Згадаймо про те, як боролися проти голодомору на Великій Україні українці Галичини. Адже і зараз ті самі сили, котрі колись організовували Голодомор, намагаються будь-якими найпідлішими методами розділити наш народ, протиставляючи Українців-галичан Українцям-східнякам, ділячи нас на свій смак на „бандьоровцев-западніков” і „хахлов-малоросов”.

Після першої світової війни Україна опиняється у лабетах інтервентів. Східна і центральна Україна захоплені московськими більшовиками, Галичина і Волинь окупована панською Польщею, Закарпаття відійшло до Чехословаччини, Бесарабія і Буковина до Румунії, але український народ не полишає боротьби за волю, за возз’єднання у вільній Українській державі. Створюються патріотичні організації, у яких насамперед виховується молодь. Особливого розмаху цей процес набрав у Галичині, яка знемагала під польським гнітом.
На Великій Україні у цей час комуністичний режим проводить небувалий експеримент. Йосиф Сталін бере курс на тотальне винищення споконвічної колиски українського духу – села. Свої злочинні дії він підкріплює такими міркуваннями:
„Зрозуміло, що коли в містах України досі не переважають російські елементи, то з бігом часу, ці міста будуть неминуче українізовані. Років сорок тому Рига являла собою чисто німецьке місто, але тому що міста зростають за рахунок села, то тепер Рига – латиське місто. Те ж саме можна сказати про міста України, які мають російський характер, але будуть українізовані, тому що всі міста зростають за рахунок села.
Село – це представник української мови, і ця мова увійде в українські міста, як панівна мова.”
(З доповіді Йосипа Сталіна
на 10 з’їзді РКПБ в 1921 р.)
1933 рік
Попри бравурні повідомлення радянської преси про небувало високі врожаї, у Галичині активно розходяться чутки про небувалий голод на Великій Україні. Основним джерелом інформації були живі свідки трагедії, які масово переходили, долаючи численні перепони. українсько-польський кордон. Жахлива безвихідь змушувала споконвічних хліборобів покидати рідну землю.
Однак благополучно перейти кордон щастило не всім. Радянські каральні органи робили все можливе, щоб люди, котрі знали правду, не змогли вирватися зі сталінського пекла, не рознесли її по світу. На кордон були стягнуті війська і спецзагони ГПУ, які без жалю розстрілювали всіх, хто намагався перейти кордон, не шкодуючи жінок, дітей, старих людей.
Ось свідчення колишнього польського прикордонника Степана Прийми, очевидця тих подій:
„В 1933 році сторожив я в армії польській. Начальник штабу був Антін Боберський. З тамтого боку втікали до нас. То дуже тяжко було дістатися, але так десь поодиноко дісталися і перейшли на нашу сторону. Прикордонники стріляли в них з кулеметів, як тільки побачили когось на дорозі. А вже, як хто перейшов, то вони не хотіли вже йти до Росії.”
Преса Західної України публікувала численні свідчення голоду в Україні. На основі повідомлень журналістів закордонних газет акредитованих в СРСР. Не зважаючи на заборону виїжджати з Москви в райони охоплені голодом, багатьом вдалося на власні очі бачити всі страхіття, що відбувалися в той час. Газета „Діло” за 8 листопада 1933 року повідомляла, що тільки у Києві було заарештовано 150 чоловік за людоїдство. В Харкові люди з голоду падають на вулицях. У селах поблизу Дніпрельстану 4 000 чоловік вмерло з голоду.
Західноукраїнська громадськість сприйняла сталінський Голодомор як національну трагедію. Вона розгорнула масовий рух протесту та організацію допомоги голодуючим України. Активну участь у цій акції трудящих брали політичні та культурно-громадські і освітні організації та товариства. Зокрема, Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Організація Націоналістів, „Просвіта”, „Рідна Школа”, „Союз Українок”, „Рідна Хата”, „Воля”, Наукове товариство ім. Тараса Шевченка та багато інших.
„Тридцять третій рік згадується мені, як ми збиралися, інтелігенти Коломийщини. Просто їздили від села до села там де села багатші в районі Снятинщини і збирали продукти – муку, сало, товщ, і все це передавалося туди, на Схід. То все були люди довірені, члени Пласту. Часто то все пропадало, бо то треба було контрабандою передавати. З одної сторони поляки на це зле дивилися, з другої сторони російська влада. На Збручі була границя. Радянська влада того приймати не хотіла. Вважали, що це є агітація українських буржуазних націоналістів.
Але галичани зуміли все-таки передавати через Збруч-ріку тим людям, які приймали то не просто з вдячністю, а з таким благоговінням. Контактуватися нормально не могли, бо Збруч – була границя. То вони через ріку перемовлялися і дякували. То були незабутні дні, я вам скажу. Я тоді ще був молодий студент, але запам’яталися ті картини на все життя.”
Кожен галичанин вважав своїм обов’язком зробити щось для полегшення становища голодуючих братів на східній Україні. Так українці, котрі у ті часи несли службу на кордонах вздовж Збруча, часто, ризикуючи життям, нелегально передавали хліб через польсько-радянські кордони.
Розповідає колишній польський прикордонник Степан Прийма.
„ Приходили ввечері, вночі і люди збирали хліб і нам давали, а ми щоби підвода не туркотіла, на брезенти хліб брали і так тягнули до границі. Тараско, Боберський, Фалич, ми разом могли завше тягнути той хліб тихо. І ми так передавали той хліб, а там чекали вже люди. Вони розхапували той хліб і розбігалися. А були такі місця, де зробили попід колючим дротом такі ями, і ми пхали в тоті ями, а вони розбирали хліб. Кожен хапнув цілу буханку хліба, і зараз починали їсти, бо то всьо було голодне, по кілька днів не їли.
Ми що третій день, що четвертий день підтягали туди, як начальник наш мав дижур. Він ходив і контролював то. Боберський підказував, де нам треба підходити, в які дні підходити. А він ходив у розвідку, і знав де, коли, як, шо. Так тоді нам приходилося їм помагати. Ми підводами возили за яких пів кілометра, а потім брезент, і тягнули.”
Не залишалась осторонь і Греко-католицька церква, що мала великий вплив на населення Галичини. Тисячі українців відгукнулися на послання Українського греко-католицького єпископату до всіх людей доброї волі, яке підписали провідники краю Андрей Шептицький, Григорій Хомишин, Йосафат Коциловський, Григорій Лахута, Іван Бучко.
Роман Риф’як – член ОУН:
«Церква взяла також участь в тому в той спосіб, що були такі поминальні богослуження по церквах з участю великих мас людей, мешканців даного села, чи містечка, чи міста, які координували, сердечно і духовно з’єднували з тими бідними людьми, що там гинули, і за них тут молилися. Після служби Божої священик оповідав, щоби приносили хто що може, а представник кооперативи прийме то, і передасть в один збірний пункт „Центросоюзу”, переважно до Львова, а „Центросоюз” організує висилку вже вагонами на схід. Мушу зазначити, що найдальше такий вагон доходив до Збруча, і від Збруча вертався.»
Тарас Каляндрук.
З ініціативи галицьких послів 25 липня 1933 року у Львові був створений „Український комітет допомоги голодуючим в Україні”. До комітету увійшли знані громадські і культурно-просвітницькі діячі Василь Мудрий, Святослав Пеленський, Мілена Рудницька. Його головою обрано відомого діяча Дмитра Левицького.
У прагненні допомогти єдинокровним братам і сестрам по той бік Збруча, комітет об’єднав усі прогресивні національно-культурні сили України – тридцять шість економічних, політичних, культурно-освітніх організацій та установ. Розуміючи, що лише силами українців, які проживали поза межами СРСР, неможливо надати ефективну допомогу голодуючим, комітети порятунку спрямовують свої зусилля на привернення уваги світової громадськості та урядів західних країн до трагічного становища українського народу і використання їх авторитету для впливу на політику Сталіна щодо України. З цією метою видаються відозви, бюлетені, заклики, меморіали, які знаходили широке висвітлення в пресі. Таким чином, міжнародну громадськість інформовали про Голод в Україні. Викривалась злочинна політика уряду СРСР щодо українського селянства, який намагався спростувати факт Голоду, адже радянські органи через своїх агентів постійно поширювали заяви, що ніякого голоду в Україні немає, що це, мовляв, вигадки панів, куркулів і попів, яким немає місця в радянському суспільстві.
Усі українські культурно-освітні й політичні організації та установи Галичини надіслали на адресу Радянського уряду та Ліги Націй петиції протесту. У містах і селах проходили мітинги солідарності.
8 вересня 1933 року «Український комітет допомоги голодуючим України», звертаючись до діячів культури світу, писав:
«Комітет звертається з закликом до суспільностей народів світу протестувати проти грабежу, поневолення і фізичного винищення українського народу більшовицькою Москвою, та маємо надію, що культурний світ прийде нам, що мешкаємо поза межами більшовицьких страхіть з поміччю для полегшення долі голодуючих наших братів під московсько-большовицьким пануванням.»
На міжнародній арені перед комітетом допомоги постало вкрай важливе завдання – переконати уряди окремих країн переконати в необхідності економічного і політичного тиску на СРСР, який би припинив геноцид проти Українського народу і пропустив до голодуючих селян закордонну допомогу. З цією метою Комітет скерував у Женеву до Ліги Націй представницьку делегацію, яку очолила Мілена Рудницька. 25 вересня 1933 року вона адресувала голові Ліги Націй офіційного листа, в якому зазначалось:
«Факти голоду є незаперечними. Не дивлячись на зусилля, що совіцький уряд дбає, щоби прикрити правдиву дійсність, заперечити існування цієї справжньої катастрофи – спричинений голод. Цей факт підтверджується тисячами листів, які ми отримали від наших земляків з того боку совіцького кордону, свідченнями сотень українських біженців, свідченнями складеними, як акти офіційні, свідченнями і сторонніх нейтральних осіб, головним чином, чужинецьких журналістів, яким вдалося, не дивлячись на заборону совіцьких влад, побувати на українській території, на якій лютує голод.
Ми апелюємо до Ліги Націй, щоби остання прийшла з допомогою голодуючим, бо ця допомога, це справа людської солідарності.»
Керівники Українського Комітету Допомоги звернулися до радянського консульства у Львові з проханням прийняти продовольство і кошти, зібрані місцевим населенням. Однак радянський консул відмовив у цьому, категорично заперечуючи факт існування голоду в Україні.
Внаслідок цього біля консульства у Львові було проведено ряд маніфестацій. Роман Риф’як розповідав:
«То були акції протестаційні, щоби світ довідувався про Голод. Віча перед консулятом, перед ріжними установами і редакціями російських газет. Були такі мирні, з вигуками, а були також з вибиванням шиб. Організовували демолювання редакцій тих газет. Значиться, члени Організації дістали наказ піти туди – а там: телефони побити, устаткування.»
Степан Прийма:
«Ту на Руській вулиці було таке „Русскоє общество”. Наші каміннями побили шиби. Отак робилися ті протести.»
Марними виявилися щирі прагнення українців-галичан допомогти своїм братам на Великій Україні. Прийняти допомогу – означало визнати факт Голоду, а „геніальний вождь всіх часів і народів” не міг піти на таку поступку.
«Ми чули той стогін людський. Нам ввижалися ті тисячі трупів, що на розпуттях велелюдних розкидані по цілій Україні. І серце обливалося кров’ю, що зарадити їхньому лихові ми не могли. Навіть тодішня Польська держава не заперечувала проти допомоги. Радянська її не прийняла.» – так писав один із очевидців тих подій.
„Галичанин хотів своїм братам українцям допомогти. Цим тут займалися „Центросоюз” і кооперація. „Центросоюз” то був центральний орган управління кооперативами. І поїзд, що доїхав до Збруча, відтам повернувся, бо вони казали: „Нам це не потрібно, бо у нас голоду немає”.
Активно включилася в боротьбу за припинення Голодомору і Галицька наукова інтелігенція. На знак протесту проти нечуваних злодіянь комуністичного режиму відомі західно-українські вчені Михайло Возняк, Філарет Колеса, Василь Щурат, Кирило Студинський відмовилися від заробітної платні, яку вони одержували, як академіки всеукраїнської Академії Наук з Харкова. Вони вважали ганьбою для себе одержувати гроші з рук убивць свого народу.
Розповідає син Філарета Колеси, Микола Колеса:
„Мій батько вчинив так як вони всі – Возняк, Щурат, Кирило Студинський, мій батько – спочатку. Аж пізніше Іван Крип’якевич – історик.
Вони всі прямо запротестували, відмовилися від зарплати на знак протесту проти того Голодомору. Не побоялися все ж таки.”
Ця акція стала повною несподіванкою і завдала моральної шкоди сталінському режиму.
4 жовтня 1933 року на засіданні президії Всеукраїнської Академії Наук розглядалося питання про вчених з-за Збруча.
У постанові президії зазначалося:
«Академіки Возняк, Колесса, Студинський, Щурат, які неодноразово декларували своє бажання брати участь у культурному будівництві радянської України, були обрані на цій підставі до Всеукраїнської Академії Наук. На ділі вони тісно зв’язалися з тими колами панівних класів Польщі, які проводять політику інтервенції проти Радянського Союзу. Вони продалися польським поміщикам, бо прагнуть закабалити трудящих України, відновити на Україні поміщицький лад. Зважаючи на це, президія всеукраїнської АН постановляє: Академіків Возняка, Колессу, Студинського, Щурата виключити зі складу Академії, і позбавити звання Академіків їх, як ворогів трудящих мас України.»
Подібний випадок трапився у цьому часі і з Василем Стефаником. У 1933 році його викликали до радянського консульства у Львові, де консул запропонував йому написати в пресі спростування про Голод в Україні, але письменник відмовився, і сказав, що до нього самого приходили кілька втікачів з Великої України, яких він приймав і годував, та які розповідали про страхіття Голоду. У відповідь на це консул сказав, що уряд України позбавить його радянської пенсії, що й було зроблено.
Довідавшись про цю історію митрополит Андрей Шептицький призначив Василю Стефанику свою пенсію.
3 серпня 1933 року у Львові, на знак протесту проти нищення комуністичною Москвою, за допомогою спланованого Голоду – геноциду, мільйонів українців вчинив самогубство колишній полковник Української Галицької Армії Січовий Стрілець Микола Стронський.
Після поразки визвольних змагань, повіривши в побудову незалежної України у складі СРСР, Стронський пішов на співпрацю з більшовиками, вступив у компартію, почав працювати урядовцем у радянському консульстві у Львові, але пізніше, побачивши страшні наслідки комуністичного хазяйнування, і не бажаючи бути співучасником злочинів, Стронський вирішив піти з життя. Самогубство Миколи Стронського викликало величезний резонанс, і змусило світову громадськість звернути увагу на злочини росіян в радянській Україні.
Свідома Галицька молодь також не могла змиритися з пасивним спогляданням винищення їх єдинокровних братів по той бік Збруча. Адже Велика Україна була їх ідеалом, їх мрією. Знали і козацькі традиції, що були зразком для наслідування. Намагаючись бути схожими на козаків, молоді галичани навіть псевда давали собі за іменами козацьких героїв – Гонта, Залізняк, Наливайко, Кривоніс, Богун, Орлик, Сірко та інші.
Ось перед нами юнача фотографія тодішнього провідника крайової організації ОУН Степана Бандери в козацькому строї. Під нею підпис „Майбутньому гетьману майбутньої великої Армії”.
Чи не першим дитячим віршем, які вивчали галицькі хлопчаки був:
„Я маленький козак. Я не знаю, що то – ляк.
Я не дам, я не дам Вітчизну ворогам!”
Змалечку вихована на славних традиціях козаччини, молодь з особливим болем і обуренням сприймала знищення козацьких нащадків на овіяній легендами Великій Україні. Тому вона повела безкомпромісну боротьбу за припинення Голодомору.
«По селах люди збирали збіжжя, а в місті люди збирали гроші. Щоби зібрати гроші, для того організації, які тим займалися, видавали такі маленькі розміром може 20 х 30 см. наклейки, на яких сказано було, що то є даток на поміч голодуючим в Радянському Союзі. Так збирався фонд допомоги голодуючим. Ми їх приклеювали на вікна, і в знак пошани і солідарності з голодуючим народом ми насвітлювали свічки, так щоби підкреслити, що ми боліємо за тих людей, які згинули вже під час того Голодомору.
Ми в Стрию вже пильнували, щоби ті листівки давали про себе знак, щоби в кожному українському домі вони були на вікнах, щоби показати, що кожна родина українців бере участь у тій акції протесту проти москалів.»
Учні українських гімназій і шкіл влаштовували голодування в знак солідарності з голодуючими на радянській Україні. Гроші і продукти, зекономлені дітьми під час голодування, передавалися в фонд допомоги голодуючим.
Любомира Котович:
«Як прийшов голод з України, то нам сказали, що Росія забрала все збіжжя, їстивне все до останнього зернятка. Люди не мали що їсти і вмирали. Я збирала, приміром, своїх товаришок у класі і ми всі голодували. Хотіли знати, як то є, коли дуже голодний.»

Автор: Тарас Каляндрук, Юр Волощак
Джерело: Журнал Річ (http://www.ri4.lviv.ua )