Він міг би екранізувати лише одного «Мамая» і більше нічого не знімати. Бо дума народу втілилася у степи і манила ними, кликала, пахнула димом і різнотрав’ям, кров’ю і потом, нагадувала, звідкіля ми родом і якого почину… Він міг би стати відомим співаком, бо свого часу, ще дитиною, співав перед Іоанном Павлом ІІ. Або успішним гонщиком, бо швидкість любила його. Але став кінорежисером. І актором. Одним із небагатьох, які вміють зазирнути в людську душу і побачити там вічність. І коли Майдан обливався кров’ю, Олесь Санін взяв у руки камеру і почав знімати. Бо дуже хотів, аби світ побачив, яка вона – революція у прямому ефірі. Хотів, аби весь світ побачив, яких Україна має синів…

• Чому Ви вирішили займатися режисурою? У наш час це не така уже й прибуткова справа…

Очевидно, мені більше не вдається нічого іншого робити більш успішно. Я навчався різним видам мистецтв: музиці, образотворчому мистецтву, трішки навіть скульптурі, архітектурі. Але кіно має як і перевагу, так і ваду. Перевагу в тому, що воно збирає те, що люблю найбільше – розповідати історії. Воно в собі поєднує всі види мистецтв: драматичні мистецтва, театр, образотворче мистецтво, фотографію. Все, що люблю. Найбільше ж я люблю людей. А це – можливість зробити щось про них і для них. Але, з іншого боку, вада в тому, що кіно – дуже синтетичне мистецтво. Дуже грубе мистецтво, тому що у ньому стільки складових, які мають скластися в один час, місце, дію. Це дуже складний шлях, передусім, для мене.
Усе люблю робити власними руками, а професія режисера – це чужі руки і технології. Вона найбільш схожа на професію архітектора або диригента, де не ти кладеш цеглу, не ти граєш музику… Це така професія, де ти мусиш інших людей, які будуть розповідати твою історію, надихнути, розповісти, яким чином знайти всі методи, зібрати їх разом, в один час, в одне місце. І примусити робити те, що ти любиш.

• Ви ж були актором. Чи не тому згодом змінили амплуа актора на режисера?

Я дуже рано закінчив школу. Мені ще не було навіть 17 років. Хотів бути режисером, але я не знав до кінця, що це за професія, бо цього не дає ні ранній вік, ні жодні інші навчання не дають це розуміння. З іншого боку, найбільш близькою професією до тієї, що я хотів, була акторська професія. Я до того так ставився з великим хвилюванням… Хотів пізнати цю професію.
Не дуже люблю ту частину акторської професії, яка пов’язана з тим, що ти мусиш щовечора в театрі дивитись на себе в дзеркалі, готуватися до ролі, накладати грим… А це все – частина професії. Правильно зрозумійте, вона має жіноче начало. Щосекунди свого перебування на сцені, поза сценою ти контролюєш себе і думаєш, наскільки привабливий, наскільки правильно розмовляю. Це – частина акторської роботи. Жіноча частина. А в мені забагато чоловічого (сміється – ред.). Тому це не дуже подобалось в акторській професії. До того ж, я – абсолютно непідходящий персонаж для театру, тому що є не «гвинтиком» колективу. У мене завжди є особлива власна думка. Це – і риса характеру, і досвід від якихось відвертих життєвих історій. В інституті, навчаючись на акторському факультеті, я вже займався режисурою… Свідомо на це йшов. Коли з викладачами про це говориш, з ними працюєш, вони іноді відчувають ревнощі. Це було. Але я займався цим свідомо зі самого початку. Тому одразу ж після закінчення акторського факультету закінчив повний курс режисури.

• Можливо, саме тому Ви краще розумієте своїх акторів?

У хороших консерваторіях не беруть на диригентський факультет тих, хто не володіє музичним інструментом. Актор для режисера – такий же музичний інструмент. Він повинен знати всі його нюанси, всі тонкощі, всю техніку роботи над роллю. Режисер повинен допомогти актору оволодіти роллю. Він не може казати, подобається йому чи ні. Він мусить знати цю професію. Намагаюся вивчати досконально й операторську роботу, звукорежисуру.
Я працював і оператором, зокрема, під час усіх цих бурхливих подій в Україні. Допомагав своїм друзям, знайомим із міжнародних агенцій, які приїхали до нас. Були такі, що просто не могли піти знімати під кулями, не вистачало сил. А робити мусили. Допомагали одне одному, одягали бронежилети. Знали, що бронежилет не врятує, але йшли і знімали. Тому що світ мусить знати правду.

• Були на передовій як журналіст?

Радше, як оператор. Як хронікер. Журналіст – це ж трошки інша робота, яка вимагає якогось авторського ставлення до події. А я люблю документалістику. Мій улюблений жанр – «no comment». Тому що він не передбачає жодної інтерпретації.
Працював оператором у компанії «Інтерньюз». Сам вчився і читав курси, пов’язані з журналістикою. У мене викладав Тед Кевен, колишній віце-президент компанії CNN, який придумав ці 24-годинні новини. Я для себе зрозумів тоді цей процес.
Найцінніше кіно – коли тобі не треба жодних коментарів. Коли тобі не треба жодної історії. Коли те, що бачиш ти сам, може побачити глядач, оцінити, зрозуміти і самому стати безпосереднім учасником цих подій. Звичайно, якщо ти хочеш отримати цікавий кадр, значить, мусить і у тебе потрапити якась куля. Мусиш і ти загорітися... Може, це дуже цинічна історія. Але це – правда.

• У чому полягає феномен Майдану? Свого часу Ви писали про те, що наша країна має всі необхідні атрибути державності, зі шароварами та вишиванками включно. Але, можливо, саме зараз ми відбуваємося як народ, як нація, як держава, зрештою?

Так воно і є. В мене на очах… Це неправильно, це – високопарні слова. Принаймні, були до вчорашнього дня. У кожної нації прапор, гімн, честь, гідність, герой мають конкретне втілення. Мають конкретне обличчя. Тому ти знаєш, що цінуєш або що втрачаєш. Чесно кажучи, в цьому провина і діячів мистецтв, не тільки політиків, що за 21 рік не змогли домовитись між собою, що є правда, хто герой, варто чи не варто про ці речі говорити, що людей має об’єднувати не тільки бажання краще жити в матеріальному плані. Нація – це не тільки люди, які користуються однаковою грошовою одиницею, в яких одні й ті ж самі кордони. Це – щось інакше.
Ця Небесна Сотня, ці хлопці справді склали всю історію всього, що можна назвати Україною, в один день. Вона вся сфокусувалася в одну точку. І стався, якщо казати з точки зору фізики, історії, вселенський вибух для українців. Усі в одну мить зрозуміли, хто вони, де вони. З’явилися слова «добро», «зло», «правда» і «неправда», «закон» і «беззаконня». І всі зрозуміли, що це не може бути розмитим. Або, що ти не можеш дружити і з тими, і з цими. Треба, щоб ти вибрав, на якому ти боці. Добра чи зла? І кожен знає, що ти мусиш нести хрест своїх вчинків. Що ти мусиш відповідально ставитися до свого життя. І це сталося не просто серед людей, в яких у голові якась професійна хвороба, які пишуть, читають, творчої інтелігенції, наукової еліти чи політиків, які мусять цим займатися. Це сталося в голові в кожного. І це – надзвичайно річ важлива.
Виявилося, слова, що тільки кров’ю дістається незалежність і відбувається народ, є правдою. Виявляється, що недарма загинули хлопці у 1919 році під Крутами. Недарма загинули хлопці з УПА, які знали, що загинуть, і все одно йшли. І неможливо було змінити їхні переконання. Навіть ім’я Степана Бандери до сих пір лякає нашого північного сусіда «до останніх коліків» через одну причину. Це ж наскільки мала бути потужна національна ідея, її втілення, щоб досі лякало саме ім’я, не кажучи про щось інакше!
Кожен зрозумів, що не може просто так сидіти.

• Коли нація була роздробленою, коли роками політики штучно нагнітали внутрішні протиріччя, коли ми виявилися нездатними самі впоратися з цими викликами, то саме тоді нас «виручив» ворог. У цьому є якась закономірність?

Інакше не було ніколи в історії. В історії не було б великої Греції, якби не було Спарти. Ніколи. Не було б великої теперішньої Росії, якби не було Великої Вітчизняної війни… Нація виростає на своїх перемогах і поразках. Це те, що об’єднує людей. Це щось більше, ніж об’єднання мовою чи однією національністю.
Америка – це, взагалі, країна різних мов, різних націй. Але яка, втім, зуміла об’єднатися. Чого, можливо, не відбулося б, якби не війна Півдня з Північчю.
Вони знайшли свою американську мрію, свою ідентифікацію в тому, що це – та земля, де кожен мусить мати право на свій шанс у житті. Кожен може стати президентом. Кожен має своє місце під сонцем. Кожен може мати свою власну думку, яка не збігається з думкою інших. Ми її можемо не поважати, не брати її до уваги, але ми не можемо цьому протидіяти. Це – основна історія, яка об’єднує американців. Ти можеш бути якого завгодно кольору шкіри, росту, і ти маєш право жити на цій землі. Це те, за що вони боролися, це те, що досі їх об’єднує. Ця суперрізність. Історія, що кожен має право на свій «шмат сонця».

• Що може нас об’єднати?

Це і нас об’єднало. Інша справа, що населення перетворюється в народ тільки в борні. І нація не може об’єднуватися речами, які вона сама не цінує. Не може так бути. До якогось моменту ми могли говорити про якісь речі серйозні, несерйозні, державницькі гіпотетично. Або внаслідок того, що ми це десь прочитали, цим перейнялися. Але це все одно не було, чесно кажучи, для кожного з нас тим, за що ми були готові віддати життя. Бо ми не мали цього прикладу перед очима. Ми не знали, до якого моменту можемо опиратися власним переконанням. До якого моменту ми можемо боронити свої інтереси. Свою свободу. Своє переконання, що «добро мусить перемогти зло». Що так треба жити, а так – можна. І смак поразки, і смак перемоги об’єднує людей.

• Зараз багато хто каже, що ці всі жертви були надаремні, адже до влади прийшли старі обличчя…

Ці розмови недолугі. Так можуть казати тільки люди, які не розуміють, що відбувається. Яке у мене ставлення до цього, якщо дивитися з точки зору Майдану?
У 2004 році, коли була Помаранчева революція, насправді майданів було два. По-перше, це революція свідомості людей, які не хотіли жити так, як було. Хотіли вірити в те, що має прийти якась інша людина, яка має взяти на себе відповідальність і розповість, як треба жити, що треба робити. А ми всі будемо її слухати і станемо щасливі. Це така майже дитяча історія з точки зору особистості.
Не забувайте, що ми – нація-дитина. Ми тільки народилися, ми тільки отримали свою власну державність.
Була одна революція на Майдані, яка була схожа на екстремальний рок-фестиваль. Співали пісні, купа людей стояли з транспарантами «з нашого села». Це була революція «в прямому ефірі». Революція опору, яка виховує людей, але все одно, якоюсь мірою, інфантильна.
Ще одна революція була серед політиків, які поміняли старорадянські еліти на новобуржуазно-радянські, які між собою намагалися зрозуміти, як їм вижити з таким народом. Придумали собі форму існування. І спілкування з лідером, який став президентом. Ми отримали те, що отримали. Можна думати про це по-різному. Є така неприйнятна для мене фраза, але дуже правдива, що кожен народ має того лідера, якого він заслужив. Це – гіркі слова, але правдиві.
Наш колишній президент Янукович міг так себе поводити тільки тому, що ми йому це дозволяли. Більш ніхто.
А зараз ми стали дорослішими. Ми набралися досвіду. Тому щодо питання зміни політиків… Але ж у нас нема інших політиків! У нас нема інших керівників, є тільки ті, що є. Як колись моя бабуся казала: «Вони – як вареники в горщику». Їх можна перетрусити. Той буде знизу, той – зверху. Той більше в сметані, той – менше. Але з макітрочки вони всі не вилітають. Вони всі – там.
Тому, звичайно, політики будуть діяти тими методами, які вони знають, але я глибоко переконаний, що вони вже не можуть так далі жити. Бо народ змінився! У нас уже є український народ. Різної культури, мови, статусу, але об’єднує його те, що він готовий захищати свої інтереси. Тепер Майдан у кожного маленький, внутрішній. Люди з ним живуть. Він буде з будь-якого приводу. Тепер люди не будуть опускати очі перед несправедливістю. Не будуть! Цього вже не може трапитись! Люди для себе зробили моральний вибір. Назад це вже неможливо посунути. Цих людей неможливо загнати назад. Неможливо! Вони не повернуться.
Це – зовсім інша історія. Ця історія відбулася навіть не за покоління. Ми спресувалися у краплю з величезною енергією. Тому це основна причина всіх цих геополітичних конфліктів.
Я бачив багато, знайомий із багатьма європейськими політиками. Колись був у ЮНЕСКО, їздив часто у Брюссель, бачився з ними. Зараз багато з цих політиків стали великими «шишками». І от коли вони з’явилися на Майдані, запитав їх: «Поясніть мені, будь ласка, чому в країні, яка не є членом Євросоюзу, яка навіть не намальована на євро, хоча географічно є центром Європи, куди б його не сунули – він все одно в Україні, стоять хлопці на барикадах, тримають європейський прапор і помирають за європейські цінності, які ви пропагуєте?» А вони кажуть: «Ми самі шоковані. Ми самі цього не чекали. Ми вчили в школі історії про взяття Бастилії. Французький народ це пережив. Але щоб зараз…»
Французька революція тривала понад два десятиріччя.
Але це ж – сучасний світ! Тоді, щоб добратися з Парижа до Леона, треба було два дні їхати кіньми. І лист ішов тижнями. Люди не уявляли розмір світу. От візьмемо, до прикладу, «Камінний хрест». Людина покидала свою рідну землю і прощалася з нею назавжди, бо знала, що до Америки такий далекий світ… Він йшов на той світ.

• Ніби помирав…

Так, для людей, які були біля нього, він ніби помирав. Тому була і Сторічна війна… У нас це дуже бурхлива історія. Просто «хвороба швидше протікає». Розумієте? У нас отрута набагато яскравіша. Тому це так відбувається. Це теж процес не одноденний. У нас зараз всі все знають. Всі все бачать. Всі все можуть самі оцінювати. А раніше треба було намалювати гравюру, під нею підписати, видати книгу, монах мав прочитати іншому монаху з вуст в вуста, аби той сказав: «Все-таки, земля крутиться!» Але, думаю, реально Майдан – це середньовіччя. Абсолютне середньовіччя!
Це час середньовіччя, коли в кишені кожного ґаджет, який може моментально передати історію про тебе на весь світ. «Громадське телебачення» – це абсолютно унікальна історія. Це – революція свідомості в прямому ефірі.

• Повернімося до кіно, до «Мамая». Це насправді дуже глибокий фільм. Наскрізно символічний. Символічний і, можливо, пророчий у тому сенсі, що саме кримчаки, які є одними з головних героїв, і їхня любов (як самостійна величина) зможуть врятувати Україну.

Мені не вдається дуже часто знімати кіно. Не знаю, чи це щастя, чи горе. «Мамай» – це дипломна робота моя, оператора, звукорежисера, більшості акторів. Тоді мене покликав тодішній директор кіностудії, народний артист Микола Павлович Мащенко і сказав: «Лесю, ось там зараз буде зніматися «Мазепа» Юрія Ільєнка. Ти його знаєш. Він – твій учитель. Там є декорації, костюми. Може, ти там знімеш якусь роботу. Грошей нема».
Картина «Мамай» коштувала 200 тис. доларів. Це – малюсінька сума навіть на той час. У мене є досвід виробництва рекламних роликів, бюджет деяких був більший удвічі! Реклама, яка існує на екрані 30 секунд! А це ж картина – 1 година 20 хвилин. З цілою драматичною історією.
Я – учень Леоніда Осики, людини, яка могла б зняти в житті одну-єдину картину – «Камінний хрест» – і після цього міг би нічого не робити. Вона залишиться в історії назавжди. Він сказав мені колись (я про це зняв фільм «Гріх»): «Лесю, розумієш, колись так склалася історія, що Довженку вдалося зняти «Землю». Це, напевно, найзагадковіша картина тоді і зараз. Ніхто її не зрозумів. Але в якій головний герой – не Іван, не дівчина, не якийсь там трактор, а Земля. В Україні ми – язичники. Ми такі християни, що для нас святе – все. Для нас свята мама. І для українців (що їх відрізняє від усіх, у чому глибоко переконаний, народів світу) земля є святою. Вони цю землю проклинають, тому що змушені заробляти собі на життя тільки тоді, коли цю землю обіллють потом хлібороби і кров’ю герої. Вона – мстива. Вона – страшна. Вона забирає дітей. Вона – Бог. Усе те, що робить Бог у «Біблії», те саме з нашим народом робить Земля».
Він теж зняв, як він каже, майже випадково, кіно «Камінний хрест». Він про це багато розповідав, казав: «Спробуй, може, тобі це вдасться. Минуло багато років. А кожне покоління мистецтва мусить мати кіно, навіть якщо його ніхто не буде знати, розуміти чи бачити. Мусить мати кіно, яке про це розповість». Я написав сценарій, сказав, що хочу зняти думу. А він сказав: «Лесю, це не вдається. Колись Сергій Параджанов (він його другом був) хотів зняти «Слово о полку Ігоревім». Йому всі сказали, що це неможливо зробити)». Я ж кажу: «Я знаю, як зняти думу. Знаю. Я спробую». Українська народна дума – це код. Як код є у вишивці, як код є у рецепті приготування борщу, хліба, у тому, як дівчина розчісується, яку сорочку вона вишиває… Це все є кодом нації. Для нас це – велика загадка.
Люди не розуміють, чому народна пісня живе стільки часу. У ній є якась мелодія, якісь слова, які тобі стають не байдужі. У яких ти відчуваєш голос мами. Які іноді, в критичні часи твого життя, пояснюють тобі суть твого буття на цій землі. Для українського народу українська народна дума прожила сотні років. Її несли кобзарі, не змінюючи ні слова. А якщо і змінювали – то дума змінювалась разом із народом. Ці люди тримались цього всього і розповідали це все, бо вважали, то це є слово правди. Це і є те слово, без якого не може жити народ.
Усе життя намагаюся зрозуміти, розкрити ці коди. Знайти, як вони живуть. Для себе зрозумів багато. Але моя професія полягає в тому, аби спробувати розкрити ці тексти для інших людей. Для кіно найскладнішим жанром драматургії, майже неможливим, є епос. Кіно, як і театр – мистецтво драматичне, в якому з героєм відбуваються якісь події. І драматичність його полягає в тому, що ми не можемо передбачити, що відбудеться з героєм. На цьому і тримається наш інтерес. Що з ним трапиться, яким буде його наступний крок? Як у цій ситуації він вчинить? Це – загальноприйнята структура всіх драматичних творів. І кіно, і театру, і літератури. Але є окремі жанри, які не живуть у цьому середовищі. В епосі герой живе з фатумом. Ми знаємо його наступний крок. Ми можемо тільки слідкувати за тим, як він із цим живе. Як він виконує свій фатум.
Там горизонтального розвитку сюжету не існує. І це надзвичайно складно. Бо ти можеш втримати інтерес або взагалі розповідати це тільки формою, тому що зміст статичний. І в цьому полягає складність сприйняття такого жанру. Інакше цю форму треба просто зруйнувати, щоб зробити її жанровою. Можна зробити з цього детектив, військову драму. Але втратити епос. Втратити відчуття степу, про який я знімав кіно.
Степ – один із героїв моєї картини. Степ, який доганяв, який з’їдав. Голос вітру, голос колиски, яка чомусь кликала цих хлопців іти за ним. Вони не знали, що це, вони не розуміли, навіщо це. Але вони знали, що вони мають пройти цей шлях. І тільки тоді він до чогось їх приведе.
Зараз я бачив цих людей. Бачив цих героїв, хлопців на Майдані, які майже впадали у транс. Я їх зняв. Що мало трапитись у небі, аби хлопець-вірменин, який читав вірш Шевченка, став першим? Чому він читав цю історію Кавказу? Чому Сергій Проскурня, який керував цим пафосним проектом, адже все починалося так гарно, зробив це? Це не можна передбачити. Це не можна зрозуміти… Це той випадок, який трапляється раз на життя і який змінює тебе самого. Змінює все навколо. Чому це так сталося? Оце і є епос.
І цьому нема пояснення. Ви не в силі це пояснити чи змінити. Ось це і є драматургія. Вона вища, ніж людина.

• Епос і справді не кожен глядач може зрозуміти…

Це – дуже складний жанр. Набагато легше працювати з іншими жанрами. Я вибрав такий шлях. Намагався бути в ньому максимально відвертим. Знав, що буду втрачати те, що пов’язано з успіхом, з глядацьким інтересом, з чим завгодно. Але тоді дозволив собі зробити експеримент, чи здатен сам зрозуміти і підняти такий пласт культури. Не знаю, як це вдалося. Але я пішов туди.
Є люди, яким це подобається чи не подобається, але нема людей байдужих. Які точно знають, що це зроблено спеціально. Що це не випадкова історія, чому саме так про це розповідав.
Кіно багато показували по світу. Було багато розмов із моїми колегами зі США, дуже поважними людьми, серйозними фахівцями, які дивилися фільм і казали: «Я нарешті зрозумів, що таке твоя культура, чувак». Не сюжет, який розповідав про вродливу дівчину… Ромео і Джульєтта їх не цікавили. Вони побачили абсолютну самобутність культури. І це їм було важливо. Все інше, як знімати спецефекти, сюжети, чи як когось постріляли – це інше питання. Вони шукали самобутність, і це вони оцінюють. Тому що в Голлівуді ніщо не є надто цінним, тільки інакшість. Картина викликала професійний інтерес, зацікавлення великої кількості преси. Зараз усі мої зв’язки – звідти. Зараз мене бачать і питають: «Це ти знімав? О!»
Не знаю, чи ці твори можуть відбутися, мати успіх у суспільстві. Але в той момент це важливо було для мене – розповісти саме цю історію.

• Над чим Ви працювали останнім часом?

Я – впертий персонаж. Я давно почав історію фільму, який називається «Поводир». Мій друг тепер, майже брат – кримський татарин Ахтем Сейтаблаєв, який знявся у мене в кіно. Він – чудовий актор. Універсальний актор. Громадянин. Чоловік – просто унікальний. Знімав різні телевізійні фільми з різними сценаріями і сюжетами. Він зібрався з духом, набрався сміливості (склалися зорі, мабуть) і почав знімати кіно «Хайтарма» про свій кримськотатарський народ. Бо йому було про це що сказати, і він розумів, що ніхто, крім нього, в цей момент не міг про це розповісти.
Я вісім років впирався руками-ногами, щоб переповісти історію опору. Це – не історія знищення кобзарів. Це – історія опору останніх кобзарів, які розуміли, що вони не виживуть. Вони не виживуть не просто у конкуренції з патефоном, радіо, «ДніпроГЕСом». Вони не виживуть у світі тотальної брехні і в світі чорної неправди. Тому що їхній слабкий голос не міг бути почутим.
Вони сподівалися, що колись хтось згадає про них і продовжить їхню справу. Вони казали про те, що можна знищити державу, можна знищити армію, можна зруйнувати фортеці, можна вбити воїна. Але не можна вбити пісню, бо пісня живе серед людей. Хтось колись її почує, зрозуміє, викує собі меч, збере навколо себе армію, відбудує фортецю і поверне собі назад свою державу. Вони в це вірили і пішли через це з життя.
Я сидів тижнями в архівах КДБ з моїми друзями. Досліджував, з одного боку, дуже цікаву історію про легендарний кобзарський з’їзд, який відбувся чи то в 1933 чи то в 1934 році. Нібито, були якісь свідки, якісь історії, які розповідали, що всіх кобзарів покликали у Харків на з’їзд. Вони самі туди приїхали, їх ошукали, зібрали разом і вбили. Історія цікава. Історія, мені здавалося, правдива. Я шукав цьому підтвердження. Сам це переживав. Поки робив кіно, поки дійшов до початку зйомок, знайшов десятки документів, які підтверджували, що справді хотіли зібрати такий з’їзд. Але я зрозумів, що ті, хто прийшов, не думали, що дядя Сталін чи його посіпаки (мені подобається тепер це слово (сміється – ред.)) дадуть довідки, і що тепер їм буде можна співати. Ні. Вони не були такі прості і недолугі люди, аби піти в лапи до ворога. Це не так. Їх виловлювали, де могли. Були страшенні тортури і страшенні поневіряння. Було порушено десятки справ, звинувачень у націоналізмі…
Але це все нещодавно було на наших очах. Не треба було жодних суддів, пояснень, хто правий, що за український прапор у тебе на машині. Це все дуже просто. І не треба пояснювати, хто такі НКВДисти, нащо їм «чуваки» з тюрми, яких випускають, озброюють і дають їм форму. Це все стало тут же дуже ясно, зрозуміло і не потребує тепер пояснень. А я ще намагався знайти цьому форму.
Я про це хотів розповісти історію. Мені розповідали, що це – тема не сучасна, абсолютно. Треба знімати розважальне кіно. Можна зняти якесь 3d, якийсь маленький український «Аватарчик». А ще краще – зняти фільм-страшилку або про пограбування, або про вбивство, про якихось «дівчаток». Люди ж приходять відпочивати у кіно…
Знаю це сам. Я впирався. Навіть моїх близькі друзі і знайомі дивилися на мене, як на якогось напівбожевільного. Проте думали, якщо я в це вірю, цього хочу, то треба мені допомогти. Це – правда. Мені в сім’ї дуже важко було пояснити, чому я такий впертий. Сам себе не міг зрозуміти. Але я йшов, впирався у якісь перешкоди. Розумів, що це – моє мистецьке переконання, що мушу розповісти правду. Йшов цим шляхом, крок за кроком. Траплялося все, що завгодно. Кілька разів зовсім змінював сценарій. Працював із дуже хорошими письменниками, які казали: «Лесю, я не розумію, що ти хочеш. Скільки ще можна це робити?» Вони бачили, чому я хочу, але пояснень сам не міг дати. Врешті-решт, два роки тому нам вдалося увійти у знімальний процес. Дев’ять місяців тому завершив зйомки, почав монтувати, і кіно було готове. Але у мене не було дозволу на показ від Міністерства культури. Комісія подивилася кіно. Кажуть, хто це кіно зараз буде дивитися? Ці страшилки… Це ж нікому не цікаво. Ну, нехай буде і таке кіно.
Перший титр фільму: «У часи тоталітаризму та репресій все одно знаходяться ті, які кажуть людям правду». У 30-х роках минулого сторіччя такими людьми стали незрячі музиканти – кобзарі. У 1934-му більшість із них була заарештована. Їхня доля лишилася невідомою». Як із такими словами при такому уряді могла відбутися прем’єра фільму? Навіть незважаючи на те, що вони не асоціювали себе з тоталітаризмом. Чесно скажу, користувався їхньою немудрістю, скільки міг. За весь час створення фільму я не дав жодного інтерв’ю. Ви розумієте тепер, чому. Я перебував фактично у підпіллі у всіх розуміннях, тому що будь-яка інформація про існування цієї картини могла зупинити фільм. Через цю саму причину у мене немає аккаунта у Фейсбуці. Я максимально обмежив будь-які контакти.
Зараз можу сказати, що закінчив кіно. Для себе. І це мені не подобається. Але кіно зараз стало не просто актуальним. Раніше в кіно був автор. Це не я, а ціла група людей. А тепер з’явився ще й глядач.

• Глядач доріс нарешті до ваших фільмів?

Не знаю, чи доріс. Я думав, як пояснити своїй доньці, якій зараз 14 років, хто такий дядько Сталін, чому він поганий, чому він і його влада забирали хліб у людей, яка у них була мета. Це вимагало якихось пояснень. А у мене на це не було ні можливості, ні бажання, ні екранного часу. А складність будь-яких історичних картин у тому, крім обставин драматургії, що тебе обтяжують ще й обставини подій, які складаються поза драматичними подіями самого конфлікту і самих героїв. Тому в добрих фільмах з’являються добрі актори, які погано грають, до прикладу, Сталіна, бо ж треба якось пояснити, умовно кажучи, чому «пошли на север, а не на юг». Наказ дав Сталін. І вся ця драматична історія рухається в інший бік через якусь непереборну силу, якою є війна.
А у мене в картині індустріалізація, тотальне знищення українізації, яка була почата, конфлікти на рівні мистецтва з повною зміною мистецької цивілізації, Харків, який будувався як місто сонця, столиця щастя, місто можливостей, де будували хмарочоси… Місто великої, відкритої, показової історії успіху радянської влади за три роки перетворюється у чорне, темне місто тотального терору НКВД. Це – їхня столиця, якою Харків залишається досі. Це люди, які були приречені на щастя, натомість, стали заручниками чорного бетону, найбільшої площі, найстрашнішого дурного Леніна, якихось недолугих керівників. Люди, в яких відібрали право на щастя, на власний голос. І вони з цим змушені якось жити. Про це і була картина.
Зараз чекаю з нетерпінням, щоб кіно показати в кінотеатрах. Це – велике індустріальне кіно, котре треба показувати в кінотеатрах.
Це – окремий вид спорту. В ньому ми беремо участь. Це – не паралімпіада. Це раніше ми грали у ці види спорту. А тепер це по-справжньому. Незалежно від того, яке буде місце, медалі, рейтинги чи касові збори, це вже – професійний спорт. Я хочу знати кількість глядачів і конкурентну спроможність себе, своєї знімальної групи, своїх творчих ідей, українського кіно.

• Чому жоден з українських фільмів не здобув «Оскар»?

Це – індустрія. «Оскар» – велика піар-машина. Уся ця церемонія призначена для того, щоб прорекламувати фільми американської кіноіндустрії або корисні для американської кіноіндустрії ще на 5-7 млрд. населення планети. Тобто, після цієї номінації люди ще раз ідуть у кіно. Це – величезне промо всього сонму зірок, героїв і грошей самого Голлівуда. Це – такий собі ярмарок марнославства в доброму і поганому розумінні цього слова. Це – їхнє свято. Тому це питання їхнього вибору. Країни тратять на це величезні статки. Це – десятки мільйонів доларів для промо. Це – комерційна кампанія. Навіть за право номінації. Це не конкурс, хто кращий. Це конкурс, хто багатший, хто більш впливовий.
У нас – це конкурс держав, їхніх м’язів, у культурі, в мистецтві. Українське кіно тотально не було потрібне керівництву держави. Останні міністри, в компетенції яких мало бути кіно, займалися зовсім іншими речами. Це – серйозна спецоперація нашого північного сусіда. Раніше я брав участь у якихось комісіях, конгресах із розробки законів для мистецтва. Я думав, якщо придумати необхідні закони, прийняти їх, то настане щастя і благодать. Допоки не побачив на власні очі і не зрозумів, що люди, які керують цією справою, спеціально чинять так, щоб нічого не проросло на цій землі. Як тільки з’являється хоча б що-небудь серед поля їхніх будяків, вони його знищують, зжирають, випалюють до останнього. І це буде продовжуватися. І тільки те, що може опиратися, часто завдяки випадку, може вирости. Тільки так у нас це може відбуватися. Зернина не проростає, бо її треба доглядати, її треба любити. Дуже легко руйнується будь-яке надбання, насамперед, культурне. Культура у будь-якому світі – це пісочний замок. Навчити людину добру дуже складно. Навчити людей постулатам, які пробуджують прекрасне, дуже складно. А от зробити навпаки – дуже-дуже легко.
Проблема зараз у тому, що українське суспільство завдяки останнім подіям все одно опустилося в Середньовіччя. І це попри те, що в руках людей ґаджети, їздять автомобілі… Для людей стали важливими цінності: сірники, сіль, хліб, моя сім’я. Це – абсолютно середньовічна історія. Те саме, що виникає під час чуми. Наш мозок починає реагувати на дуже конкретні сигнали. Я відкриваю і намагаюсь прочитати улюблену книжку. Мене не вистачає на сторінку! Мозок одразу перемикається на новини. Вмикаю улюблені пісні, намагаюсь робити те, що раніше. Ці пігулки колись мене стабілізували. А тепер не можу нічого. Переконаний, що це у всіх так.
Ми з Олександром Ірванцем показували картину студентам Острозької академії. Останні 20 хвилин студенти просто ридали. А це – молоді, цинічні, освічені люди, які ховалися за стілець і боялися дивитися на екран. Вони казали: «Таке кіно неможливо витримати».
Завжди старався робити кіно, яке трошечки більше, ніж прямокутник екрану. Мене завжди турбує в кіно закадровий простір, інший бік того, що ми бачимо. Якщо це вдається, то я щасливий. І, з одного боку, був щасливий, що всі моменти, які виносив в картину – і комедійні, і ліричні, й історії кохання, трагедії – вони все зрозуміли. Усе відчули. Вони всьому співпереживали. Вони не стільки співпереживали тому, що бачили на екрані, тій трагедії. Вони зрозуміли, що з ними зараз відбувається, їхню трагедію. І вони зараз перед такою ж історією вибору.
Кобзарі, які йшли свідомо на смерть, не могли опиратися. Вони йшли на смерть, але не зраджували себе. Не зраджували того, заради чого жили. І того світу, який вони більше уявляли, аніж бачили. Вони змусили сильніших людей поважати і боятися себе.
Немає більшого щастя для художника, коли твій твір стає зрозумілим. Коли люди душу свою відкривають і впускають те, чим ти жив. Те, що тебе надихало.

• Чому вітчизняні телеекрани рясніють виключно російським продуктом. А якщо й українського виробництва, то, все одно, не українським за суттю?

Колись для себе зрозумів, що вовк і собака – дуже схожі тварини. Але вовк, що догнав, те і з’їв. А собака їсть з рук господаря. Я собі вибрав життя вовка через те, що дуже люблю свободу. Це – тяжко.
А можна свідомо йти на те, що кожного ранку тебе будуть годувати. Але за це ти можеш гавкати на того, на кого покаже господар. Або просто гавкати вночі, щоб господар знав, що ти існуєш. Можна думати, що ти – незалежний, вільний, але ти сидиш на ланцюгу через те, що вибрав собі миску, в яку тобі щодня дають кашу. Так легше жити, легше вижити. Можливо, це – правильно.
Через мій характер не можу, навіть якщо дуже хочеться, казати іншій людині: «Це – не зовсім чорне. Воно трошки сіріше, воно – майже біле».
За внутрішнє право мати нахабство казати правду ти маєш розплачуватися. Знаю ціну цієї розплати. Знаю, що дуже багато людей називають мене «золотим хлопчиком». Тому що все, що я задумав, мені вдавалося здійснити.
Є люди, які обирають складніший шлях. Шлях собаки у мистецтві – це шлях, коли ти можеш робити те, за що тобі платить господар. В Україні з кіно простіше. Можна займатися обслуговуванням чужоземної кінематографії, якій потрібен твій ринок. Вона тобі дасть роботу, заплатить гроші. Але ти мусиш робити те, що вона захоче. Це називається «сферою обслуговування». Українська кінематографія і телебачення в Україні не займалися продукуванням власного. Це була виключно сфера обслуговування.
За ваші гроші ми для вас поставимо світло, поставимо камери, зробимо це дуже вміло і скажемо ті слова, які ви хочете від нас чути. Ми це дуже гарно загорнемо в упаковку.
Я у власних фільмах не готовий займатися сферою обслуговування. Чомусь до сих пір вірю, що художник мусить мати власну думку. Він відповідає за власні вчинки, слова і твори, тому що він показує їх людям.
Я теж працюю у сфері обслуговування. Знімаю музичні кліпи. Називаю це «унітазним кінематографом». Щоб сім’ї було що їсти. Але я не плутаю між собою ці дві історії. Мої друзі колись питали: «Лесю, що робити?» Якщо ти граєш на скрипці, то ніколи не займайся цим за гроші. Можеш тільки за ідею. Грай на трубі, грай на тромбоні. Окрім заробляння грошей, для мене важливий момент роботи у комерційній сфері, тому що я тримаюся у професії. Це – «тренажерний зал». Я не втрачаю зв’язок із технологіями, а кіно – це технології. Я не забуваю запах гриму актора, кабелю, приладів на зйомці. Не вірю, що в цій професії можна 10 років не працювати, а потім прийти і бути конкурентоспроможним. Мозок – так само м’язи.

• В Україні є дуже багато олігархів, які могли б гіпотетично почати інвестувати у справді українське кіно.

Це – міф. Я знайомий із людьми, яких ви називаєте олігархами. Із першим списком «Форбс». Першою двадцяткою. Особисто з ними знайомий. Із багатьма з них в комерційних проектах працював. До цього моменту кіно з точки зору ринкової цінності дуже низьке, дуже ризиковане. В Україні набагато більше бізнесів, які дають прибуток набагато швидше, точніше і якісніше, ніж кіно. Кіно – це рулетка. Це – величезний фарт. Недостатньо просто відзняти кіно. Треба вміти його продати. А зараз зі суто технічної точки зору в Україні для того, щоб окупився власний кінематографічний продукт, просто фізично не вистачає залів. Збори найуспішнішого фільму з усіх кінотеатрів, легальні продажі на телебаченні не дозволяють окупити повнометражний художній фільм. Грошей не вистачить. Тому це історія, яка впирається у державну підтримку, у ротаційність. Тому продюсер не може прийти з цим інструментом до людини, яка професійно заробляє гроші і щось йому запропонувати.
Усі думають, що олігархи – це такі добрі дядьки, які вкрали мільйон, після цього заробили мільярд і комусь віддадуть хоч копійку. Вони будуть відчувати себе приниженими, якщо віддадуть гроші, які пропадуть. Вони їх краще прогуляють у своє задоволення. Не можна їх звинувачувати в тому, що вони – погані. Вони – люди, які рахують гроші. Тому вони їх заробили. Коли ти приходиш до людини з недолугою фінансовою ідеєю, вона тебе не сприймає серйозно. Нема про що говорити. А кіно не може ходити, як злидень. Кіно – це мистецтво для багатих країн.

• А де Ви берете гроші для своїх фільмів?

Здебільшого, це державне фінансування.

• Чому ж Україна не готова підтримати вітчизняне кіно? На відміну від тієї ж Росії.

Росія давно і послідовно займається будівництвом своєї держави. Вона будує армію, флот, підприємства, дуже добре береже свою грошову одиницю і мозок людей, які будуть жити в такій державі. Якщо хтось думає, що окупація України – це майбутнє, то він помиляється. Це – теперішнє і минуле. Вони давним-давно окупували країну. В держав вже нема кордонів. Кордони проходять в голові кожного. Я побачив усе, що відбувається навколо мене, точно зрозумів, де перебуваю. Я живу і працюю на окупованій території. Ось і все. Сам собі сказав правду і живу за цими законами. Наразі все, що мені вдавалося – це намагання доказати свою професійну здатність.
Я обманював людей, знав, що вони не будуть читати мій сценарій. Або знав, що в моєму сценарії не прочитають те, що зроблю за кадром. Знав, що все одно між рядками буду розповідати свій фільм.

• Так, як письменники за радянських часів рятувалися підтекстами?

Але ці підтексти читали люди, бо вони їх будували в розмовах на кухні, в анекдотах. А ми ж живемо в іншому суспільстві. З іншими цінностями. Цінностями самозбагачення, накопичення.
У нас весь телевізійний ефір – це заповнення між рекламними паузами. Телебачення не заробляє на кіно. Воно витрачає на це гроші. Воно заробляє на рекламі. Всі шоу – це намагання затягнути до себе глядача, щоб продати йому рекламу.
Кіно ж продає ідеї, продає імідж. Реклама йому потрібна, щоб продати себе. Це – зовсім інші види бізнесу та творчості. Кіно не потрібне на телебаченні. На телебаченні потрібні якісні ідеї. На телебаченні потрібен шум. Бажано однорідний, з якого не буде щось вилазити.

• …аби глядач випадково не почав думати?

Так, звичайно. Бо це буде відволікати його від того, що він споживає. Він повинен серед цього шуму, зірок, блискіток, побачити ще один товар. А потім прийти і забрати його з полиці. Ця машина працює. Телебачення – це частина цього бізнесу. Не треба його заставляти вдягати німб чи роги. Це – зовсім інший вид медіа. Він схожий, бо також у рамочці екрану. Більше не об’єднує нічого. Це – омана. В чистому залишку це зовсім інші історії. Не можна і не треба заставляти телебачення робити щось високодуховне. Цим треба займатися в інших місцях – у школах, церквах, іноді, можливо, місцях загального зібрання людей, у кінотеатрах. Тим кіно і відрізняється. Бо там ти наодинці з «ящичком», а тут поруч із тобою сидять люди, з якими ти якось резонуєш. Ти чуєш, як вони сміються, плачуть… Людина – все одно суспільна субстанція. Ми повинні з цим суспільством, у якому живемо, знаходити співрозмірність. Для цього є потреба в театрі, для цього потрібне кіно.
Кіно – це частина суспільства. Так, це мистецтво розваг. Але розваги бувають різні. Буває розвага у тихій музичній ноті.

• Яким бачите майбутнє кіно? Не лише українського.

Кіно зараз переживає серйозну кризу, серйозне переосмислення самого себе. Кіно – це все одно ярмаркове мистецтво. Воно ж народилося на ярмарку. Але зараз люди, які роблять кіно, перестали бути «священними коровами». Адже, щоб зробити фільм, треба мати плівку, якусь кіностудію, дозволи…
Зараз у кожного в кишені – кіностудія. Ти можеш зняти те, що хочеш, обробити його і транслювати на весь світ. Навіть у прямому ефірі. І це не просто «сам собі режисер». Навіть якщо ти це не робиш, ти знаєш, що це можливо. Тому зараз дивувати будуть оригінальні історії та ідеї. У нас технічна революція в кіно. Як і всюди. Але це змінило наше сприйняття. З іншого боку, зовсім змінилася правда. Люди не вірять у те, що бачать на екрані. Розуміють, що все можуть намалювати, зіграти. Вже з’явилися герої – не-люди, яким ми співчуваємо більше, ніж людям. Хоч вони усі намальовані.

• Чому так нівелюється роль актора в кіно?

Це не нівеляція. Це – зміна часу. Актор у кіно не пропаде ніколи. Актор не пропаде ніколи у суспільстві. Це – людина, яка може розповісти історію від іншої особи. Це – роль. Питання в тому, як вона змінюється. Як вона нівелюється технологіями цього представлення. Але, все одно там є актор. Навіть якщо персонаж повністю придуманий, ти ж чуєш його голос.
Думаю, що кіно буде мінятися дуже сильно до суб’єктивності.

• Тобто, такі режисери, як Фелліні вже не мають шансу на існування?

Фелліні – це режисер 60-х років.

• Але ж він – вічний.

І це ми в ньому цінуємо. Не треба повторювати. Ніхто не стане другим Фелліні. Ти можеш стати таким, як він, хіба в тому сенсі, щоб знайти контакт із людьми у своєму часі. І це – не слава. Це трохи щось інакше. Це коли ти знайшов власний світ, який ти можеш розповісти іншим людям, аби вони його сприйняли, як свій. Це – найвищий рівень мистецької історії.
Зараз усі мене запитують, коли ж, нарешті, буде прем’єра мого фільму. Я відповідаю: «Після війни». Зараз усі кажуть: «Давай зустрінемось на цьому самому місці. Якщо будемо живі». Не думав, що колись буду про це говорити серйозно. Не міг уявити, що втрачу мені близьких і незнайомих людей. Не думав, що колись мені буде соромно за те, що залишився живим. Ніколи не думав про це. Ніколи не міг собі уявити те, що колись буду виходити з дому, а сім’я буде молитися, щоб тато повернувся з роботи живим. Ніколи не думав, що вибираю таку роботу, яка змусить мою сім’ю думати про це. І вони мене стримати не можуть і майже не хочуть. Тому що знають: тато пішов за них чи замість них. Мені соромно за те, що я ховався за камеру, виправдовуючись тим, що це – моя історія. Що не можу вдарити людину в обличчя.
Я дійшов до того, що мене розриває на шматки. Бачив життя і смерть за справедливість. Ці слова дуже високопарні. Не думав, що вони стануть реальними, і що в мене перед очима буде стояти жива історія. Коли поруч зі мною падали люди. Бачив це навколо, і в собі не відчував жодної паніки, ні страху. Навіть натяку на страх! У ці моменти розумієш, начебто, якось треба берегтися, щось робити. Але є щось інше, спільне. Це – абсолютний спокій. Я зрозумів, що таке тиша серед вибухів. Коли вона тебе страшить. Коли ти знаєш, що наступний звук – це буде чиясь смерть. Я думав, що це все з книжок, з фільмів, які люблю. Але ніколи не думав, що стану свідком цієї історії. Ніколи не думав, що своїм друзям, які перебувають в інформаційному полі іншої держави, не зможу пояснити нічого. Ніколи не думав, що в мене перед очима проясниться весь світ і вчинки людей. Я був у Косово. Я не розумів, що там робилося.
Тепер все стало на місце. І мені через це прикро, страшно, радісно. Не знаю, як описати ці емоції. Я зрозумів, звідки народжується поезія, звідки народжується музика тиші. І я не знаю, що з цим робити.
Вже не буде так, як було раніше. І це пережити – велике горе, і велике щастя. Коли моїм улюбленим віршем була поезія Ліни Костенко про художника, який хотів намалювати море. І в нього ніяк не виходило. Він сказав: «Коли буде буря на морі, прив’яжіть до щогли мене». Його прив’язали, була буря, а потім він малював картини. Усі дивилися на ці картини і бачили, як він «кораблі тримав якорями, приголомшений падав вниз». Бачили все справжнє.
Я не можу тепер дивитися псевдофільми про війну. Не знаю, чи колись сам наважусь знімати. Думаю, що якось доведеться. Але я тепер ні себе, ні іншу людину не обману. Я знаю, як пахне смерть. Справді знаю! Мене переслідує запах крові у Михайлівському соборі, куди я вів осліпленого гранатою хлопця. Тримав йому очі, які витікали, руками. Йшов по крові в соборі… Як про це розповісти??! Як комусь пояснити? Як цей досвід комусь передати?
З цим жити? І цей досвід – великий. Він – величний. Це те, що об’єднує тебе з Богом. Бог дуже близько. Виявилось, що дуже-дуже близько. І тому що ти в цей конкретний момент вибираєш Бога, він тобі допомагає жити. Іноді – померти. Але ти знаєш, що життя прожив недарма.

Довідка

Олександр Санін – український кінорежисер, актор, оператор, продюсер, музикант і скульптор.
Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, 1993 року – акторське відділення (майстерня Валентини Зимньої), 1998 – курс режисури ігрового фільму (майстерня Леоніда Осики). З 1994 до 2000 – режисер, оператор, керівник департаменту фільмів і телепроектів в українському представництві міжнародної корпорації Internews Network. Продюсер кількох десятків документальних фільмів. Оператор кількох документальних стрічок. Режисер документальних й ігрових короткометражних фільмів.
Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка за фільм «Мамай» (2003), «Срібної медалі» Академії мистецтв України, «Срібної медалі» ім. Братів Люм’єр.
Олесь Санін грає на бандурі, торбані, колісній лірі, і продовжує волинську лірницьку традицію. Деякий час виготовляв музичні інструменти, успадкувавши ремесло від діда. Під псевдонімом Олесь Смик входить до Київського кобзарського цеху.
Як актор був задіяний у фільмі «Атентат. Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995). Як кінорежисер – у художніх фільмах «Мамай» (2003) та «Поводир, або квіти мають очі» (2013), у документальних – «Матінка Надія» (1994), «Буря» (1994), «Зимно» (1995), «Пустинь» (1996), «Танок моржа» (у співавторстві) (1998), «Нація. Лемки» (1999), «Нація. Євреї» (1999), «Гріх» (1999), «Різдво, або як гуцули кінця світу чекали» (2000), «Акварель» (2001), «День сьомий» (режисер-постановник) (2005), «Перебіжчик» (у співавторстві з Марком Харрісом) (2007).