У Верховинському районі Івано-Франківської області є віддалене, одне з найбільших у районі, мальовниче село Зелене. Коли його мешканці розповідають, чим воно цікаве, то найперше згадують знану вишивальницю, поетесу і письменницю, художницю, заслуженого майстра народної творчості України Василину Янушевську-Шкрібляк. Здивувати когось українкою, котра вміє вишивати, практично неможливо, бо це закладено в крові, але здивувати цією жінкою легко, адже пані Василина вдома, з власних робіт, створила приватний музей вишивки і розмістила свої різноманітні витвори у трьох кімнатах.

Вишиває пані Василина з раннього дитинства. Жартома каже, що, мабуть, народилася з голкою. Дотепер зберігає свою першу вишивку – «Два білі і два чорні лебеді». Жодна інша робота не є для неї такою приємною і милою для душі, як вишивання. Любить вишивати все: чоловічі і жіночі сорочки, гуцульські строї, доріжки, килими, рушники, портрети, постільну білизну, штори, ясики, подушки, серветки, обруси, фіранки, образи, картини з природою. У доробку майстрині – понад 200 робіт. Майже всі узори майстриня придумує сама. Насамперед, це стосується картин. Майбутні картини вишивальниця спочатку зображує на папері олівцем і фломастером, а тоді вже вишиває. Найпоширеніші на її вишиваних полотнах зелені кольори – кольори милих серцю Карпат.
А ще пані Василина вишиває власні вірші. Все це планує зшити в одну велику 140-сторінкову книжку. Ось як майстриня описує у вишитому вірші своє улюблене заняття:

А я шию-вишиваю і собі думаю,
Отак стовпчик за стовпчиком співанки складаю.
Замилюся й розшиваю, себе проклинаю,
А співанки далі лізут, беру і співаю.
Та я пишу і думаю, шо ше трошки терплю,
Єк цисе си не попустит, вержу ручку в бердо!

Майстриня з онучкою Лесею у третій кімнаті			Одна з картин майстрині

 

	Перша кімната

Найкращий час для творчих задумів, за словами майстрині, це пора збирання карпатських ягід і грибів. Якраз такі мандрівки найбільше надихають її на створення нових мотивів для вишивок і поезії. Приходить творче натхнення і тоді, коли веде корову пасти. Не раз корові довелося зачекати, поки поетеса запише новий вірш.
Банально сказано, але на досягнутому майстриня зупинятися не планує. У її голові – безліч задумів і творчих планів.
«Я вже не молода і тому кваплюся жити, – зізнається пані Василина. Ще не всі картини, які живуть у моїй уяві, перенесені на полотно».
Приємно, що любов до вишивки перейняли всі дев’ятеро онуків, зокрема, хлопці, котрі самі собі повишивали сорочки. Та найбільше захопилася вишивкою онучка Леся.
Музей Василини Янушевської-Шкрібляк, який був відкритий у 2005 році, займає три кімнати. Переступивши поріг хати-музею славної вишивальниці, неначе в казку потрапляєш. Підлоги постелені барвистими килимами. У кожній кімнаті своя тематика: в одній – вишиті подушки, образи і рушники, в другій – картини з краєвидами, в третій – вишитий одяг і вірші майстрині.
«Тепер моє серце заспокоїлось, – каже пані Василина, маючи на увазі, що її роботи добре прилаштовані і люди з душевною насолодою оглядають їх.

Куточок першої кімнати

У музеї Василини Янушевської бувають відвідувачі з усієї України, а також – і з-за кордону. Вже почала четверту книгу відгуків. Людські відгуки дають майстрині силу і надихають на нові твори. Деякі з відвідувачів присвячували майстрині вірші.
Усіх бажаючих одягає по-гуцульськи для фотографії на пам’ятку, пригощає чаєм з карпатських трав і смачними гуцульськими наїдками.
Мабуть, не було жодного районного свята ремесел і фольклору, де б не були представлені вишивані роботи майстрині. Неодноразово брала участь у Всеукраїнських виставках, конкурсах і фестивалях. Без її робіт не минув жоден Міжнародний гуцульський фестиваль. Майже ніколи не поверталася без нагород. Хоча, вважає, не нагорода є найголовнішим показником, а замилування глядачів її роботами. Має вишивальниця запрошення на виставки і за кордон, але поки що не готова до цього.
Писати вірші і малювати картини пані Василина почала у 50-річному віці. Так сталося, що важка хвороба прикувала її до ліжка, коли стала вдовою. Залишилася вдома сама, адже донька мешкає у Мукачевому, а троє синів, хоч і в рідному селі, проте окремо. Просила Бога про зцілення, і Бог вислухав її молитви. Вона стала на ногу, котру хотіли ампутувати. Одужати їй допомогли віра в Бога, праця, оптимізм, а також – натуральні полонинські продукти та мед.

 

Онучка Леся з ляльками в гуцульських строях, які виготовила майстриня	У майстрині достатньо гуцульських строїв для відвідувачів		Куточок другої кімнати		Вишитий портрет Шевченка

Одна з авторських картин			Вишиті вірші

 

	Друга кімната музею

Крім віршів, пише співанки, легенди, повісті. Усе це помістила у своїх двох книжках «Черемоша взір» і «Ой, Карпати, рідний край»! Увійшли до збірок також окремі вишиті картини майстрині.
А ще пані Василина виступає на сцені з гуцульськими вечорницями, співанками і власними віршами. Створила фольклорний гурт і сама написала сценарій вечорниць.
Не лише улюбленою справою займається талановита майстриня. Як і всі односельці, тримає вдома корови, свині, курки. Косить траву, громадить сіно, обробляє город. Влітку збирає гриби, чорниці, ґоґодзи (брусницю). Тому влітку вишиває мало, тільки у негоду. І, як кожна добра господиня, любить готувати різні страви. Її улюблені страви – гуцульські голубці, вареники з бринзою та кулеша з бринзою і шкварками. Часто пані Василина присвячує свої вірші худобі і гуцульським стравам:

Подоїли коровочки, овечки здоїли.
Ватаг бринзу б’є в берівку, щоби усі їли.
«Їште бринзу, – примовляє, – з карпатського краю,
Найсмачніша бринза в світі, я добре це знаю».
І гуцули їдять бринзу та й гуцульські діти.
Не слабують вони ніколи, в кожушки одіті.

Довідка. Народилася на Святвечір, 6 січня 1948 року, в с. Жаб’є (тепер Верховина), на присілку Мазура. Батько поїхав з пасікою в с. Зелене, що на відстані 22 км від райцентру, на медозбори, і так потрапила на навчання у Зеленську школу. Після закінчення зеленської школи, у 1967 році, вийшла заміж за Івана Янушевського, народила трьох синів (Василя, Івана та Михайла) і дочку Марію. З тих пір проживає в цьому селі.
Колись, у селі, Василину Янушевську називали «медовою дівкою». Її батько, Василь Шкрібляк, котрий прожив понад 90 років, тримав велику пасіку. В часи СРСР його мед високо цінувався і в Києві, і в Москві.