Близнюки На останнім кордоні миті не порушу законів тиші. Що я вміла на цьому світі? Хліб пекти і писати вірші.
Так роздвоїли дні і ночі, що не вмію замкнути коло. Вічність має Христові очі і знайомий з дитинства голос.
То був голос моєї Музи. Час тікав, залишивши простір злим, розгубленим і безглуздим, як Євангеліє від Босха.
І тоді, приречена жити, збудувала на небо вежу, де мене спитали: – Куди ти зі своєю драбиною прешся?
Серед всесвіту, як на лезі, ти мене покинула, доле. Бачиш, бавляться мною по черзі близнюки – Завжди і Ніколи?
Знову вранці стаю земною половиною, а як смеркне – обертаюсь в того, що зі мною поділився своїм безсмертям.
Брате, я безсмертя не хочу, бо мені безсмертя не личить. Ніч сміється в безсонні очі і жбурляє зірки в обличчя.
І немає зустрічі, брате, бо роз’єднана якнайгірше: на два імені, на дві статі – хліб пекти і писати вірші. 2000
*** Мабуть, таки пороблено – світу чи нам? – хто б знав... Всі ми були героями в революційних снах. Всі ми були обранцями, перемагали мить – від перевтоми вранці аж голова болить. Доля – примхлива дама, їй услід не свистять. Життя змирилося з нами, і ми змирились з життям – розкланюємось з епохою. ... Пікетуючи дні, ходять по колу спогади з революційних снів. 1998
*** По Львову розвозить літо жовто-синій трамвай. Не маєш взуття – ходити -----------------літай! Тільки дощі і квіти проростають між криз. Не маєш життя – любити -------------------молись! На півдуші – кам’яниці. Небо – на півдуші. Не маєш Бога – молитись ------------------------пиши! 2001
*** Оживають столітні принципи, проростає надія. Час дублює себе українською, як уміє.
Хай хоч так пробереться груднями – в словниках і трембітах. А коли підросте майбутнє, хай навчить його говорити. 2000 р.
Василеві Стусу І знову дощі, вокзали і зміна порожніх дат. Христа уже розіп’яли. А решта всі – плагіат. Христа уже розіп’яли. І тільки гойдає дзвін зимовий самотній ангел з сумним найменням Амінь. Стрибають ляльки в вертепах розкутих святкових площ. І тільки Його не треба. І учнів Його – також. Бо є золоте розп’яття на тлі канонічних книг. І черга – поцілувати. І – обтерти – рушник.
*** Дощ зі снігом. Соло на гітарі. Січень – чи сюжет для детектива. Завітав до львівської кав’ярні непохмілений лівобережний привид. На столі – горілка з огірочком. Сто віків розлуки за плечима. Я і привид – раптом – очі в очі. Янгол із вчорашніми очима. З-під поем, віршів і епітафій. Мабуть, у сучасності канікули. – Привиде, слабо на брудершафт, га? – як колись у Харкові не випили. Все дурниці, а по-львівськи – бздури. – Привиде, – скажу, – я Вас любила. Він відсуне чарку і закурить. Скаже: – Що поробиш: понеділок...
*** Тобі – як завжди, без присвяти, щоб не почув і не відчув, бо вкотре сновидінь локатор розшукує твою свічу – і не знаходить, слава Богу: скрізь хвилі і чужі вогні. Ти тверднеш в пам’яті потроху, немов комаха в бурштині.
У захристії – Слава, в натурі, Богу! Хто тут начальник? Цей? Всі на вихід, крім нього. Побазарю з отцем. Слухай сюди. Кароче, братва перекрила вхід. Я до пекла не хочу – давай відпускай гріхи. В євро тобі чи в баксах? Та не махай хрестом! Тіпа, кажи одразу: Скільки – за всі – гуртом? – Словом згрішив чи вчинком? – Всім. Ти кажи своє: скільки? – Та, мабуть, синку, все, що у тебе є… – Ну, ти дайош, канкретно! Нема такої ціни! – Я – лише посередник. – Хто у вас головний? – Бог. – Де сидить? – На варті. Дістав мобільника: – Ну? Кажи ім’я секретарки і номер, бо …ну!
*** Коли Полтва була ще молодою синьоокою річкою, її вподобав Львів і оселився поруч.
Через те сусідство вицвіли Полтвині очі, скам’яніла одежа, збожеволів сміх, і тоді її переселили поверхом нижче – в тісний і темний підвал для прислуги, де вона й досі краплину до краплини збирає дощі для майбутньої повені.
*** Я. П. Янголе, брате, злітаються віхоли. Мабуть, зима. І взагалі все – ніколи і ніколи, і зокрема. Мерзне Міцкевич у часі і просторі – що твій вінок? Що твої крила, як небо загострює списи зірок? Що ж, дочекалася миті і милості. Файно? Авжеж. Янголе, брате! От ми і зустрілися… Всіх не спасеш.
|