Перша згадка про Городок – 1213 р. у Галицько-Волинському літописі у зв’язку з відокремленням від Галицького князівства (через небажання визнати владу князя Мстислава Удатного) й поразкою галицького тисяцького Дмитра від об’єднаного загону польсько-угорського війська.

Місто виникло на річці Верещиці в XI ст. як торговий порт (Верещиця була судноплавна) й осередок соляної торгівлі, звідси його первісна назва – Городок Соляний. До того ж, Городків на Руси та й узагалі в слов’янському світі було чимало. Згодом, коли Галич утратив статус постачальника солі в регіоні, лишився без свого первісного торгового призначення й Городок, а додаток «Соляний» затерся в пам’яті людській. До того ж, Верещиця зміліла (ще донедавна ця маленька річка забезпечувала водою близько 80 ставів), а тепер нею можна проплисти хіба що звичайним човном.
Отже, так само, як й у випадку з Буськом, річка відіграла вирішальну роль не лише в історії міста, забезпечивши йому зручні комунікації, регулярний дохід (торгівля, риба), захист (болотиста місцевість, річка й стави були важливим елементом фортифікацій; стародавній став можна побачити в центрі Городка досі), а й сформувала регіон. Бо неможливо не зауважити, що адміністративні повіти й райони Городоччини різних часів – це фактично басейн Верещиці. За Пжемиславом Домбковським, автором монографії «Адміністративний поділ Руського та Белзького воєводств у XV ст.» (1939), яку ми неодноразово цитували, в XV ст. Городоцький повіт охоплював 39 поселень, серед яких бачимо також Яворів і чимало сіл сучасного Яворівського району та навіть одне, що входило до складу повіту Рава-Руська. Власне терени південної частини Яворівщини й становлять верхній басейн Верещиці. Цікаво також зауважити, що Верещиця впадає в Дністер на стику сучасних Городоцького, Дрогобицького й Миколаївського районів.
Найбільше піднесення Городок пережив на початку XV ст., коли місто стало основною резиденцією короля Володислава II Ягайла (1385-1434).
Ягайло мав довге життя й суперечливу біографію. Успадкувавши престол князя великого литовського після смерті батька Ольгерда Гедиміновича (1377), через п’ять років Ягайло ув’язнив свого дядька та співправителя Кейстута, який невдовзі помер. Іще через три роки Ягайло прийняв пропозицію одружитися з королевою Польщі Ядвігою, коронувався та охрестив литовський народ. Оскільки в такий спосіб розпочався процес інтеграції Литви в Королівство Польське, внаслідок чого Велике Литовське князівство втратило незалежність, литовці досі вважають його зрадником. Рух проти Ягайла очолив князь Вітовт Кейстутович. Вітовт підняв повстання, захопив Вільно й примусив польського монарха визнати свою владу над Литвою. 1399 р., після того, коли внаслідок невдалих пологів померла й королева Ядвіга, і новонароджена донька, Володислав ІІ Ягайло зрікся литовського престолу й у такий спосіб остаточно примирився з Вітовтом.
Як уже згадувалося, останні роки свого довгого й бурхливого життя король провів у Городку. Зауважимо, що Ягайло – не єдиний польський король, який резидував на галицький периферії. Більшу частину свого життя провів у Яворові та Жовкві Ян ІІІ Собєський. Проте мотивація Яна ІІІ сумнівів не викликає: він там виріс і взагалі був прив’язаний до своєї батьківщини. А Ягайло був чужинцем. Отож, чому могутній король проміняв столичний Краків на незначне містечко Галицької Руси?
Припускаємо, що ревний католик Ягайло був таким лише під тиском обставин, а насправді мав роздерте сумління неофіта. Його матір’ю була Уляна Олександрівна, велика княгиня тверська, князя виховували в православній традиції й мистецьких смаках. Коронований на короля Польщі й фактично прогнаний з Литви Ягайло, зокрема, привіз зі собою моду на візантійські фрески, якими в його часи оздоблювали католицькі храми запрошені митці з теренів сучасної Росії й Галичини (найкраще збереглися в Люблінському замку). Тож завдяки своєму вихованню та після буремної молодості, не менш буремного правління, ба, навіть особистого життя (Ягайло пережив чотирьох дружин!) на схилі літ могутній король волів мешкати в спокої в провінції серед православних русинів нещодавнього Галицького князівства. Зауважимо також, що польський літописець Ян Длугош представляв його як «простака» та «варвара», що понад усе полюбляв полювати. А під цим оглядом узбережжю Вісли й околицям Кракова було далеко до заплав Верещиці та борам Городоцького староства! Тому Городок, можливо, нагадував йому батьківщину, до того ж, там не було інтриг королівського краківського двору, з одного боку, й нещодавнього травматичного досвіду Львова, з іншого.
Як стверджує «Історія міст і сіл Львівської області», ще 1389 р. Городок отримав від Ягайла магдебурзьке право. Міська рада одержала 100 ланів земельних угідь, міщан звільнили від податків на 12 років, виняткове право займатися ремеслом і ставити корчми мали лише мешканці міста. На місці давнього руського дитинця, частина земляних укріплень якого збереглася досі, король збудував замок. Відоме ім’я також першого війта (начальника суду) Городка – Микола Ульриків. У короля він придбав цей титул за 30 гривень. Ульриків означає «син Ульриха». Тож можна не сумніватися, що той був німцем. Нічого дивного: магдебурзьке право спочатку було винятковим привілеєм німецьких приходьків, Львів XV сторіччя мав, здебільшого, німецький етнічний характер.
У Городку король і помер. Як оповідав Ян Длугош, в Медиці (тепер – перше село на шляху Львів – Перемишль на польському боці) Володислав II Ягайло всю ніч слухав соловейків, застудився, а невдовзі відійшов в інший світ. Згідно зі заповітом, серце монарха вийняли з грудей і поховали в Городку, а тіло – в королівській крипті на Вавелі, в Кракові.
29 вересня 1903 р. поляки Городка поставили на центральній площі міста (тепер майдан Гайдамаків) пам’ятник Ягайлові й перейменували місто на Городок Ягайлонський. Як стверджує Ірина Котлобулатова, ідентичний монумент стояв у Новому Сончі. Городоцький пам’ятник знищили 1942 р., а перейменування не пережило радянської влади. На місце, де стояла статуя Ягайла, нині вказує кілька дерев, посаджених тоді ж.
Отож, із часів Ягайла до наших днів збереглися лише будівлі монастиря францисканців і костел Воздвиження св. Хреста (1419), неймовірні розміри якого досі свідчать про колишній статус королівського храму.

У затінку Львова
Городок і Городоччина
Поступова інтеграція Галицького князівства в Польське королівство змінила й економічний статус Городка. В нових умовах містечко стало одним з численних супутників Львова (відстань до міста Лева – 30 км), на шляху до Перемишля зокрема. Відтак, прив’язавши до себе Городок, Львів, водночас, і сприяв, і стримував розвиток міста.
Сприяв, бо величезний ринок був поряд, було де збувати свою продукцію, перешкоджав, оскільки городоцькі цехи не витримували конкуренції.
До того ж, кожний амбітний ремісник за всяку ціну прагнув переїхати в столицю краю. Що й зумовило факт нечисленності цехів міста.
За даними авторів нарису про Городок в історії міст і сіл Львівської області М. Альтшілера й В. Грабовецького, 1578 р. у місті було всього 38 ремісників, з них ковалів – лише два, шевців, ткачів, кравців – по чотири, натомість, олійників – 20 і четверо рибалок, що вказує на аграрний характер міста. На початку XVII ст. на десяти міських вулицях стояло аж 82 будинки. Отже, Городок був зовсім невеличкий.
30 вересня – 30 жовтня 1655 р. у кровопролитних боях біля Городка об’єднана козацько-московська армія на чолі з полковником Капустою й боярином Бутурліним розбила польське коронне військо. Опісля львівські міщани одразу запропонували Б. Хмельницькому викуп. Війни другої половини XVII ст. завдали величезної шкоди краєві. Зокрема, після взяття Городка турецьким пашою Омер-Алі 1672 р. місто було зруйновано вщент. Поступово відбудований упродовж XVIII ст. Городок піднявся з руїни, проте тепер потерпав від наслідків занепаду Речі Посполитої.
Новий період в історії Городоччини розпочався за австрійського панування. Маєтності староства стали персональною власністю дому Габсбургів, і їх розпродали впродовж 1824-1832 рр. за 537 тис. злотих. Спочатку імператриця Марія Терезія санкціонувала поділ завойованого краю на шість величезних циркулів, серед яких був також столичний львівський з 10 дистриктами, зокрема, Городоцьким. 1775 р. кількість дистриктів зменшили, Городок став частиною Жовківського дистрикту. 1782 р. дистрикти ліквідували, кількість циркулів зросла до 18, межі столичного Львівського циркуля обмежили теренами колишніх дистриктів Городок і Жовква.
Стрімкий розвиток міста спостерігали після впровадження самоврядування 1867 р., коли Львівський циркуль було поділено на Львівський, Городоцький, Жовківський повіти; ще одним повітовим центром стали Рудки – ймовірно, примха графа Олександра Фредра (1793-1876) – класика польської літератури й визначного польського політика, який резидував поряд у Беньковій Вишні. Зауважимо, що селище міського типу Рудки тепер є складовою частиною Самбірського, натомість, колишній маєток О. Фредра – Городоцького району.
Згідно з переписом населення 1900 р., у Городоцькому повіті мешкало 71,5 тис. осіб, з них католики східного обряду становили 42 тис., римо-католики – 20,9 тис., юдеї – 7,1 тис.
Оскільки впродовж більшої частини своєї історії Городок був міцно прив’язаний до Львова, це зумовило й високий рівень полонізації міста й усього регіону. Інтереси українських міщан у ранньомодерний період у Городку активно захищало українське церковне братство (засноване 1591 р. на зразок Ставропігійського братства). Проте в умовах монархії Габсбургів воно не діяло. Русини Городоцького повіту часто знаходили шматок хліба у Львові, поповнюючи лави столичного пролетаріату й батярів. Ті ж, хто залишався, або полонізувалися, або перебували під сильним впливом москвофільської пропаганди. Не дуже перешкоджала цьому й початкова школа з українською мовою навчання, яку в Городку відкрили ще 1842 р.
Про рівень полонізації, зокрема, свідчить статистика виборів до Галицького сейму. Лише одного разу – на перших виборах 1861 р. – у Городоцькому повіті перемагав русин, а саме – багаторічний парох Городка Лев Трещаківський (1810-1874). Утім, оскільки отець вирізнявся гострим ставленням до поляків, сеймова більшість двічі скасовувала його мандат. 1866 р., на повторних (третіх!) виборах у цьому окрузі, переміг війт Великої Вишеньки (нині с. Вишенька, Мостиського району) Іван Ковалишин. Як коментувало його вибір москвофільське «Слово», «вправді ані читати, ані писати не уміє, за теє однак єсть щирий русин, одаренний здоровим розумом і правдивим характером». Розпочинаючи з 1867 р., повіт представляли в Сеймі винятково представники польської меншини. Тому, незважаючи на суттєву перевагу українського населення, під оглядом статистики виборів до Сейму, Городок стояв на одному рівні з Новим Сончем і Ярославом.
1914 р., на початку Першої світової війни, терени Городоцького, Жовківського й Рава-Руського повітів стали ареною інтенсивних бойових дій, відомих в історії під назвою «Городоцька битва». Можна сказати, що, як і 250 років тому, долю Львова знову вирішували під Городком. Після кровопролитних боїв, які тривали зі 7 до 12 вересня 1914 р., австрійський генеральний штаб наказав продовжити відступ.
Найгучніша подія міжвоєнного періоду – напад ОУН на міську пошту 1932 р., який завершився стратою бойовиків Василя Біласа й Дмитра Данилишина у Львові. За іронією долі, їх схопили українські селяни. Ось що згодом згадував про Городоцький повіт інший учасник нападу Степан Куспісь: «Населення Городеччини було у величезній більшості українське, але бідне і дуже темне. Найбільш політично активні були москвофіли, що гуртувалися довкола читалень «Общества ім. Михайла Качковського», а було тих читалень немало. Переважний загал – це п’яниці й злодії. Освідомлення Городеччини йшло дуже тяжко, й ідейні одиниці, що там працювали, вибивалися зі сил. Ми пробували закладати по селах «Просвіти», «Соколи», кооперативи, навіть і «Луги», коли не було іншого виходу. Це йшло, як кров з носа. Визбирували ми активні й патріотичні одиниці, але більшість загалу глузувала з них і з нас, ще й пакості чинили: обкрадали кооперативи, били шибки в читальнях. Моє власне село (Ставчани) знане з найбільшої злодійні в повіті». Смерть В. Біласа й Д. Данилишина змінила ситуацію – Городоччина вмить перестала пити й швидко українізувалася.
4 грудня 1939 р. радянська влада впровадила новий адміністративний поділ, унаслідок якого на теренах передвоєнного Городоцького повіту виникли два нові адміністративні центри: Комарне та Янів (з 1946 р. – Івано-Франкове). Городок і Комарне знайшлися в складі Дрогобицької області, Янівський – Львівської. 1959 р. радянська влада ліквідувала Івано-Франківський район, проте приєднала його до Яворівського. Рудки – частина Городоцького району в 1963-1964 рр. Упродовж 1962-1966 рр. до складу Городоцького району входив також Мостиський. Отже, територія сучасної Городоччини остаточно сформувалася 1966 р.
Уздовж траси, яка пролягає між Львовом та Перемишлем, нині вузькі квартали Городка розтягнулися аж на 10 кілометрів (очевидно, це – наслідок колишньої сильної заболоченості місцевості). На відміну від сусіднього Миколаєва, який зазнав карколомного піднесення завдяки форсованій індустріалізації, Городок не відчув притоку великих інвестицій, а тому залишався аграрним містечком. Мабуть, найбільшим підприємством району був військовий аеродром у Черлянах. У контексті перманентного знищення оборонного потенціалу країни аеродром закрили на початку 2000-х. Як повідомляє сайт Городоцької районної ради, на його території компанія «Перспектива плюс» створює промисловий парк «Черляни». Проект з розрахунку 1,76 млн. доларів США на гектар площі планують реалізувати до 2015 р.
Економічна статистика району електронних ресурсів органів влади Городоцького району вкрай не прозора. Припускаємо, що тепер найуспішнішим підприємством району є ТОВ «Яблуневий дар», яке, спеціалізуючись на виробництві яблучного концентрату та фруктових сиропів, вербує робітників на території всього району.
У містечку Великий Любінь працює спиртзавод, а також є санаторій. Ось як описував оздоровницю М. Орлович у своєму відомому путівнику Галичиною 1914 р.: «Улітку на двірці омнібуси, 40 гел., до віддаленого на відстані 2 км купального закладу. Заклад складається з кількох вілл, мінеральних басейнів, каплиці, джерел, музичного кіоску; розташований на рівнині, серед великого парку над Верещицею. За вмістом сірки тутешні джерела вважають найсильнішими в Європі. Відвідування – близько 2000 осіб щороку, чимало доїжджає зі Львова, звідки особливо на вихідні прибуває багато туристів. За сезон – 4 концерти, фестини, забави з танцями. В закладі – готель, дві ресторації і молочарня. Такса – 8 крон. За побажанням заклад висилає безплатні ілюстровані проспекти».
Як і в інших прикордонних районах, чимало мешканців виїхало на заробітки або живе з контрабанди. Згідно зі звітом Державної служби статистики України, станом на 1 січня 2013 р. населення Городоцького району – 69 304, Городка – 15 959 осіб.
Хоч у місті діє краєзнавчий музей, усе ж, за винятком стародавніх костелу й монастиря францисканців, воно не може похвалитися значною кількістю пам’яток.

Джерело: http://www.gazeta.lviv.ua