Люди в уніформі без розпізнавальних знаків зривають синьо-жовті прапори і чіпляють трикольорові російські штандарти. У кримському небі чужі гелікоптери, кораблі Чорноморського флоту окупували водні кордони України. Вулиці й майдани заповнила куленепробивна техніка. Російські солдати проводять на території України спецоперацію, без шуму й пострілів займають військові й адміністративні будівлі, захоплюють державну телерадіокомпанію «Крим», Укртелеком, а потім ліквідовують диспетчерський пункт, зачинивши повітряну браму. В цей час п’ята колона безперестану штампує паспорти з двоголовими орлами і пропонує українським солдатам або служити Росії, або зняти погони. Вовк в овечій шкурі нарешті показав свою подобу.

Зі схожих провокацій 1939-го розпочався напад гітлерівської Німеччини на Польщу. За ідентичним сценарієм відбулися криваві конфлікти в Абхазії, які передували збройній агресії Кремля проти Грузії у серпні 2008 року. Україна на порозі війни?
Та не будьмо короткозорими. Російське вторгнення до Криму спричинене, насамперед, тим, що проблеми цієї країни, знекровленої у загарбницьких війнах в Афганістані, Абхазії, Дагестані, Осетії, Чечні, значно глибші, аніж ми собі уявляли. Свідомо вибудуване протистояння з молодою українською демократією сьогодні потрібне імперському клану перш за все для того, щоби, рятуючи режим президента з чекістським минулим, звинуватити в неминучому внутрішньому падінні Росії зовнішніх, насправді ж уявних ворогів. Кремль у кращих традиціях свого минулого розглядає відрубність російського організму як засіб для подолання внутрішньої нестабільності. Відтак, чим би не обернулося надалі російське вторгнення для українців, найважчого удару буде завдано по хиткій свободі самих росіян.
Через Україну Москва налагодила зв’язок із цивілізованим світом, бо Європа прийшла до Росії саме в українському кунтуші – з плеча проклятого Петром гетьмана Мазепи. Та українські генетично модифіковані організми, яких вабить перспектива перетворитися на провінцію Хіви чи Бухари, так і не збагнули, що на вогні чекістського інквізитора в Кремлі давно зотлів не лише мазепинський кунтуш, а й сама свобода.
Без Києва Москва приречена переродитися на світ, якому загрожує небуття. Це – факт. Недарма Петро Перший, котрий добре розумівся на геополітиці, усвідомлював усі переваги й перспективи російської присутності в Україні. «Прорубуючи вікно в Європу», імператор усіма силами намагався зберегти Київ і Чорне море як основні резервуари життя Росії. Він казав: «...Сей народ и зело умен и зело лукав: он, яко пчела любодельна, дает Российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свечи Российского просвещения, но у него есть и жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет... светочью Российского Царства; но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и Российское царство останется не в авантаже». Та новий Чингізхан не такий далекоглядний.
А втім, кремлівською хунтою вже керує тваринний страх перед примарою демократичної революції. Сповідуючи незмінно зеківську істину, за якою «своїх не кидають», він узяв під опіку вбивць із «Беркута», які ще недавно покидали Київ у переповнених автобусах, схожі на пом’ятих курей після дощу. Замість того, щоб привезти злочинців до уготованих в’язниць, їх переправлятимуть у Сочі на шаландах із кефаллю. Щурі біжать із потопаючого корабля у Кремль, який змирився зі своєю роллю вселенського смітника. Навчені вбивати, вони чекатимуть, аби поживитися свіжою кров’ю. А крові в Росії багато.
Не випадково цілковита бандитизація політичної еліти Росії почалася ще в часи Московського царства, коли народ не підтримав свого боярства, надавши перевагу Іванові Грозному з його криками та істерією. Закон історії незмінний. Росія не готова до демократизації. Її ідеал свободи знаходить вираження в дикому розгулі, який хтось схарактеризував за формулою «внизу – власть тьми, вверху – тьма власти». Це все одно, що спустити собаку, який все своє життя був прив’язаний, бо «найсильніше від усіх пригнічують пригнічені» (Ніцше). З одного боку, безініціативність і деспотичний характер правлячих кіл; з другого, обличчям зразка 1937 року: масовий страх, допити, побиття, кидання до тюрем, що стало не просто звичним явищем, а навіть розвагою. Тож Колос-Росія стоїть і зизить покірливими очима.
Якщо в Київській Русі були вільні купці й ремісники, то в Московії цей процес ішов у зворотному напрямку – від свободи до рабства. Найкращим прецедентом російської історії може бути Псков у 1510 році, коли місто силою змусили дати присягу великому князеві московському. Закон, свободу і вольності було знищено, натомість запроваджено татарсько-московське самоправство, пограбовано чужоземних купців, торгівля і промисел занепали, добробут краю було цілковито сплюндровано. Через 514 років доля Псковської республіки може спіткати Кримську. Однак сепаратисти, яким вистачає амбіцій лише на просторікування про свою месіанську роль Росії, не знають навіть власної історії. Натомість, зі шпальт газет, із павутинки вони настійно доводять, що Крим історично російський. Справді, Росія доклала дещицю до Криму. Варто згадати хоча б травень 1944-го, коли енкаведисти провели в Криму етнічні чистки, позбавивши даху над головою десятки тисяч кримських татар. Всі, хто чекає на російські танки, що повзуть до українського кордону, нехай будуть готові зустріти справжню Росію з чеченськими басками, терактами у тролейбусах, платною медициною, платним проїздом пенсіонерів у громадському транспорті, забороною мітингів та мереживної білизни, з 282-ю статтею та мобільними телефонами за паспортною системою.
Перейшовши від історичного ідіотизму до політичного маразму, Росія вперлася в непроломну твердь своєї духовної порожнечі. Називаючи себе Богом обраними вершити долі мільйонів, російські монархи в усі часи будували політику за відомим римським принципом «devide et impera» – «розділяй і владарюй». Упродовж століть московський ідеал держави як всеохоплюючої єдності не змінився. Якщо в Європі кожне послаблення влади деспота використовувалося для обмеження його привілеїв, то в Росії – навпаки. Коли влада царя слабшала, тоді відбувалися заколоти й заворушення, що закінчувалися зміцненням владності коронованої особи. Соціалістична імперія, як і її попередниця, використовувала незмінно традиційні важелі керування: потужний репресивний апарат, автократію, централізм.
Президенту-чекісту вдалося створити таку деспотію, яка перевершила тиранію всіх попередників, адже він досяг не лише збереження імперії, а й установив контроль над свідомістю росіян, заклавши початок віртуальної війни проти всього, що не вкладається в рамки його обмеженого шовіністичного світогляду. Антилібералізм, антиамериканізм, античеченізм, антисемітизм, антизахідництво, антиукраїнізм, ксенофобія, расизм, ностальгія за СРСР присутні в усіх російських ЗМІ й на Інтернет-форумах. Разом із тим виправдовується сталінізм, героїзується чекізм-кагебізм, пропагується чеченська війна, ненависть до чекістів-перебіжчиків, дисидентів, інтелігенції.
За підрахунками російських істориків, із 1228 до 1462-го Московія провела 160 війн зовнішніх і 90 внутрішніх, із 1492 до 1595-го (103 роки) безперестанно воювала упродовж 50 років, з останніх 500 – 329 років війни. За кожною датою лежать мільйони людських жертв, ріки сліз і крові. І все це подавалося московською пропагандою як «цивилизационная миссия», «вхождение в состав», «объединение братских народов», «воссоединение земель», «интернациональная помощь» тощо.
Хоч у Москві ще жевріє промінчик свободи – кілька десятків сміливців вийшли на Манежну площу з вимогою припинити військові дії на території України, – однак тотальна деморалізація значної частини росіян зводить намагання таких одинаків нанівець. За неоном антиукраїнських реклам і заможним життям олігархів суцільна гнилизна – труп колись застрашливої цивілізації.
Росія ще спить важким сном. Але міфи про її миролюбність розвіялися. Іскра вільного духу, що тліє у череві монстра, змушує тих, хто не згоден, шукати якийсь вихід. І дехто знаходить його у моджахедах Кавказу, в борцях за незалежність Татарстану і Марі-Елу, в тих, хто виходить на мітинги з плакатами «Отделите Москву от России!», «Сибирь будет свободна!», «Даешь Дальневосточною республику!», в партизанах Примор’я – героях, котрі власною самопожертвою намагалися пробудити свій народ від імперського сну. Народи Росії прагнуть свободи, і саме ці народи спроможні змінити онтологічний статус нерухомого Колоса.
Ми ж, громадяни правової держави, нагадаймо російським політикам, що в історії України існує не лише Полтава 1709-го, а й Конотоп 1659-го.

Вадим Василенко,
аспірант Інституту літератури
ім. Т. Г. Шевченка Національної
академії наук України