У ніч на четвер, 27 лютого 2014 року, розпочався принципово новий період взаємовідносин України з Росією – в Україні масово зрозуміли, що Росія може піти проти України війною.

Піти у той момент, коли вона сама вирішить, що настав такий час, за причин, які вона захоче сформулювати, у манері, яку вона захоче собі вибрати і дозволить реалізовувати своїм воякам.
Те, що учора багатьом мешканцям України здавалося неймовірним, сьогодні набуло чітких обрисів військової загрози.

Шок в українському та світовому масштабі

Коли почалося вторгнення російських військ в Україну, для мільйонів людей у всьому світі це стало справжнім шоком. – «Не може бути!» – відчули, подумали, вигукнули у Києві та Львові, Варшаві та Берліні, Лондоні та Вашингтоні.
Така реакція була і у простих людей, і у політиків. Навіть у професійних розвідників. За свідченнями ЗМІ, американські (і не тільки) розвідники не могли передбачити такі дії, тому що у прогнозах ймовірної політичної поведінки Путіна виходили з принципів логіки і раціональності, а отримали акцію в Криму, побудовану за сценарієм отримання найбільших ризиків.
Це ризики породити масові антиросійські та антипутінські настрої в Україні, в Росії, в міжнародному співтоваристві, наразитися на загрозу політичних і економічних санкцій з боку Заходу, отримати могутній удар по іміджу Росії та її керівництва, персонально Президента РФ В. Путіна і т. п.
Народжена у Львові Любов Швецова, яка є нині відомим російським політиком і експертом, днями у рідному місті поділилася своїм баченням ситуації. Вона припустила, що для Путіна залучення України до союзу з Росією є не просто політичним розрахунком, а глибоко особистим проектом, тому він так гостро реагує на бажання українців інтегруватися не до Митного, а до Європейського Союзу.
Тому й обирає сценарії поведінки, не рахуючись ні з ризиками, ні з втратами, ні з реакцією російської опозиції, міжнародної спільноти і, власне, української влади та громадськості.
Після того, коли 28 лютого емоційне «Не може бути!» стало новим буттям громадської масової свідомості, новою військово-політичною реальністю, процеси в головах людей, соціальних мережах, громадських спільнотах, владних коридорах і міжнародних організаціях завихрилися з прискореними швидкостями.
До чого це привело, проаналізуємо нижче.

Що готувалося, а що вибухнуло зненацька?

Кримська новостворена влада на виправдання свого раптового бажання відокремитися від України називає загрозу російськомовному населенню півострова з боку «бандерівців і фашистів» зі Західної України, які, нібито, чинять «беспрєдєл» у столиці і мають намір робити це в російськомовних регіонах.
Те, що відтепер фашистом і бандерівцем називають усіх українських патріотів, навіть не дивує – адже, за логікою антиукраїнців, можна любити Крим, Росію, кого завгодно – тільки не Україну, бо одразу станеш «фашистом».
Російська влада на виправдання раптового бажання наводнити Крим своїми вояками посилається на ту саму загрозу, яка, нібито, існує, але вже ширше – виявляється, загрожують кляті бандерівці не тільки кримчанам, але й усьому Чорноморському флоту Росії, його військовим об’єктам.
Що ж, за таку рекламу «Правий сектор» має росіянам заплатити – де ще ви знайдете декілька сотень невійськових хлопців, яких би забоявся увесь флот і на упокорення яких прислано до Криму вже 16 тисяч професійних російських спецпризначенців, десантників, які мають новітню автоматичну зброю, БТР-и, а ще – підкріплення – кримських тітушків, озброєних так само.

«Пане слабак, запрошую у відстій»

Росія ще посилається на лист Януковича (якого Путін та Медвєдєв відкрито називають «ганчіркою», слабаком, нікчемою) про введення російських військ в Україну. Путін заявив, що Януковичу уже місце в минулому, до влади він не повернеться, але лист втікача цитує і президентом його називає
Але українські російські та міжнародні незалежні експерти дружно сходяться в думці, що спецоперація проти України готувалася Росією давно. У Криму роками працював численний розвідувальний відділ російського Чорноморського флоту, посилений ФСБешниками, іншими спецслужбістами. Роками формувалася агентурна сітка, вербувалися і бралися до уваги проросійськи налаштовані мешканці Криму, резерв бойових загонів тощо.
Тим часом в оточенні Путіна «яструби», прихильники силових варіантів і жорсткого ставлення до України давно перемогли залишки єльцинських лібералів, я вже не кажу про «голубів», і сформували концепцію агресивного, наступального політичного стилю як домінуючого.

	Путін: Стрибок з Олімпіади у війну

Усі знали, що у дні Олімпіади Путін не ризикне робити нічого такого, що би це свято спорту затьмарило і викликало якісь міжнародні протести.
Тому глава Росії відкрито не висловлювався проти Євромайдану, хоча приховано росіяни там дуже активно впливали на дії силовиків Януковича. Йдеться тепер про цілу групу ФСБ, яка відкрито, впродовж останніх півроку, працювала в складі Служби безпеки України, в Міноборони, в МВС.
Але поширювалося передчуття, що після Олімпіади Путін «розбереться» з Майданом і новою владою України.
Тому чогось дуже раптового для проникливих аналітиків, політиків та й просто розумних, уважних громадян у вторгненні Збройних сил Росії до Криму не було. Несподіванкою могли б бути тільки шалені темпи процесу оголошення кримським керівництвом сепаратистських планів та агресивне блокування українських баз, військових частин, аеродромів, пунктів зв’язку, інших військових об’єктів російськими вояками та кримськими «самооборонцями».
Усе трапилося фактично за добу. Потім це було лише розгортання суцільної війни проти України. Війни поки що без пострілів, але з повномасштабним застосуванням сили, погроз, тиску, саботажу, викручуванням рук, активним перевербуванням зрадників.

Інформаційні підготовка та супроводження вторгнення

Такої жорсткої чорної пропаганди, яку останніми місяцями російські федеральні канали вилили на голови телеглядачів, ми не бачили з часів Радянського Союзу. Дійшло до того, що провідного, але вкрай одіозного, ведучого каналу «Росія» Дмитра Кисельова самі ж росіяни вимушені були назвали наклепником.
Як матюкалися українці, слухаючи всі ці потоки «чорнухи» і дивуючись цинізмові російських ЗМІ, словами не передати.
Ми побачили, як російські журналісти, люди освічені і недурні, завданням яких мало би бути донесення об’єктивної інформації до громадськості, на очах перетворюються у пропагандистів, причому, найпримітивнішого геббельсівського ґатунку.
Дивлячись російські телеканали, українці не могли повірити, що йдеться про події і процеси, які вони добре знали й особисто бачили в Україні – наскільки викривленими були подача і трактування цих подій в російських телеящиках.
Відсторонивши емоції, мушу сказати, що ці журналюги діяли у строгій відповідності до завдань інформаційної війни – прагнули виправдати дії військових, а для цього максимально викривити та подати у чорних фарбах образ ворога.
А ворогом вони обрали собі, за наказом начальства, українців, що прагнули скинути корумпований антиукраїнський Уряд і такого ж Президента.

	Ось вона, українська «радикалка», що нападає на окупанта

Концепції ситуації: все на продаж

Щоб виправдати свої дії, кожна сторона намагається сформулювати, просунути в інформаційний простір та «продати» громадськості свою концепцію ситуації, свою інтерпретацію дій учасників ситуації, свої оцінки і висновки.
Кримська влада організувала провокаційні інсценування нападів якихось міфічних радикалів з Києва та Західної України на людей і приміщення в Криму, хоча нічим не могла це довести.
Розкрутивши антиукраїнську істерію, проросійські сили Криму за півгодини поміняли свій Уряд, який тут же оголосив про своє невизнання центральної влади України, повне підпорядкуванням собі всіх силових структур Криму та військових частин півострова.
Новий голова Ради міністрів Криму С. Аксьонов, що за інформацією ЗМІ має кримінальне минуле і відомий у Криму під кличкою «Гоблін», оголосив себе верховним головнокомандувачем Криму, а парламент автономної республіки призначив референдум про фактичне відділення Криму від України.

Хто тебе кликав до наших воріт?

Ось так за годину у Криму відбувся переворот, і без підтримки іноземних «режисерів» настільки миттєво відбутися він не міг.
Росія не менш терміново оформила всі необхідні законодавчі процедури і оголосила про свою підтримку братів по мові та співгромадян, що проживають у Криму, всією силою зброї. З 26 лютого до Криму почали прибувати літаки, гелікоптери, грузовики, переповнені озброєними військовиками, і через день-два вони заполонили увесь півострів.
Ще більше шокувала та неприхована нахабність, з якою на українській території російські вояки та кримські «оборонці» почали блокувати українських військових, їхню техніку, відбирати зброю, перегороджувати бухту, в якій стояли кораблі Військово-Морських сил України.
Російські «гості», які орендували базу в Севастополі, намагалися з безмежною грубістю показати українським господарям, що справжніми господарями Криму відчувають себе вони, разом із місцевими проросійськими провокаторами.
Важко собі уявити країну, яку б так ганебно принижували без офіційного оголошення війни силовики зі сусідньої країни, яка не втомлювалася називати себе «братньою». А ось Україну намагалися принизити, заштовхати, перематюкати, ось такі незвані російські «брати», які відверто зневажали українців, їхнє право, закони, мову, військову честь.
Політики та об’єктивні спостерігачі всього світу ясно бачать координованість дій кримських сепаратистів та кремлівської влади. Власне, перед нами розгортається одна військово-політична операція, метою якої є вчинити такий тиск на Україну і міжнародне співтовариство, щоб гарантовано отримати один з, принаймні, чотирьох призів.

Призи Кремля

Першим призом для Путіна був би примус України до вступу у Митний союз, але це поки що малореальний варіант, принаймні, до виборів нового Президента України та оновленого парламенту.
Якщо на виборах 25 травня переміг би ставленик російськомовного Південного Сходу – наприклад, С. Тігіпко – а на парламентських виборах необхідну для створення більшості кількість місць отримала би Партія регіонів, Компартія, лояльні їм депутати, то могла б створитися нова перспектива для очікувань Росії. Ймовірний Президент Тігіпко та парламентська проросійська більшість у Верховній Раді могли б дати Путіну нову надію. Можливо, на це він розраховує.
Другим призом для Путіна міг би стати відірваний від України Крим, що зараз і готується повним ходом.
Третім призом міг би стати проросійський пояс України Крим+Донбас+Причорномор’я. Тому й заплановані провокаційні референдуми в Донеччині, Луганщині, Одещині тощо.
Четвертим призом може стати той компроміс, який Путін захоче досягти з країнами Заходу: територій від України не відривати, але отримати гарантії, що Україна залишиться нейтральною, в Євросоюз і НАТО не буде вступати. А за умови практичної двомовності, фінансової та енергетичної залежності значний вплив Росії на Україну буде зберігатися.

Чи оволодіє нова влада Києва ситуацією в країні?

Прагнення такі є, хоча дії інколи нерішучі, неоднозначні і зі запізненням. Головним питанням моменту є виведення військ Росії на місця постійного базування та скасування всіх місцевих референдумів, що вже оголошені. Тут надія на міжнародний тиск, хоча інколи здається, що Путіну той тиск, як слону дробина.
А тим часом, спроби силового захоплення українських військових об’єктів продовжуються щодня, і кінця їм поки що не видно.
У понеділок, 3 березня, на екстреному засіданні Ради Безпеки ООН, Росія отримала рішуче засудження своїх дій в Україні та колективну вимогу припинити агресію.
У вівторок, 4 березня, Путін у Москві дав розлоге інтерв’ю, в якому відмовився від гарантування безпеки Україні згідно з Будапештським меморандумом, наголосив на тому, що воювати в Криму не має наміру, хоча, мовляв, така можливість є. І вона для Росії, нібито, легітимна.
Нова влада України для нього, навпаки, нелегітимна, і Путін чекатиме виборів Президента України, щоб отримати відповідного партнера – офіційного главу держави Україна.
За таких умов Путін, напевно, уникатиме прямих переговорів з Україною до 25 травня, а це означатиме, що Україна не матиме можливостей напряму переконати того, від кого тепер залежить рішення про виведення російських військ з Криму, зробити кроки назустріч Україні і здоровому глузду.
ОБСЄ, Обама, Вікторія Нуланд – усі сьогодні закликають Путіна вести прямі перемовини з Україною, але він поки що цього уникає – не вважає Турчинова гідним себе.
Ангела Меркель і Дж. Керрі зауважили, що Путін втратив зв’язок з реальністю, здійснюючи окупацію Криму і незважаючи на численні протести та заклики до перемовин, компромісу, миру.
Думаю, що сутність в іншому – Путін розуміє реальність, але він з нею не згоден, бо вона фіксує зменшення впливу Росії на Україну. Натомість, глава Росії вибудовує свою реальність, ламаючи наявну, щоб примусити всіх – і Україну, і Захід більше рахуватися з російськими інтересами, танцювати під російську дудку.
Якщо почитати прес-релізи розмов західних лідерів з Путіним щодо України, то я назвав би позицію Заходу недостатньо сильною, примирливою, беззубою. Навіть один американський конгресмен вимагав від Обами більшої твердості щодо Путіна.
Однак, як особистість, Путін здається сильнішим, ніж його західні колеги – глави держав. Вони його притиснути поки що не можуть, бо він, здається, не боїться нічого з того, чим вони його лякають – ні візовими обмеженнями, ні блокуваннями рахунків, ні осудами, ні вимогами, ні ультиматумами.
На однобічні поступки Путін не піде, буде вимагати компромісу. І основним може стати компроміс між США і Росією, пов’язаний із глобальними інтересами обох держав на світовій арені.
Не хотілося б такого визнавати, але Україна може стати розмінною монетою в торгах між Кремлем і Заходом. Її прямі інтереси можуть в кінцевому підсумку не врахувати, а примусити піти на такий компроміс, який зашкодить нашим національним інтересам.
Такою є доля економічно слабких і політично нестабільних країн. Розграбована і розсварена Україна на сьогодні саме така. На превеликий жаль.

Гіркий післясмак

Останній тиждень над невід’ємною частиною України – Кримом – майорить російський прапор-триколор і маячить фігура іноземного завойовника.
Те, що сталося за останній тиждень, зламало ілюзії вітчизняних лібералів і підтвердило перестороги українських націоналістів – Росія ніколи насправді не буде сприймати Україну рівною собі, незалежною, суверенною державою, ніколи не буде її підтримувати на шляху розбудови демократичного устрою і вибудовування рівноправних партнерських відносин зі сусідніми державами ближнього і далекого закордоння.
Але жити з нею поряд доведеться і находити спільну мову також. Більше того, з Росією, Європою та Америкою, з Японією, Китаєм, Бразилією та Індією Україні потрібно бути набагато сильнішою.
Звідси домашнє завдання влади – накачувати м’язи, економічні і політичні, проводити розумну, зважену внутрішню політику, зокрема, і гуманітарну – освітню та мовну. Інакше знову провокатори та вороги України розхитають наш корабель.
Агресія проти України має багато вимірів – мовний, культурний, фінансовий, соціально-економічний, але найголовніший з них – геополітичний.
На великій шахівниці світу Україна поки що – фігура далеко не першого ешелону. Тому й змушена робити обмежені ходи у той час, коли провідні фігури світу мають спокусу ігнорувати наші законні інтереси і принижувати нас у різноманітних формах.
Стоячи на краю прірви, важко робити зарядку. Від прірви треба обережно відійти і тоді вже налаштуватися твердо захищати свою позицію та вперто нарощувати свою силу.
Україні потрібна Революція державної гідності – і вона обов’язково буде.
Як і всебічно вільна Україна.