Уже, здається, всьому світові відомо, як непросто живеться і працюється в Україні журналістам. Навіть тим, які молоді, здорові, легконогі.

Які вміють і можуть мотатися по всій країні, зазирати у будь-яку шпаринку, доїхати до далекого глухого куточка.
Які живуть в умовах великого міста, чи, тим більше, столиці.
Які працюють в добре обладнаних редакціях, отримують нормальні, інколи значні, гонорари. Яких на редакційні завдання везуть редакційні машини, в яких є службові ноутбуки, мобільники, планшети.
І які, тим не менше, використовують свій потенціал сил і здоров’я, здібностей і наснаги далеко не так плідно, як це багато років робив мій друг, високопрофесійний журналіст Віталій Прошин, про якого хочу розповісти.
Але перед цим наведу три попередні завваги.
По-перше, у дитинстві і юності нас учили жити на прикладах незламних людей – таких, як українець із Шепетівки Микола Островський, що написав культовий у СРСР роман «Як гартувалася сталь» і, прикутий до ліжка, став зразком мужності.
По-друге, важливою моральною вершиною в етиці та між порядними громадянами вважається життя, віддане людям, і таких світочів небагато.
По-третє, ми читаємо історії прекрасного негаснучого кохання і подекуди вважаємо, що Ромео і Джульєтта можуть бути тільки книжковими героями, а у житті все більш просто, приземлено.
Так ось я розповім вам про людину, яка на перший погляд була звичайною, а насправді втілила у власному житті і незламність Островського, і моральну максиму етики, і висоту почуттів шекспірівських персонажів.
Прийнято вважати, що перше враження про іншу людину є найбільш точним, насамперед, якщо у нас добре працює інтуїція.
Пам’ятаю своє перше враження від Віталія. Воно живе у мене й донині, хоча минуло з тих пір аж 46 років.
Мене завезли до палати кісткової клініки Києва на лікарняній каталці. Біля ліжка, яке мало стати моїм, стояв невеликого зросту хлопець. Спочатку я побачив його сліпучу доброзичливу посмішку, а вже потім, секунд через 30 – його милиці. Хлопець важко опирався усім тілом на милиці, і я не одразу розгледів, що у нього велика біда з ногами – вони його не тримали.
«Привіт, я – Віталій», – представився він і знову сяйнув посмішкою.
Ця його «фірмова» посмішка – стримана чи «на всі 32 зуби» – була зовсім не голлівудською – штучною, зробленою. Це була посмішка як спонтанний, природний вияв доброї, широкої, незаздрісної душі.
Вона збереглася у Віталія протягом усіх тих непростих, інколи дуже тяжких років, які йому були відведені на Землі.
Усе життя Віталій жив безкорисливо, незаздрісно. А на перший погляд здавалося, йому було чому заздрити одноліткам. Судіть самі.
З раннього дитинства Віталій тяжко захворів. Оскільки хвороба уразила кістковий апарат, то це дитинство Віталій, як і ми, його товариші по нещастю, провів у примусовому лежачому положенні, у гіпсі, роками перебуваючи в спеціальних кісткових санаторіях.
У дитинстві ми не знали одне одного, оскільки він ті роки лікувався, проходив шкільне навчання (і все це наглухо лежачи) у кістковому санаторії на Одещині, а я в Криму, в містечку Алупка.
Зустрілися ми вперше у Києві, коли нас поодинці привезли на операцію – його – з одеського дитячого кісткового санаторію «Сергіївка», а мене – з аналогічного алупкінського санаторію ім. проф. Боброва. Для мене це була четверта операція із серії у 8 операцій, у нього, здається, операційний рахунок був більшим.
Там, в очікуванні своїх операцій, в період післяопераційного оклигування, ми й подружилися. Виявилося, що Віталій, маючи дуже обмежені можливості лікарняних бібліотек, все життя багато читав, постійно слухав серйозні радіопрограми (з телевізорами тоді були проблеми, насамперед, у лікарнях).
Він не гальмував морально та інтелектуально у тих закритих санаторіях і клініках, а пізнавав світ, розвивався.
Можливо, і більшими темпами, ніж його здорові однолітки, бо вимушено був прикутий до ліжка роками. Тож не мав можливостей тратити часу на футбол, біганину, походи на річку та всіляку дитячу «хуліганку», яка відбирає масу часу у здорових, непосидючих дітей.
Наші інтереси багато у чому співпали. Ми любили літературу, поезію, творчість неймовірно популярних тоді «бардів», дискутували на теми людських стосунків, сенсу життя, пошуку свого покликання, живо цікавилися справами у країні.
Смішно сказати, але у ті підлітково-юнацькі роки ми навіть добросовісно читали всі політичні документи керівництва країни – і СРСР, і УРСР –, які публікувалися у центральних газетах на 2, 3, навіть 4 полоси.
Ми хотіли зрозуміти, що і чому відбувається у світі, як живе країна, що чекає попереду, у нашому майбутньому?
Тим не менше, ми не були занудними, правильними, слухняними. Любили жарти, веселощі, бешкет, гумор, анекдоти, насамперед, політичні. Розповідали їх одне одному стиха, побоюючись «стукачів», але відверто, довіряючи одне одному повністю.
Віталій першим після своєї операції поїхав відновлюватися до спеціального кісткового санаторію на Вінниччині, що був у селі Печера. Я поїхав через деякий час, і якою ж була моя радість, коли побачив там свого друга. Світлина якраз зафіксувала той момент, коли вперше у житті ми зібралися проголосувати – адже стали повнолітніми.
На тому давньому фото ми на диво серйозні, хоча насправді часто веселилися, навіть у таких умовах і з таким станом здоров’я.
Ми обидва почали вчитися ходити після багатьох років прикутості до ліжка, терпляче повзали на милицях, але ніскільки не впадали у депресію.
Потроху виходжувалися, завзято намагалися грати у футбол якимись бляшанками, ведучи і б’ючи «м’яча» здоровою ногою та милицею. Тим більше, що до нас приєднався такий же «кістковик» Ісмаїл, що разом із Віталієм роками лікувався і подружився у «Сергіївці».
Згадую і повторю – частенько було нам радісно, весело, ми зовсім не нили, не скиглили, не жалілися. Лікувальні процедури, таблетки жменями, уколи по декілька на день – усього цього ми намагалися не помічати, витісняли свої хвороби і неміч у підсвідомість.
Вибираючись із руїн свого скаліченого дитинства, ми хотіли жити «на повну катушку», хотіли злетіти у нормальне, не лікарняне життя тим сильніше, чим більше хвороби гнули нас додолу.
Сила і жага повноцінного життя компенсаторно буяла у кожного з нас.
У Віталія особливо. А він же був уражений хворобою найтяжче з поміж нас.
Потім із санаторію ми роз’їхалися кожен до своїх родин і далі зустрічалися уже нечасто – раз на рік-два, влітку, знову ж таки у спеціальних кісткових санаторіях на відновлювальному лікуванні.
Там ми мали по два місяці щоденного спілкування, за яким я скучаю і досі.
Як же проживав ці роки Віталій?
Він повернувся на Черкащину, до Корсуня, де жив разом із мамою у скромній квартирі. Батько помер давно. Маму Віталія, що також уже відійшла у засвіти, згадую як дуже скромну і добру жінку.
Маючи інвалідність першої групи, Віталій міг усе життя просидіти вдома на свою пенсію – дитячу, а потім дорослу. Таке право давало йому законодавство. Так робили деякі наші товариші по нещастю, які були покалічені менше, ніж він.
Але моєму другові це не приходило у голову.
Він вступив до Черкаського педагогічного інституту, який і закінчив заочно. Мені хочеться сказати – вчився і закінчив героїчно.
Адже їздити на сесії з Корсуня до Черкас, коли хворі ноги тебе не несуть – це подвиг.
Готуватися до семінарів, заліків та іспитів, коли щоденно все болить – також героїзм. Щоденний і буденний, але героїзм.
В умовах, коли для інвалідів нічого не пристосовано, буквально нічого – ні сходи, ні під’їзди, ні зупинки громадського транспорту, ні входи до інституту, магазину, поліклініки, ні будь-куди взагалі. Добрі люди його нерідко підсаджували на руках і так само знімали – з автобуса, крутих сходів тощо.
За станом свого здоров’я, за медичними показниками своїх хворих ніг Віталій ходити не мав можливостей. Але він ходив! Так-так, ходив – пересуваючись фактично тільки на руках, навалюючись усім тілом на милиці, почергово перевалюючись з однієї милиці на іншу.
І так – крок за кроком, крок за кроком.
Ходив на милицях, але йшов силою нескореного духу і загартованої випробуваннями волі.
Така манера пересування сформувала Віталію могутній торс атлета, над яким була світла голова, привабливе обличчя, розумні очі і надзвичайно добра щира посмішка.
І вже на уражені хворобою ноги уваги не звертали – Віталій захоплював увагу і концентрував її на собі. Тож на видимі ознаки інвалідності вже не звертали особливої уваги.
Зате невидимі, проте ясно відчутні, ознаки його непересічності притягували і викликали симпатію.
Ноги і тіло Віталія безжальна хвороба жорстоко покрутила, але дух його був прямим, і Віталій вигідно відрізнявся від тих ровесників, які мали прямі здорові ноги, але були при цьому духовними або моральними покручами.
Вчився Віталій добре і знову багато читав, бо дуже любив книги.
Тож недарма у пошуках першої роботи він прийшов до районної бібліотеки. Там, в оточенні книг, він міг проводити щасливі хвилини читання, коли не було відвідувачів. Коли ж вони заходили, Віталій з радістю з ними спілкувався, бо міг порадити, що читати, яку книгу взяти, коли відвідувачі вагалися чи не знали.
Кожен допитливий читач рано чи пізно починає писати – враження переповнюють і просять виходу у тексти, вже власні.
Почав писати і Віталій. Це привело його до корсунської районної газети, якій він віддав 39 років свого – тепер уже журналістського – життя!
Якщо б я сказав вам, що журналіст Віталій Прошин працював, не виходячи з приміщення редакції, створюючи свої матеріали в кабінеті, всі мене б зрозуміли. Але в тому то й справа, що Віталій відважно кинувся у вир районного життя і не було, напевно, колективу у Корсуні, села на Корсунщині, в якому б він не побував, про яке не написав би.
І це в умовах, коли про машину для поїздок доводилося домовлявся різними шляхами, бо закріпленої за ним редакційної машини просто не існувало в природі.
Українські журналісти, насамперед, в областях і, тим більш, у районах, свої статті, що називається, «виходжують ногами» – їдуть у села автобусами, машинами попутними, інколи власними, зрідка редакційними чи роздобутими якимись оказіями.
Віталій не мав можливостей мотатися автобусами. Тож він усі 39 років своєї роботи і за допомогою редакції, і сам, і користуючись допомогою друзів, шанувальників його таланту, роздобував машину і їхав.
Їхав до людей, у колективи, у села, де його чекали.
Їхав за будь-якої погоди, у негоду, сніг, холод, спеку.
Їхав, незважаючи на стан здоров’я.
А воно ж з роками не покращувалося, це добре зрозуміло.
Віталій пропрацював усе життя в районній газеті, пережив зі своїми колегами всі метаморфози новітньої історії.
Працювати в газеті почав ще за часів СРСР, компартійного контролю, цензури і багатьох професійних обмежень. За журналістами, як відомо, компартія тоді слідкувала вельми пильно. Хоча й спрощувати не варто – серед журналістської братії завжди, в усі часи, було багато патріотів, які бачили своє професійне покликання не у тупому підтакуванні владі, не в облизуванні керівних задів, а у зболеному слові на допомогу людям.
Шлях від того стану до нових умов роботи можна прослідкувати навіть на зміні назви газети. Тоді, за часів СРСР, ця районна газета, або, як кажуть журналісти – районка – була названа владою «Ленінським шляхом», а в незалежній Україні за ініціативою журналістів має поетичну назву «Надросся».
(Корсунь дійсно мальовничо нависає над скелястими берегами річки Рось – однієї з перлин у намисті малих річок України).
Талановиті, порядні журналісти в усіх куточках України в усі часи прагнули писати щиро, багато допомагали читачам.
Таким був і народжений у далекому російському місті Южно-Сахалінську Віталій Несторович Прошин, росіянин за походженням, що став у Корсуні прекрасним українським журналістом і поетом.
Син простого робітника з билинним іменем Нестор став літописцем корсунського краю.
Хоча публікації мав також у обласній і у центральній пресі, навіть у газеті Верховної Ради України «Голос України». Мав і почесні журналістські відзнаки – районні, обласні, всеукраїнські. Двічі визнавався кращим журналістом Черкащини.
Можливо, ще й тому, що був поетом, прагнув писати не банально, любив слово.
До речі, Віталій, чиї дитинство і юність пройшли у російськомовному середовищі, вірші писав спочатку російською, з часом уже природно прийшло до нього українське Слово.
Тож творив він обома рідними для себе мовами, але журналістика його була україномовною.
І душа Віталія Прошина увібрала в себе всі проблеми і болі рідного Надросся.
Він знав у Корсуні кожен колектив, кожне підприємство й організацію.
Він знав кожне село району конкретно, людей села – і не тільки керівних.
Адже неодноразово там бував і достеменно орієнтувався в їхніх проблемах.
Мене просто вразило, що на його похорон і поминки приїхали всі голови сіл Корсунського району. Приїхали без усілякого наказу чи примусу. Села району прощалися зі своїм вірним лицарем, своїм журналістом, захисником, другом.
Слухаючи поминальні слова багатьох людей, я немовби наново відкривав для себе свого друга. Виявилося, що для дуже багатьох з них, та навіть і для всього Корсуня він був людиною знаковою, особливою, мав найвищу нагороду – довіру, дружбу і любов дуже і дуже багатьох.
Згадую випадок, коли декілька років тому ми з дружиною пізно вночі в’їхали машиною до Корсуня і запитали двох жінок перехожих, як нам доїхати до такої-то вулиці?
«А хто вам треба, до кого ви їдете?» – поцікавилися жіночки.
Я засміявся такій провінційній безпосередності і відповів, що до свого друга-журналіста.
«Чи не до Прошина часом?» – перепитала одна з них?
«А що, ви його знаєте?» – вражено запитав я.
– «Та його весь Корсунь знає», – була мені відповідь. І жіночки точно назвали мені місцерозташування того багатоквартирного будинку, в якому проживав із сім’єю Віталій, та пояснили, як до нього доїхати.
Коли через годинку за смачною вечерею, що приготувала Зіна, я розповів про це другові, він задоволено посміхнувся. Було видно, що така популярність сприймалася ним, як справедлива заслуга, підсумок років невпинної праці для своїх земляків.
Прийшли попрощатися і керівники району, хоча Віталій не обіймав керівної посади, і вони формально не мали зобов’язань приходити. Але прийшли, бо шанували Віталія Несторовича якраз щиро, неформально. І над могилою слово сказали тепле, не казенне.
А це також характеризує Віталія – авторитет у районі він мав не посадовий, не офіційний, а людський і професійний.
Спілкування з людьми, допомога їм через статті у газеті, відчуття своєї потрібності, нові й нові дружні стосунки – усе це стало щастям для Віталія. Але було у його житті ще більше щастя.
І я був свідком, як воно увійшло у життя мого друга.
Вищезгаданий товариш його лікарняного дитинства Ісмаїл одружився на киянці Катерині і після санаторію «Печера» у 1969 році перебрався до Києва. Я вступив до університету і часто ходив до свого новопридбаного у Печері друга. Туди інколи приїздив і Віталій. Тож утрьох ми влаштовували вечори гамірного радісного спілкування.
В один із таких днів до господині квартири Каті приїхала з Криму її племінниця Зіна. Там вона познайомилася з нами. Там і зародилося почуття між нею і Віталієм.
Не буду розповідати подробиць непростої долі їхніх почуттів.
Читачі здогадуються, як відреагували батьки цієї гарної здорової дівчинки, коли вона наважилася їм сказати, що покохала практично неходячого інваліда і має намір побудувати з ним сім’ю.
Думаю, Зіна не образиться на мене, якщо скажу, що, отримавши ультиматум – або ми, або він – вона проявила характер, не зрадила почуття, обрала Віталія і переїхала до нього у Корсунь.
Досить тривалий час її батьки не бажали спілкуватися із зятем, але коли, нарешті, погодилися з ним познайомитися, то зовсім змінили своє ставлення.
Побачивши Віталія, їм – що можна зрозуміти – стало погано.
Послухавши його, поспілкувавшись з ним, батьки Зіни оцінили всі чудові риси свого зятя. А їх було дуже багато. Віталій не міг не захопити непоказним героїзмом свого життя.
З тих пір і до кінця вони дружили.
А ось Зіна, на мій погляд, також вчинила героїчно, зваливши на тендітні дівочі плечі всю гору проблем зі здоров’ям і станом Віталія.
І так от – скромно-героїчно – прожила все життя зі своїм коханим чоловіком, якому народила двох чудових дітей – сина і доньку, і які обоє виросли гідними людьми.
Вона стала для Віталія справжнім ангелом-охоронцем, бо переживала з ним усі хвороби, загострення, періодичні госпіталізації, проблеми на роботі і у творчості, без яких неможливо прожити кожному.
Якщо існує на світі справедливість, то Господь Бог вчинив справедливо, пославши Віталієві Зіну. Це була незрівняна компенсація за всі тяжкі випробування, за всі хвороби, каліцтва, обмеження.
Такої чудової сім’ї, як у Віталія і Зіни, треба шукати і шукати, та можна й не знайти.
Таку зразкову господиню, як Зіна, також зустрінеш не одразу.
Якщо ви думаєте, що в основі почуття Зіни до Віталія була жалість і співчуття, то помиляєтеся. Ці почуття, можливо, були першими, коли Зіна познайомилася з Віталієм у київській квартирі своєї тітки Катерини. Але потім прийшло захоплення Віталієм, силою його духу, гостротою його розуму, добротою його душі, гумором і доброзичливістю.

В. Прошин і автор у 1968 році. Я спираюся на милиці Віталія

Думаю, Віталій настільки переважав масштабом своєї особистості всіх знайомих ровесників Зіни, що вона вибрала його всім своїм єством – душею, серцем, розумом, інстинктом майбутньої матері.
Любов Зіни була настільки сильною, що за довгі роки не втратила свого вогню і самозреченості.
Коли у день поховання я приїхав до Корсуня і зайшов у квартиру свого друга, то побачив, що над його труною непорушно схилилася Зіна, яка немовби скам’яніла.
Вона не бачила, хто входить, виходить, вона не чула слів співчуття, вона була з ним і тільки з ним. Їй стільки разів за ці дні ставало погано, що було незрозуміло – як вона витримує це страшне горе, звідкіля бере сили.
Якби не син і донька Антоніна, які взяли на себе всі печальні обов’язки, якби не допомога друзів Віталія, то невідомо, як би вдалося усе це здійснити – провести в останню дорогу гідного сина України, достойного чоловіка і батька, справжнього друга, поета і журналіста.
На його похорон прийшло дуже багато народу, жалобна процесія розтягнулася на цілий квартал.
Віталій помер у День Свободи, і його вільна душа, яка відчула трагічно-останню свободу від тіла, думаю, з приємністю слухала ті добрі слова, які над розкритою могилою говорили друзі, колеги, представники влади і громадських організацій.
Зіні знову стало погано, вона зімліла, і діти відвезли її з цвинтаря ще до кінця церемонії прощання.
Ми читаємо в літературі про сильне кохання – справжнє чи художньо придумане, і думаємо, що в житті такого бути не може.
А ось на моїх очах впродовж багатьох років жило, розцвітало кохання двох людей – хлопця і дівчини, чоловіка і жінки – варте того, щоб про нього написати зі шекспірівською силою.
Адже не факт, що Ромео і Джульєтта зуміли б зберегти своє кохання майже 4 десятиріччя.
Зіна з Віталієм зуміли, зберегли, не втратили, не розплескали цю святу воду.
Коли я через декілька днів потелефонував Зіні і запитав, як вона себе почуває, то почув її глухий голос: «Учуся жити без Віталія». Трагічна простота цих слів пронизала моє серце.

Жодне життя не має пропасти безслідно.
Насамперед, життя, віддане країні, народові, своєму колективу, справі, покликанню, нарешті сім’ї, рідним, друзям.
Я вірю і впевнений – життя Віталія Прошина не минуло даремно. Слід його комети горить у небі над Россю, палає в серцях друзів, відблискує у пам’яті читачів Корсунщини, Черкащини, України.
Віталій вартий того, щоб на його честь у Корсуні, у вересневі дні його народження (а народився він 26 вересня), проводити щорічні прошинський фестиваль журналістики, поезії, спорту – тих сфер, до яких він був щиро прив’язаний за життя.
Це я і запропонував у своєму слові на поминках. Був радий гарячій підтримці такої ідеї присутніми. Сподіваюся, що так і буде.
Друзі у Віталія хороші, надійні, яким був і він сам. Нічого дивного. Адже, як відомо, подібне прагне до подібного.
Здається мені, що Віталій дивиться на нас із небес, таким ось трохи недовірливим поглядом і немовби запитує: «Ну, як ви там без мене? Чи втримаєте Україну?»
Втримаємо, Віталію. І країну. І пам’ять про тебе – справжнього українського Журналіста і Поета, патріота рідного Надросся й України.
Світла пам’ять, пухом земля тобі, любий друже!
Нехай вісточкою до читачів в Україні та за її межами летить твій вірш.
Моя журлива Музо, не спіши
Мені за мовчазливість дорікати.
Злетяться ще лелеками вірші
До одиноко-тихої кімнати.
Я на долонях – теплих терезах –
Слова гортаю, грію і звіряю
Та вікна навстіж зночі відчиняю,
Аби зустріти ті, що не сказав,
Що поруч ходять у тривожних снах
На зламі сподівання і надії.
Чи скоро їх промовити зумію?
А на Мартанськім – лебеді. Весна.
Віталій Прошин
P. S. На Мартанськім ставу лебеді вперше стрічають весну без тебе, любий Віталію.
Як і всі ми, хто тебе любили, любимо і пам’ятаємо.
Так не вистачає дзвінків до тебе і розмов – про поезію, журналістику, спорт, життя, Україну.
Не вистачає твого сміху. І мені, і всім твоїм друзям.
А як же тяжко дітям, як тужно Зіні – не виміряти глибину того горя.
Єдине втішає – саме такі люди, як ти, складають золотий фонд свого краю, країни, людства.
Ти – чудова дорогоцінна крупинка цього золотого фонду.
У нашій пам’яті ти завжди живий.
А ще одна втіха: твій перший онук, що народиться – і, можливо, цього року – буде названий Віталієм, це не обговорюється.
Про це мені шепнула Зіна при прощанні.
Київ – Корсунь – Україна