Географічне положення Криму багато в чому вплинуло на долі народів, що населяли його в різний час. Із зростанням міжнародної торгівлі між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем, що йшла через Чорне море, посилювалася і військово-стратегічна значущість пролягаючих тут водних і сухопутних комунікацій. Держава, що володіла узбережжям Криму, мала можливість отримувати з цього значні економічні і політичні вигоди. У Тавриці пересікалися інтереси припонтійських і середземноморських держав: Візантійської імперії, Тюркського і Хазарського каганатів, Київської Русі, Трапезундської імперії, Генуї і Венеції.

Впродовж століть долі Візантії і Таврики були нерозривно зв’язані. Поліетнічне населення Криму зазнавало сильного впливу візантійської культури. Візантинізації зазнавали і народи, що потрапляли на територію півострова. Завойовники і переселенці (германці, алани, хозари, булгари, печеніги, половці, адиги, лази, абхази, татари та інші) досить швидко підпадали під вплив візантійської культури, а зі зміцненням християнства в середовищі населення Криму цей процес поглибився, перетворюючи не тільки побут, сферу матеріального виробництва і соціально-економічних відносин, але і духовну культуру, світосприйняття.

Військово-політичну ситуацію в Північному Причорномор’ї, починаючи з епохи Великого переселення народів, відрізняла крайня нестабільність. Постійні вторгнення «варварів», що кочували в степах Євразії, в межі Візантії приводили до економічних і політичних криз в імперії. Тому візантійці вимушені були завжди особливо піклуватися про безпеку своїх східних і північно-східних кордонів. Велика роль при цьому відводилася Тавриці та її старим міським центрам – Боспору і, особливо, Херсону, який, як «барометр», чутливо реагував на зміну військово-політичної ситуації в регіоні. Через Херсон йшла не тільки посередницька торгівля з народами, що кочували в причорноморських степах, але й велися переговори й обмін дипломатичними місіями. Візантійські імператори, прагнучи зміцнити свою владу на узбережжі Криму та в його гірській частині, не обмежувалися тільки дипломатичними контактами.
Ще з V ст. виділяються кошти для посилення оборони Херсона. Ця тенденція отримує свій розвиток і в подальший період охоплює обширну територію півострова від Херсона до Боспору, включаючи Південний берег і гірський Крим.
Час правління Ісаврійської й Аморійської династії (717-867 рр.) минув під знаком руху іконоборства («іконоклазм» – буквально: розбивання ікон) у Візантійській імперії. Формальний рух іконоборства був, перш за все, протестом проти поклоніння іконам і їх культу, проти грубих марновірств, наприклад, звичаю запалювати свічки, палити ладан і т. п. Але причини його виникнення були складнішими і мали подвійне походження – релігійного і політичного характеру, які між собою тісно перепліталися. Лев III Ісавр (717-741 рр.) офіційно дотримувався (близько 726 р.) непримиренної позиції стосовно зображень Святих.
У 730 р. Собор у Константинополі засудив іконошанування, а собор у Римі 731 р. зазнав анафеми супротивників церковних образів. Костянтин V (741-775 рр.) засуджував навіть культ Пресвятої Діви і Святих.

Солід зі зображенням імператорів Ісаврійської династії Льва III Ісавра та Костянтина V

У 753 р. він скликав у столиці імперії Собор, що «прокляв ікони». Після цього пішли негайні дії: ікони розбивали або замазували, мощі розкидали. Імператор розгорнув боротьбу з ченцями: конфісковував монастирське майно, передавав мирським властям монастирі, а ченців розганяв або одружував і віддавав у рекрути.
Проте Ірина (780-802 рр.), вдова василіска Льва IV (775-780 рр.) і регентша Костянтина VI (780-797 рр.), збирає в Нікеї в 786 р. Сьомий Вселенський собор і відновлює іконошанування. Ченцям повернули монастирі, багатства і привілеї. Але після смерті Ірини церковні розбрати знову розгорілися. Іконоборці Лев Армянін, Михаїл Косноязичний і Феофіл знову взялися до випробуваних заходів своїх попередників. У 815 р. у Св. Софії збирається Собор іконоборства. Але в 842 р. Феодора скасувала всі іконоборські закони, а зібраний нею в 843 р. собор затвердив ухвали Нікейського собору 787 р. З цього приводу 11 березня 843 р. у Св. Софії відбулося богослужіння на честь «відновлення православ’я», яке відзначалося грецькою Церквою до теперішнього часу. Таким чином, в історії іконоборства виокремлюють два основні етапи: перший – 726-787 рр., який завершився відновленням шанування ікон при імператриці Ірині і другий – 815-843 рр., коли при Льві V знову спалахнула боротьба з «іконами», припинена в 843 р. Василісою Феодорою (на початку царювання Михаїла III – 842-867 рр.).

У літературі з історії середньовічного Криму довго (з 70-х рр. XIX ст. і до 90-х рр. ХХ ст.) панувала думка, що Таврика служила оплотом іконошанування. У даний час ця думка ставиться під сумнів.
Найвірогідніше, починаючи з 30-х рр. VIII ст. і до 40-х рр. IX ст., у релігійному середовищі півострова (як кліра, так і мирян) протікали ті ж процеси ідеологічної і політичної боротьби, що і в інших районах імперії, і немає вагомих підстав для додання їй яких-небудь виняткових особливостей «іконошанувального характеру».
Слід визнати, що про реалії політичного і церковного життя в VIII ст. нам відомо надзвичайно мало. Не вносять ясність до суті питання і матеріали археологічних досліджень.

	Печери Ескі-Кермена. Бахчисарайський район, АР Крим

Після розкопок партенітської базиліки в 1907 р. вчені дійшли висновку, що у VIII ст. відбувалося масове будівництво храмів базилікального типу на території поселень, міст і монастирів Криму (Мангуп, Ескі-Кермен, Пампук-Кая, Поворотне, Варнутка, Ласпі, Гурзуф, Тепсень та ін.). Проте, як показало сучасне вивчення храму в Партеніті, сам «еталонний» пам’ятник належить до другої половини Х ст., що ставить під сумнів і ранній час зведення решти базилік.
До межі VIII-IX ст. на території півострова існували дві єпархії: Боспорська і Херсонська. На приходи, що були в Готії, розповсюджувалася влада єпископа Херсона. Ймовірно, таке становище в даний момент вже не влаштовувало адміністрацію (архонтів) Климатів, що користувалася достатньо великою автономією, і клір Готії. Одним з ідеологів боротьби за створення самостійної (автокефальної) Готської єпархії в другій половині VIII ст., судячи з усього, і був Іоанн Готський.
Про діяльність преподобного відомо, здебільшого, з «Житія Іоанна Готського». Народився Іоанн у торжищі Партеніту. Його дід служив у Малій Азії «списоносцем» і після завершення служби переселився до Криму. З дитинства Іоанн присвятив себе «служінню Богові» і, завдяки своїм неабияким здібностям, до тридцяти років досяг високого становища і популярності серед кліриків Херсонської єпархії.
У 754 р. єпископ Херсона підтримав іконоборське рішення Собору і отримав сан митрополита Гераклеї Фракійської. Заручившись підтримкою світської влади (архонтів) Клімату і скориставшись тимчасовою вакансією Херсонської єпископії, Іоанн вирішив досягти самостійності для Готської єпархії, свідомо порушуючи церковні канони. У «Житії» про це сказано: «що православні Готії, лишившись при тому без пастиря, запропонували в пастирі цього преподобного». Але на цьому етапі «ініціатива» Іоанна не знайшла широкої підтримки, і він змушений був вирушити на три роки до Єрусалиму, патріарх і клір якого дотримувалися іконошанування. Потім він вирушає в Іверію (сучасна Грузія), де і був рукопокладений, отримавши «офіційно» сан єпископа. Золотий солід часів регентства Феодори, на якому зображений маленький Михаїл зі сестрою Феклою на реверсі, у той час, коли портрет його матері в імператорському одязі розташований на аверсі.
Навесні 784 р. Іоанн вирушає до Константинополя для того, щоб «зі свободою і відвагою» говорити з імператрицею Іриною «про ухвалення ікон». Але, не дивлячись на високий прийом, Іоанн не отримав права легітимного єпископа Готії і «повернувся геть». Тоді Іоанн робить політичний демарш, відомий в історичній літературі як «повстання Іоанна Готського» (цю подію зараховують до кінця 784-786 рр.). Архонт Кліматів Готії, спільно з Іоанном, підняли антихозарське повстання, яке незабаром зазнало поразки.

Руїни цитаделі. Мангуп, Бахчисарайський район, АР Крим

У «Житії» про це розповідається таким чином:
«А преподобний єпископ Іоанн після цього, разом зі своїм народом (паствою) виданий був володарям хазарським, тому що він увійшов до угоди (змови) з правителем Готії, його владою і всім його народом, щоб не володіли країною їхньою вищеназвані хозари. Бо хаган, пославши, зайняв фортецю їх, звану Доріс і поставив в ній озброєних вартових. Їх-то і вигнав преподобний разом зі своїм народом і заволодів Клісурамі. Отже, побачивши, що архієрей зраджений одним селищем, вони вдалися до хагану, і він, хоч і помилував правителя Готії, але сімнадцять рабів, ні в чому неповинних, стратив. А преподобний, ув’язнений під варту, отримав можливість врятуватися втечею і переправився в Амастріду, христолюбиве місто». Через чотири роки після цих подій Іоанн помер і був канонізований на другому етапі іконоборства.
Період правління «Македонської» династії (867-1081 рр.), разом із «сторіччям Юстиніана», є найяскравішим в історії Візантії. В цей час армія імперії стримала або відкинула численних супротивників і розширила межі держави, що скоротилися. Візантійська цивілізація зазнавала небувалого підйому, який історики потім назвали «другим золотим віком».
Найбільш важливою подією для історії Криму IX ст. слід визнати створення і подальшу реорганізацію феми на території візантійських володінь у Тавриці. Про ці зміни в адміністративному управлінні провінцією детально розповів у своєму творі «Про управління імперією» (написано близько 948-952 рр.) візантійський імператор Костянтин Багрянородний (був на троні з 913 до 959 рр., але з 919 до 944 рр. влада реально належала його співправителеві Романові Лакопіну). Костянтин VII називає ініціатором створення феми в Херсоні спафарокандидата Петрону Каматіра, який був посланий імператором Феофілом (829-842 рр.) збудувати для хозар фортецю Саркел. Сучасні дослідники називають час встановлення «феми Клімату» – літо 841 р. і пов’язують цю подію (як і будівництво Саркела) з появою в північно-причорноморському степу угорців. До другої половини сторіччя до нової адміністративної системи була включена вся територія Гірського Криму і Херсон. Про небезпеку з боку кочівників, що проникли на територію півострова, повідомляє і Костянтин Філософ (у чернецтві – Кирило), посланий зі спеціальною місією до хозар у 860 р. імператором Михаїлом III. Але вже у 80-і рр. IX ст. угорці були витиснуті з Криму печенігами. Візантія, скориставшись ослабленням хозар, встановила свій контроль над Боспором, що став згодом (у 971-976 рр.) центром самостійної феми. Перший розгром Ескі-Кермена відбувся в VIII ст. під час придушення антихозарського повстання Іоанна Готського.
На початку Х ст. Візантія розгортає боротьбу з хозарами і печенігами за зміцнення своїх позицій у Тавриці, вміло привертаючи на свій бік то одних, то інших суперників або використовуючи проти них русів. Особливо наполегливого характеру ця боротьба набуває в 20-40-і рр. Х ст. Проте, остаточного успіху візантійцям вдається досягти завдяки розгрому Хозарського Каганату руським князем Святославом у 960-х рр. і перемозі над печенігами в 970 р.
Для поліетнічного населення Таврики Х ст. відзначилося переходом до православного християнства. У цей час припиняють використовуватися некрополі з ґрунтовими склепами і язичницьким поховальним звичаєм. Повсюдно поховання проводяться в плитових могилах без супроводжувального інвентарю. На території Готії, разом з невеликими церквами-каплицями, зводяться значні за своїми розмірами базиліки (Ескі-Кермен, Мангуп, Гурзуф, Партеніт, Алушта, Тепсень та ін.), а також – хрестовокупольні храми (Мангуп, Бакла).

	Руїни православного храму Костянтина й Олени. Партеніт, АР Крим

Проте, до найважливіших подій Х ст. загальноісторичного плану слід зарахувати оволодіння (при імператорові Василі II – 976-1025 рр.) в 988-989 рр. Херсоном київським князем Володимиром, що пов`язано з ухваленням християнства Руссю. Надалі це послужило основою створення в Східній Європі нового військово-політичного союзу двох православних держав. Василь II згодом неодноразово використовував руські загони у війнах, які вела імперія наприкінці X-початку XI ст. Відомо також про спільні дії в 1016 р. візантійців і русів проти повсталого в Тавриці стратега Георгія Цули. Візантійський хроніст Скилиця так розповідає про цю подію: «Повернувшись до Константинополя, імператор (Василь II) послав у Хозарію експедицію. Її екзархом був Монг, син Андроника, внука Ліди. Спільно зі Сфенгом, братом Володимира, зятя імператора, він підпорядкував країну, полонивши архонта її Георгія Цулу в першій же сутичці».
У 1076 р., на прохання імператора Михаїла VII, до Таврики було скеровано військо під керівництвом Гліба і Володимира Мономаха (синів князів Святослава і Всеволода) для придушення «смути» в Херсоні. Наявні джерела нічого виразного не повідомляють про результати цієї акції, і руське військо, нібито, не досягнувши півострова, повернуло назад. Реальні сліди руйнувань 70-х (?) рр. XI ст. виявлені під час розкопок Херсона і Партенітської базиліки. Проте, дослідники більш схильні пов’язувати їх з іншою подією цього часу – природним катаклізмом – землетрусом.
Наприкінці Х ст. на азіатській частині Боспору виникає Тмутараканське князівство. До 1022 р. руським князям вдається підпорядкувати племена косогів і ясів. Посилення влади Русі на Тамані і в Східній Тавриці (деякі дослідники вважають, що в 50-60-х рр. XI ст. Боспор (Корчів) перейшов в підпорядкування Тмутаракані) зустріло прихований опір візантійської адміністрації.
Наприклад, у руському літописі збереглося повідомлення про те, що в 1066 р. херсонський катепан (правитель візантійської феми) отруїв Тмутараканського князя Ростислава і, нібито, херсоніти, дізнавшись про таке лиходійство, забили його до смерті камінням. Існує й інша версія подій: Ростислав був отруєний візантійцями на прохання Київського князя Святослава (сина Ярослава Мудрого). Ця реакція князя Святослава була викликана тим, що Ростислав неодноразово виганяв з Тмутаракані його сина – князя Гліба.
Тільки у 1094 р. Боспор знову переходить під владу Візантії. Під цим роком у «Повісті минулих літ» востаннє згадується і Тмутараканське князівство, коли князь Олег Святославич, що сів на престол у 1093 р., вирушив з візантійським загоном на Русь і захопив Чернігів.
Поява в степах Північного Причорномор’я (близько середини XI ст.) кипчаків (половців), примушує візантійську адміністрацію вести ремонтно-відновлювальні роботи оборонних споруд Херсона.
На це вказує напис 1059 р., виявлений при розкопках міста: «Споруджені залізні ворота преторія, відновлені й інші (ворота) фортеці за часів Ісаака Комніна, Великого Василевса і кесаря ромеїв, і Катерини, благочестивій Августі, Львом Аліатом, патрикієм і стратигом Херсонським і Суддівським». Це свідоцтво епіграфічного джерела цікаве тим, що вказує на підпорядкування візантійському стратигу Льву Аліату не тільки Херсона, але і Сугдеї, що перетворився до цього часу в добре укріплене, стратегічно важливе місто з розвиненим ремеслом і торгівлею. Знахідки двох молівдовулів (печаток) близько X-XI ст. (одного – на Мангупі, а іншого – на Боспорі), що згадують турмархів Готії, свідчать про входження в цей час Гірського Криму до складу феми Херсона на правах турми.
Часом відносини з половцями мали мирний характер, зважаючи на зацікавленість кочівників у налагодженні через візантійські міста Херсон і Сугдею посередницької торгівлі з імперією і Румським султанатом. Часто половецькі купці встановлювали свої торгові намети безпосередньо біля стін міст. Наприклад, за свідченням Анни Комніної, саме кипчакські купці допомогли в 1091 р. втекти з Херсона засланому на околицю імперії самозванцеві, що видавав себе за сина Романа Діогена. Проте, на початку XII ст. ними був зруйнований Боспор, після чого місто тимчасово приходить у занепад. Мабуть, у цей час кочовики здійснюють набіги і на територію Готії, схиляючи осіле населення до порівняно регулярної виплати дані. Так, арабський географ XII ст. Ідріси лаконічно відзначав: «Шлях від Херсона до Джаліти (Ялти) лежить в країні куман». Чернець Гійом Рубрук (посланник французького короля Людовика IX до двору великого хана до Каракоруму), який бував проїздом у Тавриці навесні 1253 р., писав, що в степовій частині півострова «до приходу татар, зазвичай, жили комани і примушували вищезгадані міста (зважаючи на візантійські міста і фортеці, розташовані між Херсоном і Сугдеєю) платити їм данину».
Багаторічні різноманітні контакти між кипчаками й осілим візантинізованним населенням Таврики сприяли ухваленню деякими кочовими родами півострова православного християнства, які сумісні з елементами язичницького обряду. На це вказують як письмові джерела, так і матеріали археологічних досліджень. У степовій частині півострова виявлені поховання половецьких воїнів XII-XIII ст. з «оболом Харона», в якості якого використовувалися золоті візантійські монети.
Упродовж XI-XII ст. на території Клітатів Готії (гірська і прибережна частина півострова) відбувається активний розвиток малих міських центрів. Здебільшого, вони виникали на місцях існування ранньо-візантійських укріплень, що були тривалий час (впродовж VI-X ст.) адміністративними центрами («архонтіями») для сільського населення. Археологічні дослідження дозволили виявити всередині низки фортець (Бакли, Тепе-Кермена, Сюйрені, Тешкли-Буруна, Ескі-Кермена, Алустона, Партеніта, Гурзуфа) щільну забудову міського типу. Причому, деякі укріплення мали обширні посади (Бакла, Алустон, Партеніт, Гурзуф, Тешкли-Бурун), що значно перевершували площу самих міст, що рідко перевищувала 1 га захищеної стінами території.
Найбільшими містами Таврики того часу продовжували залишатися Херсон і Сугдея (Сураж).

Середньовічна генуезька фортеця Алустон. Алушта, АР Крим

Найбільш важливим міським центром Кримської Готії в XII-XIII ст. була фортеця на плато Ескі-Кермена. Оборонні споруди Ескі-Кермена («Старої фортеці») були зведені візантійськими фортифікаторами, ймовірно, ще в другій половині VI ст. Його укріплена територія (близько 10 га) була розділена на дві частини: 60% займала щільна міська забудова, тоді як решта частини залишалася практично вільною (на ній розташовувалася церква з невеликим некрополем). Мабуть, ця територія використовувалася для укриття населення навколишніх сіл під час військової небезпеки. Всередині міська забудова формувалася з невеликих міських двоповерхових будинків, площею 60-80 кв. м, які складалися з 2-3 кімнат. Перший поверх зводився з бутового каменю на глиняному розчині з додатковими дерев’яними поясами антисейсмічної сантрачної системи. Другі поверхи були фахверковими з черепичною покрівлею. Нижні поверхи, як правило, були господарськими приміщеннями. Під ними часто розміщувалися вирубані в м’якому вапняку нумуліта підвали, піфосоподібні ями для зберігання зерна, цистерни для збору дощової води. За підрахунками Є. В. Веймарна, на території Ескі-Кермена до XIII ст. розміщувалося приблизно 600 будинків, а населення міста могло досягати 3000 осіб. Від головних фортечних воріт до центру міста, де розташовувався базилікальний храм, вела широка вулиця. Всередині міська забудова мала квартальне планування, розчленоване вузькими вулицями і провулками. Впродовж X-XIII ст. Херсон був найбільшим містом півострова. На відміну від нових візантійських міст Таврики, його планування зберігало античні традиції і складалося з прямокутних кварталів, орієнтованих за сторонами світу. Зі заходу на схід пролягала головна вулиця шириною близько 6 м. Квартали розділялися другорядними вулицями (2-4 м) і провулками, транспортні магістралі міста були покриті кам’яними плитами – водостоками з очисними колодязями.

	Руїни античного театру в Херсоні

У центрі міста була головна торгова площа, яку оточували храми і найбільш багаті цивільні споруди. Садиби простих городян складалися з невеликого дворика і декількох приміщень: одноповерхових або двоповерхових з двосхилою або односхилою черепичною покрівлею. Вони відділялися від сусідніх будівель, кварталів високими кам’яними огорожами. Входи до будинків були зі середини квартальних провулків. Перший поверх, як правило, використовувався для господарських цілей і під ним додатково розташовувався глибокий підвал. Другий поверх був фахверковим зі заповненням отворів дерев’яної конструкції дрібним бутовим каменем на глині. За підрахунками А. Л. Якобсона та А. І. Романчука, населення Херсона до XIII ст. налічувало не більше, ніж 5000 мешканців.
Архітектурними домінантами середньовічного Херсона були монументальні храмові споруди, що розташовувалися, здебільшого, вздовж основної міської вуличної магістралі і берегової лінії. Це створювало особливий візуальний ефект сприйняття при наближенні до міста з боку моря.
Під час археологічного дослідження Херсона протягом XIX-XX ст. виявлено близько 60 церковних споруд. Серед них особливо великими будівлями були 12 базилік (причому, 5 з цих будов продовжувало функціонувати до загибелі міста в останній третині XIII ст.); 5 хрестоподібних храмів; 2 центричні; 7 хрестовокупольних і 20 одноапсидних квартальних каплиць. Найбільш великим храмовим комплексом (розміри церкви складають 52,25 х 20,45 м) візантійського Херсона була так звана Уваровська базиліка, зведена не раніше, ніж на початку VII ст., яка займала цілий міський квартал. У її архітектурний ансамбль входила хрещальня й атріум з фіалом.
З другої половини X ст. у місті вже не споруджували таких великих базилікальних будівель. Проте, тут у XI-XII ст. з’являються компактні, вертикально акцентовані хрестовокупольні і хрестоподібні храми. Мабуть, найцікавішими церковними будівлями цього часу, що добре збереглися, є хрестоподібний храм ¹ 19 на ділянці античного театру і п`ятиапсидний храм у західній частині міста. На іншій території середньовічного Криму, де проживало православне населення, архітектурні новації у вигляді хрестовокупольних і хрестоподібних церков не отримали широкого розвитку. Так, наприклад, за межами Херсона хрестоподібні храми виявлені під час розкопок на південно-східному схилі Мангупа і під Баклою. Єдиний печерний монастирський храм Св. Софії хрестоподібної форми відомий поряд з Каламітою. Тільки дві хрестовокупольні церкви були зведені наприкінці XII-XIII ст. у селищі Лаки (храм Св. Трійці Готської єпархії) і храм Іоанна Предтечі в портовому районі міста Боспору (давньоруського Корчеву). В цілому ж, слід зазначити, що відмінною особливістю церковної архітектури середньовічної Таврики було тривале використання (до кінця XV ст.) такої архаїчної форми, як базиліка. Принаймні, відомо три порівняно великі базилікальні храми на території гірської Готії, що існували до Османового завоювання в 1475 р. – це церква Христа Спасителя на р. Бойок (розміри будови 11,56 x 22,40 м), храм св. Апостолів Петра і Павла в Партеніті (11,10 х 16,96 м) і Мангупська базиліка (19,20 х 32,0 м).
У церковному житті Таврики, завдяки позитивному економічному і демографічному розвитку регіону, впродовж XI-XIII ст. відбуваються організаційні зміни. Існуючі тут 5 єпархій (Херсонська, Сугдейська, Фульська, Готська і Боспорська) в 60-і рр. XI ст. стають архієпископствами. У 1156 р. Сугдейська єпархія об’єдналася з Фульською й отримала назву Сугдофульської. До середини 70-х (?) рр. XIII ст. всі православні єпархії півострова отримали статус митрополій. Серед згаданих 50-60 візантійських єпархій, херсонська завжди мала 18-21 місця, тоді, коли інші – Сугдеї, Готії, Боспору і Фул – ніколи не піднімалися вище, ніж 40-е.
Питанням вивчення економіки середньовічного Криму до теперішнього часу приділялося мало уваги. Про неї можна судити тільки за нечисленними матеріалами археологічних досліджень і уривчастими свідоцтвами письмових джерел. Економіка регіону базувалася на сільськогосподарському екстенсивному виробництві, ремеслі і торгівлі. Основним заняттям населення було сільське господарство, представлене хліборобством, городництвом, садівництвом, виноградарством і скотарством. Серед зернових найбільшого поширення набули пшениця, жито, ячмінь, овес, просо. Особливе місце в раціоні займали бобові культури. Зібраний урожай зберігали в зернових ямах або піфосах (великих глиняних «бочках»). Про реальну врожайність того часу судити складно. На думку фахівців, вона не перевищувала 8-12 ц з га. Оранку землі здійснювали легкими плугами, а збирання врожаю – серпами. Переробляли зерно в домашніх умовах ручними млинами, використовували кам’яні жорна. Проте, письмові джерела свідчать про наявність водяних і вітряних млинів.
У долинах гірського Криму і на узбережжі широкий розвиток отримало виноградарство і виноробство. Виноград вичавлювали за допомогою пресів у дерев’яних тарапанах або в місткостях, вирубаних у скелі. Останні відомі в куестах другої гірської гряди поблизу Бакли, Киз-Кермена, Качи-Кальона, Сюйрені, Мангупа та в ін. місцях. У деяких районах виробництво вина мало явно торговий характер. Наприклад, у Качи-Кальона відомо 120 кам’яних тарапанів, в яких одночасно могли перероблятися 250 тонн винограду. Проведені аналізи вмісту піфосів з Алустона, показали, що городяни виготовляли виключно червоне вино з місцевих сортів винограду. При обробці виноградників, що, як правило, розташовувалися на терасуючих гірських схилах, використовували спеціальні лопати з довгим вузьким лезом і двозубі мотики («фурки»). Обрізання лози проводилося кривими односторонніми ножами.
Латинські джерела вказують на розвинене городництво і садівництво. На ринки прибережних міст з навколишніх сіл у великій кількості привозили огірки, цибулю, часник, капусту, волоські горіхи, мигдаль, каштани, кавуни, дині та ін. Особливе розповсюдження в Готії отримало культивування технічних культур – льону і конопель, що займали близько 20% територій посівів. Зіставлення матеріалів археологічних досліджень з даними письмових джерел вказують на те, що впродовж 500 років (XIII-XVIII ст.) склад культивованих сільськогосподарських культур на території гірського Криму практично не змінювався.

	Руїни Солхату. Село Старий Крим, АР Крим.

Важливе значення для населення півострова мало товарне скотарство. На ньому також базувалося шкіряне виробництво і косторізне ремесло. Аналіз остеологічного матеріалу з розкопок середньовічних пам’ятників указує на те, що населення, здебільшого, займалося розведенням великої і дрібної рогатої худоби. У містах особливо вирізняється високий відсоток кісткових останків свині і свійської птиці. В той же час коней використовували в їжу вкрай рідко (менше, ніж 1% від загальної кількості). Слід зазначити, що навіть у прибережних містах споживання риби і молюсків не перевищувало 6-8%.
XIII сторіччя в історії Криму займає особливе місце. Калейдоскоп подій цього сторіччя корінним чином змінив політичну карту середземноморського причорноморського регіону. У квітні 1204 р. учасниками IV хрестового походу був захоплений Константинополь, і Візантія тимчасово припинила своє існування, розпавшись на декілька грецьких держав. Серед них особливу роль у збереженні еллінських традицій і державності було призначено зіграти Трапезундській і Нікейській імперіям. Перед колишніми візантійськими володіннями в Криму постало питання вибору нової політичної орієнтації. І якщо в ситуації, що склалася, Херсон і Клімати Готії надали перевагу номінальній залежності від Трапезунда, яка виражалася в щорічній сплаті традиційних податків, то Боспор і найбільш багате торгово-ремісниче місто Таврики того часу – Сугдея – залишилися під протекторатом половців. На це, начебто, вказує повідомлення арабського письменника Ібн-ал-Асира: «Це місто кипчаків, з якого вони отримують свої товари, тому що воно (лежить) на березі Хозарського (Чорного) моря, і до нього пристають кораблі з одягом; останній продається, а натомість купуються дівчата і невільники, буртасські хутра, бобри, білки й інші предмети, що є в землі їхній».
У листопаді 1214 р. сельджукським султаном Ізз ад-Діном Кай Кавусом I (1211-1220 рр.) у Трапезунда було відвойовано Синоп, що складав, спільно зі Сугдеєю, основний «міст», по якому відбувався товарообмін між Північчю і Півднем. Полонений раніше султаном імператор Олексій Комнін змушений був визнати себе васалом Рума. Прагнучи усунути перешкоди в торгівлі, що виникли з боку севастів і архонтів Сугдеї, і підпорядкувати своєму контролю весь водний маршрут з торговими полюсами, що тут розташовувалися, Кай Кавус на початку весни 1217 р. організував до Криму похід намісника Синопа Хусам ад-Діна Чобана. Висадившись у Сугдеї, емір Чобан вступив у переговори зі «старійшинами міста». Правителі Сугдеї всіляко затягували час в очікуванні підходу війська «кипчаків і русів». Половці, що з’явилися в двох битвах, не змогли здолати сельджуків і пішли в степ, залишивши мешканців Сугдеї самих вирішувати свою долю. Емірові Чобану 14 червня 1217 р. вдалося виманити тих, що захищаються, за стіни міста і розбити їх у відкритому бою. 16 червня Сугдея капітулювала. Проте сельджукам не було призначено надовго закріпитися в Криму: при першій же появі в січні 1223 р. монголів вони бігли на кораблях, залишивши Сугдею.
Свідоцтва письмових і археологічних матеріалів дають можливість деякою мірою відновити події 20-70-х рр. XIII ст., що висвітлюють основні етапи завоювання Таврики монголами. Спочатку їхні удари були спрямовані на Сугдею, що зазнавала нападів у 1223 і 1238 рр. На початку 1243 р. монголи на чолі з ханом Бату повертаються з походу до Західної Європи і розміщуються в причорноморських і прикаспійських степах.
Навесні 1249 р. в Криму з’являються монгольські «чисельники», що займалися переписом осілого населення з метою збору данини. Ними проводиться перепис населення Сугдеї, що склало на той момент 8300 осіб. Цілком імовірно, що в цей же час Херсон і Клімати Готії потрапляють у залежність від монголів, давши їм «число». Судячи з усього, мешканці гірського Криму і Південного берега з укріпленими містами, сторожовими фортецями і сільськими поселеннями, зберегли широку автономію, виплачуючи монголам дань. Про це свідчить В. Рубрук, який прибув у Сугдею 21 травня 1253 р. З цього моменту, впродовж чверті сторіччя, в Тавриці не згадують про будь-які військові акції з боку монголів. Після 1275 р. архієпископії Херсона, Готії і Сугдеї отримують статус автокефальних митрополій. До цього часу у Каффі (сучасна Феодосія) генуезцями засновано консульство, але успішному розвитку їхньої торгівлі перешкоджає жорстка конкуренція з боку старих торгово-ремісничих центрів – Херсона і, насамперед, Сугдеї, що була розташована на відстані денного переходу від майбутньої столиці Кримського – Солхата.
До 1277 р. на периферії монгольської держави залишалися не завойовані частина Передкавказзя і гірський Крим (Клімат Готії і Херсон). У 1277-1278 рр., у часи Великого хана Менгу, була захоплена столиця алан – місто Дедяков (Верхній Джулат). Навесні 1278 р. монголи здійснюють напад на Таврику (28 травня ними розгромлена Сугдея). Можна припустити, що цим походом, у результаті якого були повністю зруйновані міста (Херсон, Ескі-Кермен, Сюйрень, Тепе-Кермен, Бакла, Алушта й ін.), сторожові фортеці в гірських перевалах і на основних дорогах (Ісар-Кая, Аю-Кая, Сарджік, Кермен, Лимена-Калі та ін.), а також – поселення Готії, – керував Ногай, що став ще при ханові Берке беклярібеком і посідав ключові позиції в адміністративному апараті Золотої Орди.
Завоювання Херсона і Кліматів Готії в 1278 р. дозволило Ногаю включити ці території до складу Кримського улусу. Каральна експедиція Ногая, здійснена ним взимку 1298-1299 рр. до Криму, проходила в умовах міжусобної війни в Орді і була зумовлена тим, що сепаратистські наміри беклярібека, що оголосив себе ханом Золотої Орди, не отримали повної підтримки з боку підвладного йому населення Таврики. Саме це і спричинило до нового походу (приводом з’явилося вбивство в Солхаті онука Ногая Актаджі). Цього разу розгрому в містах Таврики (від Боспору до Херсона) зазнали тільки будинки і квартали опозиційно налаштованих до самопроголошеного хана мешканців.
При цьому слід зазначити, що найбільш катастрофічні наслідки для Криму мав розгром 1278 р. Після нього деякі міста припинили своє існування (Тепе-Кермен, Ескі-Кермен), а Херсон вже ніколи не був відновлений у колишніх межах. Його площа скорочується до розмірів Портового району з елементами «точкової» забудови на решті території міста. В умовах тотального панування на півострові Золотої Орди міська община вже так і не змогла відновити оборонні споруди Херсона.

Джерело: http://www.litopys.com.ua