новина про об’єднання запорожців і Скоропадського. Без крові уже було не обійтися. Шкода – молитвами більшовиків часу у них і справді не було.
– Пане полковнику, скажіть мені, – задумливо спитав Міхновський. – Ви ж фаховий військовий… Ви розуміли, яку небезпеку становлять більшовики. Навіщо ж ви в такий момент долучилися до повстання?
Полковник відповів. Йому, як і усім старшинам-українцям, уже несила було дивитися як в Україні фактично відбудовували російську імперію, хіба що трошечки оздоблену національними прапорами. Було несила спостерігати нахабство «єдинонеділимщиків» та вереск преси, яка горлала про необхідність повернення українців до лона імперії. Крім того полковник зустрічався з представниками Директорії. Вони переконали його, що з більшовиками все узгоджено. Що більшовикам потрібно в сусіди дружньої України, а не союзника Антанти, Краснова та Денікіна. Зрештою, вони довели, що більшовикам зараз було не до України – вони і так вже були втягнуті у війну.
– Я зустрічався з Винниченком, і він справив на мене дуже гарне враження, – сказав командувач. – Щирий патріот, людина розумна і віддана своїй справі. Він переконував мене, що соціалісти детально переглянули усі свої помилки і більше їх повторювати не будуть. Він обіцяв, що гетьманська адміністрація уся залишиться на своїх місцях і що політичний лад у країні не поміняється. Але зараз ми бачимо зовсім інше. Місцеві адміністрації руйнуються руками як раз таки однопартійців Винниченка. Свідомо це робиться, чи це революційне сп’яніння місцевих організацій – тепер вже не так важливо. На безлад ми часу не маємо – треба готуватися до війни.
Микола Міхновський мовчки кивнув.
– Як ви бачите реалізацію ваших задумів? – спитав він командувача.
– До Києва має виїхати мій посланець. Один з моїх старшин, – відповів полковник Болбочан. – Він повезе до гетьмана нашу розгорнуту пропозицію про угоду та доклад про ситуацію в країні. Полки Республіканської дивізії підійдуть до Києва впритул. Коли гетьманська адміністрація погодиться на переговори – запорожці увійдуть в місто і об’являть про угоду.
– І гетьман зразу-таки погодиться? А Директорія? А загони повстанців?
– Саме для цього мені потрібні ви, – відповів командувач. – Пане Миколо, ми не політики – ми військові. Ми вміємо водити війська, але ми не знаємося на державному керівництві. Ви людина яку в українських колах знають і поважають. Ваше слово для багатьох – авторитет. Я хочу вам запропонувати вплинути на гетьмана через своїх однопартійців – ви завжди уникали відвертої опозиційності щодо його адміністрації. Крім того саме вашій партії буде зручно переконати в необхідності угоди лідерів Директорії.
Микола Міхновський іронічно пирхнув і відкинувся на спинку дивану.
– Ні в чому ви їх не переконаєте! Я надто добре знаю цих людей. Шаповал з Винниченко – це соціалісти майже більшовицького ґатунку. Те що зараз вони виступили під національними українськими гаслами – не більше ніж політична гра. Саме через це ми не хотіли долучатися до Національного союзу. Ми знали, варто пустити Винниченка з Шаповалом до влади – і над Україною знову розпочнуться безумні соціалістичні експерименти. Я вам навіть більше скажу: до останньої миті проти повстання висловлювалася переважна більшість членів Національного союзу. Я не знаю, як вони розворушилися. Мабуть, вплинула Грамота про федерацію.
– До цієї грамоти серед наших старшин так само не було порозумієніа щодо повстання, – задумливо промовив військовий старшина Гейденрайх.
– Але це все припущення, головне інше, – продовжив Міхновський. – Винниченко і Шаповал уміють гарно причаровувати людей. Вони вправні оратори, але бездарні організатори. За інших умов їхнє повстання почало б хитатися від самого початку. Але серед них є людина, яка здатна об’єднати і галичан Коновальця, і селюків Зеленого, і соціалістичних базікал.
– Симон Петлюра? – здогадався полковник Сільванський.
– Він самий, – кивнув пан Микола. – Петлюра – це людина дії. Він колишній працівник союзу земств. Він один з лідерів кооперативних спілок. Петлюра знається на організації і саме він, фактично, зараз керує технічною стороною повстання. Маю вас попередити панове. Те, що ви мені пропонуєте – називається заколотом. І заколот цей спрямований не проти зграї соціалістичних балакунів, він спрямований проти цілком конкретної особи, хай навіть такої, що зараз перебуває у тіні. Це, панове – заколот проти Петлюри. А Петлюру може переконати тільки сила. Тому до укладання угоди і до входження ваших полків до Києва за межами цієї кімнати ніхто і гадки мати не мусить про нашу розмову. І до речі! А як я встановлю зв'язок зі своїми однопартійцями, аби про це не дізналися ані Директорія, ані гетьманська Державна варта?
– За це не переймайтеся, – відповів полковник Болбочан. – Зв'язок встановить наш старшина. Той, якого ми пошлемо до Києва.
Міхновський лукаво посміхнувся.
– Ця людина має потрапити в оточений Київ. Має зустрітися з чиновниками гетьмана. Має уникнути стеження Освідомчого відділу Держварти*. Має зустрітися з керівництвом нашої партії. А це зробити треба непомітно, бо інакше у гетьманському штабі вирішать, що ми замість угоди готуємо, наприклад, повстання в середині міста. Ваша людина мусить за всяку ціну не потрапити до буцегарні. І ще, ця людина має бути обізнана на ситуації, але не заглиблена у ваші військові плани, аби раптом її не розколола Держварта. І ви маєте таку людину?
– Так, маю.
_______________
Білгород та частина Білгородської й Курської (Стародубщина) областей входили до складу Української Держави. Нині це територія Російської Федерації.
Освідомчий відділ Держварти, або «свідомка» чи «освідомка» – оперативний підрозділ Державної варти, що займався безпосередньо розшуком членів ворожих політичних партій та контррозвідкою.





***

Сніг. Білий сніг до самого краю. Засипане снігом поле тяглося на багато верст і немовби зливалося з небом. Земля куняла під кудлатою білою шубою. Земля спала до весни і навіть не здогадувалася які важливі події відбувалися через неї. Це була ЙОГО земля.
За спиною чекала двоколка з молодим візником. Від гаю чулося різке:
– До стопи кріс! На плече кріс! В діл кріс! До стопи кріс…
На галявині між деревами відбувалися навчання Січових стрільців – ідеального війська. Полк Січових стрільців повністю складався з вояків-галичан, колишніх громадян Австро-Угорщини, які під час Німецької війни опинилися в російському полоні. Сформувала його Центральна Рада, але за гетьмана полк мав бути розпущений через вимогу австрійського командування. За службу в армії іншої держави галичанам загрожував австрійський військовий суд, і тому вони розпорошилися всій Україні. Більшість із них тоді знайшли притулок у Запорізькому полку Болбочана, який спеціально для них сформував окремий курінь.
Наново Січових стрільців сформував гетьман Скоропадський, бо жадав відправити їх до Львова, де зараз загони галицьких українців уже билися за незалежність своєї батьківщини проти тамтешніх польських дружин. Гетьман не полишав надії об’єднати Галичину з Великою Україною під своєю булавою. Але він не знав, що командири Стрільців давно уклали угоду з ватажками Директорії. В спільноту Стрільців було кинуте гасло: «Шлях на Львів лежить через Київ» і галичани стали ударною силою повстання. Особливо для НЬОГО це було дуже зручно. Один раз переагітовані Директорією та власними командирами, галичани практично не втручалися в політику. Вони – служили. А ВІН – мав на своєму боці командира галичан полковника Коновальця.
ВІН ще раз глибоко вдихнув морозне повітря. Ця земля чекала ЙОГО.
За спиною почувся грюкіт конячих копит. ВІН не озирнувся. Навіщо? Ззаду міг приїхати тільки свій і тільки у справі. Якщо візник відчує загрозу – здійме галас, а якщо не відчує – не варто відволікатися на вістових.
Це був Шаповал. Один з трьох Шаповалів, які постійно перебували коло НЬОГО. Один Шаповал очолював Український Національний союз. Другий, його брат та колишній організатор дивізії Синьожупанників, щойно вистрибнув з сідла і швидко попрямував до нього. Був ще й третій Шаповал – запорожець та колишній командир полку імені Богдана Хмельницького. Хороший старшина. Але ВІН не довіряв до кінця Шаповалу-третьому. ВІН не довіряв запорожцям.
Микола Шаповал у папасі та у переперезаній ременями гарній полковницькій шинелі наблизився до нього і козирнув.
– Пане Головний Отаман, терміново! Телеграфісти перехопили телеграму з Одеси від французького генерального консула Еміля Енно до німців. Француз категорично застерігає їх від будь-яких контактів з нами. Німцям наказано вжити усіх заходів, аби не допустити нашого вступу в Київ. А нас попереджено, що наступ на Київ буде розцінений Антантою як ворожий крок.
ВІН лукаво посміхнувся. Французи у своєму бажанні дотриматися угод зі Скоропадським, здавалося, доходили вже до маразму. Принаймні Енно вже не вперше співав цю пісню і не згоджувався ні на які компроміси з Директорією. Що ж, доводилося почекати ще.
– Це все?
– Не все, – відповів Шаповал. – Маємо нові витівки полковника Болбочана. Запорожці викинули з Полтави червоний загін Шинкаря і заарештували їхній ревком.
У нього щось неприємно стислося в грудях.
– От тільки цього нам і бракувало, – відповів ВІН Шаповалу. – Зараз червоні здіймуть крик, і за витребеньки Болбочана муситимемо виправдовуватися ми всі. Він хоч розуміє, що робить?
Ні чорта він, швидше за все, не розумів. Хто такий цей Болбочан? Офіцер! Військова кісточка. ВІН взагалі був сильно здивований, коли дізнався, що Болбочан приєднався до повстання. ВІН гадав – цей панок побіжить захищати гетьмана.
Аби повалити гетьмана Директорії довелося залучити до повстання різноманітні сили, чимало з яких на дух не переносили одна одну. Аби використати потенціал та підпільну мережу червоних, соціалісти з Директорії уклади угоду з такими самими соціалістами-більшовиками. Чимало ленінців пішли у повстанські загони Директорії. Але повстанців та червоних було замало – Директорії була конче потрібна підтримка бодай частини гетьманського війська. А військові обирали вичікувати доти, доки свою позицію не висловили переможці більшовиків у минулорічній війні – козаки та старшини Запорізької дивізії.
Запорізьку дивізію Директорія підбурювала до повстання з двох боків. Вона вела переговори з Болбочаном і старшинами його 2-го полку – без особливої надії на успіх. І ще вона заохочувала до повстання Гайдамацький полк з його ватажком Омеляном Волохом – ЙОГО знайомцем ще по Київських боях. Але несподівано підтримати повстання зголосився Болбочан. І Директорія зраділа тому. Гайдамаки постійно не уживалися з іншими полками дивізії. Прихильність Волоха означала, що в Запорізькій дивізії спалахне розбрат із дуже непередбачуваними наслідками. Прихильність же Болбочана означала, що на бік Директорії переходила уся Запорізька дивізія в повному складі.
Але скільки вовка запрягай – орати не вийде. Болбочан категорично не визнавав революційної демократії. Він вголос висловлювався проти коаліції між Директорією та більшовиками. Директорія обіцяла червоним легалізацію їхньої партії в Україні – а Болбочан залюбки розганяв більшовицькі ревкоми. Навіщо він так чинив? Це була суто офіцерська ненависть до соціалістів чи…
– Чи це він готує ґрунт для власної гри, – промовив ВІН уголос. – Дасть нам скинути гетьмана. Дасть нам виснажити сили. А потім прийде зі своїми душогубами в Київ і сам стане новим гетьманом. Чому ні? Болбочан керує найсильнішою військовою частиною України. У Скоропадського не було і третини цього.
ВІН не довіряв Болбочану. ВІН не довіряв усім панкам-офіцерам з колишньої царської армії. Всі вони, навіть долучившись до сил демократії і соціалізму, все одно бачили себе новими Бонапартами. Новими гетьманами.
А Шаповал посміхався у вуса.
– Пан Винниченко вимагає негайного усунення Болбочана з командування.
ВІН прижмурив очі. Такі вимоги ЙОГО не радували також. Письменник Вова Винниченко у своїй ексцентричній манері жадав усунення з посади командувача Запорізьким корпусом просто у розпал повстання. А ВІН не міг дозволити собі такої дурості. ВІН мав діяти набагато витонченіше.
– Де зараз Болбочан?
– Щойно взяв Полтаву. Зараз він б’ється проти полків Полтавського гетьманського корпусу під Миргородом. До речі, Болбочан повідомив що кілька його полків мають наблизитися до Києва, аби прийняти участь у штурмі та залишитися в Києві. Він апелює до договору з Директорією, який обіцяв перебування у столиці його козаків.
ВІН злосливо посміхнувся. Так і є! Арешт червоного ревкому в Полтаві явно був не випадковим. Болбочан бачив себе вже хазяїном Києва.
– Де зараз знаходяться інші наші частини на Полтавщині?
– Хлопці отамана Біденка збиралися здійснити марш на Миргород.
– Відмінити, – наказав ВІН. – Біденку зосередитися на Києві. І телеграфуйте в Конотоп – хай там теж не надто стараються. Ми не станемо відбирати у запорожців Болбочана честі встановлення Республіканської влади на усій Полтавщині та Сумщині.
Шаповал поглянув на НЬОГО здивовано. Полковник нічого не зрозумів, і це ЙОГО порадувало. Якщо не зрозумів Шаповал – не зрозуміє і Болбочан. Значить це був дотепний план.
– Розумієте, Миколо Юхимовичу, – пояснив ВІН, – зняти Болбочана з командування ми зараз не можемо – проти нас підніметься вся Запорізька дивізія, і ми самі подаруємо Скоропадському ще одну вправну військову частину. Тому ми нейтралізуємо Болбочана інакше. Для початку – ми доручимо йому власними силами встановити республіканську владу на Сході України.
– Але ж ми віддамо цей терен Болбочану!
– Людей у нього більше не стане, – заперечив ВІН. – Запорізьку дивізію неможливо перетворити за тиждень на армію, не пожертвувавши боєздатністю. На кожного ветерана припаде десяток новачків, а часу для навчання запорожці не матимуть. Він розпорошить та виснажить свої сили. А ми тим часом підкинемо Болбочану ще кілька завдань. Йому стане не до Києва.





***

Огидний свист гальм вдарив по вухах. Артем вхопився за металеву ручку, тіло рвонуло уперед, від напруги стислися зуби. Його відкинуло до стіни. Тільки тепер він усвідомив, наскільки йому пощастило. Грюкнутися з верхньої полиці залізничного вагону – задоволення украй сумнівне. Врятувала його гарна реакція розвідника.
– Госпаді, да што жє ето дєлаєцца! – скрикнула сива пані, в мережаній шалі.
– Нєт, ну ето рєшитєльна нікуда ні гадіцца! – підтримав її бородатий пан у пенсне, дещо схожий на Чехова.
Артем не слухав їхніх ремствувань – він прикипів очима до вікна. Аж надто гарно знав досвідчений старшина від чого посеред голого степу несподівано гальмують потяги. І передчуття його не обдурили. Зграя чоловіків селянської зовнішності з гуком та вереском линула до вагонів – явно не з метою побажати пасажирам щасливої дороги.
Битися йому не хотілося. Після розмови з командувачем настрій у нього був – ні в тин ні в ворота. Завдання дали таке, що простіше було б стрибнути в ополонку, сплавати під кригою до берега та повернутися назад здоровим і неушкодженим. Настрій до всього псували сусіди по купе. Троє російськомовних інтелігентів навіть не приховували скептичного ставлення до держави Україна, якій служив молодий старшина. Ризикувати через їхню безпеку?!
Але вибору він не мав – дядьки в кожухах уже лізли у вагони. За дверима лунали голоси.
– Ану вилазь, буржуяко! Де-но твій чемодан? Показуй, що маєш!
– Е, пані, шуба нині і біднякові згодиться.
– Убєрі рукі, хам! Што ви сєбє пазваляєте?!
– Як ви смієте! – Репетував українською якийсь приємний дівочий голос. – Ви дискредитуєте незалежну українську державу і політику Національного Союзу! Хто ваш командир?!
– Пельку заткни, панночко! З буржуями їдеш, то до гріха не доводь!
Артем стрибнув на підлогу та сунув ноги в чоботи. Потім – вивільнив з кобури револьвер, витяг з речового мішка чорний німецький парабелум, підкріпив арсенал гострим кавказьким кинджалом, та розклав зброю на свій полиці так, аби все було під рукою. Озирнувся до сусідів. Виразно приклав пальця до губів. Після цього – знову вліз на полицю та вкрився шинелею.
Пані зашепотіла молитву.
А в купе вже ломилося з гвинтівкою чорняве здоровило в селянському кожусі та баранячій шапці.
– Ну що, гражданє буржуї?! Царство панів та гнобителів доживає останні дні! Давай, не соромся ділитися награбованим добром з трудовим наро-о-о-о!..
Вузький кавказький кинджал охопив вайлу шию і змусив його притиснутися до Артемової полиці.
– Роззявиш рота – мов свиню приріжу, – спокійно та безтурботно пообіцяв старшина-розвідник.
До купе завалився іншій грабіжник в овечій бекеші та солдатському кашкеті без кокарди.
– Валько, ну що ти там копа…?!
Блідий, мов стіна хати, вахлак та сяючий кинджал біля його горла вмить усе розтлумачили. У лоб уперлася цівка револьвера.
– Наган не дає осічки. Я зрозуміло пояснив? – поцікавився Артем.
Позицію старшина обрав ідеальну: обидва грабіжники опинилися під його цілковитим контролем і вмерти могли будь-якої миті. Сусіди по купе сиділи на своїх місцях тихіше за мишей. Розгублено кліпаючи очима, другий грабіжник поклав на полицю свій карабін та розстібнув пояс із гранатами.
– І його зброю не забудь, гнида червона, – наказав Артем.
– Та що ви, паничку! – пискляво заголосив худорлявий. – Ми ніякі не червоні! Ми – вояки повстанського загону Директорії.
– Оно як? – зауважив Артем.
З’ясувалося, що потяг грабували його ж союзнички. Бійка відкладалася на невизначений термін – це вже друге везіння, і ним варто було скористатися.
– На вихід, – наказав старшина.
Грабіжники вивалися в коридор. Артем хутко сунув кинджал за халяву чобота, а наган у кишеню галіфе. У коридор він вийшов з парабелумом у руці та карабіном на плечі. Розчинилося вікно – Артем двічі натиснув спуск пістолета.
Дикий жіночий вереск вдарив по вухах. Пересилюючи його, Артем гаркнув на всю міць горлянки.
– Геть з вагону, байстрюччя грабіжницьке! Геть, поки я шкіру з ваших срак собі на ремені не нарізав!
Вахлака та худорлявого Артем копняками погнав поперед себе, мов живий щит. Кремезний дядько з револьвером у руці вискочив коридор, але стріляти не наважився.
– Ти хто такий? Звідки узявся?! Хлопче, ти не!..
– Геть з вагону! – Артем різко пересмикнув затвор карабіна. – Іще слово – в пузі дірка!
– А ти чого ховаєшся?! – заверещав жіночий голос за стінкою, прямо біля нього. – Тобі кажуть – виходь звідси! Геть!!!
Оце вже було надто небезпечно.
– Панночко, мерщій на підлогу! – гукнув Артем.
Він відскочив до вікна і спрямував карабін у бік, де мав стояти ворог. Невідома паночка сама не розуміла на яке лихо вона наразилася. Але стріляти не довелося. Розбійник вилетів у коридор сам.
– Я що?! Я нічого! Пане-офіцере, не стріляй!
З вагону грабіжники посипалися, мов горох з макітри. Артем підійшов до дверей і вдихнув свіже морозне повітря. Півтора десятки дядьків, що копирсалися біля возів, спрямували на нього рушниці.
– Що хлопці, бешкетуємо? – спитав Артем. – Замість гетьманців гнобити – потяги грабуємо? А де ж ваш отаман?
 Кремезний дядько із широким селянським обличчям не поспішаючи під’їхав до вагону верхи.
– Ну, я отаман тутешній. А це – мій підрозділ республа… республю… респабуканського війська, от. І не бешкетуємо, а проводимо леквізицію. А ти, голубе, хто такий? Звідки тут взявся?
– Із Запорізького корпусу. Чув про такий?
Настрій помітно поліпшився. Ці дядьки швидше воліли балакати ніж стріляти. Це обнадіювало.
«Щастить мені сьогодні» – подумав Артем.





***

Тетяну Журбу ще ніхто і ніколи, напевно, не бачив настільки розлюченою. Усе роздратування, що накопичувалося дорогою, вийшло в одну мить, і коли це сталося, вона відчула на душі таку легкість та розкутість, яку, мабуть, відчуває розпрямлена пружина. Пружина, стиснута так, що від напруги зірвало гайки.
А душу їй стискати почали іще у Харкові. За ейфорією по протигетьманському переворотові прийшла сувора реальність у вигляді німців, які витіснили з міста запорізькі сотні. До установ повернулися чиновники-гетьманці. Невдовзі до магазину Тетяни завітали особи у військовому.
– Панно Журба? Нам відомо, що ви прилюдно висловлювали радість з приводу бунту проти законної влади…
Не встигла Тетяна відбитися від допитів, як постало інше лихо – якимись незрозумілими шляхами до неї дійшла телеграма з оточеного Києва, яка повідомила, що самотня тітонька Тетяни сильно захворіла і потребувала догляду рідних. Перед Тетяною постало скрутне питання. Свою маму вона іще влітку відправила до сільської рідні. В такі буремні часи вона не наважилася б відпустити її не те що до Києва – а навіть додому у Харків. Доводилося кидати на служниць свій магазин та вирушати до оточеної столиці самій. На щастя – потяги туди іще ходили.
– Ну, я же не член партії! Я же ніяк не пов’язана з політикою! – пояснювала вона подружкам. – Хто і за що мене затримає? З Божою поміччю – доїду.
Але дорога перетворилася на катівню. В одному купе з Тетяною опинилися два українських інтелігенти і офіцер іще царської армії. Останній вважав себе неперевершеним кавалером, причому головну складову своєї неперевершеності він бачив у щирих симпатіях до монархізму. Все українське він брав на глум. Почувши у купе українську мову, він з порогу заявив:
– Боже, гаспада! Нєужелі ви всерьйоз васпрінімаітє етат новадєл – мову?
Його слова Тетяну добряче збурили. Але це був тільки початок жаху. Офіцер всіляко намагався завести з нею знайомство. Він привертав її увагу безглуздими жартами, розповідав вульгарні анекдоти, робив їй якісь непристойні натяки, ледь не силою тягнув до ресторану. А коли його напір таки розбився о холодне презирство дівчини, став повторювати з нагоди і без:
– Сєпаратісти-мазєпінци закончат так жє как і Мазєпа. Гаваріте, что хатітє, гаспада, но только єдіная Русь даст шанс хахлам састояцца как цивілізованим людям.
Уся показна бундючність миттю злетіла з офіцера, щойно за вікнами замерехтіти кудлаті шапки бандитів. Він забився у куточок. Він відводив очі від Тетяниних запитливих поглядів. Мовчав, коли грабіжники вломилися в купе і почали трусити речі інших Тетяниних сусідів.
Натомість, Тетяна відчула, як її переповнила чиста, абсолютно нічим не пригашена лють. Мало їй було того, що їй постійно псували настрій. Мало того що їй попався грубіян у сусіди. Так ще на біс – грабувати її приперлися люди, котрі називали себе прибічниками влади, яку вона так щиро і палко підтримувала!
У коридорі загриміли постріли. Бандит у їхньому купе облишив валізу і спробував сховатися за дверима. І Тетяну прорвало. Вона сама не пам’ятала, як зірвалася на ноги і що кричала в очі розбійникові. Їй було байдуже, що цей здоровань був озброєний, а вона – ні, що їй двадцять років, що вона струнка дівчина з вилицюватим овальним обличчям, великими карими очима, соковитими губами та довгими хвилястими кучерями, і що всю цю красу розбійник міг спотворити одним пострілом.
Презирство впереміш зі зневагою вклалися в одне коротке: «Геть!» Грабіжник випарувався за дверима. Тетяна також вискочила до коридору. Вона на власні очі хотіла побачити того, хто врятував їх від розбійників.
Коридором прямував невисокий хлопець із голеною потилицею, у розстібнутому захисному бешметі без погон та з пістолетом у руці. До нього виходили наполохані пасажири. «Все гаразд, більше не прийдуть, зараз поїдемо», – спокійно казав їм старшина. Тетяна рушила йому назустріч.
– Пане-старшино, – промовила вона, вхопивши його руку. – Дозвольте висловити вам своє захоплення вашим вчинком. Ваша хоробрість лічила б найкращім козакам-лицарям зі старовинних дум! Я в захваті від вашої хоробрості!
Хлопець дещо іронічно посміхнувся. А потім абсолютно просто спитав:
– То це ви мене від засідки врятували? Це ви їх Національним Союзом соромили? Я, мабуть, теж мушу вам дякувати. Сховайся він у вас – я з вами зараз не розмовляв би. Як ви насмілилися?!
– Я вас прошу!.. Всі вони – боягузи, – пирхнула Тетяна. Їй було огидно від самої згадки про брудні руки грабіжників. – Людина, яка нишпорить по чужих валізах і забирає шуби у літніх пані, хороброю бути не може. Але проходьте до нас у гості.
Старшина почувався явно незручно. До гостей його запрошували дещо розхристаного, та ще й зі зброєю у руках. Але запрошення він прийняв. Присівши у їхньому купе, він вибачився і розклав на столі увесь свій арсенал.
Офіцер-єдинонеділимщик відреагував глузуванням.
– О! Люгєр-парабелум! Нє знал, что гєрманци гєтманцев дажє пісталєтамі вааружалі!
– Не дивно, що не знали, – абсолютно байдуже відповів йому старшина. – Цей пістолет я купив під випадок. Наші частини озброєні мосінками* та максимами. Як і раніше.
Незадоволений такою стрімкою відсіччю, офіцер хотів взяти хлопця на кпини іще якось. Аж тут заговорила Тетяна.
– Знаєте, пане-офіцере, я от давно помітила: людина може або гарно глузувати, або бути мужньою у небезпеці. Те й інше разом – чомусь ну ніяк не поєднується. Ви не помічали чогось подібного?
Офіцер підстрибнув, мов бджолою вжалений. Він був уже готовий сказати щось різке, але його очі раптом зустрілися з поглядом голеного хлопця. Тетяну вразив цей погляд. На збуреного офіцера молодший за нього старшина дивився спокійно і навіть байдуже, немовби просто чекав нагоди, аби виставити нахабу геть.
– Ви… Ви… На что намєкаєтє? Ви смєєтє називать мєня трусом?! – збурено промовив офіцер.
– Перепрошую, але нагоду похизуватися хоробрістю ви, здається, щойно змарнували, – різко відповіла йому Тетяна.
Офіцер підвівся і зняв з полиці свою валізу. Оглянувши присутніх, він промовив тоном скривдженої цноти.
– Пахоже, дальше путєшествавать вмєстє у нас нє вийдєт. Астаток путі я намєрєн правєсті в карідорє.
– Через два купе є гарне місце із чудовими сусідами, – зауважив старшина. – Ви швидко з ними порозумієтеся. Я ось зараз тільки речі свої заберу, і до Києва ви зможете мандрувати з комфортом.
– …бо ми ж тут всі люди неправильні – українською між собою говоримо, – глузливо услід офіцерові додала Тетяна.
Поки хлопець ходив за своїми речами, Тетяна намагалася зрозуміти що він за один? Дивина та й годі – але вона практично не могла згадати його обличчя. Ніс, очі, брови, статура – все це якось згадувалося, але до купи не складалося. Невдовзі хлопець повернувся. В Тетяни подих перехопило. Тепер поверх бешмету кольору хакі красувалася синя кубанська черкеска зі сяючими газирями, та набірний пояс з кавказьким кинджалом та кобурою. Плечі їхнього рятівника прикрашали вузькі галунні гетьманські погони з двома клепками*. Закинувши на вільну полицю свої шаблю, шинель та шапку з чорним шликом, молодий старшина присів біля них і привітно посміхнувся.
– Ну, пане-старшино, ви нас сьогодні постійно рятуєте, – промовила Тетяна. – Спочатку бандити, потім цей єдинонеділимщик. Ми просто у невідплатному боргу перед вами.
– Тоді, мабуть, варто познайомитися? – зауважив старшина. І зразу ж відрекомендувався, як на плацу: – Сотник Артем Горач зі штабу Запорізького корпусу.
Дівчина посміхнулася і простягнула йому руку.
– Тетяна.
_______________
Мосінка, трьохлінійка або гвинтівка Мосіна – 7,62 мм трьохлінійна гвинтівка «Мосін-Наган», основна зброя російської армії і війська Української Держави.
Вузькі галунні погони – в армії Української держави використовували два типи погонів: парадні – вузькі, плетені з галунного шнура, на кшталт німецьких; і польові – матерчаті, клиновидні, схожі на російські.





***

Артем був вражений та причарований. Доля, що підступно кинула його спочатку в дорогу до ворожого табору, а потім у самий вир бандитського нападу на потяг, зрештою, змінила гнів на милість. Знайомство з дивовижно гарною дівчиною було варте попередніх труднощів. Артем очей не зводив з чарівної посмішки та розрум’янених вилиць, не забуваючи кидати короткі погляди на пухкі перса. Йому кортіло їй сподобатися. Він хотів підтримати розмову та вразити її своїм красномовством. Хотіти – хотів, та хотій не давав… В одному купе з дівчиною-підприємницею, харківським адвокатом та київським лікарем найпоганішим співрозмовником виявився саме старшина зі штабу корпусу запорожців. Навички допиту полонених та спілкування з підстаршинами*-розвідниками у цій компанії були украй недоречні.
Інше лихо – його сусіди заходилися обговорювати ситуацію в країні. Про повстання вони знали переважно з республіканських же газет і не здогадувалися про низку тривожних обставин, на яких був обізнаний старшина-розвідник. Пояснити їх він не міг, бо, по-перше не мав права розголошувати штабну інформацію, а по-друге – не хотів псувати знайомства з гарною дівчиною. Гірка правда, безперечно, її засмутила і відштовхнула б від Артема. Тому коли після довгої промови про всі переваги директоріанської влади Тетяна раптом спитала його:
– Але ж тепер національне відродження не знатиме перешкод? Так, пане Артеме?
– Безперечно, – з готовністю кивнув старшина і пригадав натовпи більшовиків у Курську та щойно зупинений напад повстанців Директорії. Він говорив правду – відродження, природно, «не знатиме перепон», якщо здійснитися йому дозволить червона Москва та різноманітні сільські «батьки-отамани».
А панна Тетяна заходилася сперечатися з адвокатом щодо надбань гетьманщини.
– Що робилося у селі? Пане-адвокате, ви чули, якими методами у селян відбирали хліб для відправки в Німеччину?
Адвокат скромно кашлянув і відповів.
– Насмілюся нагадати, панно Тетяно, але обіцянку поставити хліб Німеччині давав насправді, не гетьман Скоропадський, а керівництво Центральної Ради. Себто, ті самі люди, які зараз очолюють Національний Союз. Петлюра, Винниченко і Шаповал.
Тетяна запалала обуренням.
– Може бути. Але чи варто було взагалі терпіти в Україні окупаційні війська?
Адвокат поблажливо посміхнувся.
– Нагадаю, що «окупаційні війська», як ви говорите, запросила теж Центральна Рада. Панно Тетяно, не дивіться на мене, мов піп на дідька. Пригадайте краще Харків під більшовиками. І спитайте себе, чи змогли б ми здобути життя без червоних, якби не німці? Поцікавтеся у пана-сотника.
Відповісти треба було так, аби і правду сказати, і дівчині догодити. Та заговорити Артем не встиг. У коридорі загриміли важкі солдатські чоботи. Двері розчинилися. До купе зайшли кілька осіб в російських військових одностроях*, але з українськими кокардами на кашкетах та гетьманськими погонами на плечах. Гетьманці.
– Перевірка документів! Мета поїздки до Києва!
Погляд старшого наряду зразу ж завмер на формі Артема. Його пика просяяла злосливою посмішкою.
– Оце то так! Та це ж запорожець! Чорношличник! Петлюрівець власною персоною! А мені кажуть що нема удачі у житті!
– Полегше на словах, хорунжий, – різко буркнув у відповідь Артем. – Перед тобою старшина, до якого ти мусиш вітатися першим.
Запорожець подав патрульним обидва папери – своє старшинське посвідчення і супроводжувальний лист, отриманий перед від’їздом у штабі корпусу. Другий документ старший наряду перечитав кілька разів.
– От значить як?! – невдоволено спитав він. – Через завдання, значить, їдеш? І що ж то за завдання таке?
– Хорунжий! Не шукай пригод на свою… спину, – відповів Артем. – У Києві на мене чекають. Не прибуду вчасно – шукати почнуть. Завітають до вас. Невже так кортить лізти у велику політику?
Хорунжий мовчки козирнув, повернув Артемові документи і попростував далі. Артем задоволено відкинувся на стінку купе. Внутрішньо він відчув, як з його плечей звалилася шалена вага. Він недарма так зухвало грубіянив цьому гетьманцеві. Його супроводжувальний лист мав чисто рекомендаційну силу, а отже, його міг зняти з потягу будь-який патруль. Треба було вдавати пиху та корчити з себе велике цабе, аби дістатися до цілі без перешкод.
Проте на дівчину його розмова справила незабутнє враження.
– Пане Артеме, я просто вражена вашою сміливістю, – промовила вона здивовано. – Я боялася, що вони уведуть вас з собою. Але з вашим хистом можна, певно, не боятися нікого. Не збагну тільки, що вас несе у гетьманський Київ?
– Не хочеш – а мусиш, – відповів Артем. – Маю завдання командування – треба його виконувати. І це, до речі, ще дрібниці. Головні пригоди у мене почнуться в Києві.
– Не можу навіть уявити, з яким таким завданням вас могли послати до Києва, – зауважила дівчина.
Репліку вставив адвокат:
– Пан сотник правильно поводиться. Якби його не спитав патруль – ми не дізналися б взагалі, що він має якесь завдання. Найкращій захист для нього зараз – непомітність. От якби мене спитали, хто з нас може їхати до Києва з таємним завданням, я подумав би на вас, панно Тетяно.
Дівчина обдарувала адвоката загадковим поглядом і стиха промовила:
– Сподіваюся, ви розумієте, що про це не говорять вголос?
Сяйнула грайлива посмішка, по вухах вдарив веселий сміх. Тетяна остаточно причарувала всіх попутників і до самого Київського вокзалу у вагоні лунали веселі розмови про різні забавні життєві події. Артемові з його окопним досвідом долучитися до них вже не становило клопоту – смішних історій він знав чимало. А про політику, на щастя, більше не згадували.
На вокзалі Артем визвався проводити Тетяну до стоянки візників. Біля неї йому було якось особливо тепло. Він відігнав носильників та взявся сам перенести її валізу та коробки. Маючи намір продовжити знайомство, він дуже хотів довідатися від неї адресу чи номер телефону тої квартири, де вона мала зупинитися. Але здійснитися цим планам не судилося.
Артем встиг лише розмістити на візку Тетянини речі, коли за спиною у нього почувся грізний гук:
– Ваши дакумєнти! Аткуда приєхалі? В какой часті служитє?!
Питання не викликало в Артема подиву. У Києві його мали зустріти, тож він спокійно передав офіцерам з рушницями своє посвідчення. Не мало сенсу критися від гетьманських службовців.
– Сотник Горач, – безтурботно промовив Артем. – Зі штабу Запорізького корпусу.
– Шо? – Заволав офіцер немов різаний. – Пєтлюравєц? Бунтавщік? Здать аружіє!
– Та скільки ж можна мордувати людину?! – обурено вигукнула з візка Тетяна. – Його і так вже перевіряли…
– Дамочка, нє вмєшивайтєсь! – офіцер встав між візником і Артемом. – Рукі назад! Слєдовать за мной!
Наляканий візник клацнув канчуком. Пролітка легко зрушила з місця і полетіла уперед, уносячи миловидну дівчину. За хвилину вона зникла серед будинків.
_______________
Підстаршина – молодший командир (сержант) армії Української Держави.
Російські однострої – крім Запорізької та Сірожупанної дивізій, двох полків сердюків та особистого гетьманського конвою, інші частини війська Української Держави та Державної варти користувалися одностроями російської армії з гетьманськими знаками розрізнення.





***

Коридори будинку військового міністерства на Миколаївській вулиці складалися в якийсь заплутаний лабіринт. Можливо, сердюки* гетьмана свідомо водили Артема переходами, аби трохи познущатися з нього. Їхня вчасна поява на вокзалі врятувала Артема від бійки з патрулем російської офіцерської дружини. Проте на подяку запорожця сердюки відповіли короткими зневажливими відповідями. Для них він був бунтівником і зрадником.
У приймальні Артем мусив чекати, допоки вийшли останні відвідувачі. Аж після цього він потрапив до кабінету. За широким столом сидів сивий чоловік з коротенькою борідкою та хвацько закрученими вусами. Золоті плетені погони генерального бунчужного* прикрашали його рамена. Артем бачив його раніше на парадах. Старшина-запорожець стояв перед гетьманським військовим міністром генералом Олександром Рогозою.
Кілька хвилин міністр перекладав якісь папірці. Потім – обдарував Артема байдужим поглядом.
– Хто ви такий?
– Командир кінної розвідки штабу запорожців сотник Артем Горач.
– Ви хотіли мене бачити? Я до ваших послуг.
– Я перепрошую, – розпочав був Артем. – Але я привіз вісті призначені для його Світлості пана гетьмана Павла Скоропадського…
– …і пан гетьман мусить все покинути і опуститься до спілкування з бунтівниками, – іронічно завершив за нього генерал. – Не сподівайтеся. У пана гетьмана є чимало вірних і відданих старшин, які заслуговують на повагу набагато більше за вас. Тому спілкуватися ви будете зі мною. І ваша подальша доля напряму залежить від результатів нашої розмови. Закарбуйте собі це.
Артем тихо зітхнув. Усе було вірно. Ніякого іншого ставлення тут для нього бути не могло за визначенням.
– Я маю пакет для пана гетьмана, – промовив він з натиском. – Я мушу передати його пану гетьману особисто. Передавати його вам я не збираюся.
– І не треба, – з готовністю відповів генерал. – Скоро сюди завітає пан Полтавець-Остряниця, генеральний писар і особливо довірена особа при гетьмані. Передасте ваш пакет йому. Я сподіваюся, особа пана Полтавця-Остряниці не викличе заперечень з боку старшини-запорожця?
Артем погодився, що не викличе. Пана Полтавця-Остряницю, одного з організаторів Вільного Козацтва, знала вся Україна.
– А зараз я хочу почути, з чим ви до нас приїхали? Від моїх слів залежить, чи увійде пан Полтавець-Остряниця сюди взагалі. Пан генеральний писар – дуже вразлива людина. А навіть я, спілкуючись із вами, ледве стримую бажання розстріляти вас за порушення присяги.
– Ми не порушували присяги, – збурився Артем. – Ми не повставали проти пана гетьмана особисто. Наше обурення викликало чорносотенне оточення гетьмана, яке підштовхувало його до розбудови нової імперії!
Генерал глузливо посміхнувся.
– Ви справді вірите у цю петлюрівську маячню? Пан гетьман ні до чого – все лихо від оточення? Геніально! А мене ви теж записали до чорносотенного оточення?
Артем лише знизав плечима.
– Пане генерале. Я погано знаюся на політиці. Проте я гарно пам’ятаю всі глузування та приниження з боку чиновників та офіцерів-єдинонеділимщиків, починаючи від генерала Бочковського. Було дуже складно переконати себе, що це і є та сама Самостійна Україна, за яку ми проливали кров.
Генерал хлопнув долонею по столу.
– Вас це не виправдовує, – різко промовив він. – Військовим не вільно вчиняти бунт, навіть якщо накази командування їм не подобаються. Дисципліна – стрижень армії. Порядок і послух завжди і всюди!
Артем зрозумів, що перестає контролювати свої слова.
– Так, стрижень, завжди і всюди, – відповів він. – У царській армії вона теж була стрижнем, і де тепер цар? А ви хотіли, аби ми мовчки спостерігали, як незалежну Україну, за яку ми воювали, повільно вливають до оновленої імперії? Звідки нам знати, що це не зрада?
– Слова, самі слова, – відповів генерал. – Питання вищої політики не сотники вирішують. Але гаразд – ми зграя зрадників, які зазіхнули на незалежність рідної неньки-України. Якого ж біса ви до нас тоді приїхали?
 Артем вгамував емоції і спробував говорити якомога спокійніше.
– Мої командири прислали мене, аби повідомити – вони готові на певних умовах припинити ворожнечу і скласти угоду з гетьманською владою. Вони сподіваються на взаємність і порозуміння.
Генерал Рогоза знову глумливо посміхнувся і поглянув на Артема, мов на хлопчака-шкідника.
– Геніально! Просто геніально! – казав генерал. – Панове-запорожці, ви чудові вояки. Але політки із вас – немов батіг із клоччя. Ви ще й гетьмана повалити не встигли – а вже почали заколот проти Петлюри. Скажіть, а як швидко ви плануєте почати інтригувати одне проти одного?
– Нам не до жартів, пане-генерале, – твердо відповів Артем. – Під нашими кордонами посилюються більшовики. Вони збирають сили і впоряджають тили. Вони готуються до військової експансії.
Очі генерала недобре заблищали.
– Догралися?! – спитав він з глузливим спокоєм у голосі. – Дочекалися загрози ззовні під час гармидеру у середині країни?! Скажіть іще, що міністерство вас про те не попереджало! Мені взагалі цікаво, про що ви думали, коли починали цей бунт? Невже гадали, що більшовики ним не скористаються?
– Пане-генерале, – відповів Артем, – я розумію, що глеків побито вже понад міру. Але існують біди значно вагоміші за протистояння республіканців з гетьманцями. Небезпека загрожує усій нашій молодій державі. На нашому кордоні…
Артем коротко розповів генералові все, що робилося по той бік кордону. Він не надто занурювався у подробиці, але й сказаного з верхом вистачало, аби змалювати ту біду, яка нависла над їхньою країною. Генерал вислухав його дуже уважно. Проте побоювань Артема, принаймні зовні, – не поділив.
– …а все, що може їм зараз протистояти – це наш Запорізький корпус, – закінчив Артем.
– Дивізія.
– Її розгорнуто на корпус, – зауважив сотник.
– Ще краще, – відповів генерал. – Я не бачу трагедії у вашій розповіді. Так, більшовики готуються до війни. Але – з такими силами їм України не здобути. Звісно, вони докладуть усіх зусиль. Але для наступу треба трикратної переваги, а вони її не мають. Я можу як завгодно ставитися до Болбочана, але ні за яких умов я не назву його йолопом. Навіть з одним вашим корпусом він вмиє червінців юшкою вже на околицях Харкова.
– То правда, – погодився Артем. – Але корпус не зосереджений в одному місці. Ми ведемо бої водночас з Полтавським корпусом та бандами більшовиків і анархістів, які не визнають ніякої України – ані гетьманської, ані директоріанської. До маразму доходить – ми розганяємо більшовицькі ревкоми, а Директорія їх захищає! Ми просто не здатні зосередити усі сили проти більшовиків.
Генерал вкотре глузливо посміхнувся.
– От і поясніть це Директорії. Доведіть їй, що не можна куматися із більшовиками, бо обдурять, – відповів генерал… і змінився у лиці. Зневажлива мармиза зникла геть. В очах літнього генерала постали біль та безсилля. – Хоча кому й що ви поясните? Винниченко з Шаповалом фактично такі самі більшовики – а саме їм ви подарували владу. Не мала баба клопоту – купила порося. Ох і наробили же ви лиха, запорожці!.. Знали б ви самі, що ви наробили!
Артем стиснув зуби від напруги. Він і сам бачив, у яке пекло їх завело благе прагнення українського національного відродження.
– Пане генерале, я розумію, – промовив Артем. – Наробили ми вже таких справ, що і чортів нудить. Але не пізно ще все виправити. Запорожці пропонують перемир’я. Слово – за гетьманом.
Генерал Рогоза підвівся з-за столу і задумливо пройшовся кабінетом. Біля вікна він зупинився.
– Пане сотнику, а от переконайте мене, – промовив він. – Докажіть мені, що ваша пропозиція – не пастка петлюрівського командування. Чому я маю бути впевнений, що потрапивши до центру Києва, запорожці не захоплять місто?
Артем не відповів. Доказів на руках він не мав.
– Бачите? – зауважив генерал. – Такі переговори, як ви пропонуєте, – тривають місяцями. Протягом них узгоджують все, аж до найдрібніших деталей. Ви ж намагаєтеся вирішити все по-козацьки – наскоком, одним махом. Слово дав – слово взяв. Вчора вчинив заколот проти гетьмана, сьогодні – заколот проти Петлюри. Скажіть, як вам вірити?
Артем не відповів. Він не мав чого відповісти. Коли він входив до цього кабінету, в ньому клекотало бажання достукатися, докричатися, порозумітися. Тепер він бачив – порозумітися було майже неможливо. Для генерала Рогози, для офіцерів гетьманського штабу, для всіх них до останнього сердюка, існували лише республіканці і гетьманці, праві і винні, свої і чужі. Лише командування Запорізького корпусу намагалося кричати, що не було прибічників Винниченка і прибічників Скоропадського – були українці. І що лихо зі східного кордону вже здіймало криваво-червону сокиру над ними всіма.
Його не чули. Його не могли почути, навіть якби схотіли. Прокляттям між ними стояла ворожнеча.
Ад’ютант повідомив про прибуття генерального писаря. В Артема очі рогом полізли. Іван Полтавець-Остряниця немов би зійшов з гравюр часів Хмельницького та Сагайдачного. Шовковий бешмет, кармазинова черкеска, повний набір російських орденів на грудях, хвацько закручені вуса, чупрун на потилиці… Козак Мамай – та й годі.
Настрій старшини-запорожця зіпсувався іще дужче. Перед його очима постали загони червоних, що крокували вулицями Курська – худючі та голодні. Вони хотіли наїстися, і тому жадали сунути до України! І хто мав розповісти про це гетьманові? Лубочний козачок?
Презирливий голос генерального писаря обірвав Артемові роздуми.
– Запорожці! – з гіркотою в голосі промовив генеральний писар. – Запорожці бунтують проти свого гетьмана. Як ви могли?!
– Не треба так, пане генеральний писарю, – мовив до нього сивий генерал Рогоза. – Пан сотник привіз нам дуже обнадійливі новини. Він для нас – вісник порятунку. Серед запорожців стався заколот проти Петлюри.
_______________
Сердюки – вояки гетьманської гвардії.
Генеральний бунчужний – в армії УД звання, що дорівнювало сучасному генерал-полковникові.





***

Двері відкрив низенький дядько з круглою головою, негустим волоссям і вимовою полтавчанина.
– Перепрошую, пане, – мовив Артем. – Чи можу я побачити пана Борщевського?
Круглоголовий зробив великі очі та сказав, що про пана Борщевського він уперше чує. Проте – пообіцяв негайно розпитати своїх квартирантів. Артем збагнув – це був хазяїн будинку. Три квартири він здавав в оренду зйомникам, а сам мешкав у маленькому закутку десь під сходами. Артемові був потрібний хтось інший.
Цей хтось інший – довготелесий пан з короткими вусиками, з’явився на порозі за кілька хвилин.
– То це вам потрібен пан Борщевський?
– Мені.
Довготелесий оглянув його від шапки до чобіт.
– Немає зараз пана Борщевського. До родичів поїхав. У село.
Задоволений Артем рушив вулицею. Відповідь довготелесого означала «зустріч за годину, у трактирі на розі»…

…Першу частину завдання він виконав – пакет передав. Надвечір, після тривалого допиту він вийшов на вулицю вільний та неушкоджений. Навіть зброю йому повернули.
Київ лущав від приїжджих. Квартировласники ломили за житло шалені гроші. Чимало офіцерів вдовольнялися навіть не кімнатою, а кількома стільцями у куточку. Але до цього Артем був готовий. Перед виїздом кілька киян з числа старшин-запорожців надали йому адреси своїх батьків.
Від ранку він приступив до другої частини завдання – треба було встановити контакт з проводом партії хліборобів-демократів. Артем вийшов на вулицю… і зразу ж наткнувся на офіцерський патруль. «Ну от, почалося», – промайнуло в голові. Але скандалу не сталося – офіцери похмуро козирнули і попрямували далі. Так само на Артема відреагувала наступна варта – група німецьких солдат на чолі з фельдфебелем. Артем усе зрозумів і сам посміявся над своїми побоюваннями. Ну справді, а чого патрульні мали до нього чіплятися? На його раменах були старшинські погони. На відміну від більшості повстанців Директорії, запорожці не носили на одностроях червоних бантів та розеток. Зовні він нічим не відрізнявся від старшини-гетьманця.
Адреси, передані паном Міхновським, старшина-розвідник пам’ятав дуже гарно. Але іти по них зразу ж не поспішав. Спершу треба було дещо перевірити, і для цього він заходився тинятися центром міста.
 Ніщо не нагадувало про війну. Вулицями Києва ходили трамваї, у парках сиділи нянечки з діточками, під кудлатими білими кронами прогулювалися панночки з молодими паничами. На вулицях було чути українську мову. Гетьманський Київ від республіканського Харкова відрізняли хіба що тільки офіцерські патрулі.
Артем вийшов на вулицю Олександрівську. Його серце стислося від хвилювань – рік тому він гинув на цій бруківці. Вибухи, кулеметні черги та крики поранених самі собою залунали у вухах. Погляд упав на кущастий каштан, з-за якого тоді він відстрілювався від червоних…
– Хлопці! На багнети! Сла-а-ава! – відлунювало від стін.
Артем крокував вздовж тротуару. Картини бою річної давнини поставали перед очима у своїй потворній красі. На Софійській вулиці йому під горло підкотив клубок – він побачив хвіртку, біля якої кулі зрізали Павлуся Бондаренка – його товариша по окопах з 16-го року. А на розі стрекотав їхній кулемет.
– Пане штабс-ротмістр! Набої – все. Відступати тре! – горлав йому унтер зі шрамом на щоці.
До землі вогнем їх притиснули на Софійській площі, біля готелю «Київська Русь». Тоді він гадав – це кінець. Та на іншому боці площі на багнети піднялася чота стрільців-галичан…
Артем низько поклонився цьому місцю… І несподівано – побачив. Тип виглядав мов звичайнісінький двірник – бараняча шапка, кожух та кущасті вуса. Але саме їх Артем бачив на Царській площі півгодини тому. Старшина рушив уперед – до Оперного театру. Кожух і шапка – за ним. Посеред вулиці Артем несподівано зупинився і сунув «двірникові» назустріч. «Кожух і шапка» миттю обернулися до афіш і цим видали себе з головою. Уперше в житті Артем бачив двірника, який цікавився постановкою «Лоенгріна» з Марією Тессейр та Михайлом Донцем у головних ролях!
 Стало очевидно – йому повісили хвоста. Філерів могло бути кілька. Але такий варіант подій він передбачив.

У трактирі було тепло та трохи накурено. Атмосфера навіювала нудоту. Патефон на стойці грав усе що потрапляло під руку трактирникові, від «Янки Дудл денді» до «Мінутачкі» Вертинського. Артем сидів всередині зали, подалі від вікна, біля якого постійно товкся «Кожух і шапка».
Запорожець неспішно сьорбав пиво і переглядав газети. Видання гетьманської столиці залишали по собі гіркі враження. Навіть україномовні часописи від серця лаяли «петлюрівських радикалів», вихваляли «гвардію графа Келлера» та продовжували наполягати на необхідності створення федерації з білою Росією. Натомість відверто проросійські видання ремствували, що російськомовні кияни уникають призову до добровольчих частин і виказують повну байдужість до «общєрускава дєла». Преса покладала надії виключно на війська Антанти, які за її твердженнями, вже десантувалися в Одесі, Миколаєві та у Криму. Очевидно – у Києві на щось сподівалися, але були ті сподівання аж надто хиткими й непевними.
Артем покинув газети. Після відвідування військового міністерства він відчував себе розбитим та спустошеним. Та й не тут йому кортіло бути тої миті. На думку спливли великі карі очі, чорні брови та соковиті губи. Де-то вона тепер? Чим зайнята? Чи побачаться вони знову? Дика туга притиснула йому серце. Лише кілька годин він спілкувався з Тетяною, а тепер – ніяк не міг її забути. Він ладен був покинути все і ринути на пошуки. Та от лишенько – знайти у Києві приїжджу дівчину було трохи простіше, ніж помітити швецьку голку у вагоні фуражного сіна.
– Па-а-ане! Ви наче сумуєте? – звернувся до нього гладкий щокатий чоловік, з вусами немов у кота.
– Не сумую, – буркнув Артем. Він не любив таких несподіваних вторгнень. – Я компанії не потребую.
– Та що ви кажете, пане-старшино! – зареготав пан з котячими вусами. – Ви навіть не згодитеся зі мною випити?
Артем відчув несамовите бажання встати і допомогти цьому щокатому піти геть. Але той не вгамовувався.
– Не можете ви мені відмовити, пане, – розсміявся щокатий. – Ви знаєте яка радість у мене? Син сьогодні народився.
Артем завмер. Щокатий сказав умовну фразу. Це був зв’язковий.
Старшина-запорожець вмить змінив гнів на милість. Він згодився, що не випити за новонародженого – страшний гріх. Трактирник подав смажене м'ясо, тушковану картоплю, квашені огірки та штоф з горілкою. Чоловіки промовили тост за щасливу матусю і випили «по-першій».
Під закуску щокатий мовив цілком тверезим голосом:
– Отже, за вами хвіст?
– Пасеться за вікном, – відповів Артем. – Висококультурний філер. Цікавиться Вагнером і зірками опери. Щоправда зовні – типовий двірник.
Щокатий хитро посміхнувся.
– Халтурить «освідомка», – зауважив він. – Усіх розумних забрали з петлюрівцями воювати, а у філерах самі лантухи лишилися. Ну то й добре – нам легше.
Після секундної паузи щокатий продовжив:
– Сергій Михайловій передавав вам низький уклін. Він дуже радий, що вам пощастило добратися до нас без пригод. Сергія Михайловича також дуже цікавить, чи гарно почуваються Володимир Михайлович та Микола Іванович?
– Микола Іванович почувається гарно і шле вам низький уклін, – відповів запорожець. – Радий був би вам щось сказати і про Володимира Михайловича, але, на жаль, я не відаю хто це такий.
Артем і справді не відав, хто то був. Він обмежився привітом від Миколи Міхновського.





***

Старшини зібралися у салон-вагоні командувача протягом півгодини. Останніми увійшли командир Запорізького корпусу полковник Сільванський та його начальник штабу В’ячеслав Парфенів –лисіючий сивий старшина у пенсне, схожий на суворого університетського професора. Військовий старшина Гейденрайх представив йому Миколу Міхновського.
Зустріч була позаплановою – командувач мав повідомити щось нагальне. Зібралися всі. Полковник Болбочан оглянув присутніх, витримав паузу і промовив:
– Панове старшини. Сьогодні я мав телеграфну розмову з Білою Церквою. Новини такі. Головний отаман відкинув усі наші побоювання щодо більшовиків. Він повідомив нам, що з червоними укладено угоду і вони ладні її чітко дотримуватися. Нам поставлено додаткову задачу. Частиною своїх сил ми мусимо негайно зайняти увесь Донбас та оволодіти Кримом. Нам наказано встановити контакт з Добровольчою армією генерала Денікіна.
У старшин повитягувалися обличчя та повідвисали щелепи. Дивною виглядала ситуація, коли на прохання про допомогу відповідали наказом взяти на себе іще більше роботи.
– Панове старшини, – мовив командувач. – Я чудово розумію ваші почуття. Але зараз не час для емоцій. Я хочу почути ваші зважені думки.
– Зважена думка може бути тільки одна, – гарячково випалив полковник Сільванський. – В оточенні Головного Отамана хтось упевнено з’їхав з глузду. Який наступ на Крим? Якими силами? Республіканська дивізія веде бої з гетьманцями під Миргородом і Ромоданом. І якби це був тільки наш єдиний фронт! Буквально вчора у корпусу зник зв'язок з Катеринославом. З’ясувалося – Лозову захопили бандити Махна. Проти них ми змогли спрямувати лише кінну сотню з Павлограду та учбовий курінь. Махно відкинутий до Синельникового, але ще не розбитий. Правда, весело? А крім нього, по наших тилах гуляють Чередняк, Сахаров, Матяш та Ковтун з Шинкарем. Ми мусимо обороняти мости, склади та комунікації. Козаки й старшини швидко втомлюються, а міняти їх...
Полковник Сільванський безнадійно махнув рукою. Слово зразу ж перехопив Богдан Гейденрайх, начальник штабу Лівобережної групи.
– Я цілком згодні з висновками пана командувача корпусом, – промовив він флегматично як завжди. – На інших ділянках фронту ситуація нє лєпєй. Катеринославський кіш отамана Гулого б’ється з бандами Махна. На Чернігівщині гетьманці пробоваюць прорватися в оточений Київ. Їм ставяць опор Сірожупанна дивізія полковника Палія та повстанські загони отаманів Ангела і Тимченка. Все нагадує листковий пиріг. В Бахмачі та Ромнах – Палій, на Сумщині – Ангел, у Конотопі та Шостці – Тимченко, у Глухові – гетьманці. На північ від них – колумни гетьманців. А ще на північ – більшовики. Все у бою – відзіляць нікого.
– А з новостворених частин? – спитав командувач.
– Нема дзє, – відповів начштабу групи. – Прийом добровольців ми вже мусили обмежити. Запорізький корпус весь замєнілся на учбову частину. Сотнями у нас командують билі прапорщики та фельдфебелі. Стара Запорізька дивізія просто не здольна дати таку кількість старшин та підстаршин.
– Рабочіє Харькова і Данбаса сабралі валантьорав, – втрутився в розмову полковник Парфенів. – Двє с палавінай тисячі на Данбасє і 800 штиков в Харькавє. Ми билі винуждєни аставіть іх в качєствє рабочіх дружин. Далі ім аружиє і нескалькіх падсташин для абучєнія. На большеє ми нєспасобни. Можем іскрєннє поблагадаріть Дірєкторію. Слухи о расстрєлах афіцерав пад Києвам атварачивают ат нас кадри старай царскай арміі. Афіцери баяцца іті к нам на службу.
Військовий старшина Гейденрайх схвально кивнув.
– Самі відзєтє, пане командувачу, – мовив він. – Для будь-яких операцій нам просто бракує людей.
Командувач гірко посміхнувся і заговорив до старшин дещо саркастично.
– Ну то що ж! Якщо інших думок немає, мусимо так і відповісти. Раді, мовляв, виконати завдання командування, та обставини проти нас. Правильно я розумію?
– І не забудьте додати детальний опис ситуації на кордоні, – додав полковник Сільванський. – Особливо – про заходи більшовиків з підготовки до війни проти нас.
– Директорія стверджує, що проти нас немає ніяких частин Червоної армії, – зауважив полковник Болбочан. – Вони наголошують, що в нейтральній зоні між нами та ленінцями зібралися залишки Червоної гвардії з Сумщини та Чернігівщини, які пішли до Росії у квітні та після селянських повстань проти гетьмана.
– Запросіть цих мудрил до нас у гості, – спалахнув командувач Запорізьким корпусом. – Ми їм покажемо латишів, угорців, китайців, осетин. Я раніше не відав, що ці нації проживають на Чернігівщині та Слобожанщині.
– Развєдка даносіт а палках із рабочіх Маскви і Пєтраграда, а брігадє, састаящєй із казанскіх татар, – додав полковник Парфенів. – Єслі ета нє падгатовка к вайнє – я нє знаю тагда, что такоє падгатовка.
– А якщо й це не переконає Головного Отамана, ми можемо навести приклади справжніх боїв, – додав командувач корпусу.
– Боїв? – здивовано запитав Микола Міхновський.
– Боїв-боїв, – переконливо закивав полковник Сільванський. – Не знаю, що там собі думає Директорія, а у нас тут війна іде.
Військовий старшина Гейденрайх замислено промовив:
– Мене давно нєпокоїть поводження більшовиків на Чернігівщині. Вони викидають з сіл та міст гетьманців і здобуваюць їх самі. А це – наші землі!.. Що на ділянці запорожців?
Полковник Парфенів став показувати на мапі.
– Участак ат Сум да Бєлгарада прікриваєт Харькавскій Слабадской кош атамана Кобзи, – пояснював він. – Дальше на юг тянуцца пазіциі Старай Запарожскай дівізії. Полк імєні Дарашенка абараняєт участак у Бєлгарада. Полк імєні Кармалюка удєрживаєт Валчанск. Полк імені Хмєльницкава – на пазіциях у Купянска. Трєтій Гайдамацкій полк сотніка Волаха – на Данбасє. Сьола і мєстєчкі нам кантраліравать нєкєм.
– Позавчора червоні зібрали у Вовчанська трикратну перевагу і взяли місто, – додав командувач корпусу. – Відповідний вогонь наші козаки не відкривали, бо Директорія заборонила. Те саме сталося у Куп’янську. Богданівці – бійці набагато сильніші за кармалюківців. Але міста вони не відстояли. І не тільки через наказ не відкривати вогонь. За кілька годин до атаки полк був частково роззброєний німецьким гарнізоном. З Харкова німці виставили нас іще раніше. Полк ледве не відступив до Полтави, але на щастя – командир зв’язався зі штабом дивізії. Ми заявили більшовикам і німцям свій протест, і наразі Вовчанськ та Куп’янськ знову наші. Як вам ситуація, панове? Правда, весело?
– Якщо ми вже про це заговорили, – зауважив начальнику штабу групи, – я прошу всіх звернути увагу на поведінку німців. Угоди з гетьманом і з Антантою – цілком зрозумялі. А як зрозумєць історію з богдановцями?
– Очєнь проста, – відповів полковник Парфенів. – Гєрманци вєдут с бальшєвікамі переговори а взаімадєйствіі. Нємєцкіє ешелони, вазвращающієся с Украіни, в Польше масава грабят мєстниє власті. Нємци желают ізбєжать етава, а бальшевікі абєщают ім виєзд чєрєз сваю тєріторію. Нам нужни сваі пєрєгавори с нємєцкім камандаванієм.
– Отака обстановка у нас, пане командувачу, – підсумував полковник Сільванський. – Вважаю, Директорії необхідно детально роз’яснити всю серйозність нашого становища. Бо якщо, не дай Боже, більшовики розпочнуть наступ – я не знаю, ким боронитися.
Полковник Болбочан сидів похмурий, мов дідько під церквою. Йому аж явно не пасувала роль посередника між Директорією та старшинами власного штабу. Тон його голосу зразу нагадав усім, хто тут був командувачем групи, а хто – ні.
– Якщо ви розповіли про біду, доречно було б запропонувати вирішення, – зауважив він. – Панове старшини. Я чекаю від вас на пропозиції. Що мені доповісти Директорії? Що нам потрібно, аби відбити більшовицьку навалу?
– Можна? – зразу ж визвався полковник Сільванський. – Почати треба з наведення порядку у власних лавах. У нас є такий Гайдамацький полк, який на забезпеченні стоїть у мене, але поводиться так, наче він окрема військова формація. Сотник Волох не вважає за потрібне інформувати штаб про свої плани. В той самий час він повідомляє нам про бої з Добровольчою армією, про які нічого не відає ані агентурна розвідка, ані біженці. Правда, весело? Цей новоявлений Гонта мені вже кісткою поперек горла стоїть. Я гадаю, час класти край цій вольниці.
Полковник Болбочан скривився, мов від гнилої риби.
– Миколо Михайловичу, умієте ви ставити бридкі питання, – відповів командувач. – Ви знаєте, Волох – один з творців Гайдамацького коша і товариш Петлюри по київських боях. Зняти його буде дуже не просто. Тому я пропоную вам згадати про іншу обставину. Нам невдовзі судиться воювати, а гайдамаки у бою по хоробрості не мають рівних. Моя думка непохитна – типам на кшталт Волоха в армії не місце. Але він – любимий ватажок гайдамаків.
– То що, терпіти його вибрики?
– Ви маєте, ким замінити Волоха так, аби не впала боєздатність Гайдамацького полку?
Полковник Сільванський скептично скривив губи. Він явно хотів сказати щось різке. Та суперечку урвав спокійний голос військового старшини Гейденрайха.
– Пропозиції пшесті. Треба якомога швидше ліквідувати внутрішній фронт, – промовив він. – Треба кинути всю наявну кінноту та кінну артилерію проти анархічних і червоних банд. Треба розгортати до повних штатів 7-й корпус гетьманської армії. Для цього потшебна зброя. Наявні запаси ми вже викошисталі для розгортання Запорізького корпусу та Слобідського кошу. Треба перекидати максимум наявного в державі війська на наші терени. Треба формоваць кадри корпусного та армійського командування, організоваць зв'язок та взаємодію.
– Зброю ми отримаємо, – сказав полковник Болбочан, відірвавшись від зошита. Він ретельно записував все запропоноване начальником штабу. – Головний Отаман мені обіцяв. Технічні засоби ми теж здобудемо. Стосовно перегрупування сил, нам треба дочекатися кінця громадянського конфлікту.
– У мене ще одне зауваження, – підняв руку полковник Сільванський. – Мені не до кінця зрозуміло, хто у нас на місцях здійснює владу: комісари Директорії, більшовицькі ревкоми чи отамани повстанців? Я гадаю, в цьому перелікові забагато зайвих. Враховуючи ситуацію, у прикордонних волостях потрібно вводити режим диктатури з підпорядкуванням всієї влади військовому командуванню. І робити це треба вже вчора.
Полковник Болбочан поклав на стіл олівець.
– Я обов’язково передам усі ваші побажання у Головний штаб, – мовив він. – Але хочу, аби всі ви знали – Директорія закликає нас не драматизувати ситуацію. Головний Отаман мене запевнив, що нас готова підтримати Антанта. Гадаю, вона вже має з Країнами Згоди якісь домовленості. Пане Міхновський – це питання для вас. Що ви про це знаєте?
Микола Міхновський виглядав так, наче йому зі слів численних свідків повідомили про друге пришестя Христа.
– Я вперше чую про будь-які переговори з Антантою, – промовив лідер хліборобів. – Переговори вела гетьманська адміністрація, але просувалися вони украй важко. Від голови УТА пана Донцова я чув, наче французи вимагали від гетьмана створення федерації з Росією. А тут Директорія говорить що в них все прегарно?! Не знаю... Хіба що вони вели переговори задовго до повстання!
– Але ж не можуть вони настільки зухвало брехати? – спитав командувач.
– Та не знаю я, що вам відповісти, – відповів Міхновський. – Директорія хвалиться пречудовими стосунками з більшовиками і водночас говорить про угоду з Антантою. Та це на голову не налазить! Антанта підтримує добровольців Денікіна! Антанта і більшовики – запеклі вороги! Якщо угода справді існує і Антанта готова замінити німецькі війська своїми – тоді спокій Директорії цілком зрозумілий. Але якщо ні – Винниченко з Петлюрою просто з глузду з’їхали.
Полковник Болбочан хлопнув по столу долонею.
– Ні, такими речами не жартують!





***

Артем побачив. Заціпенів. Ноги рвонули його уперед. Звиклий до таких ривків, він вирівняв дихання. На щастя, шаблю він залишив вдома.
Трамвай зрушив з місця за якихось п’ять сажнів від нього. Усі сили – в ноги. Не міг він помилитися. Ця фігура. Цей стрункий стан. Цей капелюшок. Він зробив кілька потужних стрибків і заскочив на підніжку. Руки вчепились в поручні і витягли його у вагон. Очами він нишпорив по рядах сидінь. У цей трамвай щойно сіла вона.
Біля Артема зарепетував кондуктор:
– Що, жити набридло?! Погони заслужив, а дурню з голови не вивітрило!
Артем витяг з кишені гетьманського карбованця і сунув кондукторові в руку. Його груди гули, мов ковальський міх. Він рушив уздовж сидінь і побачив її.
Тетяна знаходилася у передній частині вагону. Вона з цікавістю поглядала у вікно. Артем присів поруч. Вона різко повернулася до нього і завмерла.
– Це ви?
– Це я.
Він почувався радісно і незручно водночас. Він так хотів її зустріти, що там нагорі, серед хмар, певно, хтось вирішив зробити для нього маленький подаруночок. Проте яким він до неї прибіг? Захеканий, рум’яний та розхристаний. Шапка набакир – в очах вогонь.
Дівчина сиділа здивована та розгублена водночас. Треба було щось сказати.
– Ми надто стрімко з вами розлучилися, – промовив він. – А я сподівався поспілкуватися ще.
– І завжди ви робите тільки те, що хочете? – поцікавилася дівчина.
– Ні, – грайливо вдав серйозність старшина. – Інколи я роблю ще й те, чого хочете ви. От скажіть мені зникнути під три чорти!
Тетяна посміхнулася. Охайна та причепурена – вона виглядала дивовижно. Кокетливий капелюшок та темне пальто дуже пасували до її чорного хвилястого волосся.
– Це було б украй неввічливо, – відповіла дівчина. – Я не можу просто так вас прогнати. Ви в потязі своїм життям ризикували.
– Тоді нам є про що побалакати, – промовив він. – Наприклад, я маю абсолютно вільний день. І як справжньому лицареві, мені лічило би присвятити його тендітній панні. Якщо вона не проти, зрозуміло.
Слова Артема її дещо засмутили.
– Пане старшино, хочу вам сказати, що ви дуже стрімкий і нахабний парубок. Ми тільки-но зустрілися, а ви вже пропонуєте мені свою компанію на весь день. Ви завжди, не замислюючись, берете штурмом те, що бачите?
– Це професійне, – відповів Артем. – Я – розвідник. То чи прийме тендітна панна цілу днину з рук шляхетного лицаря?
Тетяна грайливо примружила очі і обдарувала його чарівливою посмішкою.
– Прийме, пане шляхетний лицарю, прийме. Навіть не сумнівайтеся, – відповіла вона. – Я із задоволенням скористаюся вашою пропозицією. Тендітна панна має безліч роботи, яку вона з радістю перекладе на ваші суворі плечі. Якщо ви не проти, зрозуміло…
Артем, природно, виявився не проти. Довелося йому вирушати разом із Тетяною туди, куди, власне, вона й прямувала – по магазинах. Тетяні треба було здійснити грандіозне турне по крамницях модного одягу. Якоїсь миті від численних спідниць, мережив, жакетів та капелюшків, в Артема замерехтіло в очах. Панна Тетяна гуляла, мов пірат у захопленому місті. Дівчина заходила до торгівельної лавки, перебирала увесь товар, доводила питаннями до сказу продавців та служниць і в підсумку купляла якусь дрібницю і прямувала далі. В майстерні корсетів вона торгувалася так довго, що літній хазяїн був готовий їй відмовити. Та, поглянувши на однострій Артема, він зітхнув і пообіцяв впоратися за кілька днів.
Над містом спускалися сутінки. Тетяна – легка й тендітна, з маленькою сумочкою у руці, та Артем – весь обвішаний сумками, коробками та кошиками, наблизилися до двохповерхового будинку неподалік від Народного театру. Дівчина зупинилася біля дверей.
– От ми й пришли. Тут живе моя тітонька. Ну як, пане шляхетний лицарю, до вподоби вам вечір із чарівною панною?
– Ніколи такого не мав, – абсолютно чесно відповів Артем.
Вона опустила зчеплені руки та сором’язливо поглянула з під капелюшка.
– Доведеться вас нагородити за ваші терпіння та галантність. Пане Артеме, я запрошую вас на чай.
Тетяна мешкала на другому поверсі. Вузенькими сходами вони піднялися нагору серед повної тиші. Дівчина зразу ж провела його до своєї кімнати – вона не хотіла показувати старшині все помешкання. Артем роздивився навколо. Вікна були завішані барвистими китайськими шторами з малюнками якихось пташок та очеретів. Посеред кімнати стояв журнальний столик на кривих ніжках. Під стінкою примостився старий шкіряний диван. Поруч з диваном містилася шафа з книжками. Артем придивився до корінців. На полицях стояли російська класика та українська художня література – проза і збірки віршів. Більшу частину шафи займали технічні довідники та підручники залізничного напрямку. Переважно – англійською та німецькою мовами.
Скрипнули двері. Увійшла Тетяна з підносом у руках.
– Тітонька вже спить і до нас не приєднається, – промовила вона, накриваючи на стіл. – Так що почаюємо самі.
Вона перевдягалася і тепер виглядала по-домашньому тепло. Світла сукня з мереживними манжетами, клітчастий комірець, зв’язаний вузлом, як у моряка – модний фасон окреслив груди та талію. Хвилясте волосся Тетяна розпустила і перетягнула шнурком. Вона присіла на край дивана та взяла чашку.
– Я бачила, ви книжки розглядали? – спитала Тетяна. – Їх збирав мій дядечко. Він був інженером-залізничником. Працював у київському депо. Рік тому… його заарештувала червона ЧеКа. Його розстріляли, коли більшовики тікали з Києва. Відтоді тітонька постійно хворіє.
Голос Тетяни змінився. Тепер вона була стурбована та задумлива.
– Ви, певно, не знайомі з владою червоних?
– Тільки через кулеметний приціл, – відповів Артем.
– Такого зразу не забудеш, – промовила дівчина. – У Харкові було все те саме, що й тут, але довше. Обшуки, арешти, стрілянина. Розстріляли батьків двох моїх подруг – бо були власниками майстерень. Сусіда-полковника забили до смерті. Свою матінку я встигла вивезти до села. У магазині зі мною залишилося двоє дівчат. Ми сховали весь товар під підлогами і торгували тихцем, уночі. Час від часу до мене, як до буржуйки, ввалювались з обшуком. Тікала, ховалася, ночувала у подруг. Пане Артеме, ви уявляєте, як я перестрибую сусідські паркани?
Він посміхнувся. А вона поставила чашку на стіл і стомлено відкинулася на спинку дивану.
– А потім прийшли ви, – мовила вона. – Ми думали – кінець нашим бідам. Будемо робити свою країну ще більш заможною і щасливою. А за вашими спинами до Харкова повернулися «єдинонеділимщики». На словах – Українська Держава. На ділі – та сама Російська Імперія. Знову українець став удома, мов у гостях. Чому так? Чому ми не можемо просто жити на своїй землі?
Артем гірко посміхнувся. Він допив чай і також поставив чашку на підніс. Тетяна зразу ж заходилася її знову наповнювати.
– Право жити у своїй державі треба заслужити. Панно Тетяно, ви як власниця магазину дуже радієте появі конкурента? Скільки йому треба докласти сил, аби ви змирилися з його існуванням?
Тетяна поглянула на нього з інтересом.
– Ви натякаєте?
– Саме так. Ми маємо натовпи людей, які ніколи не бажали ніякої України. Які не хочуть її. Вони розуміють, що як би там не було у майбутньому, але Україна – безперечний конкурент Росії. Їх це лякає.
Тетяна здивовано покачала головою.
– Вперше зустрічаю офіцера, який би знався на комерції. Звідки така обізнаність?
Артем взяв чашку і пригубив пахучої рідини.
– Моя мати – власниця кравецької майстерні, – відповів Артем. – У дитинстві, в Катеринославі, щоразу, коли мені були потрібні гроші, мама пропонувала мені пришити десяток ґудзиків. Пізніше – зробити викройки. Ще пізніше – збігати до клієнтів, занести замовлення, або привітати їх з днем народження.
– Дуже цікаво, а хто ж тоді ваш батько? Військовий?
– Ні, – відповів Артем. – Він – учитель. Викладав фізику в одній із гімназій Катеринослава. У вільний час – вів гурток української мови та поетики. І ще – допомагав у справах матері.
– Яка цікава у вас родина! – зауважила Тетяна. – А як же ви стали старшиною?
– Мене мобілізували до армії після гімназії, – відповів він. – Опинився у Київській школі прапорщиків. А у 15-му році, після невдач на фронтах, з офіцерами було просто лихо. Я потрапив у кавалерійський полк до команди розвідників. Був вістовим, потім – командиром взводу. Мій дідусь мав хазяйство, розводив коней. У сідлі я сиджу від самого дитинства. У 17-му – дослужився до командира роти. Далі – революція.
Вона сиділа на дивані напівлежачи. Її хвилясте волосся зливалося з тінню від шафи. У неяскравому світлі електричної лампи, дівчина нагадувала Артему задумливу зосереджену кішку.
– Я рятую матінку у селі та керую магазином. Ви – біля смерті, у погонах. Світ наче сказився. Ламаються долі. Руйнуються родини. Розсипається життя людей. Чому так?
Він посміхнувся. Тетяна була невиправною патріоткою. Її знову тягло говорити з ним про недоліки будови світу. Така розмова, безперечно, привела би їх до обговорення політичної ситуації всередині країни. Але після дискусії у військовому міністерстві просторікувати про політику Артемові не хотілося аж ніяк.
З окопною простотою старшина відповів:
– Такі питання – не до мене. Я про це забороняю собі думати.
– Чому?
– Думати про всесвіт – значить сумніватися. А на війні тих, хто сумнівається, – убивають першими.
В її мовчазному погляді відчувалося питання. Вона хотіла, аби він пояснив.
– Коли ти переконаний у своїй правоті, на фронті для тебе все просто. Все має своє пояснення. Але варто почати сумніватися – і все. Починаєш робити помилки – а смерть фори не дає. Тому я завжди собі все детально розтлумачую. На фронті я воював за батьківщину. А батьківщина для мене одна – Україна. Для мене нічого не помінялося.
– Але ж не можна зовсім відсторонитися від подій у країні? – зауважила Тетяна. – Треба ж розібратися, що робиться правильно, що ні?
– Розбиратися мусять політики, – відповів Артем. – А я не політик, і розбиратися люблю у тому, на що особисто я можу вплинути. Я – старшина. Я служу. Я виконую накази. Мені досить проблем з організацією ведення розвідки. Де і чого я маю розвідувати – вирішують за мене. І це правильно. Кожному цвіркунові – свій закуток.
Тетяна знову всілася на край дивана та склала руки на колінах.
– Цікаво, – мовила вона. – Не з усім я згодна. Але зрештою, кожен має право на власну думку. Ви не спізнитеся на трамвай, пане Артеме?
Артем збагнув. Це був натяк. Час забиратися.
– Артеме, – поправив він. – Просто Артем.
– Гаразд, – посміхнулася вона. – Тоді й ви називайте мене просто Тетяною. Тетянкою, Тянкою, Танею. Як вам більше до вподоби.
У прихожій він вдягнув шинель та підперезався ременями. Несподівано в голові промайнула шалена думка.
– Таню, запитаю тебе не як гарну дівчину, а як палку патріотку. Ця квартира має ще другий вихід?
– Так, чорний хід – на першому поверсі позаду від сходів.
– Не годиться, – покачав головою Артем. – Помітять сусіди.
Тетяна замислилася.
– Тоді можна через вікно у моїй кімнаті. Через нього ви потрапите на дах сусідського сараю. А вже звідти…
– Для розвідника то цяцянки, – задоволено мовив Артем. – Чудово! Тоді давай так. Завтра о шостій я завітаю до тебе в гості. Вийду через вікно. А за кілька годин – повернуся чорним ходом.
Тетяна поглянула на нього, мов на дивака.
– Тобто я мушу сидіти вдома і вдавати, що приймаю тебе у гостях? Артеме, а можу я дізнатися, у що ти мене вплутуєш?
– От саме тому я звертаюся до тебе як до палкої патріотки, – відповів Артем. – Подробиць пояснити тобі я не можу.
– Це пов’язано з твоїм завданням?
Артем кивнув у відповідь.




***

«Чому, ну от чому гарних тендітних дівчат так тягне у політику?!»
Артем прямував до свого помешкання зі змішаними почуттями. Він скажено радів з того, що так несподівано її зустрів. Він був на сьомому небі від усвідомлення того, що тепер спілкуватися з нею міг щовечора. Він вже смакував у думках тою миттю, коли назавтра побачить її знову. Побачить, і…
І не дай Боже, вона знову заговорить про політику. «Чорт би вас взяв усіх з вашим патріотизмом та з вашим вболіванням за рідну землю. Знали б ви, які бойовища точаться за неї насправді!» – подумав Артем.
Дорогою він зустрічав групи військових. Для міста, оточеного ворогом, це було цілком природно. Артем не звертав на них уваги, і так само байдуже спробував обминути групу старшин, що тупцювала біля його буднику. Та несподівано його оточили. «Пастка!» – запізно збагнув старшина.
– Сотник Горач? – звернулися до нього. – Ми з Освідомчого відділу Державної варти. Ви підете з нами. Віддайте зброю.
Наган на поясі… Кинджал у піхвах… Чималий досвід рукопашних бійок за плечима… І перспектива забратися з міста геть цієї ж ночі…
Артем скорився наказові.

У кабінеті слідчого було добряче накурено. Сам слідчий – лисіючий вусатий чоловік у мундирі без погон – нагадав Артемові суворого але справедливого учителя фізики в гімназії. Погляд примружених карих очей слідчого підтвердив побоювання старшини – перед ним сиділа людина дуже кмітлива та хитра.
– Сотник Артем Горач, – на розпів промовив слідчий. – Командир кінних розвідників при штабі Запорізького корпусу. Так. Герой війни. Орденоносець. Учасник оборони Києва рік тому. Ого! Ветеран походу проти більшовиків на Харків і Крим. Після замирення – безперервно на фронті в складі 2-го Республіканського пішого полку. Учасник боїв з більшовицькими бандами на кордоні. Я нічого не забув?
– Нічого, – відповів Артем. – Свою автобіографію вчора у комендатурі надиктував я сам. Поясніть мені краще – за що мене затримали?
Слідчий зразу ж розплився в посмішці.
– Аби затримати бунтівника, Державній варті привід не потрібен.
Відповідь не віщувала Артемові нічого гарного. Його статус був аж надто хитким та непевним. Номери в підвалі «освідомки» йому могли надати вже через те, що генерал Рогоза або хтось інший в гетьманській адміністрації просто змінив до нього своє ставлення.
А слідчий задав йому наступне питання:
– Пане сотнику, – промовив слідчий. – Вчора ви тут у Києві мали зустріч з антидержавним підпіллям. Я хотів би знати, що то за люди і де ви з ними зустрічалися?
Здивований Артем витріщив очі. Він не міг збагнути, про що його питали. Він старанно перебирав пам’яті останні події. Але замість підпілля згадувалася тільки зустріч з Тетяною.
– Це ви так справу фабрикуєте чи просто перепилися? – спитав старшина у слідчого. – Я знати не знаю ні про яке підпілля.
Слідчий посміхнувся і грайливо погрозив Артему пальцем.
– Ай-яй-яй! Негарно брехати! Пане сотнику, ми про кожен ваш крок знаємо. Наші агенти бачили як ви тинялися біля будинку пана Сергія Шемета, одного з лідерів партії хліборобів-демократів. Далі у трактирі до вас підсів чоловік, якого наші філери опізнали як учасника кількох хліборобських зборів. А сьогодні ви несподівано відірвалися від стеження і на півдня зникли з-під нашої уваги. А тепер переконайте мене. Доведіть, що всі ці події були не пов’язані між собою.
Артем враз усе зрозумів. Збіг обставин був вартий детективної повісті. Новина, що він відірвався від філерів, бо побачив Тетяну, підняла на вуха усю «освідомку». Старшини політичної поліції подумали про найбільш очевидне – що Артем побіг на зустріч зі своїми агентами всередині міста. Тобто – його заарештували за те, що він і справді збирався робити, але дниною пізніше і в зовсім інший спосіб. Від усвідомлення цього Артем не зміг стриматися і голосно зареготав.
А слідчий поглядав на нього спокійно до байдужості.
– І довго ви ще будете дурня клеїти, пане сотнику? – спитав він. – Чи ви хочете сказати мені, що побігли за трамваєм через бажання зайнятися спортом?
– Звісно ні, – відповів Артем. – Я стрибнув у трамвай, бо побачив, як туди сідала одна молода особа. Ми їхали разом до Києва, і я дуже хотів зустрітися з нею.
Він коротко розповів усе. Про напад банди. Про знайомство з дівчиною. Про сутичку з офіцерами на вокзалі. Слідчий уважно його вислухав і взяв ручку з чорнильниці.
– Ім’я? Адреса?
Артем відчув, як у ньому закипіла лють.
– Ви що, гадаєте, я направлю до порядної дівчини шпиків з вашого департаменту?
Слідчий кивнув спокійно, мов годиться.
– Направите. Де ви дінетеся? Аби вас розстріляти, підстав у нас більш ніж достатньо. Врятувати вас може тільки одне – якщо панна, з якою ви нібито провели вечір, підтвердить ваші слова. Докажете, що тішилися з дівчиною, а не плели політичних інтриг – вважайте, вам пощастило. То як? Що скажете?
Артем все зрозумів. Запертися – означало зламати всі плани. Бог з нею, з Тетяною, – але на ньому висіло завдання командування. Він не міг собі дозволити опинитися за ґратами.
– Ваша воля. Пишіть, – відповів він. – Тетяна Журба. Мешкає біля Народного театру…
Слідчий записав адресу і зняв слухавку телефону.
– Комутатор? Василенка мені. Ніч добра! Терентію Петровичу, мені тут дещо перевірити треба. Зайшли-но козачків за адресою…
Коли розмову було закінчено, слідчий обдарував Артема поглядом, сповненим глузливої поблажливості.
– Моліться, аби юна панна не зреклася своїх слів. І до речі, а як бути з вашим товаришем по чарці з трактиру?
– Та він п’янючий був, мов чіп!..

…За кілька годин його привели до слідчого знову. З речами. Тепер на столі парував чай та були розставлені тарілки з бутербродами.
– Не марнуєте ви часу, пане сотнику, – весело привітав його слідчий. – Відчувається хватка фронтовика. Кілька днів у столиці – а вже даму собі сподобали. Судячи з докладу – красуню.
– Пане слідчий, обережніше на словах, – обурився Артем. – Ідеться про честь пристойної панни.
– Не пихтіть – вибухнете, – обірвав його слідчий та посміхнувся. – Я старший за вас, і мені багато чого можна.
Артем промовчав. За відсутністю інших варіантів він обрав насолоджуватись чаєм. Слідчий також узяв свою чашку.
– Пане сотнику, – промовив він. – Ви вже побачили, що ми відслідковуємо усі ваші контакти. Цьому є багато причин. Ви – учасник бунту проти гетьмана, ви – старшина корпусу Болбочана, але головне – ми вам не віримо. Ми вважаємо, що головна мета вашого приїзду – встановлення контакту з тутешнім підпіллям. Якщо ви маєте таке завдання – покиньте цю дурну справу. Я по-доброму вам це рекомендую.
Артем не відповів. Поглядаючи повз слідчого, він спокійно сьорбав з чашки духмяну рідину.
– Як я маю сприймати вашу мовчанку? – поцікавився слідчий.
Артем поглянув на нього і глузливо посміхнувся.
– Як найбільш раціональний спосіб поводження…

…Ввечері він знову постукав до Тетяниної квартири. Він мусив відвести очі під її пронизливим поглядом. Дівчина мовчала, але мовчанка та була промовистіша за будь-яке скажене обурення.
– Пане сотнику, я й не здогадувалася, що ви можете створювати стільки клопоту, – промовила вона, коли Артем був ладен почати виправдовуватися. – Я ще ні в чому не встигла вам допомогти, а до мене вже ломиться «свідомка»! Гаразд, я була до цього готова. Водячи у Києві дружбу зі старшиною-запорожцем, я вже ризикую. Але що вам поганого зробила моя сусідка? Коли «свідомка» заперлася до неї у квартиру, її, сердегу, ледь Кіндратій не вхопив!
Вона відчитувала його, мов хлопчака. Проте в очах її гуляли веселі бісики. Артем заспокоївся – дівчина вишпетила його не через справжнє скажене обурення, а більше для порядку:
А Тетяна вперла руки в боки і заявила тоном, що виключав заперечення.
– Та й взагалі, пане сотнику! Я вимагаю компенсації за змарновані півдня!
Артем витяг з-за спини букет квітів.
– Така сатисфакція задовольнить тендітну панну?
Тетяна завмерла. Троянди вона прийняла, мов заворожена. Дівчина ретельно розглядала їх зблизька. Потім – притисла до грудей. У кімнаті вона присіла на крісло, занурилася в квіти обличчям і глибоко вдихнула їхній аромат.
– Такі гарні, – пошепотіла вона. – Такі ніжні…
Вираз хай навіть жартівливого обурення з її обличчя зник без сліду. Посмішка стала по дитячому наївною. Кімната наповнилася теплом. Промені електричного світла відбивалися у склі шафових дверцят та розбивалися хмарою дрібних іскорок у дзеркалі. Їхні відблиски грали серед волосся замріяної дівчини з трояндами. Артем відчув скажене бажання залишитися. Кортіло забути про все. Він схотів скинути шинель, сісти біля неї та сказати їй на вушко щось приємне та ласкаве.
А мусив – прямувати у вікно.





***

Гість помітно нервував і від того постійно м’яв свій картуз. Полтавський комісар освіти Віктор Андрієвський поставив самовар на стіл. Гість напросився до нього так несподівано, що було очевидно – сталося щось прикре та загрозливе. А під чаювання і розмова точилася легше.
Гість узяв чашку в руки і раптом зазирнув Андрієвському у самісінькі очі.
– Що ж то воно робиться, пане Вікторе? – мовив гість. – Невже до нас знову повернулися комісари та комітети бєднєйших, як за Центральної Ради? Навіщо ж ми тоді валили гетьмана?
Слова вразили комісара освіти у саме серце. Картини, побачені в Києві збурили тоді його до сказу. Він ненавидів генерала Скоропадського всією лютою ненавистю, з якою тільки порядна людина може ненавидіти зрадника. Генерал був для нього втіленням усіх спаплюжених надій та сподівань. І раптом – таке?!
Колишнього студента Козаченка він знав давно і дуже добре. Його брати й батько були у своєму селі міцними хазяями. Крім того, всі вони були вільними козаками та членами партії хліборобів-демократів.
– Поясніть мені, я не збагну, про що ви, – відповів Андрієвський.
– Ну, то як же? – промовив козак здивовано. – Війна ж іде. Наші з гетьманцями б’ються. А слобожанці кажуть що на кордоні більшовики силу збирають. Ми, багатші козаки, хотіли допомогти Директорії. Думали вчинити по старому звичаю, як колись діди наші – прийти до війська, а з собою привезти вози з пшоном, пшеницею, вівсом, салом, з кіньми та волами. Нате, мовляв, і наше добро, і нас самих, бо потреба нагла є – треба ставати до оборони Батьківщини. Та хіба з такою владою можна нам іти, коли нас знову об’явили непевними і непотрібними людьми?! Чому, скажіть, ми мусимо майно своє віддавати шляхом усяких «реквізицій» та «конфіскацій»?
– Що?? Як це таке може бути?
Андрієвський не повірив власним вухам.
– Та отак і може, – відповів колишній студент. – Знову, як за Центральної Ради, по селах понастановлювали комітети «бєднєйших» – сільської голоти, п’яничок та волоцюг. Знову розбишаки та конокради поставали на чолі тих комітетів. «Бєднєйшиє» відбирають у нас зброю і конфіскують хліб, свиней, овес, солому…
– Та як же так?! А військо?
– Військо у нас таке саме, з «бєднєйших». Та і яке то військо? Повстанці! Зграя харцизяк.
– Бути такого не може! У нас в Полтаві нічого подібного немає!
– В Полтаві! – саркастично посміхнувся студент. – В Полтаві Болбочанове військо стоїть! Стояло б воно в нас – теж був би спокій. А так, припхалася на село юрба чи-то з Києва, чи-то з Кременчука, з паперами від самого Петлюри. Це ж чисті вам «товариші», з червоними розетками на шапках! Поповнили вони свою зграю вже нашими «бєднєйшими» і давай грабувати хазяїв – козаків та хліборобів! Я собі лишив трохи ліпшого вівсу на насіння – забрали увесь! Я їх просив: «Люди добрі! Маєте ж от інший, беріть собі скільки вам треба!» Так ні, забрали той, аби «буржуєві» дошкулити! Пане Вікторе! Треба негайно повідомити про це керівництво нашої партії! Це ж чистий грабунок! Для чого ми повстання робили – для цього? Якщо у Петлюри кращих людей нема – нехай пришлють нам пару підстаршин від Болбочана. Ми їх знаємо – то гарні хлопці.
Андрієвський глибоко замислився. Він мав щось відповісти, але не знав, що саме. Відчайдушною пташкою в тісній клітці в його голові билася думка: «Як же?! Як же так?!» На питання відповідала підступна пам'ять. І відповідь та не обіцяла комісарові освіти нічого гарного. Все так. Все правда. Колишні керманичі Центральної Ради знову заспівали своїх старих пісень. Правду кажуть – на старому коняці по-новому не зореш.
Андрієвський похмуро допив свій чай.
– Можу я вам чимось допомогти? – спитав він. – От так, негайно і зараз?
– Можете, – твердо відповів студент. – Комітет «бєднєйших» наказав мені, щоб я віддав зброю. Уявляєте? За гетьмана – дозволяли, а за Директорії – візьми й віддай. А хто оборонить мене від грабіжників? Щоночі наскакують то на того, то на другого, вдираються в хати, уводять коней. Оце прийшов я просити у повітового комісара, щоб дозволив мені з братами мати зброю для власної оборони. Будьте добрі, допоможіть мені в тім. Вас повітовий комісар певно послухає…

До повітового комісара Андрієвський пішов того ж дня. Розмова вийшла важка і вкрай невтішна. Повітовий комісар – оберемкуватий літній чоловік з ранньою сивиною в чубі, був членом партії соціал-демократів і зразу ж став на захист своїх однопартійців. Дозвіл на зброю для однопартійця пана Віктора він дав. Але й сала йому за комір – налив від серця щирого.
– Вікторе Никаноровичу, ну скільки вам ще треба пригод на свою долю? Мало вам повсякчасних скарг? Нам тут уже писали на вас, що ви знаний контрреволюціонер.
Віктор Андрієвський втомлено поглянув на повітового комісара.
– Дожився, – промовив комісар освіти. – Для гетьманської адміністрації я був занадто революціонер, а для ваших однопартійців я вже контра. Та коли ж я зможу нарешті бути лояльним громадянином своєї держави?
Повітовий комісар поглянув на нього з докором.
– Вам усе смішки, Вікторе Никаноровичу. От скажіть мені, ви ж знаєте, що ваш Козаченко – син куркуля? То навіщо ви даєте рекомендації всіляким пройдисвітам?
– Я даю рекомендації членам нашої партії, яких я знаю як вправних хазяїв та палких патріотів, – відрізав Андрієвський. – А от ви мені скажіть, будь ласка, що в нас робиться у селі? Відколи до нас повернулася практика більшовицьких «комбідів» та продзагонів? Директорія що, не розуміє, кого вона направляє в села? Чи вона задалася метою, аби люди якомога швидше почали добрим словом згадувати Скоропадського?
Повітовий комісар аж руками замахав від незгоди з ним.
– Побійтеся Бога, Вікторе Никаноровичу, який Скоропадський?! Становище скрутне, але що ви зробите? Нова влада мусить опертися на трудовий народ – на тих, хто не має…
– На народ? – не дослухавши, перебив комісара Андрієвський. – А що, хлібороби у нас тепер – не народ? А козаки – не народ? А інтелігенція – не народ? Я не розумію, Директорія що, знову заходилася однією рукою незалежну державу здобувати, другою – встановлювати соціалістичний союз трудових братніх народів, тобто гратися у більшовизм? Тоді скажіть мені, навіщо увесь цей вертеп? Достатньо просто капітулювати перед більшовиками, та й по тому!
– Як ви так говорити можете? – скрикнув повітовий комісар. – Ви ж знаєте, що ідеться про розбудову власної української держави.
– Якщо Директорія збирається розбудовувати державу – спиратися треба не на народ, – різко відповів Віктор Андрієвський. – Спиратися треба – на націю!
Повітовий комісар поблажливо посміхнувся у відповідь:
– Вікторе Никаноровичу, ви, хлібороби, невиправні, – промовив він з докором. – Знову вас несе у ваші шовіністичні нетрі. Білогвардійці теж воно закликають до нації – до російської. І щось не дуже відкликається нація на їхні заклики. Треба збагнути – нації відживають своє. Нині і в майбутньому рушійною силою суспільства стануть не нації, а класи. Сільські «бєднєйшиє» – це той самий клас, здатний опанувати владу в країні. Це – той самий народ, на який мусить опертися Директорія.
Андрієвський сумно поглянув на комісара. Від соціалістичної маячні його вже починало нудити. Навіть опікшись в часи Центральної Ради та здобувши добрячого прочухана від більшовиків, ці люди продовжували свої божевільні експерименти. Українці для них були чимось на кшталт піддослідних жаб.
– Не обіпреться Директорія ні на який народ, Костянтине Тарасовичу, – похмуро зауважив Андрієвський. – Людьми, які нічого не мають, держави не будують – бо їм і обороняти нема чого. Таким особам не держава, а грабунки потрібні. Директорія для них – тимчасове, вони вже не криючись позирають на більшовиків. Руйнувати – не будувати, а будувати вправно вони не вміють і учитися не хочуть. Боронити державу від ворога здатен лише той, хто боронячи своє майно, жінок та дітей, мусить боронити тим самим свою державу. А саме таких людей ви відштовхуєте від себе нерозумною політикою.
Комісар потупив очі.





***

Тетяна крутилася перед дзеркалом. Вона аж ніяк не збиралася сумувати, поки Артем тинявся по своїх службових справах. Роботи вона мала – досхочу. Протягом попередніх днів дівчина здійснила грандіозне турне по київських крамницях і понабирала безліч зразків корсетів, панчіх, підв’язок, капелюшків та інших цікавих жіночих дрібниць, якими в Харкові торгував її магазин. Все це треба було розглянути та оцінити.
За відсутністю натурниць Тетяна приміряла свою здобич на себе саму, аби на власній шкірі відчути всі її вади та переваги. Їй подобалася така робота. Щоразу як нова річ їй личила, Тетяна уважно вдивлялася у своє відображення та силилася розглянути себе всю до найдрібніших деталей. Вона чудово усвідомлювала свою привабливість і не вважала за потрібне її соромитися. Так, на неї звертали увагу чоловіки. Так, вона була успішною діловою жінкою. Всі її мрії здійснювалися, може й повільно, але неухильно, і тому у майбутнє дівчина дивилася з надією.
Мереживний атласний ліфчик влучно підкреслив привабливу округлість її грудей. Тетяна раптом пригадала одного зі своїх залицяльників – кирпатого магістра з Харківського університету. Її посмішка стала єхидною та бешкетною. Молодий викладач приносив їй квіти, запрошував до сінематографу та дуже цікаво розповідав про нові дослідження у галузі математики. І ще – він не зводив погляду з Тетяниної пазухи. Дівчину це тішило і надихало на сподівання, що колись, одного дня, пан магістр наважиться, і нарешті освідчиться їй. Але тиждень минав за тижнем. Пан магістр балакав виключно про математику та про університетське життя. Врешті-решт, Тетяна дуже ввічливо прогнала його геть – він їй набрид своїм базіканням.
Дівчина крутилася перед дзеркалом, присідала, пригиналася, проходилася кімнатою та уважно прислухалася до своїх відчуттів. Жодної дрібниці не можна було пропустити. Клієнтки цінували панну Журбу саме за витончене відчуття смаку і за детальне знання свого товару. Але втома помалу брала своє. Якоїсь миті сама думка про те, що зараз треба брати черговий витвір і повторювати все спочатку, здалася огидною. Тетяна скинула корсет. Потім стягнула панчохи. Наблизилася до дзеркала.
Її оголене тіло виглядало дивовижно. Тетяна здійняла руки та підхопила волосся. Вона знала – на її тіло багато хто гострив зуби, але вона не збиралася дарувати цей дар будь-кому. Соковита квітонька зростала тільки для найкращого. Тетяна поверталася до дзеркала одним боком, потім другим. Самими кінчиками пальців вона погладила себе по округлих стегнах та по боках. Потім – долонями підвела пухкі груди. Гладенька шкіра її стегон приємно відблискувала у освітли електричної лампи.
– Ай! Гарна, чортиця!
Дівчина прогнулася в талії, манірно знизала плечима і замурчала від задоволення.
На цьому розглядання в дзеркалі були закінчені. Тетяна швидко вбралася у світлу домашню сукню з мереживними манжетами. Розібрані по коробках покупки вона охайно вишикувала вздовж стіни. Потім принесла з кухні самовар, влізла з ногами у крісло та почала розглядати фотоальбом з видами Харкова.
Хтось постукав у вікно.
Тетяна завмерла. Кілька секунд вона силилася збагнути, що це було? Здогадка промайнула блискавично.
На даху сараю, замерзлий та втомлений, стояв Артем.
Тетяна без слів розчинила вікно та допомогла старшині потрапити в кімнату.
– Боже милостивий! Артеме! Невже?!
– Двері до чорного ходу зачинені зсередини, – відповів їй старшина. – Обійти будинок, як ти розумієш, я не міг.
Чаювали вони майже мовчки. Хлопець був небагатослівний. Щось його сильно засмучувало і хвилювало. Він сильно промерз – старшину аж явно хилило в сон. Тетяна провела його до дверей.
– До речі, я маю безліч вільного часу, – мовив Артем. – Якщо тендітній панні знову знадобляться мої суворі плечі…
– Дай Боже тендітній панні розібрати все те, що вона уже назбирала, – промовила вона, сміючись.
– Тоді, може, просто підемо погуляємо? Я обожнюю ходити алеями Олександрійського саду.
Вона замислилася. Якихось важливих планів у неї не було. Але й сумувати їй також не хотілося.
– Гаразд, я згодна, – відповіла дівчина.
На тому і попрощалися. Тетяна поглянула на годинник. Час був ще не пізній, спати лягати їй не хотілося. Дівчина повернулася до себе, забралася в крісло і знову зайнялася фотоальбомом.
А думки сомі собою поверталися до гостя, який щойно покинув це помешкання. Тетяна пригадала його молоде зосереджене обличчя і поблажливо посміхнулася. Вона бачила, що подобається цьому хлопцеві. Це тішило і насторожувало водночас. У старшині-запорожцеві була якась деталь, якої вона ніяк не могла збагнути до кінця. Його погляд подекуди ставав настільки пронизливим, немов була йому відкрита якась прихована від Тетяни давня мудрість.
До кімнати зазирнула тітонька.
– Таню, я збираюся лягати спати. Твій кавалер уже пішов?
– Тьотю Олесю, він просто мій знайомий. Чому ви кажете, що він мій кавалер?
– Певно, тому – що не мій, – відповіла її тітонька та грайливо посміхнулася. – Запроси його на вечерю. Мені дуже хочеться поговорити з військовим-українцем. Добраніч, харківська мавко.
– Добраніч, тьотю.
Натяки тьоті Тетяну навіть не зачепили. Її матінка так само в будь-якому з її друзів зразу ж бачила Тетяниного залицяльника і ледь не майбутнього зятя. Тетянину тітоньку, до того ж, приворожувала військова форма. Всі ці чоботи, галуни, аксельбанти та погони викликали у неї збуджене тріпотання. Дівчині було забавно спостерігати за цим, але – не більше. Завдяки вихованню свого батька, запеклого патріота України, Тетяна з дитинства байдуже ставилася до людей у погонах, як, зрештою, до всіх слуг царського режиму.
Артем, щоправда, був не російським офіцером, а українським старшиною. Але це мало що міняло. Тетяна мала кількох подруг – доньок офіцерів, і добре знала, наскільки солодким було життя родини військового. Мандри між гарнізонами, життя у чорта на запічку, постійні хвилювання за голову сім’ї – Тетяні все це було чуже. До неї залицялися молоді адвокати, молоді викладачі з університету, ділові люди.
До чого був тут старшина-запорожець?





***

Вони неспішно проходжувалися алеями парку. Попри всю свою відразу до військових, Тетяна неодноразово ловила себе на думці, що гуляти з Артемом їй неабияк подобалося. Було приємно триматися за його сильну руку. Теплом віяло від міцного плеча. Коли вона ішла поруч з ним, їм віддавали честь патрулі сердюків та німців. Її це збавляло і піднімало у власних очах.
Дорогою вони балакали про те – про се. Артема всякчас заносило на якісь фронтові байки. Певно, він гадав, що дівчатам подобається слухати про дивовижні подвиги, але Тетяну вони не цікавили взагалі. Дівчина спритно переводила розмову в інший бік.
– Ой, Артеме, розповіси мені краще про свою маму. Ну, пам’ятаєш? Ти почав був розповідати, як вона того пана обставила…
Варто було Артемові згадати про батьків та рідне місто – і вся пересторога злітала з нього, мов павутина. Він розслаблявся та ставав напрочуд відкритим і доступним. Про будні мамчиної майстерні, про конкуренцію з кравцями-євреями й про те як дотепно його мамця перехоплювала нових замовників, він розповідав із сяючими очима.
– І що, взяла і розідрала? – питала вражена Тетяна.
– Та кажу ж тобі! Бере мамця спідницю пані Гаченчихи – і як потягне! А спідниця – трісь по шву. Пані Гаченко в крик, а мамця їй свою спідницю кидає – дери, сусідонько! Не соромся!
– Ой, а в мене в магазині таке було!.. – підхоплювала розмову дівчина.
Сірого неба торкнулися сутінки, і місто повільно занурилося в темряву. На вулицях почали запалювати ліхтарі. Тетяна озирнулася навколо. Слабкі вогники нагадали їй барвистих метеликів над літнім лугом.
– Здається, нам час рушити до мого дому, – зауважила вона.
– Ти чимось занята сьогодні ввечері?
– Зайнята. І ти теж зайнятий, – відповіла Тетяна і нахабно зазирнула йому в очі. – Тітонька запрошує нас на вечерю. Я сподіваюся, шляхетний лицар не наважиться скривдити тендітну панну відмовою?
Шляхетний лицар тендітну панну, природно, не скривдив. Вдома на них чекав накритий стіл. Пані Олександра, Тетянина тьотя, про щось захоплено спілкувалася з літнім сивим паном з коротенькою борідкою та у пенсне. Тетяна познайомила тітоньку зі старшиною, а та Артема – з гостем.
– Пан Василь. Інженер. Чесна і шляхетна людина. І наш старий знайомий.
На кілька хвилин Тетяна залишила їх самих. Ще до виходу на прогулянку вона приготувала для цієї вечері новеньку легку модну сукню і тепер збиралася вразити своїм виглядом молодого старшину. Дівчина швидко поправила зачіску, розправила квіткові візерунки та піднятий під самі груди поясок. Спідниця, модно вкорочена майже до самих литок, кокетливо відкривала стрункі ніжки у панчохах та лакованих гостроносих туфлях. Розширені очі та відвисла щелепа Артема повідомили самі за себе – задум їй удався. Старшина був убитий наповал.
Поки її не було, тітонька та інженер розпитували гостя про події у Харкові. Щоразу, як Артем згадував про чергову перемогу запорожців, пан Василь урочисто здіймав палець і задоволено промовляв:
– О! От воно, пані Олександро! Я завжди казав, що вони доведуть таки цей народ до білого жару. Хай тепер смакують бурхливим народним опором!
– Ви абсолютно праві, пане Василю, – завзято погоджувалася з ним Тетяна. – Офіцери-єдинонеділимщики у Харкові донедавна почувалися хазяями. Та варто було бойовим товаришам пана Артема перебрали владу до своїх рук – і всі вони враз поставали лагідним та ввічливими. Харківська опера наступного ж дня поставила «Наталку-Полтавку», і уявіть, у фойє звучала сама лише українська мова! Українська інтелігенція Харкова скинула нарешті свою звичну пересторогу. Тепер вона може бути сама собою!
Тетяна раювала. Життя здавалося їй дивовижним. Примару поновлення Імперії її країна нарешті скинула. Тепер ніхто не заважав українцям втілювати в життя їхню споконвічну мрію – будувати багату й щасливу державу. Плани переповнювали дівчину. Тільки закінчити цю дурну війну! Тільки покінчити нарешті, з гетьманом! Голова ішла обертом від мрій про щасливе майбутнє, яке тепер всім їм судилося!
Псувала її настрій лише кисла пика Артема. Старшина дивився у вікно і про щось зосереджено міркував. Назвати його щасливим – не повертався язик.
– Пане Артеме! На вас подіяло перебування в гетьманському Києві? – грайливо спитала вона. – Що викликало таку похмурість?
– Та знаєш, я приїхав з кордону, – відповів Артем. – Там становище на оптимізм не надихає аж ніяк. По той бік – більшовики. Німці кордон уже фактично не охороняють. Нам самим його і не втримати – бракує війська. А тут – заколот усередині держави.
– Але ж ви маєте визнати, що саме гетьман несе цілковиту відповідальність за такий стан речей. Що заважало йому створити військо? – зауважив інженер.
Слів про більшовицьку загрозу він мовби не почув.
– Отут за гетьмана вступлюся я, – відповіла пані Олександра. – Створити військо пану гетьманові заважали німці. Пане Артеме, чи я права?
– Цілковито, – відповів старшина. – Після походів на Крим і на Донбас Запорізький корпус скоротили саме на вимогу німців. А вже командувача-єдінонєдєлімщіка нам поставили від щирих гетьманських милостей.
– От бачте, пане сотнику, – мовила Тетяна. – Вам у командувачі корпусу поставили імперіаліста. А уявіть реакцію українців Слобожанщини, коли губернським старостою Харківщини призначили Петра Залєсского – типового царського генерала, самодура та солдафона?! Я пам’ятаю день його призначення – в опері як раз грали «Різдвяну ніч» Лисенка. Генерал запізнився до початку вистави, завітав до залу, почув, що грають українською, і демонстративно пішов з театру. А невдовзі губернський староста української Харківщини заявив, що виступає за визнання в Україні державною російської мови. Як вам таке? Харківський градоначальник Плєщєв, відомий ненависник усього українського, заходився виганяти з приміщення «Просвіту». Міська управа відмовлялася сприяти українським організаціям. Наш гурток на власній шкірі відчув усе це.
Артем не відповів. Він знову подивився у вікно і став іще похмурішим. Дівчина пустила бісики Артемові, але той лише сумно посміхнувся і невиразно знизав плечима.
– Вам до цього байдуже? – здивовано спитала Тетяна.
– Велика політика – для великих політиків, – похмуро відповів запорожець. – А у сотника – біди сотникові. Ви радієте поваленню гетьмана. А мені невдовзі повертатися на кордон. Там – більшовики. А за спинами у нас – чвара.
Тетяна закипіла від обурення. Її бісила його манера прикидатися дурником та вдавати тупого солдафона там, де треба було відповісти на чистоту. Вона гордо здійняла голову і в бік Артема намагалася не дивитися. Всю увагу вона приділила тітоньці.
– От і в Києві було те саме, – розповідала тим часом пані Олександра. – Київським губернським старостою призначили Івана Чарторижського – губернатора Тернопільщини в часи окупації її царською армією. Це він впроваджував серед тамтешніх мешканців політику русифікації. Його стиль керівництва ми зразу ж відчули – закрили кілька українських газет, українських вистав поменшало в театрах, поліцейські геть усі перейшли на «всеросійську».
– То правда, – погодився інженер. – На вулицях Києва з’явилося безліч офіцерів-імперіалістів. Кияни мріяли про власну державу, а отримали пом’якшений варіант відновленої Росії.
Тетяна весело розсміялася.
– На щастя, все це тепер у минулому, – мовила вона. – Гетьманству не сьогодні – то завтра прийде кінець, тож ми можемо радіти. Крім пана сотника, зрозуміло. Йому ще треба вертатися на кордон.
Артем підняв на неї здивований погляд.
– Таню, ти гадаєш, повалення гетьмана негайно убезпечить нас від червоних? – поцікавився він.
– За червоних я спокійна, – глузливо відповіла дівчина. – Поки за ними стежить пан сотник, мені не страшні ніякі червоні. Я вірю – від боротьби з гетьманом українців не відволіче ніщо.
За столом повисла пауза. Від Тетяниної зухвалості трохи ніяково стало всім. Ситуацію спробував виправити інженер:
– Боюся, панно Тетяно, ви таки праві, – мовив він. – Після того, що добровольці зробили з українським клубом, в патріотизм генерала Скоропадського вже ніхто не вірить.
– Зрозуміло! – підхопила Тетяна. – Кажуть, що ясновельможний пан гетьман при свідках обдарували нас заявою: «я за самостійну Україну, але радо покладу її до ніг його імператорської величності». Але пану сотнику на це звертати уваги не треба. У сотника – біди сотникові.
– Таню! – з докором в голосі мовила пані Олександра. Її погляд був сповнений мовчазного осуду.
Артем зблід. Він мовчки поклав виделку, підвівся з-за столу і дуже ввічливо розкланявся з Тетяниною тітонькою. Пославшись на невідкладні справи і втому, Артем рушив до коридору.
Тетяна прикусила губу – їй стало раптом дуже соромно. Такий поворот був для неї несподіванкою – вона аж ніяк не прагла принизити старшину. Так, вона хотіла вколоти Артема через його закритість та незрозумілість. А натомість повелася як справжня грубіянка.
Легкою серною Тетяна підхопилася з-за столу і вибігла за Артемом у коридор. Старшина як раз застібував ґудзики шинелі. Дівчина схопила його за руку.
– Артемку, пробач мене заради Бога, – заблагала вона. – Визнаю, я повелася, мов справжня дурепа. Я не мусила такого казати. Вибач, мені, будь ласка.
Артем повеселішав. Його очі засвітилися теплим вогником.
– Я в опері з 16-го року не був, – мовив він. – Я бачив афіші – грають «Загибель Богів» Вагнера. Ходімо разом у театр.
– Добре, Артеме, – відповіла вона не замислившись.
Він посміхнувся. Вона грайливо скосила очі.
Коли він пішов, дівчина повернулася до кімнати і присіла на диван. Її мучили сумніви. Артем справляв враження розумного й розсудливого хлопця. Проте водночас його реакція на її слова про гетьмана та ситуацію в Україні не могли не дивувати. Тетяна серцем відчувала – він чогось їй недоговорював. Чого ж саме? Він був прихованим гетьманцем? Тоді що він робив у штабі найбільш української серед усіх українських частин? Цьому могло бути лише одне пояснення. Дівчина презирливо хмикнула.
Їй та й було не знати, скільки обмежених недалеких кар’єристів сиділи по штабах та конторах всіх без винятку військ та влад? Зазвичай таким істотам було абсолютно байдуже, кому служити. Їх обходили переміни в країні – цікавило їх тільки й виключно власне кар’єрне зростання. За всіма ознаками виходило, що Артем був саме з такої компанії. А отже й вона в його очах була не другом і живою людиною зі своїми планами та мріями, а лише привабливим жаданим призом, який завойовували з метою самоствердження.
Як така підступність могла існувати в такому приємному хлопцеві?





***

Ліхтарі привітно підморгували йому серед темряви. Весело посміхалися на тротуарах перехожі. Вкриті свіжим сніжком дерева у мріях переносили його до казкового лісу. Артем ледве стримувався, аби не побігти вздовж вулиці, підстрибуючи, як у дитинстві.
На якусь мить він думав що стосункам з дівчиною прийшов кінець. Її глузливі зауваження не лишили йому вибору – він мав або їх проковтнути, і безперечно стати слимаком в її очах, або зробити те, що зробив – встати і піти. Він не уявляв, що йому робити далі і як поновлювати стосунки з дівчиною після такої сутички. Та на щастя, Тетяна усе виправила сама.
Артемові хотілося закружитися під променями ліхтаря, ловити долонями сніжинки, що повільно падали з неба. Вона погодилася! Вона не відштовхнула його! Завтра вони знову зустрінуться! І післязавтра! І завжди!
Артем бачив – він був небайдужий цій дівчині. Вона його не цуралася. І все було б гарно, якби не клята політика! Це було якесь божевілля. Про ситуацію в Україні він знав більше за керівників деяких політичних партій. Ситуація потребувала рішучих дій. А замість того гетьманські чиновники продовжували гратися у «гетьманців-петлюрівців» і страшенно боялися бути пошитими в дурні. З політиками справа була іще гіршою – вони замість дій просторікували про те, наскільки взагалі здійсненним був план про об’єднання гетьмана із запорожцями. Артем ясно зрозумів це під час зустрічі з представниками партії хліборобів-демократів.

…Їхня зустріч відбулася у якийсь приватній садибі, куди старшину-запорожця привезли із зав’язаними очима. Обстановка була домашня. Пихтів самовар. Гості ласували пірогами та паляницями. Розповідь Артема вони вислухали мовчки та зосереджено. Проте Артемового натхнення ніхто не поділив.
– Тобто, як я розумію, Микола Іванович просить нас застосувати всі наші можливі зв’язки, аби переконати гетьмана пристати на угоду з Болбочаном? – уточнив Дмитро Донцов, чорнявий похмурий чоловік, схожий на велетенського крука. – Це погано. Це дуже погано. Як і все, що створює пан Міхновський, план дерзкий, рішучій, але нажаль – мало здійснений.
– Чому ви так вважаєте? – спитав Артем.
Після стіни недовір’я у військовому міністерстві, старшина аж ніяк не очікував зустріти те саме серед однопартійців автора «Декалогу українця».
– А ви самі подивіться, пане старшино, – відповів Донцов. – Микола Іванович закликає гетьмана відмежуватися від «чорносотенного оточення». Уточніть мені, будь ласка, кого конкретно він має на увазі? Біля гетьмана лишилися люди, які не зрадили його попри свої політичні переконання. То кого ж він мусить зректися? Палтова? Кістяковського? Ржепецького? Може, генералів Рогози та Прісовського?.. Так-так, пане сотнику, не ховайте очей. Йдеться таки про першого батька-командувача запорожців.
Артем сидів мов громом побитий. Він не розглядав ситуацію з такого боку і не знав що йому відповісти. Аж тут на допомогу наспів щуплий та стрункий Сергій Шемет, ще один лідер хліборобів-демократів.
– Пане Дмитре, але ж ви не заперечуватимете, що серед оточення гетьмана дійсно є чимало людей, для яких Україна – лише оперетка, – промовив він. – Їхня омріяна батьківщина – це оновлена імперія. Хіба мусять такі люди бути в українському уряді?
– Ні, там мусять бути літератори, бухгалтери та селянські отамани. Як за Центральної Ради, – глузливо відповів Донцов. – А очолювати їх має особисто колишній генерал-лейтенант Скоропадський. Як я зрозумів, пан Микола пропонує гетьманові саме це – очолити повстання харцизяк Зеленого, Ангела, Тимченка та Коновальця проти свого ж власного оточення. Панове мої! Я сильно сумніваюся в тому, що гетьман погодиться на це. А іще більше я сумніваюся в тому, що такий вихід вдовольнить усіх наших Петлюр, Винниченків та Шаповалів. Швидше за все, ця компанія виставить такі умови, на які не те що гетьман – ми з вами пристати погидуємо. І це я ще не згадав про найбільш болючу обставину – про народ, який просто не зрозуміє несподіваних альянсів між гетьманом Скоропадським і полковником Болбочаном…

…Артем крокував вулицею і намагався про ту розмову не думати. Він аж ніяк не хотів псувати солодке відчуття від зустрічі з Тетяною згадками про політиків, які замість щось вирішувати, обирали просторікувати про причини повстання і його вплив на міжнародні справи. Від цих довгих промов у нього ще там зав’яли вуха.

– …Не шукайте простих рішень, панове, – промовляв Донцов, захоплено стукаючи пальцем по столу. – Переконати людей в чомусь може тільки ясна й чітка позиція гетьмана Скоропадського. Він мусить якось доступно пояснити народу причини видання «Федеративної грамоти». Бо ця грамота стала жаданим подарунком для Петлюри та Винниченка – в очах народу вона легітимізує будь-які вчинки Директорії. А гетьманці твердять, що федерація з Росією – це категорична умова Антанти.
– Ну, це – нісенітниця, – посміхнувся Шемет. – За моїми джерелами Англія та Америка ще місяць тому повідомили, що не мають нічого проти Незалежної української держави. Вони вимагають тільки, аби від влади був усунутий германофільський уряд. Схоже виною всіх наших бід – таки оточення гетьмана, яке його підступно дурить.
– Не зовсім так, – відповів Донцов. – Федерації з Росією рішуче вимагає Франція. Її неважко зрозуміти. Царська Росія лишила по собі скажені борги. Французи сподіваються, що розрахується з ними Біла армія Денікіна після перемоги над більшовиками. Що характерно – гетьман нині свої надії також пов’язує з Францією…

…Артем гірко скривився. Теревені хліборобів змусили його занудьгувати. Він слухав їх і мовчки робив сумний висновок – працювати на порятунок держави тут ніхто не збирався. Всі ці цивільні особи ні чорта не розуміли у справжній війні і навіть не усвідомлювали, наскільки мало часу в запасі у них лишилося.
Шкода, не бачила Тетяна цих вершителів долі держави! Навіть згоду допомогти його місії хлібороби висловили Артемові так, немов робили йому нечувану милість…

– …Зрозуміло, що ми вам допоможемо, – спокійно казав йому Шемет. – Я ще сьогодні задію всі можливі зв’язки аби достукатися до гетьмана.
– Навіть не сумнівайтеся, пане сотнику, – додав Дмитро Донцов. – Ми зробимо все що від нас залежить аби переконати гетьманську адміністрацію укласти угоду з Болбочаном. Схоже зараз це насправді єдиний вихід.
– Тоді навіщо ж ви…
– …стільки говоримо про труднощі? – закінчив його фразу пан Дмитро. – Дуже просто. Розумієте, усі мої доводи обов’язково наводитимуть у гетьманському палаці. І там обов’язково запитають ще й про таке – якою мірою Болбочан сам контролює ситуацію на своїх теренах? От здатен він реально виконати свою частину угоди чи ні?
В Артема щелепа відвисла від подиву та обурення.
– Як це здатен чи ні?! Хто наважиться заперечити ватажкові Запорізького корпусу? Хіба можна сумніватися в його владі?
– Можна, пане сотнику, ой можна, – відповів Донцов. – Ви ж знаєте сотника Загродського, командира Дорошенківського полку? Три місяці тому вони з Болбочаном займали абсолютно ідентичні посади – командували полками в Окремій Запорізькій дивізії. Так от, я знаю, що сотник Загродський при свідках називав вашого командувача Болбочана вискочкою та штабним щуром. Було?
В Артема неприємно смикнуло в горлі.
– Загродський зараз командує старою Запорізькою дивізією, – відрубав він. – Нехай спробує збуритися проти командувача! Колишні підлеглі від нього мокрого місця не залишать.
– Можливо, згоден, – закивав Донцов. – Але ж не все спокійно в королівстві датському. Скажіть мені, пане сотнику, а от наскільки радісно вістку про замирення гетьмана із запорожцями сприйме Гайдамацький полк, і особливо – їхній командир сотник Волох?
В Артема прохололо під серцем. Донцов аж надто гарно знався на становищі у корпусі…

…Події підступно знущалися з нього. Ну це ж треба було статися такому, що політика втручалася навіть в його стосунки з милою тендітною дівчиною! Він бачив її рум’яні щічки, квітучу посмішку й грайливий погляд і був переконаний – він їй подобався так само, як і вона йому. Але варто було заговорити про ситуацію в державі – між ними вмить виростала стіна. Тетяна щиро переймалася долею своєї країни і була ладна говорити про це знову і знову. Непевні відповіді Артема її дивували й непокоїли, і старшина бачив це.
Лихо полягало в тому, що Артем теж щиро переймався долею своєї країни. Те, що він дізнався протягом останніх днів, потрясло старшину. Уперше в житті опинившись над бійкою, він повною мірою усвідомив весь жах громадянського протистояння. Але він не міг розповісти дівчини всього, що знав сам, оскільки був зв’язаний присягою за будь-яких умов зберігати військову та державну таємницю. Він відчував: навіть якби він розповів Тетяні про реальний стан справ у країні – вона йому, у кращому разі, просто не повірила б, а в гіршому – записала би його у вороги.
Це була війна. Громадянська війна. Не було тепер поганих і гарних людей. Були – свої, і були – чужі. Артем нічого не міг із собою вдіяти. Вдавати з себе петлюрівця, аби сподобатися Тетяні, було понад його сили. Він не міг так лицемірно брехати дівчині, до якої ставився цілком всерйоз.
На щастя для Тетяни їхні розбіжності явно не були критичними. Він злякався її збурення, коли не втримався і заговорив про ситуацію на кордоні. Проте Тетяна довго не дулася. Невдовзі знову лагідна і мила, дівчина з легкістю прийняла його запрошення до театру.
Артем кипів. Звичка розвідника – брати все і негайно, рішуче штовхала його спину. Його ставлення до цієї дівчини давно перейшли межі звичайної дружби, і йому безумно кортіло поглибити й розширити їхні стосунки. Обійняти за плечі. Торкнутися губ. І хай буде що буде.
Замріяний старшина не помітив, як праворуч і ліворуч від нього з-за рогу випірнули п’ятеро осіб, вдягнутих хто у що. Два офіцери в шинелях та кашкетах, чепурний міщанчик у капелюшку-котелку, залізничник у чорному бушлаті та селюк у кожухові й козачому башликові. Спершу попрямували за Артемом, а біля повороту у провулок оточили. Час прискорив біг.
Перехожий в залізничному бушлаті кинувся на Артема зі спини. Рука з кастетом сунула вперед – і провалилася в безодню. Спина запорожця зустріла груди нападника, рука лягла під пахву, Артем підсів і крутнувся за напрямком удару. Залізничник гепнувся спиною на бруківку. З його горлянки вирвався лише короткий зойк – щось середнє між скрипом та скигленням.
Чималий досвід багнетних атак ставав у нагоді саме в такі хвилини. Селюк у кожухові на бігу розкручував ланцюг. Удар ногою в черево склав його, мов закриту книжку. На плечах в Артема повис офіцер. Правиця підхопила ворожий лікоть і врятувала від придушення, тіло подалося вбік, і запорожець припік офіцера ліктем під дих. Нападник заохав і ослабив хват. Артем додав йому ліктем в перенісся. Удар у щелепу відправив офіцера на сніг.
На нього зразу ж напав інший офіцер, певно – вправний боксер. Удари були настільки влучні, що запорожець ледве ухилявся. Кісточка чиркнула Артемову вилицю. Ціпок, що цілив йому в потилицю, старшина-розвідник відчув спиною. Стрибок убік. Удар ногою в черево.
Відстань розірвалася. Противники обходили його з боків. Міщанин загрозливо розмахував ціпком. Офіцер витяг з-за вилоги шинелі артилерійський тесак-бебут*. Артем вивільнив з піхов кубанський кинджал-каму*. Лезо лягло по-кавказьки – вздовж передпліччя.
– Ви хто такі? Чого вам треба? – гукнув їм Артем. – Що я вам зробив?
– Многа чєсті для тєбя зробіть нам шота, падла самастійная, – презирливо кинув йому захеканий офіцер.
Командував тут явно, міщанчик.
– Нідаацинілі ми тєбя, мазєпінєц, – мовив він спокійно. – Да нічіво. Січас падохніш.
Міщанин заревів і кинувся на нього. Лезом кинджала старшина відбив дерев’яну палицю і ледве не встромив зброю нападнику в шию. Міщанин пірнув йому під руку. Просвистів бебут. Артем відскочив, але офіцер сунув за ним. Тесак, що цілив у живіт, був збитий кинджалом Артема. І знову над головою запорожця здійнявся ціпок.
Грюк кількох пар важких солдатських чобіт привернув увагу усіх зразу.
– Хальт! – почулося з боку вулиці. – Ваффен ауф дем боден! Хьот ауф цу кемфен!
Нападники чкурнули вздовж вулиці. За ними побігла трійка вояків-німців з гвинтівками навперейми.
– Хальт! Штопен зі!
Артем і не думав опиратися.
_______________
Бебут – півметровий кривий кинджал. Вважається традиційною зброєю кубанських пластунів. В російській армії був холодною зброєю кулеметників, розвідників та артилеристів.
Кама – прямий двосічний кинджал. Елемент національного костюма кавказьких народів та кубанських козаків. До українського війська кама прийшла разом із модою на кубанські черкески і стала зброєю кіннотників і старшин.





***

В управлінні Державної варти робота кипіла, незважаючи на ніч. Офіцери в російських одностроях з гетьманськими погонами вибігали з кабінету і забігали знову. В одному куті добряче пом’яті міщанчик, офіцер та залізничник демонстративно відмовчувалися на питання слідчого. В іншому куткові за столом чорнявий держвартовець з гусарськими вусами мучив запитаннями Артема.
– Пане слідчий. У вас на столі разом з моїм старшинським посвідченням лежить документ, що дозволяє мені перебувати в Києві та вільно пересуватися містом без права виїзду, – пояснював запорожець. – Дозвіл підписано генералом Рогозою – військовим міністром Української Держави. У міністерстві вам дадуть пояснення щодо моєї персони. Сам я розповісти про те не можу – вибачте, це державна таємниця. Якщо військового міністра вам турбувати не з руки – воля ваша. Ви можете зателефонувати до слідчого Терещенка з вашого департаменту. Номер телефону я вам надав.
– Ви цього слідчого Терещенка маєте на увазі? – глузливо поцікавився слідчий.
До кабінету увійшов вусатий кремезний чоловік із зовнішністю вчителя фізики – той самий що допитував запорожця минулого разу. В Артема щелепа відвисла. Рефлексивно він скочив зі стільця, клацнув каблуками і завмер по стійці струнко. Рамена слідчого прикрашали клиновидні погони з двома смугами і двома клепками – полковник.
Слідчий витягнувся так само.
– Пане заступнику начальника Освідомчого відділу! Оперативна група проводить попередній допит учасників збройної сутички на вулиці…
– Відставити, – буркнув полковник Терещенко. – Сотнику Горач, ви цілі?
Артем хмикнув. Існував невеликий вибір осіб, які могли б організувати цей напад.
– Халтурять ваші підлеглі, пане полковнику, – промовив Артем зневажливо. – Одного запорожця здолати – і те не змогли.
Полковник нагородив його довгим пронизливим поглядом. Потім – рушив до нападників. Він взяв зі столу та переглянув вилучені у них документи. Слідчій щось йому пояснював скоромовкою.
– Панове, ви напали на цього старшину, – звернувся до них Терещенко. – Постарайтеся пояснити мотиви вашого вчинку.
Міщанчик кинув на полковника погляд, сповнений люті.
– Я нічєво нє сабіраюсь паяснювать мазєпінцам і предатєлям абщєрускава дєла. На вапроси я сагласен атветіть толька афіцєрам штаба Своднава корпуса.
– Ось як? – спитав полковник Терещенко і глузливо посміхнувся. – Значить, ноги тут ростуть від Добровольчої офіцерської дружини. Добре. От тільки поясніть мені. За документами всі ви – громадяни Української Держави і старшини Київського корпусу. Який стосунок до вас має Зведений корпус генерала Кірпічьова?
Міщанчик глянув на полковника з ненавистю.
– Харашо же ми борємся, – прошипів він крізь зуби. – Пєтлюравци нє сєводня-завтра нас тут на сталбах вєшать будут, а етат балбачанавєц свабодна па Кієву гуляєт. А рукаводство «асвідомкі» прамєж сабой по-хахляцкі балакаєт. Даже пєрєд гібєлью гєтманци с пєтлюравцамі в засос целуюцца! Хахли і єсть хахли – всє адінакавиє.
Тепер глумливо посміхнувся полковник Терещенко.
– То ти в нас за єдіную-нєдєлімую вболіваєш? Це шляхетно, – зауважив полковник. – Зранку вас передадуть військовому комендантові, і з маршовою ротою, підете ви прямісінько в окопи. Там – в боях з галичанами Коновальця та бандитами Зеленого – ви матимете безліч нагод блиснути вірністю до вітчизни. За цим – не смію затримувати.
Конвой вивів заарештованих з кабінету. Полковник забрав у слідчого Артемові документи та покликав старшину за собою. Їхні чоботи гулко грюкали в пустих коридорах. Біля одної з дверей старшина-держвартівець зупинився і сунув у замок ключ.
Світло у кабінеті полковник Терещенко не вмикав – запалив гасову лампу.
– У моєму віці очі треба оберігати – забагато напруги припада на них за день. Хочете коньяку? Маю хороший, шустівський…
Артем не відмовився. Терещенко витяг з буфету почату пляшку, таріль з солоним сиром та дві чарки. Не надто церемонячись, він розставив все це багатство на своєму столі і налив по першій.
– Ну, за більш тісне знайомство, – промовив Терещенко.
– Краще було б у ліпших умовах, – буркнув Артем і перекинув чарку.
Терещенко засміявся у відповідь. Сунувши в зуби цигарку, він кілька разів чвиркнув англійською бензиновою запальничкою.
– Сотнику Горач, – звернувся він до Артема цілком офіційно, – а то правда що ви у січні-лютому цього року отут на вулицях Києва билися з більшовиками?
– Правда, – кивнув Артем. – У загоні генерала Прісовського.
– А до розвідки корпусу як ви потрапили?
– Я командиром команди кінних розвідників був, ще на Німецькому фронті. Фах знадобився. Коли Республіканський полк полковника Болбочана розгортали на дивізію, мене забрали у штаб – кінну розвідку формувати.
– Тоді я маю для вас іще питання, – продовжив Терещенко. – Більшовики уже багато сил зібрали на нашому кордоні?
– Багато, – відповів Артем похмуро.
Ситуацію він описав коротко. Офіцер «освідомки» задумливо запалив ще одну цигарку.
– Це погано, що багато, – промовив він. – Значить – не доля нам, українцям, цього разу свою державу збудувати. Як і за гетьмана Мазепи – не доля. Шкода. Певно варто чекати наступної нагоди.
Артем ледь не підскочив від подиву.
– З чого ви це взяли? Як це – «не доля»?!
Офіцер «освідомки» поглянув на Артема втомленим поглядом людини, добряче тертої життям.
– Сотнику, ви ж офіцером стали не після училища? Курси прапорщиків – і фронт? Отож. А я служив ще в царській жандармерії. Повірте мені, на політиці – я знаюся. Держава, насправді, – то не перехідний приз. Нею ще й керувати уміти треба. З гетьманом Скоропадським у нас шанс був. А з Винниченком та Петлюрою – ніякого. Громадянська війна наразі палає між самостійниками і самостійниками. А з-за кордону за нею стежать Добровольча армія Денікіна, Антанта та поляки. І більшовики. До ворожки не ходи – червоні нашою бійкою скористаються. Дочекаються перемоги, а потім прийдуть і переможця додушать.
Артем хмикнув.
– Невже більшовики всесильні? Невже їхню навалу неможливо відбити?
Терещенко хитро посміхнувся.
– Ви чули про колишнього командувача Південно-Західним фронтом генерала Бонч-Бруєвича? – спитав полковник. – Тепер він у червоних. Генерал Потапов, колишній заступник начальника Генштабу, – теж у них. Колишній начальник артилерійського управління генерал Маніковський – теж з червоними. І ще з ними безліч генералів і штаб-офіцерів старої російської армії. І воюють вони не в «офіцерських полках», а там, де й лічить штабістові – командують частинами та розробляють оперативні плани. Проблеми дисципліни та свідомості солдатських мас їх там обходять – у більшовиків для цих випадків ЧеКа існує… Замисліться пане-сотнику! У нас «свідомку» ненавидять всі, хоча ми не робимо й сотої долі від того, що дозволяють собі більшовики. Ми вмовляємо, ставимо на облік, садимо за грати – а більшовики просто розстрілюють своїх противників табунами. Чекістів у Росії не ненавидять – їх там панічно бояться. І от що ми зможемо протиставити такій армії?
Артем промовчав. Проте Терещенко продовжив:
– Петлюра гетьмана переграв, факт. Він зміг збурити селян. Він зміг підняти на переворот українське військо. Він виявився молодцем проти старої бюрократичної системи зразка царської Росії, відновленої гетьманом. Проте більшовиків здолати він не зможе ніколи. Стиль влади більшовиків – це диктат. Диктатор вимагає від усіх дисципліни. І для цього треба мати дисципліну внутрішню. А у Петлюри в кабінеті сидять отамани, що палять люльки, лущать насіння і травлять анекдоти. Петлюра до дисципліни просто не здатний. Він займеться тим, що в нього виходить найкраще – почне душити діячів, від яких відчуватиме загрозу. Це я вам кажу – як святий на небі.
– А чому ви весь час кажете про Петлюру? – здивувався Артем. – Його з в’язниці випустили напередодні повстання. Повстанням же керували інші люди – Шаповал, Винниченко…
– Шаповал! Винниченко! Коновалець! – передражнив його Терещенко. – Хто такий Винниченко? Богемний літератор. Хто такий Шаповал? Безталанний журналіст. Хто такий Коновалець? Австрійський прапорщик-фендрик, який, певно, сам очмарів від швидкості з якою його винесло у велику політику. Що б могли зробити ці люди? Та нічого насправді! Інша справа – Петлюра. Знаєте, сотнику, я ненавиджу цю людину, але я не можу ним не пишатися. В своєму бажанні знищити геть усе навколо себе, в ім’я безмежного панування себе-коханого він просто не має собі рівних. Наливайте.
Хильнувши ще чарку, офіцер «свідомки» продовжив розповідь.
– Ви пригадуєте, коли генерала Скоропадського було проголошено гетьманом України, ким тоді був Петлюра? Відповідаю – головою Всеукраїнського союзу земств. А Союз земств – це така організація місцевого самоврядування, яка давала повну уяву про економічне становище в країні, часто-густо – кращу за звіти уряду. Безперечно, у земствах першу скрипку грали крупні поміщики та сільські хазяї-хлібороби. А хто переймався бідами дрібного селянина та наймита? Ними переймалася сільська кооперація. А сільська кооперація – це така організація, яка для виходу на міжнародні ринки створила власну розгалужену мережу всеукраїнського масштабу – Всеукраїнський Сільськогосподарський Кооперативний Союз «Централ». А ще був споживчий кооперативний концерн «Дніпросоюз» з річним обертом 70 млрд. карбованців. А ще був «Українбанк», створений на гроші кооперативів для видачі кредитів тим самим кооперативам. Уявляєте собі, сотнику? Дві організації охоплювали ВСЮ сільську бідноту і опікувалися постачанням та збутом її товарів. А інша організація їх кредитувала. А тепер здогадайтеся, хто контролював союзи сільської кооперації?
– Петлюра? – спитав вражений Артем.
– Ну, не сам, – відповів Терещенко. – Проте і в «Українбанку», і в «Централі», і в «Дніпросоюзі» сиділи його люди. Через них він і діяв. Сталося дивовижне. Села, які виступали проти гетьмана – отримували дешеві кредити і гарні умови для праці. І навпаки, села, схильні до гетьмана, через «Централ» не могли вирішити жодного питання. Гетьманська влада нічим не могла їм допомогти – і сама штовхала до петлюрівських заколотників. Через спілки кооперації селяни отримували гроші, зброю, потрібну літературу. Кооперативні спілки видавали тридцять шість журналів та газет. Кур’єри кооперативних спілок діставалися до сіл швидше за посланців урядових установ. Тим часом агітатори соціал-демократів та есерів ідеологічно обробляли сільських лікарів, учителів та священиків. Соціалісти опанували село, а це більше дев’яноста відсотків населення країни. Вони підбурювали селян не платити податків і не йти до війська, а натомість – бунтувати проти влади. Результатами ми смакуємо прямо зараз.
– Як спокійно ви все це говорите! – саркастично зауважив Артем. – То Петлюру заарештували саме за це?
– Ні, за інше. Але ув’язнений Петлюра вже нічого й не вирішував, – відповів Терещенко. – Потрібні люди вже були на своїх місцях і робили все, що треба, без участі Петлюри. Гетьмана тільки ледащій у нас не лаяв за каральні загони. Але ніхто не згадав, що гетьман створив тепличні умови для розвитку кооперації. Каральні ж загони насправді створювала не гетьманська влада, а пани-землевласники, переважно московського та польського походження, разом із німцями. У серпні новий міністр МВС пан Кістяковський поклав тим загонам край. Проте ми стикнулися просто з дивовижною ситуацією – з цілковитим несприйняттям офіційної влади селом. Несприйняття це було настільки масове і впоряджене, що ми зрозуміли, що маємо справу з організованим рухом. Невдовзі нам відкрилася істинна. Ми почали розробку кооперативних організацій. І тут вибухнуло протигетьманське повстання. Так що, сотнику, як представника Республіканського війська я маю вас привітати – у вас виявився напрочуд дотепний лідер.
Артем похмуро прожував шматок солоного сиру. І потім промовив цілком твердо:
– Й при цьому ви упевнені, що Петлюра буде не здатен протистояти більшовикам. Де ж логіка?
Терещенко засміявся у відповідь:
– Пане сотнику, аби збаламутити селян – треба знатися на економіці. Щоби перемогти у війні – треба знатися на армії. А військова справа і збаламучене селянство – речі несумісні. Гармидером серед селюків уже скористалися більшовики – вони поширюють гасло «продовжувати повстання до остаточного знищення експлуататорів». На цей ґрунт скоро завітає Москва. І в сутичці між червоними генералами-генштабістами і жовто-блакитним кооператором за останнього я не поставлю і кухля кислого пива. Наливайте, сотнику.
Коли обидва випили, Терещенко щиро зазирнув в очі запорожцеві.
– Пане сотнику, а знаєте, навіщо я вам усе це розповів? Аби ви краще уявили собі ситуацію, в якій опинилася наша немовля-країна. Збагніть – усе вже вирішено за нас. Кидайте ви свою службу та тікайте за кордон. Або осядьте у селі. Так у вас буде шанс вижити.
Артем посміхнувся у відповідь.
– Пане Терещенко, я чудово розумію вас, – промовив він. – Ваша справа – програна. Ця країна вам тепер байдужа.
Терещенко впер погляд у темне вікно.
– Так, мені явно ця держава байдужа, – задумливо мовив він. – Я колишній офіцер-жандарм. Я колишній контррозвідник. Я садив за ґрати українську інтелігенцію та представників політичних організацій Галичини, бо мав підстави підозрювати їх у співпраці з австрійською розвідкою. Я розумію вас, пане Горач, я – ворог. Але я служу в контррозвідці не Добровольчої армії і не у більшовиків. Служу я у Варті Української Держави. Саджаю за грати єдинонеділимщиків, які нападають на українського старшину. І спілкуюся з вами я чомусь мамчиною мовою – українською. Тож послухайтеся поради колеги-розвідника та людини, набагато старшої за вас. Вчора Петлюра об’явив про закінчення терміну перемир’я між Директорією і німцями. Це означає, що з дня на день станеться штурм Києва. Це кінець – все руйнується! Кидай службу, синку. Хапай на оберемок ту панну, до якої тебе проводжали мої філери і тікай світ за очі. Ви мусите пережити м’ясорубку, яка здійметься тут невдовзі. Справа вже вирішена і програна. А Україна таких людей, як ви, потребує живими, а не героїчно загиблими.
Артем глузливо поглянув на офіцера «свідомки».
– Цікаво чому це ви до мене таких добрий?
– Тому що у січні-лютому ви хоробро билися на цих вулицях проти більшовиків. Такого не забудеш. У Києві сиділи по квартирах 20 тисяч офіцерів і унтерів строї армії. А билися з червонопузиками тільки ви – фронтовики, юнаки-курсанти, стрільці-галичани та хлопчики-гайдамаки. У ті кілька днів, коли ви тримали навалу «червінців», з міста до села виїхали мої дружина, донька та онуки. Виходить – я у боргу перед вами.
Артем розім’яв плечі і відповів дуже серйозним голосом:
– Дякую за пораду, але пристати на неї я не можу. Надто багато мене зв’язує з Запорізьким корпусом.
Терещенко насупив брови.
– Тоді будьте дуже обережні. Цієї ночі на вас напали єдинонеділимщики з числа симпатиків Денікіна. Я не знаю мети вашої місії до Києва, хоча здогадуюся. Проте після цього нападу я упевнений – про неї знають у штабі Добровольців також. А їм не треба припинення ворожнечі між республіканцями та гетьманцями. Їм треба, аби понівечена знесилена Україна покірно лягла під чоботи Добровольчої армії. Вони вашій місії опиратимуться всіма силами.
Полковник допив залишки коняка у склянці і глянув на Артема.
– Пане сотнику, кладіть собі револьвер до кишені.





***

Вони так любили радитися! Багато слів, епатаж, красива поза – в це вони поринали з головою. Тон задавав високий чоловік з чорними смоляними вусами та коротенькою борідкою – голова Директорії письменник Володимир Винниченко. Йому опонував схожий на мельника дядько з кущастими селянськими вусами – голова Українського національного союзу журналіст Микита Шаповал. Дещо спокійніше поводився здоровезний пан з квадратним обличчям – лідер Селянської партії Федір Швець, геолог за фахом. Військові, що сиділи поруч – командир корпусу залізничної охорони генерал Осецький та командир Осадчого корпусу полковник Коновалець – переважно відмовчувалися. Похмуро з-під лоба за дискусією спостерігали двоє чоловіків у селянських кожухах переперезаних офіцерськими ременями – повстанські отамани Данило Зелений та Микола Данченко.
Отамани помітно сумували, і ВІН їх чудово розумів. Ці теревені втомили б будь-кого.
– А я кажу вам, що недоречно сваритися нині з французами, – казав Шаповал. – Ми не знаємо, що станеться після штурму – може, доведеться ще звертатися до них по допомогу. Одного разу нам вже довелося кликати німців. Невідомо, як нині поведуться більшовики.
– Які більшовики? Про що ви? – глузливо відповідав Винниченко. – З більшовиками у нас угода. Більшовикам треба позбутися реакціонера Скоропадського і отримати від нас хліб. У більшовиків голод. На більшовиків насідають Колчак, Краснов та Денікін. Хто за таких умов нападе на нас? Перехрестіться, шановний!
– Я радо перехрещуся, – відповів Шаповал. – Але французький посланець Енно шле телеграму за телеграмою, в яких погрожує нам повним ігноруванням наших делегацій союзниками. Він вимагає від нас відмовитися від вступу в Київ і почати душити виступи більшовиків.
– А вареників зі шкварками від нас він ще не вимагає? – відгризнувся Винниченко. – Ми підняли людей проти засилля панів і проти влади буржуїв та експлуататорів, за соціалістичну революцію. І тепер ми мусимо гнобити більшовиків? Більшовики – наші союзники!
– Ці союзники вже раз вчинили в Києві криваві ріки, – замислено промовив Швець. – Вони, звісно, соціалісти, але разом із тим вони ще й росіяни. «Єдинонеділимство» в них сидить так само глибоко, як і в білогвардійцях.
– Більшовики нині слабкі, – відрізав Винниченко. – Їм не до нас. Крім того, ми маємо з більшовиками угоду. Вони не втручатимуться у наші внутрішні справи, якщо тільки ми не переслідуватимемо українських більшовиків і дамо їм змогу приймати участь в нашому демократичному уряді. Винуватець у київському погромі полковник Муравйов уже розстріляний більшовиками як зрадник.
– А от полковник Болбочан повідомляє про накопичення сил на наших кордонах, – зауважив молоденький полковник Коновалець.
Голова Директорії скривився, мовби від зубного болю.
– Військо більшовиків гуртується на кордоні відповідно до нашої угоди, – крикнув він. – Вони мають відволікати на себе гетьманські війська і вже роблять це на Чернігівщині. А ваш Болбочан – реакціонер та типова офіцерська кістка. Панове, я їй-Богу не збагну як ви могли залучити до нашої справи такого типа? Навіщо він вам?
– Певно тому, що якби ми не домовилися з Болбочаном, нам довелося б зараз битися ще із запорожцями, – спокійно відповів ВІН. – Які шанси були б тоді у нашого повстання?
Усі промовчали. Якби гетьман мав у союзниках запорожців – все було б інакше.
Та Винниченко ЙОГО репліки ніби й не почув.
– Ми мали переговори з союзницькою місією, – промовив Голова Директорії. – Представники Англії та Американських Штатів обіцяли нам сприяння в разі, якщо буде повалено про-німецьку владу Скоропадського. Маємо бути спокійні, товариші. Зрештою, навіщо нам та Антанта? Що вона нам несе? Таку саму владу панів та експлуататорів? Нового гетьмана? Зрештою, на що вони здатні? Сьогодні наші війська зайняли Одесу. Французам залишено невеликий клапоть біля порту – Енно зі своїми вимогами сидить зараз саме там. Більшовики – от наші ідейні і надійні союзники зараз! І не треба їх боятися – з ними уже все домовлено!
– А навіть як сунуться, ми тут їх зустрінемо! – буркнув отаман Зелений. – До самої Москви канчуками гнати будемо!
Слова отамана розвеселили всіх.
– Учіться, товариші! З такими настроями ми обов’язково збудуємо Українську соціалістичну республіку, – задоволено вигукнув Володимир Винниченко. – А що у нас з німцями?
Тепер мав відповідати ВІН.
– Я зустрівся з делегатами німецького солдатського комітету. Там усе гаразд. Вони готові пропустити нас в місто. Ми, своєю черою, пообіцяли їм вільний пропуск до дому та достатню кількість вагонів та паротягів.
– А що штурм?
Тепер мав відповідати командир Осадчого корпусу полковник Коновалець – задумливий вилицюватий молодий галичанин. Діловито та неспішно (відчувалася австрійська військова школа) командир Січових Стрільців розклав мапу та почав показувати олівцем.
– Повстанчі відділи отаманів Зеленого та Данченка проти ранку займуть бойові позитури на околицях міста. Арматна батарея СС-ів розпочне обстріл москалицьких відділів о дев’ятій. То буде алярм, за яким відділи повстанців мусять почати офензиву до центру міста. Водночас, у самому місті мусять повстати робочі, керовані ревкомом червоних. Серйозного опору ми не дожидаємо, відділи діятимуть за обставинами. Полк СС-ів та Чорноморський кіш рушатимуть у другій хвилі, на той випадок, якщо хтось таки чинитиме запеклий опір, якого не зможуть здолати повстанці. Детальні пояснення своїх диспозицій отамани отримають особисто. Які хто має запитання?
ВІН зі злостивим задоволенням спостерігав, як усі ці літератори, журналісти та науковці вглядалися в мапу, хмурили лобики та кривили мармизи, нібито кожен з них був, щонайменше, Бонапартом. Насправді ж ніхто з них у військових справах не тямив ані біса. Бачив ВІН уже їх усіх під час більшовицької навали минулого року…
– Наче усе гаразд, – промовив нарешті Винниченко. – Працюйте, полковнику.
– Тоді запитання маю я, – відповів Коновалець. – З боку Рамадану, долаючи опір гетьманців, до наших відділів наближаються два полки Республіканської дивізії Запорізького корпусу. Це – файні кадрові підрозділи. Там чимало старшин знайомих Січовим стрільцям ще зі спільної служби у Республіканському полку полковника Болбочана. Вони просяться підійти упритул до міста, аби прийняти участь у штурмі. Я не маю ніяких заперечень проти того, аби вони пішли на штурм, хай навіть у першій хвилі.
– А я маю, – твердо промовив ВІН. – Я проти їхньої участі.
На НЬОГО здивовано подивилися всі присутні. Глузливо засміявся Винниченко:
– Товариш Головний Отаман так палко захищав Болбочана, а тепер сам не дає його козакам входити у Київ? Чого б це товариш Головний Отаман так непокоївся?
ВІН обдарував Голову Директорії поглядом, спокійним до байдужості.





***

Навіть до корпусного огляду на честь прибуття верховного головнокомандувача Артем не готувався так ретельно, як до цього походу до театру. Ще по обіді він збігав до театральних кас та купив квітки на бельетаж у ложу ближче до сцени – як раз на два місця. Дорогою назад зазирнув у крамницю за ваксою. Делікатне питання приведення до блиску своїх чобіт він не довіряв жодному чистильникові.
У трактирі, де він сидів разом з посланцем від хліборобів, запорожець спитав на шинквасі на послання від пана Борщевського. Трактирник лише розвів руками. Мовчали хлібороби.
А далі закипіла робота. Щітка з ваксою, байкова ганчірка та година порання – і чоботи засяяли рівним лагідним блиском. Газирі черкески та деталі набірного кавказького поясу Артем натирав, допоки вони не стали відбивати сонячне світло. Метал і шкіра мали виглядати бездоганно, серед іншого – аби приховати недоліки Артемової форми. Парадний однострій, в якому він приїхав до столиці, власне таким виглядав лише на передовій, серед замурзаних бекеш та потертих шинелей. Тканина встигла зблякнути, а шви – набратися пилу. Шаровари, черкеску та бешмет треба було ретельно вичистити і лише тоді охайно випрасувати. Артем клацав зубами – довелося відчинити вікна, аби очі не виїло димом від вуглин з праски.
У призначений час він стояв біля будинку Тетяни. Дорогою він спеціально витратився на візника, аби не заляпати багнюкою чобіт. Йому дуже хотілося мати вигляд гідний та елегантний. Та коли на вулицю вийшла вона…
Артемові стало сумно. Було очевидно – нарядно вдягатися він так і не навчився. Потертий старшинський однострій його врятував: у фраку та манишці він не уявляв себе взагалі, а черкеска з погонами була доречною майже скрізь. Тетяна ж вийшла до нього у синьому пальто з відкладним коміром та в оксамитовому капелюшку з великою матерчатою трояндою збоку. Елегантна, витончена та недосяжна.
– Пане старшино, з вами все гаразд? – весело спитала дівчина. – Чого це ви так заціпеніли? Може, запропонуєте чарівній панні руку?
Артем гукнув візника і допоміг дівчині сісти.
У театрі Артем шкірою відчув на собі увагу всіх присутніх. Тетяна не дарма торгувала модним одягом. У фойє прогулювалися дами у вузьких спідницях та широких капелюхах довоєнної моди або у піднятих до литок та вузьких сукнях – зразка перших років війни. Тетяна ж гордо прямувала сходами у пишній складчастій сукні зі стрічковими візерунками та у приталеній коричневій жакетці. Артем озирнувся. Жодна дама не могла похвалитися настільки сучасним вбранням. Чоловіки поглядали на них із заздрістю, а жінки – з ревнивою зневагою.
Сама ж Тетяна, здавалося, взагалі не звертала на це уваги.
– «Загибель богів» – це має бути щось особливе, – казала вона Артему, заглядаючи у програмку. – Вагнер взагалі не надто легкий автор, але ця опера для оркестру – справжнє випробування. У Харкові оперного театру як такого немає – лише антреприза, тому вдома такої вистави мені не побачити. Сьогодні Київ мусить виправдати горде звання столиці.
Артем їй майже не відповідав – він насолоджувався. Його тішив її голос та запах її парфумів. Невдовзі вони зайняли місця у своїй ложі. Світло погасло. Почулися окремі оплески. Ледь чутно, немов з якогось небуття, в оркестровій ямі заспівали віолончелі.
Початок опери зацікавив його зразу ж. На сцені під негучну музику три скандинавські норни співали про те, яким величним був світ донедавна і як тепер все гине, та що запобігти цьому вже не можна. Співали вони німецькою, але це не було перешкодою, оскільки цю мову знали і Тетяна, і Артем: Тетяна в обсязі жіночої гімназії, Артем – як ветеран війни з німцями. А норни на сцені старалися. З усіх сил вони намагалися знову виплести долю світу, але… «Кінець!» – проспівали вони по черзі. В Артема мороз пробіг поза плечима. «Щось мені це аж надто нагадує», – подумав він.
Довго міркувати про долю світу у нього не вийшло. Сцену вкрило червоне світло, що, певно, мало означати ранкові заграви. Світанок супроводжував чарівний спів кларнету. Його тему підхопили скрипки, й під променями прожекторів з’явилися декорації зі сполохами полум’я. Вух Артема торкнувся високий жіночий голос:

  Zu neuen Taten, teurer Helde,
  Wie liebt ich dich, lieB ich dich nicht?
  Ein einzig Sorgen laBt mich saumen,
  DaB dir zu wenig mein Wert gewann.*

На сцені валькірія Брунгільда та герой Зігфрид зізнавалися одне одному у любові і клялися у довічній вірності. В їхніх голосах кипіла жага. Пристрасть поєднана із ніжністю лилася у зал, запалювала серця і поверталася на сцену у вигляді палаючих поглядів глядачів. Артем подивився на Тетяну. Дівчина сиділа цілком захоплена дійством, слідкувала за кожним жестом та словом акторів. Її щоки забарвилися рум’янцем. Артем ледве стримав бажання обійняти її тої ж миті.
Чим далі тривала опера, тим більше дивувався Артем, наскільки її сюжет був схожий на п’єсу, в якій він сам від самого від’їзду з Харкова виконував одну з другорядних ролей. Перстень Нібелунгів, подарований Зігфридом Брунгільді, був здатний знищити світ богів. Сестра вмовляла Брунгільду віддати перстень річковим русалкам, але та відмовилася викидати знак любові, що був їй дарований її героєм. А герой тим часом… Зігфрид не тільки забув свою валькірію, та не тільки вирішив побратися з іншою – він ще й заходився видавати заміж за іншого саму Брунгільду. Нещасна валькірія не здогадувалася, що її милого обпоїли зіллям, яке вщент позбавляло пам’яті. А в підсумку – герой був підступно вбитий сином карлика-нібелунга, який сам хотів володіти заповітним скарбом. У фіналі убита горем Брунгільда кинулася в поховальне багаття разом з перснем… і цим знищила і себе, і світ богів.
З гордим, ледь стриманим, відчаєм лунав зі сцени її спів:

  Echter als Er schwur keiner Eide;
  Treuer als Er hielt keiner Vertrage;
  Lautrer als Er liebte kein Andrer!
  Und doch, alle Eide, alle Vertrage, –
  Die treueste Liebe –
  Trog keiner wie Er! –
  WiBt ihr, wie das ward?*

У глибині сцени підсвічений червоними прожекторами дим помалу ховав з очей фігури богів і богинь. А грізним перснем прямо перед очима глядачів весело гралися три русалки. Світ богів добіг кінця. Починалася нова історія світу, у якій старим богам не було місця. Оркестр взяв фінальний акорд. Зал вибухнув оплесками.
Тетяна витерла хусточкою сльози і сама гаряче захлопала в долоні.
– Браво! Браво!
На сцені світ загинув через зраджене кохання. В житті він гинув через безмежне себелюбство, непоступливість та властолюбство головних героїв. На жаль, цей клубок протиріч розібрати було значно важче, ніж просто знайти перстень Нібелунгів. Події веремією пролетіли у свідомості Артема. Натовпи червоноармійців на станції… Полковник Болбочан над мапою… Глузлива посмішка військового міністра… Недовірливі очі хліборобів…
Перстень Нібелунгів!
В опері все було так просто і ясно. Один перстень міг світ загубити і світ врятувати. Та Артем не був Зігфридом. Він не міг вирішити долі світу. Натомість – він не забував про свою Брунгільду.
Старшина випростався на ноги і запропонував Тетяні руку. Дівчина глибоко зітхнула, взялася і прилинула до нього вся. Її очі палали.
Всі розмови у фойє були тільки про одне – наскільки вдало зіграв оркестр та як гарно впоралися зі своїми партіями актори.
– Ну, пані моя! Погодьтеся, Брунгільда у виконанні пані Воронець-Монтвід була незрівнянна.
– А міня, гаспада, признацца, павєсєліла ета калізія. Тридцаті с чєм-та лєтняя Брунгільда рядам с савсєм юним Зігфрідам!
– Але погодьтеся, в Івана Стешенка – велике майбутнє!
– Ну не скажіть! Порівняно з Адамом Дідуром…
– Ек ви хватілі! Ви єщьо і Саламію Крушельніцкую в Києв заманітє!
Тетяну було не зупинити. Причарована виставою, вона жадала поділитися своїми враженнями тут і зараз же. Природно – ділилася вона з Артемом.
– Це було дивовижно! Я просто не сподівалася побачити таку гарну постанову такого складного твору! Актори просто перевершили самих себе. Так грати і так влучно передавати емоції здатні тільки видатні таланти! Ти відчув?
– Ще б пак, – відповів запорожець. – Коли Зігфрид почав згадувати Брунгільду, а Хаген примірявся, як його вдарити списом у спину, я ледве не заволав «Лягай!».
Тетяна здивовано поглянула на нього і приснула в кулак. Певно – вона детально уявила собі цю сцену. Поки Артем застібав ремінь та портупею, Тетяна розправила комір пальто біля дзеркала.
– І все ж таки світ богів не зумів себе зберегти, – промовила вона задумливо. – Вотан сидів у своїх чертогах та чекав, допоки усе вирішиться саме. А варто було просто навідатися до Брунгільди і попросити її віддати перстень.
– Валькірія і сама мала б розуміти усі наслідки своїх вчинків, – зауважив Артем. – Все ж таки особисте особистим, а долю цілого світу не може вирішувати одне почуття.
Тетяна поглянула на нього з осудом.
– Як ти можеш, Артеме? Вона ж шалено любила свого Зігфрида!
До Тетяниного дому шлях був неблизький, проте Артем з Тетяною вирішили пройтися пішки. Переповнені враженнями, вони неспішно прямували майже безлюдними вулицями, освітленими барвистими ліхтарями.
– Вона ж не знала про підступ! Не знала про заколот проти них, – казала Тетяна. Її плече постійно терлося о плече Артема. – Вона й уявити не могла, що людина, яка клялася їй у вічному коханні, раптом проміняє її на іншу. Ти подумай лишень який це для неї був біль!
– А він не просто обрав іншу, – погодився Артем. – Вона була схована за стіною вогню, за яку зайти був здатен тільки Зигфрід. А він вивів її звідти – для іншого.
– Отож бо! – погодилася Тетяна. – Коли кохана людина іде геть – це болюче, але терпимо. Коли вона іде до іншої – це набагато гірше. Але пережити можна. Та коли людина, яка щойно клялася тобі у любові сама, заходиться віддавати тебе іншому? Яке приниження! Це ж як треба зневажати дівчину?!
– Уявляю собі… – мовив Артем.
– Нічого ти не уявляєш, – заперечила Тетяна. – Ти хлопець – тобі не збагнути. Вона чекала на нього. Вона кожної миті до нього линула. Вона не послухалася сестри і не віддала перстень, хоча ішлося про загибель богів. І от він прийшов… аби вдати іншого та відвести її іншому в дружини. Це мало б їй ущент розбити серце!
Від захвату в Тетяни тремтів голос. Вона була нечувано гарна тої миті.
– Невже ж то скривджена любов так ранить дівоче серце? – спитав Артем.
– Несамовито! – промовила вона і щиро поглянула на нього.
Він притяг її до себе. Його губи зустрілися з її губами. Вона завмерла. Кілька секунд він чув її важке дихання. Потім вона смикнулася. Він вирішив, що Тетяна намагалася притиснутися до нього міцніше і спробував зробити рух назустріч. Натомість, дівчина відірвала губи і збурено крикнула.
– Припини! Пусти мене!
Він отетерів.
– Негайно відпусти! – прокричала вона йому у вухо.
Артем відпустив її. Будинки, дерева та тротуари – все раптом затанцювало перед очима. Ситуація складалася зовсім не так, як він сподівався. Розгублений і розчавлений, він спробував їй посміхнутися. Й отримав лють роздратованої кішки.
– Ти! Ти?.. Ти?! Як ти міг? Що ти собі надумав?! Та хто ти?..
Артем відчув що ґрунт йде у нього з-під ніг. Події сказилися, мов та коняка, що хвилину тому здавалася спокійною і лагідною і раптом понесла, не розбираючи дороги. Розум судомно шукав вихід – і не знаходив його.
– Мужлан! Солдафон! Кар’єрист! – частувала його Тетяна. – Як ти міг? Навіщо ти?!
Аж раптом вона змінилася. В темряві ночі розчинилася приємна приваблива дівчина, з якою він кілька днів гуляв цими вулицями. Пихато та бундючно на нього поглянула гордовита паночка, і від неї за кілька сажнів віяло холодом.
– Пане старшино. Здається, ми з вами загулялися. Я жадаю, аби ви доставили мене додому.
Артем зловив візника. Дорогою вони не розмовляли – на його питання вона давала лише односкладні відповіді. Вулиця зміняла вулицю. Будинки, ліхтарі, будки на рогах та перехожі – все злилося для нього в одне сіре тло.
– Тетяно, послу… – спробував почати він.
– Пусте, – відрізала дівчина. – Мені не цікаво.
– Приїхали, пане, – гукнув йому візник.
Він подав їй руку, але вона не взялася за неї. Проминувши його, мов стовп, вона рушила до дверей і лише там озирнулася до нього.
– Ти… – мовила вона тоном холодного зневажливого презирства.
Витягла ключ із сумочки.
– Тетяно, ми ще побачимося? – спитав він.
– Не бачу в цьому анінайменшої потреби, пане старшино, – відрізала вона. – Прощайте.
Двері різко зачинилися за нею. Артем стояв серед вулиці, завмерлий, неначе верстовий стовп серед степу. Він ще не до кінця усвідомлював усю глибину того, що сталося. Єдине, що він збагнув – опера про загибель богів закінчилася лише зараз.
Головну роль зіграв він сам.
 _______________
 *Зійди на землю, славний мій герою!
  Ти дорогий мені у славі у своїй.
  Та непокоюсь я, бо так замало
  Моє кохання те дало тобі… (нім.)

 *Хто був правдивий у клятвах честі, як він?
  Хто зберігав обітниці договорів, як він?
  Хто ще кохав так ніжно і свято, як він?
  Аж от, заповіти усі і усі договори,
  Всю відданість серця –
  Усе він понищив.
  В чому ж таємниця? У чому? (нім.)





***

Сотник Римський-Корсаков неспішно крокував уздовж потягу та замислено хлопав себе канчуком по халяві чобота. Його хлопці у шапках з чорними шликами поспіхом виводили коней з вагонів. Сіре небо і такий самий небокрай навіювали тугу. Вдалині виднілися будівлі Ромодану – звідти щойно були обстріляні розстрільні* Республіканського полку запорожців. На позиції ворога сотник дивився з усією зневагою родового аристократа. Гетьманці на дрезинах маневрували коліями залізничного вузла, а стрільці мусили ганятися за ними на своїх двох. Прибуття чорношличників мало рішуче зламати цю ситуацію.
До командира підбіг русявий значковий Дяченко.
– Батьку сотенний! Хлопці до бою готові!
Сотник Римський-Корсаков коротко оглянув своє вояцтво.
– По конях!
– Слухаюся! – радісно відповів значковий і кинувся до своїх бійців. – Мерщій, алюр три хрести!
Кіннотна сотня колоною по двоє рушила уперед. Ліворуч потяглися позиції Республіканців. До козаків підбіг кирпатий довготелесий старшина в шинелі.
– Чорні Шлики? Ну нарешті!
– А що, цариця полів, дають чортів вам гетьманці? – поцікавився сотенний-чорношличник.
– Та трошки є, – посміхнувся старшина. І бадьоро додав: – Трохи вони нам дають – трохи ми їм.
Жалітися на життя чорношличникам було марно і ризиковано. Козаки сотні Римського-Корсакова неборакам не співчували, глузували з їхніх скарг та брали на глум їхні біди. Це був стиль Чорних Шликів. Самі вони скаржитися на біди вважали нижчим за свою гідність.
– А де вони гуртуються? На станції? – спитав Римський-Корсаков.
– А де ж іще? – посміхнувся старшина і вказав рукою бордовий дах вокзалу. – Вузол тримають. Залізницями нам маневрувати не дають.
– Зараз дадуть, – зауважив Римський-Корсаков. – Як почуєш на тому боці міста перестрілку – зразу своїх в атаку підіймай. А стрілянини не бійся – то ми гетьманцям трошки спинку почухаємо.
– Зробимо! – весело відповів старшина та побіг до своїх підлеглих.
– Сотня! За мною риссю – марш! – сотник натягнув повід і його кінь різко рвонув уперед.
Сутичка не тривала і півгодини. Гетьманці зрозуміли, що їх оточують, і хутко забралися геть. На обрії повільно зникав дим від їхнього паротяга. Сотник Римський-Корсаков прогулювався пероном станції та ліниво лузав насіння. Завдання було виконане без втрат, а отже, можна хвалитися перед командуванням. Клацаючи острогами сотник наблизився до вікна телеграфу.
– Гей там! Викликай! Штаб Республіканського полку, комполку сотнику Шелесту, – мовив сотник. – Копія – Кременчук, штаб Запорізького корпусу, командувачу корпусу полковникові Сільванському. Ромодан взято.

…Командувач Лівобережної групи полковник Петро Болбочан завмер над мапою. Комендант штабу сотник Авраменко тихенько поклав телеграфну стрічку, клацнув каблуками і вийшов за двері. Командувач вельми уважно вислухав його доповідь. Ромодан взято. Олівець бігав по мапі та визначав міста. Пирятин, Прилуки та Лубни були в їхніх руках. Перед запорожцями лежала дорога на Київ… і – позиції загонів отаманів Данченка та Хименка.
 Пропускати запорожців на Київ повстанці відмовлялися – вони посилалися на накази зі штабу Осадчого корпусу. Запити до Директорії результатів не дали. Треба було приймати рішення. Якщо рухатися на Київ – полки мали отримати наказ відкинути хиткі заслони повстанців та рушити уперед, аби… А що чекало на них у Києві?
Командувач поклав олівець і повільно пройшовся кабінетом. Від його рішення залежала уся подальша доля їхньої держави. Командувач почував себе втомленим і розбитим. До сказу хотілося спати. Він шалено сумував за дружиною. Вибір тягарем давив на його серце.
Погляд упав на мапу. Нитки шляхів павутинням вилися навколо міст, сіл та вузлових станцій. В уяві командувача постали колони запорожців, які зараз із піснями крокували тими шляхами. Війська маневрували та перегруповувалися. Якби поглянути високо згори, можна було б побачити, як нестримне запорізьке море сотнями струмків неухильно просувалося вперед та помалу охоплювало Київ. Республіканський полк збирався у Пирятині і був готовий вирушити потягами на столицю за першим наказом. За ним підтягувався новостворений Мазепинський полк. Ще два полки запорожців, Наливайкивський та Богунський, уже знаходилися на правому березі Дніпра, біля Кременчука. Якби Директорія навіть спробувала встати на перешкоді руху запорізьких полків на Київ – за спиною у неї зразу ж спалахнули багнети наливайківців та богунців. Зайнятий гетьманцями Київ та заблокований запорожцями Кременчук відрізали Директорію від Лівобережжя. За таких умов вона була просто приречена на переговори та угоду з гетьманом, якщо…
«Якщо командувач запорожців зважиться іти на Київ», – подумав полковник сам до себе.
У його штабі не було єдності поглядів. Думки старшин розділилися. Отаман булави* Запорізького корпусу полковник Парфенів закликав його негайно іти на столицю. «Ми так долга гатовілісь к етаму мамєнту! Ми ріалізавалі вєсь план, как па нотам. Кієв у наших ног! Так давайте вайдьом в нєго!» – доказував начштабу у розмові з командувачем. І був правий.
Крок. Лише один крок до нового повороту історії. Лише зробити. А потім…
У вухах лунав високий голос полковника Сільванського, який був категорично проти бійки з повстанцями. «Якщо наші козаки вступлять в бій – для всіх прибічників Директорії ми станемо зрадниками. Ми перейдемо рубікон – вороття назад уже не буде. У нас почнуться хитання в бойових частинах. У нас можливі конфлікти серед старшин. Нам абсолютно напевно доведеться роззброювати гайдамаків Волоха і якось розумітися з Гулим та Григор’євим. Правда, весело? І для чого все це? Що нас чекає по той бік фронту?» – запитував командир запорожців.
Командувач Лівобережної групи всівся за стіл і поглянув на телеграфну стрічку. Він бачив літери – але вони не складалися в речення. Свідомість пекли слова полковника Сільванського, з якими просто не можна було не погодитися. «Гетьман видав Грамоту про федерацію. Де вже більше? Гетьман призначив командувачем своїх сил генерала Келлера – це закінчений ворог усього українського. Від гетьмана тікають його ж гвардійці-сердюки. Вони розповідають, що в Києві скидають українські прапори і вивішують російські. За їхніми словами, офіцерська дружина в перші ж дні облоги Києва розгромила український клуб. Гетьман нічого не вирішує – усім заправляють москалі-єдинонеділимщики. Для них України «нєт, нє било і нє будєт». До кого ми туди підемо? Кого рятувати?»
Командувач сумно подивився у вікно на затягнуті снігом до самого небокраю поля. До кого іти? Кого рятувати? Що вони знали зараз про гетьманський Київ?
Старшини, що їздили до штабу Осадчого корпусу, всі як один доносили, що і сердюки, і козаки Київського корпусу, і добровольці-єдинонеділимщики воювати за гетьмана аж ніяк не поривалися. Якби не німці – загони Директорії були б у Києві уже зараз. Вражало не те, що гетьман лишився без підтримки – вражало його уперте мовчання. На це увагу старшин булави звертав військовий старшина Гейденрайх: «При всьому моєму пошанованні до гетьмана Скоропадського, я не розумєм його вчинків. Ви, пане-командувачу, двічі пропонували йому умовіць се – і двічі він відмовлявся. Ми вислали до Києва сотника Горача – і він мовчить. Які плани має гетьман? На що він очєкує? Чим пояснити Грамоту про федерацію? Я просто не вем, що сказати. Я не наважуюся це згодить, аби наші полки рушили на Київ. Що буде, коли замість розвязування конфлікту ми на радість більшовикам зануримося у ще дужчу звару?».
Командувач взяв аркуш паперу, накреслив кілька кружечків і в кожному написав: «Скоропадський», «Петлюра», «ленінці», «запорожці». Повільно і задумливо він креслив стрілки від одного кружка до іншого. Невдовзі простір між кружками почав нагадувати тенета.
Все було правдою. У Києві всім заправляли офіцери-добровольці. Гетьман не йшов ні на які контакти. А Артем…
Артем мовчав.
Ця мовчанка могла означати одне з двох. Або – Артем уже знаходився на гауптвахті у Косому капонірі Київської фортеці*, або – гетьманська адміністрація ще й досі не дала йому жодної відповіді. Чому? Про що вони там думають? На що сподіваються?
Командувач не мав відповідей на всі ці запитання.
Натомість, він мусив обрати. Шальки терезів хиталися й ніяк не могли завмерти. З одного боку – доля гетьманської держави. З іншого – доля п’ятнадцяти тисяч юнаків що вже знаходилися в лавах Запорізького корпусу. І більшовики на кордоні. Рішення полковника цілковито залежало від відповіді, яку мав йому надати з Києва сотник Горач. Було очевидно – робити якісь кроки можна було тільки після його сигналу.
– Коменданта сюди! – гукнув командувач вартовому.
За кілька хвилин перед ним завмер Никифор Авраменко.
– Пане сотнику, запишіть наказ полкам 2-ї Республіканської дивізії. Республіканському полку – частиною сил продовжувати операцію по знищенню угрупування гетьманців в районі Ромодан-Лохвиця. Уникати важких боїв – примусити гетьманців скласти зброю. Всім іншим полкам – утримувати попередньо зайняті позиції. До особливого розпорядження жодних інших дій не починати.
Комендант штабу все записав і подивився на командувача. Полковник Болбочан погладив свою коротку борідку і спитав немовби між іншим:
– Були вісті від сотника Горача?
_______________
Розстрільня – бойовий стрій піхоти, шеренга з інтервалами по 3-5 кроків між бійцями.
Булава – в Армії УД та УНР так називали штаб частини.
Отаман булави – начальник штабу.
Косий капонір Київської фортеці – політична в’язниця у Києві.





***

Скрипаль видав довге вигадливе соло і оркестр замовк. Оплески вщухли. За мить музика полилася знову – тепер уже повільно та чаруюче. Промені світла лампи заломлювалися у прозорій рідині кольору старої міді, змішувалися і відбивалися дрібними цятками на тарілках та скатертині. Артем ще трохи помилувався цими відблисками і випив рідину в один дух. Духмяний шустівський коньяк опалив горлянку і розлився по всьому тілу приємним теплом. Артем посміхнувся. Життя тривало! Нудьгувати не тягло аніскілечки.
– А потім – обстріл, – розповідав він худорлявій русявці, яка невідомо коли і як опинилася з ним за одним столом. – Півгодини вибухи, грюкіт, ґвалт – так нас австріяки гарматами смажили. А потім раз – і тиша. Вилізли ми з укриття, дивимося – нічого живого не лишилося. Лави, припаси – все на шматки. А сулія з самогоном як стояла до обстрілу – так і стоїть. Дядько Охрім і каже – бачте, хлопці, навіть у австріяків на оковиту рука не здійнялася!
Русявка сором’язливо захихикала. Артем натомість зареготав на всю горлянку. Цього вечора він веселився немов востаннє. Час від часу крізь веселість проступали скажений біль та несамовитій відчай, і тоді йому кортіло горлати й лаятися. Та це були зрадливі думки. Треба було їх гнати геть.
– А от ще тобі історія, – промовив він далі. – Був і в нас фельдфебель Бараболя – рибалка з Одеси. Такий був скнара – що хай Бог милує…
До цього ресторану він потрапив не зразу. Тиняючись пустими вулицями, він повільно усвідомлював всю глибину своєї катастрофи. Мрії його останніх днів розбилися, мов сніжок об стіну. Те, що сталося, – сталося назавжди. Ця дівчина не жартувала – якщо вона його прогнала, навряд чи планувала перемінити своє рішення згодом. Це означало, що можна було розслаблятися і не перейматися подіями. Казка добігла свого кінця.
Його місія до Києва була провалена, звідки не глянь. Гетьманський міністр бундючився. Хлібороби – просторікували. А дівчина, уваги якої він добивався останні дні, щойно з легкістю послала його під три чорти.
– Побережися, пане! – гукнув до нього візник.
Візок пролетів за вершок від хлопця. Але Артем цього не помітив.
Він дуже ясно уявляв собі майбутнє. Полковник-держвартівець чітко сказав йому – штурм міста мав статися з дня на день. Значить – петлюрівці скоро увійдуть до Києва. Повернеться Артем на кордон. Більшовики ринуть в Україну. А далі… Забагато друзів поховав старшина-запорожець, аби мати ілюзії щодо власної долі.
Доля буцімто навмисно вирішила перевірити його на міцність. Що ж? Вирішила – то нехай удавиться. А він не збирався скиглити та нюняти. В його недовгому житті були ситуації ще й набагато гірші. Жодна з них ще не гнула додолу старшину-розвідника.
Бунчужний* його розвідницької команди старий пропечений козарлюга Архипич у таких випадках повчав парубків: нудьгу з серця треба гнати геть і не давати їй притулку. «Вона як та лисичка-сестричка, увійде гостею – вийде господинею. Гірко стало – то ходи на люди, побалакай, напийся та розвеселися від серця. Тоді біда й сама піде», – казав літній ветеран російсько-японської війни.
Згадка про сивого підстаршину підняла настрій. Архипич умів розвеселити і найбільш набундючених. Артем змусив себе розправити плечі і посміхнутися. Він заламав набакир шапку зі шликом і голосно заспівав улюблену пісню Архипича:

  За рікой Ляохе запалали вогні,
  Там гармати вночі гуркотали!
  Сотні юних орлів
  Із козацьких полків
  На Інкоу в набіг поскакали!..*

На пісню, що лунала посеред нічної вулиці, почали відчинятися вікна «вдячних слухачів». З одного вікна його облаяли. З іншого – намагалися облити помиями. Назустріч запорожцю вийшли два старшини-сердюки, судячи з усього – в такому самому настрої, що й Артем хвилину тому. Спільні негаразди зближували. Перекинувшись кількома фразами, всі троє разом попленталися вулицею, волаючи на всю міць своїх горлянок:

  І без страху загін ринув на ворогів
  На скажену кривавую битву.
  І хорунжий один
  Загубив карабін
  Було серце козацьке пробите.

Двірник випірнув перед ними з темряви і взявся розпікати старшин у батька-матір:
– От нашо ви, панове, тут галас затіяли, трясця вам у черево? За квартал ресторан грека – там собі сідайте і співайте, скільки хочете. Хіба ж то гарно оце серед ночі людей будити?!
Артему пропозиція сподобалася, і невдовзі всі троє співали про набіг на Інкоу зі сцени ресторану під оплески відвідувачів та крики «Браво!» Потім старшини засіли за круглим столиком. Коньяк і шампанське лилися рікою. Артем раював. Чхати хотів він на всю міжнародну політику і на всіх пихатих панянок. Життя не часто дарувало нагоду гарно погуляти у самому центрі Києва. Марнувати час було недоречно. Невдовзі, у окопах під вогнем та у дальніх розвідницьких рейдах, він мав гріти собі серце і тішити самолюбство згадками про цю пригоду. А отже, треба було брати від життя все – і без меж.
Якось непомітно старшини-сердюки зникли й навіть не попрощались. Та Артем не дуже по них сумував. Компанію йому складала худорлява русявка з довгими косами та тонкими рисами обличчя. Під черговий анекдот Артем налив собі ще коняку.
– Не варто більше пити, – несподівано промовила дівчина.
Голос у неї був високий і писклявий. Старшину це порадувало. Вона геть нічим не нагадувала йому ту…
Він поглянув на неї із запитом.
– Не треба тобі більше пити, – повторила русявка. – Станеш огидним. А зараз ти просто гарний. Мені ти подобаєшся такий.
Артем демонстративно заткнув пляшку пробкою та відсунув склянку. Потім він вдав розгубленість, безпорадно оглянувся і скривджено промовив:
– От і маєш! Вже й випити не дають… – зітхнув він. – Що ж мені тоді робити? Може, потанцюємо?
– Краще поїхали до мене, – запропонувала вона.
Запорожець хтиво посміхнувся:
– Я до тебе чіплятися буду. Ти надто гарна. Не боїшся?
– Розберемося, – спокійно відповіла дівчина.
Артем знав, що закінчиться саме цим – професію дівчини він визначив зразу. Та чи не байдуже було, де і з ким? Попереду окопи та обстріли, а зараз він має коротеньку хвильку щастя. Здоровий та сильний парубок, він просто несамовито хотів дівку. Хоч би й цю. Хоч би й за гроші. Чому ні?
У неї вдома все сталося стрімко. Він прийняв її пальто та капелюшок. Вона розпустила коси. У неї було дивовижно довге пряме волосся. М’яке, мов льон.
– Іди до мене, – сказав він.
Речі падали на підлогу. Її блузку накрила його черкеска. Пальці поспіхом розплутували зав’язки і скоро під ними опинилася біла шкіра її маленьких грудей. Потім руки пестили її стегна, обтягнуті темними панчохами.
– Ой, пане старшино! – шепотіла вона крізь важкий подих. – Який же ви… нетерплячий.
Він пив її жадібно, мов старе духмяне п’янке вино. Пив – і не міг зупинитися. Її молоде тіло відповідало слухняно та лагідно, і старшина-запорожець запалювався знову. І тоді її ноги знову охоплювали його стегна.
Коли промені сонця торкнулися подушок, вона ще солодко спала. Тихо, аби її не розбудити, він прокрався до ванної і там старанно привів себе до ладу. Холодна вода змила залишки нічної пригоди та прояснила свідомість. Він глянув на себе у дзеркало. Нахабна посмішка та безсоромний прищур очей його цілком вдовольнили. Настрій явно поліпшився. Відчуття задоволення розтікалося по тілу хвильками. Недавня сварка уже не ранила його так боляче, як вчора – тепер він не почувався безневинно скривдженим.
До кімнати він увійшов убраний та зачесаний. Дівчина підвела голову і подивилася запитливо. Артем вліз у чоботи та поклав біля дзеркала кілька купюр.
– Тут за все, – мовив старшина. – Я не образив.
– Ти знаєш, я не часто це роблю, – відповіла вона сумно. – Тепер ти знаєш, де я живу. Як надумаєш – приходь знову.
Він посміхнувся та накинув на плечі башлик.
День був не дуже сонячний, але цілком привітний. Артем задоволено вдихнув морозне повітря. Що не кажи, було в цьому світі багато речей, заради яких варто жити, незважаючи на всі поточні негаразди.
Він вийшов з двору і потрапив в інший світ. За ніч місто разюче змінилося: будинки, тротуари, візки на дорозі – геть усе випромінювало неспокій. Люди проходили спішно та насторожено. По вухах били звуки щільної перестрілки. Повз нього пробігла група солдат – зовсім юних хлопчиків у шинелях не за розміром. Трамваї ущент забили військові.
Артем відчув неприємний холод під серцем. В голові одна за одною промайнули думки: як там вона? Що з нею? Чи вдома? Чи… Ні! Такі думки треба гнати від себе геть. Все скінчено!
Ні на що не сподіваючись – просто для виконання свого обов’язку Артем зайшов до трактиру, де він випивав з вусатим хліборобом. Підходити до трактирника не знадобилося. На нього чекав сюрприз – прямо біля шинквасу з газетою у руках сидів Сергій Шемет, лідер хліборобської партії.
– Слава Богу! Це ви! – вигукнув пан Сергій та зразу ж скочив зі свого місця. – Ходімо негайно. У нас дуже мало часу.
В Артема схвильовано забилося серце.
– Усе вийшло? – радісно спитав він. – Ви домовилися з гетьманською адміністрацією?
– Якби ж то! – приречено зітхнув хлібороб. – Усі наші плани розвалилися. Пан Донцов мусив перейти на нелегальне становище – його зараз розшукує «свідомка».
Артем завмер, а потім безсило опустився на стілець.
– А хай би вам трясця! Та ви хоч розумієте, що часу в нас уже немає? Штурм почнеться сьогодні або завтра.
– Звідки ви знаєте? – спитав вражений хлібороб.
– З Державної варти, – буркнув Артем. – Зі «свідомки». Мав нагоду поспілкуватися з полковником Терещенком.
– Досить жартів, – відмахнувся Шемет. – Нам дорога кожна хвилина! Вам мусите зараз же піти зі мною. Треба вплинути на нього, аби він переконав гетьмана у доречності плану Болбочана та Міхновського. Бо інакше – це кінець!
– Хто мусить переконати? – не збагнув Артем. – До кого ви мене тягнете?
– До генерала Рогози.
_______________
Бунчужний – звання, що відповідало російському фельдфебелеві, або сучасному старшині. За аналогією – посада що відповідає сучасному «старшині роти».
«За рекой Ляохе» – ранній варіант пісні «Там вдали за рекой». Пісня розповідала про рейд на китайське місто Інкоу козацького загону генерала Міщенка у російсько-японську війну 1905 р.





***

Коридори Військового міністерства виглядали зовсім інакше, ніж за першого перебування у них Артема. Тоді там панували метушня та нервозність. Тепер же їх охопила мертва тиша. Прямуючи до кабінету військового міністра, старшина-запорожець та політик-хлібороб зустріли лише кількох дівчат – секретарок та машиністок. Якби не наявність чергового старшини, можна було б подумати, що з військового міністерства раптом зникли усі військові.
У кабінеті генерала Рогози було сильно накурено. Сивий генерал сидів у кріслі обличчям до вікна і пускав густі клуби тютюнового диму. Судячи з наповненої попільниці, курив він уже достатньо давно. Уваги на своїх гостей він не звернув.
З вікна було чути запеклу перестрілку, що точилася десь у центрі міста.
Артем і Сергій Шемет перезирнулися. Хлібороб за правом старшого розпочав першим:
– Пане військовий міністр…
– Не за адресою, – обірвав його генерал Рогоза. – Вам – до полковника Шуцького. Це він зараз керує Військовим міністерством, а я при ньому – на кшталт весільного генерала. І це правильно! Як же ж інакше? Це ж я відстояв від розформування Запорізьку дивізію – а вона підняла повстання! Це ж я не дав розформувати Сіру дивізію – а вона пристала до Петлюри. Це ж я керував формуванням полку Січових Стрільців, Чорноморської дивізії, корпусу залізничної охорони – а вони перетворилися на бунтівне кубло. Кадри восьми корпусів або перейшли до Петлюри, або розбіглися за перших же пострілів. Курені Сердюцької дивізії здаються бунтівникам один за одним. Ви гадаєте, що треба залишати на посаді такого міністра?
Сергій Шемет спохмурнів.
– Тим не менше, я гадаю, що говорити ми мусимо саме з вами. Навряд чи полковник Шуцький уповноважений…
– А вас до нього і не пустять, пане Шемет, – глузливо відповів генерал. – Полковнику Шуцькому зараз аж ніяк не до вас.
Тільки тепер генерал підвівся і обдарував гостей довгим пронизливим поглядом.
– Кого я бачу? Та це ж сотник Горач, посланець від Болбочана! Швидко ж ви знюхалися з хліборобами, пане запорожець, – генерал переставив попільницю на робочий стіл і загодився вибивати люльку. – Чуєте стрілянину? Це сьогодні більшовицьке підпілля навалило на казарми гетьманського ескорту. Половина ескорту була у приміщенні – вони утримали будівлю. Гетьман був змушений кинути в бій другу частину і сам залишився без охорони. Все це відбувається прямо у центрі Києва. Пане сотнику, ваші командири цих більшовиків стережуться чи якихось інших?
Артем відчув, як неприємно смикнуло у грудях. З’явилося бажання відповісти різко і брутально. Та він промовчав – не пасувало сотникові грубіянити генералам. Заговорив лідер хліборобів:
– Пане генерале, саме через цю загрозу ми тут. Ви самі бачите – все руйнується. Загони Петлюри завітають з дня на день. Пане генерале, у ваших силах все врятувати. Чому ви відкидаєте пропозицію полковника Болбочана? Пан Горач – зв’язковий. Достатньо пустити його на телеграф і запорізькі полки…
– Які полки? Запорізькі? Ті самі, що зрадили свого гетьмана? – насмішкувато перепитав генерал.
Клубок люті підкотив Артемові під горло. А генерал відрубав прямо в очі:
– Не вам, сотнику, а йому… йому, Петрикові Болбочану, я маю говорити все те, що говорю нині вам. Йому, разом з Генденрайхом, Парфенівим, Загродським, Сильванським, Алмазовим та іншими запорожцями. Ви-запорожці знехтували простим армійським заповітом – «накази не обговорюють». Тому ви – зрадники!
І отут Артема прорвало:
– Та ладно вам, пане колишній міністр, – промовив він розлючено. – Не треба корчити зі себе гетьмана Мазепу, зрадженого власною старшиною. Я нічого не забув. Ми лили кров за вільну Україну, а що отримали? Ваша адміністрація скрізь розсадила офіцерів старого штибу! Єдинонеділимщиків!
Генерал опік Артема поглядом, сповненим обурення.
– Геніально! Так чому ж до нас не завітали генерали-українці? Де вони поділися?! Де люди, здатні керувати полками, дивізіями, корпусами, арміями? Де? Сотнику, ви можете очолити дивізію? Здатні сформувати штаб? Готові налагодити оперативне планування, постачання, пересування та постій частин? Ви маєте відповідну кількість фахових підлеглих, здатних обійняти посади у своєму штабі? А у повіті? А у місті? Відповідайте, ну ж бо! Для оборони країни нам треба сформувати 300-тисячну армію. Ким заповняти старшинські посади?
Артем осікся. Він не мав, що відповісти. Він уже бачив, з яким скрипом займалися посади у Запорізькому корпусі. Заговорив Сергій Шемет:
– Ви вирішили поставити на командні посади фахівців, не звертаючи уваги на їхні переконання, – промовив він, ніби не запитуючи, а підтверджуючи факт. – Але ж ці люди ворожі Україні! Вони ніколи б не лишилися на службі в нас, маючи вибір між Україною та імперією!
Генерал лише посміхнувся:
– Пане хліборобе, ніколи не кажіть «ніколи». Ані я, ані генерал Прісовський до осені 17-го ні про яку самостійну Україну навіть не мріяли. Війна під певним прапором робить з людьми дивовижні речі. Вчорашній єдинонеділимщик стає переконаним самостійником. Шар єдинонеділимщиків не мав бути довічним, українці мусили набратися в них розуму та досвіду, а потім – замінити.
– А офіцерські полки? – спитав Шемет. – Це ж суто білогвардійські формування!
– Правда ваша, – погодився генерал Рогоза. – Але це – не вся правда. Бо офіцерські полки насправді формувалися не для України. Вони клялися померти «за Русь Святую» і ми вирішили не позбавляти їх цієї насолоди. Їх збиралися відправити або на Дон до Денікіна, або – охороняти зайняті німцями терени Курляндської та Новгородської губерній. Вони б ринули воювати за свої ідеали – і пішли з України назавжди.
Запорожець і хлібороб дивилися на генерала розгубленими від подиву очима. Те, що він розповідав, не лізло в голову. Зі слів генерала виходило, що білогвардійські формування створювалися не для ліквідації української незалежності, а навпаки – для її зміцнення. У це важко було повірити.
– Панове, ми ніколи не мали ілюзій: варто з України піти німцям – до неї миттю завітають більшовики, – розповідав генерал Рогоза. – Сотнику Горач, ви ж бачили «рай» на червоних теренах. Ви самі казали мені, що там – голод і злидні. Для Червоної Москви опанування України – справа виживання. Їм потрібен наш хліб цьогорічного врожаю. Навколо Троцького і Леніна зібралися генерали старого царського генштабу. Саме вони, а не фанатики-комісари насправді формують Червону армію. Я знав багатьох з них – то імперіалісти до самх кісток. Убезпечитися від них ми можемо лише в один спосіб – допомогти здолати їх Добровольчій армії.
– Добровольцям? Денікіну? – вигукнув вражений хлібороб. – Але ж вони…
– Знаю! – відрубав генерал. – Добровольці не визнають незалежної України. Але вибір у нас небагатий. Можна прийняти весь удар на себе, а по перемозі лишитися сам на сам з Денікіним, який самого факту існування України не визнає. А можна передати ініціативу Денікіну – і хай воює та посилає на смерть свої найкращі частини! Ми навіть допомогли б йому – офіцерськими полками та частинами, що найбільш симпатизують «єдиній та неділимій». А найбільш патріотичні, найбільш віддані Україні полки треба було приберегти до моменту, коли білі та більшовики знесилять одне одного. Аби потім прийти і добити більшовиків остаточно.
Артем хмикнув. Генерал казав дуже переконливо, та Артема продовжували гризти сумніви. Забагато питань набралося у нього до представника влади.
– Може воно й так, пане генерале, – промовив старшина. – Але як тоді бути з відвертими єдинонеділимщиками на високих посадах? Як бути з губернськими старостами Залеським та Чарторижським? Як бути з призначенням в командири Запорожців генерала Бочковського?
Генерал розвернув своє крісло і сів обличчя до гостей.
– Це, сотнику, не задум і не злочин, а набагато гірше. Це – помилка, – відповів генерал Рогоза. – Бочковський був досвідчений хоробрий генерал. Кавалер Георгіївської зброї! Він командував 3-ю дивізією – і нічим себе не заплямував. Ну хто знав, що, потрапивши до запорожців, він налаштує проти себе всіх своїх підлеглих? Ми чистили армію та адміністративний апарат від таких людей. Зрештою – Заліського та Чарторижського з посад усунуло не повстання, а гетьманська адміністрація!
– А потім понабирала нових єдинонеділимщіків! – глузливо зауважив Артем.
Тепер уже збурився генерал Рогоза:
– Міністр МВС пан Кістяковський кликав на відповідальні посади представників українських соціалістів – жоден не погодився! Кого нам було ставити на керівництво повітами – селюка від сохи? Ми готували військову, земельну, освітню реформи! Ми створили тепличні умови для торгівлі та кооперації! Ми відбудували промисловість! У нас було безліч проектів, які треба було втілювати. А що робили Винниченко з Шаповалом? Лише владу лаяли?
У розмову знову втрутився Сергій Шемет:
– Пане генерале, ви дуже переконливо нам все це розповіли. Ще трохи – і я сам побіжу захищати гетьманську владу. Але! Ви забули згадати про те, без чого повстання ніколи б не набуло такого розмаху. Скажіть нарешті, якого чорта вам знадобилася Грамота про федерацію України з Росією? Генерал на ці слова не збурився. Він жестом вказав гостям на диванчик під стіною. Розповідав він цілком спокійно:
– Після того, коли в Німеччині сталася революція, частини Німецької армії почали рватися додому. Україна опинилася без армії – за нашими планами перший призив мав відбутися у листопаді. Закінчити формування ми планували у квітні 19-го. Отут, користуючись нагодою, ваші друзяки-соціалісти заходилися збирати Національний Конгрес, як вони казали – аби легітимізувати владу гетьмана. Державній варті ця ідея від самого початку не сподобалася. У нашому аж надто захопленому соціалістичними ідеями суспільстві такий конгрес сам собою викликав чималий неспокій. А з партій, які виступили ініціаторами Конгресу, аж надто помітно стирчали червоні вушка Леніна та Троцького. Гетьман доклав усіх сил, аби в конгресі прийняли участь ви, хлібороби, Партія соціалістів-федералістів та Народна громада – його власна партія. Ви мали урівноважити вплив соціалістів.
– Ми ніколи не були такими вже переконаними гетьманцями, – зауважив Сергій Шемет.
– Принаймні, ви – люди зі здоровим глуздом і реальним поглядом на ситуацію, – відповів генерал. – Але як ви знаєте – гетьман відмінив конгрес. Напередодні його відкриття «свідомка» заарештувала начальника гетьманської охорони полковника Аркаса. І от від нього Варта дізналася, що у соціалістів уже все готове до повстання і що відбудеться воно незалежно від рішення конгресу. Ба більше – соціалісти на той момент уже створили Директорію. Свої домовленості з міністрами, військовими та селянськими отаманами вона підігрівала чималими грішми…
– Звідки в них такі кошти, хотів би я знати? – зауважив лідер хліборобів. – Невже з їхніх кооперативів?
– З Москви, – відповів генерал Рогоза.
Артема мов на вуглини посадили. Він вскочив. Розгублено подивився на генерала. Стиснув кулаки.
– Невже це правда? Так вони?!
– А ви й не знали? Геніально! Та в Києві про це на кожному стовпі написано! – поблажливо відповів генерал. – Сотнику-сотнику, запорожцю ви мій! Ви прибігли нам розповідати про більшовицьку загрозу, після того як уже місяць працюєте на партію, фінансовану російськими більшовиками.
Артем не сів, а якось впав на диван. огРОгРоВін відчував себе закінченим йолопом.
– А хіба ви не бачите, що більшовицькі ревкоми та комісари Директорії діють спільно? – посміювався генерал. – Ви гадаєте, це робиться через добру волю ленінців? Та ні! Винниченко з Шаповалом вже давно більшовикам продалися. Ці потвори мати рідну продадуть, аби тільки на владу повернутися. Скажіть, сотнику, хіба не це називається державною зрадою?
Артем промовчав. А Сергій Шемет схвильовано спитав:
– І до чого тут Грамота про федерацію?
– З ким? З Росією? – спитав генерал та простягнув хліборобові олівець. – Пане Шемене, на стіні мапа світу. Зробіть милість, покажіть мені там Росію!
– Пане генерале, не треба блазнювати, – відповів лідер хліборобів. – У Грамоті було чітко сказано що відродження Росії почнеться з України. Ви апріорі повернули нас до імперії.
– А що нам було робити?! – генерал різко кинув олівець на стіл, той покотився і впав на підлогу. Рогоза прослідкував за ним очима, та не зрушив з місця. – Армії у нас не було, а та що була – у половину перейшла до Петлюри. Єдине, на що ми могли покластися, – на офіцерські формування та на ще вірні нам частини. Але сердюків ми готували в дусі незалежності, а офіцери – затяті єдинонеділимщики. Був потрібний компроміс, який дозволив би воювати за нас і тим, і тим. Тоді й з’явилася грамота про Федерацію. Там жодним словом не говориться про втрату суверенітету Україною. Навіть по відновлення імперії не говориться. Лише про федерацію, з Росією, якої нема.
– Слабеньке виправдання, – зауважив Сергій Шемет.
– Не таке вже й слабеньке, пане Шемете. Я не сказав вам ще головного. Цієї грамоти від нас уже місяць як вимагали французи, – відповів генерал.
– Французи?! Навіщо?
– Тому що Антанта готова визнати Україну тільки як складову Росії, і ніяк інакше, – відповів генерал Рогоза. – Ми і так схилили її до нечуваного компромісу. Французи погодилися, аби федерація була створена на підставі збірнику законів Російської імперії. А згідно з ним Україна приєдналася до Росії на підставі угоди між московським царем та українським гетьманом. Маємо в наявності Україну на чолі з гетьманом. А де Росія? Де цар? З ким федералізуватися? Москалі ще й самі не розберуться, якою буде їхня майбутня влада. У Добровольчій армії зібралися монархісти, ліберали, республіканці, кадети, есери!.. Аби відновити Росію, треба перемогти більшовизм. Треба провести установчі збори. І тільки тоді!..
– Але хто б не прийшов до влади у Москві, вони ніколи не погодяться на існування Самостійної України, – зауважив Сергій Шемет. – Це очевидно.
– Очевидно, – грайливо погодився генерал Рогоза. – Це більш ніж очевидно в умовах Російської Імперії. Але уявіть собі на мить. З одного боку – зруйнована, виснажена війною та внутрішнім розбратом Росія. З іншого – сита, непограбована, розвинута Україна на чолі з гетьманом, котрий спирається на патріотично налаштовану армію. Які шанси мали б тоді кацапи на відновлення імперії?
Сергій Шемет знизав плечима, так ніби хотів сказати, що сказати важко.
– А накази Келлера? А розгромлений Український дім? А триколори в Києві? Це теж помилка?
– Та ні, це наслідки цього безумного повстання, – відповів генерал. – До бунту Директорії у пресі стояв такий вереск єдинонеділимщиків, що ми гадали, тільки кинь заклик – і під їхні знамена пів-України збіжиться. Та після перших же боїв потік добровольців стрімко всох. Ми сподівалися використати масу прибічників оновленої Росії, а як дійшло до справи, з’ясувалося, що ніякої маси нема! Був тільки газетний вереск. Пшик! Примара!
– Але навіщо вам знадобилися єдинонеділимщики? – не витримався Артем.
– Та тому, що аби вижити, нам потрібна допомога Антанти, – відповів генерал. – Збагніть, сотнику, – третього не дано. Якщо сюди не прийде Антанта – прийдуть більшовики. Або ми збудуємо армію, прикрившись від більшовиків військами Антанти – або навіть перемога над червоними стане для нас Пірровою, бо після таких втрат ми станемо жаданою здобиччю для будь-кого з сусідів. Єдинонеділимщики знадобилися нам не для того, аби відновити Росію, потрібну їм. Треба було дочекатися Антанти. Так, ми хитрували. Ми пішли на угоду з ворогом, аби протистояти повстанню піднятому соціалістами. Але збагніть – наш народ масово з’їхав з глузду. Що нам було робити – божеволіти разом з ним? Чи докласти зусиль, аби встигнути вилікувати його від зарази більшовизму, допоки сюди не завітали ленінці?
– Ваші сподівання провалилися, – підсумував Артем.
– Це правда, – сумно відповів генерал. – Усе пішло шкереберть. Єдинонеділимщиків на весь Київ набралося вісімсот багнетів. У сердюків та в Київському корпусі чотири тисячі бійців – але нахабство добровольців їх деморалізувало і зневірило. Союзники до нас поспішати не воліють. А проти нас піднялася майже уся армія. Все. Це кінець.
Останні слова генерал промовив без тіні емоцій. Не було в них ані гіркоти втрати, ані відчаю полководця, що програв. У них було значно більше – пустка. Повна й безмежна пустка людини, яка вже не тільки пережила біль втрати, а й змирилася з неюм і переконала себе, що минулого не вернеш. Ця абсолютна байдужість вразила Артема. Він відчув бажання кричати, скребтися, рватися. Не все було втрачено. Достатньо було зробити крок…
– То якого ж лиха, пане-генерале?! Чому ви мовчите? Чому ви так легко програєте?! – закричав сотник. – Не можна здаватися без бою! Ще усе можна виправити! Дайте мені зв’язатися зі штабом запорожців! Ви побачите! Ви не пошкодуєте!..
Артемів шал розбився об погляд генерала Рогози. Генерал зумів надати байдужого спокою голосу, але погляд видав його з головою. В ньому було все. Біль і спокій. Жага і байдужість. Вогонь і крига. Певно, генерал сам похапцем шукав бодай якийсь вихід, але знову й знову переконувався в тому, що виходу нема.
– Сотнику, єдине, про що я зараз шкодую, так це про те, що я не зустрів вас раніше. Я обов’язково забрав би вас до себе в штаб – мені завжди бракувало таких наполегливих підлеглих, як ви. Більше мені нема про що шкодувати. Ви не розумієте…
Генерал підвівся, схилив голову, а потім знову зазирнув Артему в очі і промовив:
– Уявіть собі, сотнику. Полки запорожців входять до Києва. Петро Болбочан іде до гетьманського палацу. Потім – виходить до вас і говорить, що Грамоту про федерацію треба таки підтримати. Що скажуть на це ваші командири? Що скажуть старшини середньої ланки? Що скажете ви самі?
– Але чому? – в один голос вигукнули в Артем і Шемет.
– Невже ви не зрозуміли? – з гіркотою спитав їх генерал Рогоза. – Якщо ми не домовимося з Антантою – ми не просто залишимося з більшовиками сам на сам. Ні! Ми виявимося ворогами ще й для Антанти. Вона спустить з налигача проти нас своїх союзничків – білогвардійців. Вам зрозуміло?
– Послухайте, але це якась нісенітниця, – заговорив Сергій Шемет. – За моїми даними, Антанта ніколи не вимагала від України федерації. Вони вимагала лише, аби з уряду були прибрані германофіли. Представники партій зустрічалися з їхніми дипломатами. Представники Англії та Американських Штатів…
Розмову розірвав гучний басистий регіт генерала Рогози. Сивий вояк сміявся мов дитина і хлопав себе по нозі долонею. Артем почав боятися, що сивого генерала кіндратій вхопить.
– Діти! Боже мій, які діти! І ці люди ще насмілювалися критикувати гетьмана! – промовляв генерал крізь регіт.
Сергій Шемет зблід від обурення.
– Пане генерале, я не збагну, що вас так розвеселило? Поясніть будь-ласка.
– Англія їм пообіцяла, – саркастично відповів генерал. – Американські Штати їм пообіцяли! Скажіть, а Гватемала і Гондурас* вам нічого не пообіцяли? Закарбуйте собі! Згідно з угодами Антанти за цю частину Європи несе відповідальність цілком конкретна країна, і це – Франція. Вам можуть обіцяти що завгодно і хто завгодно. Але рішення прийматиме уряд Франції. А Франція мати справу згодна тільки, ще раз повторюю, тільки зі своїм союзником по Антанті – Росією. Або з тим, хто виступає від її імені – Денікіним. Вони не будуть вести переговорів з жодними сепаратистами. Саме тому Франція вимагала від нас федерації. На дуже слизьких та сприятливих для нас умовах, але – федерації. Ви кажете, вони сядуть за стіл переговорів із соціалістами? З Петлюрою? Ой, не смішіть мене!
Артем раптом відчув себе хлопчиком, якого зловили на крадіжці яблук. Він озирнувся. Шемет явно почувався не краще.
– Невже вони не здатні збагнути, що Україна – самостійна і самодостатня держава? Невже ніщо не може переконати Антанту?
– Чому ж? Може! – відповів генерал. – Антанту може переконати політична нація, зібрана в єдиний кулак та керована єдиним ватажком. Нині вона бачить і таку націю, і таких ватажків. На наше горе, це – Винниченко з Петлюрою. З ними вони переговорів не вестимуть ні за яких умов – їм нема про що говорити з цими майже більшовиками. А ми на цьому балу, на жаль, чужі!
– Ну, то якщо вам нічого втрачати, давайте зіграємо ва-банк! – твердо промовив Артем. – Давайте спробуємо! Нахабно! По-козачому! Зробимо, як Бонапарт – ув’яжемося в бійку, а там якось буде!
Генерал лише похитав головою.
– Сотнику-сотнику… Ви не розумієте всієї глибини проблеми. Ну то я вам розтлумачу. От, хай буде по-вашому – запорожці справді визнають угоду з гетьманом. Хай так – інші військові частини не наважаться битися із вашим корпусом і так само перейдуть під руку гетьмана. Хай навіть галичани складуть зброю. А що ми робитимемо із сотнями повстанських загонів, з усіма цими Зеленими, Данченками, Чередняками та Махном? Відповісти вам? Їх треба буде розчавити у крові, позаяк інакше вони роздушать нас – ви самі описували мені, як ці банди руйнують ваш тил. Доведеться кидати війська не проти більшовиків, а проти власного народу. Така чвара буде просто дарунком для червоних. А коли так, то ніж новий розлад – нехай краще перед лицем спільного ворога українці залишаться єдиними. Петлюра та Винниченко отримують від нас вже налагоджені місцеві адміністрації, апарати міністерств, кошти Держбанку. Нехай користуються – нам не шкода. Хай бодай вони захистять країну від загрози зовні. Може, їм пощастить? А нам вже дайте спокій. Ми дев’ять довгих місяців працювали в атмосфері недовіри, підозри та ненависті. Будували Україну на злість українцям, як казав гетьман. Тепер в очах українців ми втратили будь-яку легітимність. З нас – досить.
Артем не мав чого відповісти. Немов сільський собака, який не мав де притулитися, бо хутір його хазяїв щойно пожер вогонь, його душа метушилася в якихось закутках. Слова генерала змусили його відчути власне безсилля. А безсилля породило відчай.
– Передайте все це Болбочану, пане сотнику, – мовив генерал Рогоза і похмура глузлива посмішка розітнула його обличчя. – Перекажіть Болбочану все. Нічого не забудьте. Навіть прикрасьте – гірше не стане. Хай вони відчують, що наробили. Всі таємниці адміністрації гетьмана Скоропадського ви тепер знаєте. Виконайте востаннє обов’язок старшини гетьманського війська. Розкажіть йому.
– Послухайте, пане колишній військовий міністр, – мовив Сергій Шемет. – От ви просто і ясно пояснили нам всі проекти і плани гетьманської адміністрації. Відповіли на всі питання. Але чому ви не казали всього цього раніше? Невже, аби дізнатися правду, нам з паном сотником треба було дочекатися падіння гетьманату?
Генерал посміхнувся і гірко промовив:
– Ми програли, пане Шемете. Ми жахливо програли. Ми не зробили жодних висновків з більшовицького перевороту в Петрограді. Ми знехтували новою потужною зброєю – пресою. Ми не врахували, що нинішні бойові операції спрямовані не тільки проти наших солдат, а ще й проти їхніх душ. На нинішніх війнах газетний аркуш – це зброя не менш вагома за гармату чи кулемет. Ми знехтували цією зброєю. А соціалісти – ні. Ми єдиний державний вісник видавали – не звати як. А опановані соціалістами кооперативні спілки у той час мали біля 70 видавництв. Ми самі дозволили соціалістам промити голови нашим громадянам, вип’яти наші недоліки та спаплюжити наші досягнення. А результати – ви бачите самі.
Артем промовчав. Він більше не мав чого сказати. Все було сказано. Гетьманська адміністрація вже склала зброю і слабкий опір чинила лише, аби зберегти лице. Йому ні до кого більше було тут звертатися.
Сергій Шемет сумно здихнув.
– Шкода. Все так по-дурному сталося. Такий прикрий збіг обставин…
– Пане політику, не треба шукати містику там, де її нема. Нас просто зрадили.
Артем кинув на генерала зацькований погляд. Лють знову підступила йому до горла. Проте голос генерала був безжальний:
– Так, сотнику – зрадили. Запорожці, сердюки, вільні козаки, кубанці-чорноморці та галичани – Січові стрільці. Ви – зрадили свого гетьмана. Ви зреклися гетьмана, і ви ще не знаєте, що невдовзі селюки, які нині вас підтримують, – зречуться вас. Потім вони теж збагнуть свою помилку – але буде запізно.
Генерал почав говорити – ніби віщати. У його голосі задзвеніла сталь, а очі запалали недобрим вогнем:
– Знайте і закарбуйте собі! Українська Держава повалилася в ту мить, коли козаки зрадили свого гетьмана. Передайте це Болбочанові. Хай знає.
Двері різко розчинилися. Захеканий старшина у шинелі та башлику бурею влетів у кабінет генерала Рогози.
– Пане генерале! Петлюра почав наступ по всьому фронту. Німці заперлися у своїх казармах і виступати відмовляються. Сердюки задкують до кварталів. Петлюрівці вже на околицях Києва!
Різкими точними рухами генерал витяг зі столу пляшку коньяку налив півсклянки, хильнув та став одягати шинель.
– Передайте Болбочану. Хай знає, – промовив він ще раз.
Шемет вийшов у двері. Артем надягнув свою шапку і чітко, мов на параді, віддав честь. Розвернувся. Чеканним кроком вийшов у коридор. Там він стягнув шапку і приєднався до Шемета.
– Все скінчене, сотнику. Наша місія провалилася, – скоромовкою казав пан Сергій. – Нам уже не до держави. Тепер все вирішуватиметься незалежно від нашого втручання.
Похмурий Артем крокував переходами міністерства. Його місію було закінчено. За пару годин на вулицях мусили розпочатися бої. Що робити далі – він не відав. Як гетьманський старшина він мав дотриматися присяги і приєднатися до захисників – але він був зв’язаний завданням свого штабу. Як запорожець він мав дочекатися повстанців, назвати себе і долучитися до них – але повстанці тої миті були йому огидні. Питання не давало йому спокою. Можна було ще пересидіти цей час на квартирі…
– Отак, сотнику, – повторив Шемет. – Доля держави тепер вирішиться без нас.
– Що ж мені робити? – розгублено спитав Артем.
– Рятуйте людей, що є для вас рідними.
_______________
До складу Антанти входила 31 країна, зокрема, – Гватемала та Гондурас.





***

– Тьотю! Хуткіше! Не час зараз! Якщо вони увірвуться!..
Пані Олександра впала в ступор. Вона розгублено дивилася навкруги і більше механічно, ніж свідомо, виконувала накази своєї небоги. Коли у двері їхньої квартири почали грюкати прикладами, дівчина й удова майже підсунули під двері платтяну шафу. Тетяна мала намір підперти двері і хоча б так врятуватися від банди грабіжників, які вже громили квартиру їхньої сусідки з першого поверху. Аж тут пані Олександра втратила сили і мовчазно сіла на підлогу.
Тетяна смикала її за плечі і за всяку силу намагалася підняти.
– Відчиняйте, курви буржуйські! Відчиняйте, поки гранатами двері не підірвали!
– Тьотю! Мерщій! – відчайдушно скрикнула Тетяна.
Грюкіт у двері обірвався так само несподівано, як і почався. Тетяна з силою заплющила очі. З книжок вона знала, що така тиша наступала перед самим кінцем. Зараз у двері мав вдарити або кувалда, або вибух. А потім…
Але тишу ніщо не порушило. На сходах почулося кілька різких гуків. Потім сміх. А потім хтось шалено загорлав. Тетяна здивовано поглянула на двері. Так горлали не від наснаги і не від люті. Так – кричали від сильного болю.
Переляк душив і холодив. Але дівчина змусила себе підійти до дверей. Чулося щось дивне.
– А-а-а! Трясця!
– Багнетом його коли!
– Ззаду заходь!
Тетяна прислухалася. Всі звуки доносилися здалека, схоже – з майданчика під сходами та біля дверей. Дзвеніло залізо, бахкали удари.
Стиснувши волю в кулак, дівчина наблизилася до майже вибитої з дверей дошки і зазирнула у шпаринку.
 Внизу робилося щось неймовірне. Бандити кидалися вперед, відстрибували, знову кидалися і знову відступали, допоки хтось із них не падав на підлогу без рухів. У середині їхнього кола навіть не бився, а якось дивовижно танцював хлопець у довгій шинелі та шапці з чорним шликом. Черговий грабіжник силився вдарити його шаблею, але зробив це так невміло, що хлопець підхопив його під руку, пірнув, обернувся і з силою опустив руку з шаблею собі на плече. Бандит дико заволав. Інший грабіжник спробував вколоти багнетом. Хлопець припік його ногою в пах та крутнув уже попсовану руку бандита униз. Тіло вклепалося в підлогу. Хлопець озирнувся. Перехопив інший удар… і Тетяна упізнала Артема.
– Тітонько! Тітонько! Ми врятовані, чуєте! Це Артем! Він прийшов!
– Слава тобі, Господи, – безсило пролепотіла пані Олександра і перехрестилася.
За дверима бахнув рушничний постріл. У Тетяни прохололо в грудях. Вона ринула до дверей і крізь шпаринку побачила, як бандити один за одним вилітали в двері і тікали геть. Артем орудував шаблею та кинджалом. Стрімко, мов кішка, він сунув до бандита з димлячою рушницею, збив шаблею цівку і рубонув по руках. Гвинтівка впала на підлогу. Бандит вилетів за двері. Ревів він, немов кнур підрізаний.
 Не пам’ятаючи себе, Тетяна відімкнула замки, відсунула засув, скинула ланцюжок і вибігла в розчахнуті двері!
– Артеме! Артемку!
Вона повисла у нього на шиї. Вона плакала від радості, коли відчувала під руками його ворсисту шинель. Вона так перелякалася за себе і за тітоньку, що від колишньої зневаги до цього хлопця в неї не лишилося й сліду. Вона була глибоко вдячна йому. Він не забув. Незважаючи ні на що – він прийшов. Він врятував їх!
Побиту бандитами сусідку вони забрали до себе. Пані Олександра довго відпоювала її чаєм, слухала її плач та як могла заспокоювала. Артем з Тетяною підсунули таки до дверей шафу.
– Хто це були? – спитала дівчина. – Дезертири? Гетьманці?
– Ніякі це не гетьманці, – буркнув запорожець. – Звичайні мародери. Поки регулярні армії б’ються між собою, мирних мешканців тероризує отака шваль. Молодці проти овець!..
Більше він не сказав нічого.
У квартирі кипіла робота. Артем навчив жінок, як варити клейстер і як заклеювати вікна старими газетами. Залишитися зимою без шибок було украй не бажано. А будь-який вибух під стіною міг повибивати скло у всьому будинку. За роботою минуло кілька годин. Потім пані Олександра покликала всіх до столу.
У коридор навпроти завалених шафою дверей, Артем витяг з кабінету письмовий стіл. Він розклав на стільниці свої пістолети, два покинуті бандитами карабіни, кілька гранат та шаблю з кинджалом. Старшина приготувався до оборони.
– А якщо знову прийдуть? – спитала Тетяна.
– Стрілятиму, – відповів Артем.
– Без попередження?
– Вже попередив, – відповів хлопець, не повернувши до неї лиця.
Розмовляти з Тетяною він аж явно не прагнув. Дівчина почувалася ніяково. Вона ніяк не хотіла того, що сталося між ними напередодні, але й із собою вдіяти вона нічого не могла. Тоді вона мала вагомі причини, аби обпекти його холодною зневагою та відіслати геть. А тепер ці причини розсипалися, немов піщаний замок.
Артем не міг бути холодним розважливим кар’єристом. Тетянина свідомість ще намагалася знайти якісь логічні пояснення його поведінки, проте почуття не лишали від тих пояснень каменя на камені. Не могла людина, яка думає лише про себе та про кар’єру, покинути все, пробігти пів-Києва та вступити в бій з десятком озброєних грабіжників, аби врятувати її. Ба більше – не міг кар’єрист зчепитися з бандитами у потязі. Тетяна згадувала їхню зустріч і переконувалася знову, що вдача, яку продемонстрував тоді Артем, кар’єристові була аж ніяк не притаманна.
Та якщо справа не в цьому, що він їй постійно недоговорював? Чому уникав розмов про гетьманство? Чому його дратували розмови про ситуацію в країні? Тетяна не могла знайти відповіді і зупинилася на тому, що Артема зв’язувала якась таємниця, ймовірно – пов’язана із його завданням. А коли так – не варто було лізти з розпитуваннями. Мине час – розповість сам.
Пані Олександра та сусідка прилягли відпочити. Тетяна виглянула у коридор. Артем сидів біля столу зі свічкою і читав якийсь французький роман. На вулиці почулися крики та лайка. Артем враз поклав книжку, загасив свічку, підхопив наган та наблизився до вікна. Тетяна підійшла до нього. Крізь скло вона побачила, як вулицею пробігли кілька десятків юнаків в однакових сірих шинелях. Вони рятувалися втечею. На бігу вони зривали з себе погони, кидали ремені, підсумки, кашкети, зброю. Ховалися по підворіттях та у під’їздах – де пускали.
– Це що, гетьманці? – спитала Тетяна.
– Вони, – похмуро відповів Артем.
Дивно, вона так давно мріяла побачити цю мить, коли пихаті прислужники їх світлості гетьмана Всія України будуть отак ганебно рятуватися від наступу республіканців. А зараз вона не відчула нічого. Нічого, крім шаленого співчуття до цих хлопчиків, які щойно билися за свої ідеали.
 Вулиця завмерла. Не чути було жодного звуку. Місто немовби перетворилося на величезний цвинтар.
– Така тиша, – промовила Тетяна. – Чути, як пташка пір’я чистить. Наче ані людей нема, ані війни навколо. Так незвично!
– Пусте, – відповів запорожець. – Я вже наслухався. На війні.
Десь здалеку долинув ледь помітний гул, який помалу наростав і скоро перетворився в цокання кількох десятків копит. Під вікнами проскакали вершники. Сірі селянські свитки, баранячі кожухи та кудлаті шапки з невміло пришитими шликами визначали військову належність цих вояків. Це були повстанці, селяни з сусідніх сел. Свої.
– Це що, республіканці? – спитала Тетяна.
Військо Директорії аж ніяк не скидалося на школенні сотні запорожців. Тетяні раптом пригадалися грабіжники з потягу – республіканське військо було схоже більше як раз на них.
– Республіканці, – відповів Артем. – Петлюрівці.
Його байдужливо-зневажливий тон зачепив Тетяну, і вона зрозуміла, що далі мовчати не може.
– Артеме, я хотіла перепросити, – мовила вона. – За вчорашнє. Ну, ти розумієш. Я… я була надто сувора з тобою.
Він поглянув на неї. В його очах не було злості або кривди, а були лише втома і запитання. Мовляв, що ти хочеш цим сказати?
– Артеме, я все розумію. Я розумію, що ти до мене не байдужий. Я давно це помітила. І повелася як егоїстка. Я поводилася надто вільно і подарувала тобі надію. А в підсумку ледве не втратила вірного друга. Пробач мені.
З вікна почувся мірний гуркіт. На вулицю зайшла колона якогось невідомого загону. Це також були повстанці – нерівний строй, кожухи та неголені пики видавали їх з головою. Вояцтво старанно чеканило крок і слухняно виконувало команди своїх командирів.
Тетяна знову поглянула на запорожця.
– Артеме. Я… Я не можу відповісти на твої почуття. Так вже склалося.
– Та, пусте, – відповів хлопець і щиро посміхнувся. Як раніше. І ця посмішка зігріла душу дівчини краще за будь-які слова. – Ти мене неправильно зрозуміла – я тебе неправильно зрозумів. Кожен думав про своє, а в підсумку вийшов повний гармидер. Як завжди у нас, в Україні.
Вона засміялася.
– Але ж це не заважає нам лишатися добрими друзями? – спитала Тетяна.
– Авжеж, – відповів Артем і простягнув їй свою широку долоню.
Вона поклала в неї свою тендітну ручку. З-за вікна почулося хлопання підошов по бруківці. Уздовж вулиці бігла зграя хлопчиків:
– Відчиняйте! Все скінчилося! Гетьман зрікся влади!
Вона зітхнула з легкістю. Він насупив лоба. А з вікна лунали дзвінкі голоси:
– Кінець гетьманщині! Кінець Українській Державі!

 

Продовження читайте ТУТ!