15 лютого 1574 року у Львові вийшла в світ перша в Україні точно датована книга, славетний львівський «Апостол».

Надрукував цю книгу видатний діяч культури трьох братніх народів – російського, українського і білоруського – великий подвижник книгодрукування Іван Федоров, або, як сам він себе називав в Україні, Іван Федорович. Львівський «Апостол» Івана Федоровича і його «Буквар» («Грамматикія»), виданий 2 вересня того ж 1574 року, поклали початок книгодрукуванню в Україні, відкрили нову епоху в історії культури нашого народу.
Коли і де народився наш першодрукар, невідомо. Відома тільки дата і місце його смерті – 5 грудня 1583 року у Львові. Про юнацькі роки й освіту цієї скромної, але видатної своєю творчістю людини, також нічого певного не відомо. Федоров – це не прізвище – його прості люди тоді звичайно не мали – а по-батькові. Сам першодрукар називав себе «Москвитин» (Москвич).
Свою друкарську діяльність Іван Федоров почав у Москві. Тут він, разом з білорусом Петром Тимофійовичем Мстиславцем, 19 квітня 1563 року взявся друкувати, а 1 березня 1564 року видав славетний московський «Апостол». Після «Апостола» Іван Федоров видав у Москві ще дві книги – «Часословець», першу учбову книгу для читання, і «Напрестольне Євангеліє», а в 1568 році першодрукарі були вже в Білорусії, в маєтку литовського гетьмана Г. О. Ходкевича Заблудові (недалеко від Білостока). Переселення Івана Федорова і Петра Мстиславця до Заблудова, як вважають дослідники, сталося з відома й згоди царя Івана Грозного, який усіляко підтримував їхню справу і забезпечив усім необхідним.
Що було причиною переїзду Івана Федорова з Москви в Литву? Згодом він у післямові до львівського «Апостола» сам з жалем пише, що його переселення сталося тому, «що ми часто почали зазнавати дуже ворожого ставлення не від самого царя, а від багатьох начальників та священноначальників і вчителів. Вони через заздрощі закидали нам багато єресей, намагаючись добро обернути на зло і Божу справу остаточно загубити, не тому, що вони розумілися на граматичній науці та були сповнені розуміння духовного, але щоб марно і даремно рознести про нас лихе слово. Заздрість і ненависть сама себе наклепом розпалює, вона не розуміє, що чинить… оце все нас зі землі й батьківщини та від роду нашого вигнало і до інших країв незнаних переселило». З боку московського уряду, в умовах Лівонської війни, доцільно було задовольнити прохання Г. О. Ходкевича – прислати друкарню і майстрів – оскільки це сприяло посиленню православного, руського впливу в Литві.
У Заблудові Іван Федоров надрукував тільки дві книги. Разом з Петром Мстиславцем він 17 березня 1569 року видав «Євангеліє Учительноє» «к наученію людям християнським закону нашого грецького» – збірник проповідей і повчань з творів святих отців та інших церковних письменників на всі неділі й великі свята, відомий у рукописах з 14 ст. 23 березня 1570 року Іван Федоров уже сам надрукував у Заблудові ще «Псалтир з Часословцем».
На цьому друкарська діяльність Івана Федорова в Білорусії закінчилась. Знесилений старістю й недугами, ревнитель книгодрукування Г. О. Ходкевич, нещодавно присилуваний підписати Люблінську унію 1569 року, вирішив припинити видання книг у Заблудові. Щоб не залишити друкаря без засобів на життя, гетьман подарував Іванові Федорову село, де він мав узятися до хліборобства. Легко уявити собі духовну бурю й хвилювання, яке викликала ця перспектива в нашого просвітителя. Згадуючи цей період, Іван Федоров потім писав: «І на самоті, заглиблюючись у себе, я не раз змочував свою постелю сльозами, роздумуючи, як би мені не закопати в землю дарований мені від Бога талант».
Тож недовго господарював на землі Іван Федоров. У доданій до львівського «Апостола» автобіографічній «Повісті» він пише: «Нелегко було мені за оранкою та сівбою марнувати час свого життя, бо ж я маю, замість рала, знаряддя, щоб розсівати по світу майстерність праці рук, і повинен замість збіжжя сіяти насіння духовне. І це спонукало мене піти звідти». Восени 1572 року Іван Федоров, подякувавши родині Ходкевичів за ласку й пристановище, забрав своє друкарське добро і вирушив до Львова. Після тривалої подорожі по місцях, де лютувала тоді морова пошесть, він з родиною й учнем Гринем Івановичем наприкінці 1572 року «провидінням Божого людинолюбства прийшов до Богом береженого міста, яке зветься Львів».
Чому Іван Федоров, позбавлений умов для книгодрукування в Заблудові, вирішив продовжувати свою просвітницьку діяльність у Львові? На думку багаторічного дослідника книгодрукування Я. П. Запаска, Іван Федоров прибув до Львова не випадково. «Це місто було значним економічним і культурним центром, тут тривала напружена боротьба між місцевим українським населенням і польсько-шляхетською верхівкою за соціальне визволення проти релігійних утисків,… проти католицької агресії».
У королівській Польщі дедалі виразнішою ставала думка, щоб ліквідувати Православну Церкву і полонізувати православне населення в Речі Посполитій через церковну унію. Ця ідея здобула підтримку польських і литовських феодалів, які прагнули назавжди закріпити своє панування на українських і білоруських землях, розірвати споконвічні зв`язки українського і білоруського народу з російським народом. Ось чому Іван Федоров, «коли зважив усе», подався до Львова, з яким уже мав зв’язки до виїзду з Білорусії.
Коли друкар прибув до Львова, там ще точилася запекла боротьба двох претендентів на львівську православну єпархію – Гедеона Балабана та Івана Лопатки-Осталовського, ставленика католицького архієпископа. Обидва суперники мали королівський привілей на цей «хліб духовний» від короля Сигізмунда Августа, перший – від 1566, а другий – від 1569 року, коли, після смерті суперника, Гедеон Балабан безборонно посів львівську кафедру.
Щоб налагодити друкування у Львові, Іванові Федорову потрібні були кошти. Як йому доводилося здобувати їх, про це він розповідає в післямові до свого «Апостола» 1574 року. «Помолившись, – пише наш першодрукар, – почав я налагоджувати цю Богом обрану справу, щоб поширювати богонатхненні догмати. Я обходив багатьох заможних і благородних серед суспільства, шукаючи в них допомоги, кланявся їм, ставав на коліна, обличчям припадаючи до землі, обмивав ноги їхні моїми сльозами, що лилися щиро. І це робив я не раз і не два, а багато разів, і казав я священикам у церкві голосно про це говорити. Не випросив я благальними словами, не вимолив рясно слізним риданням, не здобув жодної ласки через священиків, і плакав я гіркими сльозами, бо не знаходив нікого, хто б змилосердився й поміг…Тільки деякі малі серед священного чину та інші неславні серед людей прийшли з допомогою, і зробили вони це не тому, що мають забагато, вони, немов бідна вдова, вкинули дві лепти від свого убозтва».
На пожертви простого духовенства і незнатного люду – мабуть, представників львівських цехів – Іван Федоров розгорнув працю першої в Україні руської друкарні у Львові. 25 лютого 1573 року він почав, а 15 лютого 1574 року відтиснув останні аркуші львівського «Апостола».
Так самовідданими стараннями друкаря Івана Федорова побачила світ перша друкована книга в Україні. Ця подія мала велике значення в історії культури нашого народу. Книгодрукування відкрило нові можливості для подальшого розвитку спільнослов’янської книжної мови й українського письменства. Воно стало одним з найдійовіших засобів боротьби проти шляхетського панування та наступу фанатичного латинства й унії, створюваної для прислужництва ворогам українського народу. «Ради братів і ближніх моїх» почав у Львові видавати свої слов’янські книги «Іоаннъ Федоровичь друкарь Москвитин», як він сам підписує в «Апостолі» свою друкарську марку.
Первісток українського книгодрукування, львівський «Апостол» 1574 року користувався великою пошаною на всіх просторах нашої Батьківщини. Цю книгу досі зберігають бібліотеки наукових центрів пострадянського простору і за його межами.
Після видання «Апостола» Іван Федоров того ж 1574 року випускає перший у нашій Вітчизні друкований «Буквар». «Буквар» або «Граматика Івана Федорова» складається з двох частин: азбуки (в прямому і зворотному порядку, вертикальними рядами, складами з двох, трьох літер) і матеріалу для читання і заучування напам’ять (молитов, символу віри, уривків з Притч Соломона й апостольських послань, підібраних як поради для батьків, учителів і учнів).
Закінчується «Буквар» 1574 року короткою післямовою Івана Федорова: «Възлюбленный чесны християнський народе греческаго закона! Сия єже писах вам, не от себе, но от божественных апостоли богоносных святых отец учения, и преподобного отца нашего Иоанна Дамаскина от грамматики, мало нечто. Ради скораго младеньческаго научения въмале съкратив сложих. И аще сии труды моя благоугодны будут ваши любви, приимите сия с любовию, а я и о иных писанниях благоугодных с вожделением потрудитися хощу, аще благоволит Бог, вашими святыми молитвами. Аминь». Під післямовою дано дві маленькі гравюри – герб Львова і друкарський знак щирого поборника народної освіти. Сторінку закінчує вказівка: «Выдруковано во Львові, року 1574».
На жаль, справдитися бажанням і надіям Івана Федорова не пощастило: нових книг у Львові він не видав. Несприятливі обставини спонукали першодрукаря в 1575 році прийняти запрошення кн. Костянтина Острозького і перейти до нього на службу – спочатку «справцею», управителем маєтків Дерманського монастиря, а з кінця 1576 року – «типографом і служебником його милості Костянтина князя Острозького».
В Острозі Іван Федоров 18 червня 1578 року видає шкільний посібник, так звану «Читанку» з паралельним грецьким і слов’янським текстом, спростовуючи цим закиди П. Скарги, нібито, греки дали слов’янам віру, але не дали їм придатної для науки грецької мови. Свою книгу з таким твердженням П. Скарга в 1577 році присвятив К. Острозькому.
Потім в Острозі виходить четверте з українських видань Івана Федорова – Острозький «Буквар». Це – передрук львівського з додатком «Сказання Чорноризця Храбра про те, як святий Кирило Філософ винайшов азбуку слов’янської мови і книги переклав з грецької слов’янською мовою». Це, знову-таки, спрямовується, відповідно, до умов часу, проти шляхетсько-єзуїтського заперечування рівноправності слов’янської мови з такими канонічними мовами, як грецька і латинська.
Після цих спробних видань новостворюваної в Острозі друкарні в 1580 році з неї вийшов «первый овощь от дому печатного... острозкого» – «Новий Завіт з Псалтирем», а в 1580-1581 рр. Іван Федоров надрукував великим тиражем «Острозьку Біблію», яка принесла геніальному першодрукареві невмирущу славу. В найскладніших умовах життя Православної Церкви в королівсько-магнатській Речі Посполитій видання повної Біблії, якої до того часу не мав слов’янський православний світ, стало могутнім засобом захисту релігійної та національної самобутності наших православних предків від навали польської й латинської стихії!
Завершив свій подвижницький шлях на землі Іван Федорович у Львові, на Підзамчі, 5грудня 1583 року. Вдячні львів’яни поховали його на кладовищі Онуфріївського монастиря і на могилу поклали плиту з написом: «Іоанъ Феодоровичъ, друкар Москвитин, который своимъ тщаніємъ друкованіє занедбалоє обновилъ. Преставися въ Львові року АФПГ (1583) декемврія Є (5)». Ці слова були викарбувані на плиті з пісковику. Всередині вгорі читалося: «Упокоєнія въскресенія из мертвыхъ чаю». Нижче під цими словами був друкарський знак Івана Федорова з буквами: зліва І, справа – Ф. Під знаком проречисто зазначалося: «Друкаръ книгъ пред тым невиданныхъ».
На превеликий жаль, могильна плита першодрукаря не збереглася. Діяльними учасниками цієї драматичної історії були уніатські господарі Онуфріївського монастиря. Захопивши цей спрадавна православний монастир, нові господарі використовували його на всі нагоди, щоб затерти в ньому все, що нагадувало про основоположника спільнослов’янського друкарства, який самовіддано працював «для улюбленого руського народу закону грецького», «для науки православним християнам».
Уперше про надмогильну плиту Івана Федорова згадав Гавриїл Попель у рукописній хроніці Онуфріївського монастиря, зазначивши, що «його (Федорова) кам’яний надгробок було використано потім для вимощення підлоги під вівтарем Матері Божої». Але сталося це не одразу.
У 1812 і 1822 рр. австрійський уряд наказав ліквідувати при монастирях кладовища, але монастирі повинні були всюди берегти пам’ятки старовини. Львівські василіани тоді вмуровують у стіну церкви плиту дочки молдавського господаря Янкула – Олени – від 1598 року; те саме роблять і з плитою кінця XVI ст. «славетне урожоного раба Божого Михаїла Левковича» тощо, а цінну для всіх східних слов’ян плиту з могили Івана Федорова забирають з цвинтаря і вмощують у підлогу в притворі, правобіч від входу, і над плитою ставлять лави для парафіян. Зневажено пам’ятку великої людини, спадщиною якої користувалися ці невдячні нащадки. Зроблено було це навіть всупереч урядовим вказівкам про те, що великі плити треба вмуровувати в церквах у стіни, щоб ці пам’ятки не псувалися.
У 1817 році ректор львівського університету, протоігумен василіан Модест Гриневецький, на прохання польського історика-демократа Й. Лелевеля, скопіював напис на надгробному камені Івана Федорова. Коли про надгробок Івана Федорова довідались російські вчені, вони не раз відвідували Онуфріївську церкву і просили врятувати плиту з могили першодрукаря від остаточного знищення, вставити її в стіну. Даремно! Львівські василіани не робили нічого, щоб зберегти цю пам’ятку. Навпаки, відхиляючи від себе навіть тінь підозри «в нахилі до схизми й москвофільства», вони зустрічають 300-річчя з дня смерті Івана Федорова офіційним протоколом про те, ніби надгробок першодрукаря випадково був цілком знищений, коли в притворі Онуфріївської церкви робили нову асфальтовану підлогу.
Галицький історик А. Петрушевич свідчить, що надгробок першодрукаря ще в серпні 1883 року був під лавками в притворі Онуфріївської церкви. І треба було, щоб саме напередодні 300-річчя від дня смерті його, плита І. Федорова, як запевняв о. Климент Сарницький, під час ремонту підлоги в церкві розтріскалася на шматочки...
Однак, протоігумен василіан о. д-р Климент Сарницький, як виявилося потім, казав неправду, складаючи 9 грудня 1883 року протокольний опис цього акту вандалізму. Він зрештою, може, і стався, але пізніше. Насправді василіани перенесли плиту Івана Федорова з притвору до самої церкви і потайки заклали її знову-таки в підлогу біля престолу в правому приділі. Там її в 1887 році показував молодому Мелетію Лончині, майбутньому василіанському ігуменові, той самий о. Климент Сарницький.
Та хоч як ховали львівські василіани свою таємницю, чутки про те, що могильна плита Івана Федорова є в Онуфріївській церкві, ширилися серед людей. Щоб вирішити з плитою питання остаточно, господарі церкви назавжди поховали цю пам’ятку в правому приділі під стіною, спорудженою в 1903 році. Це підтвердили в 1924 році протоігумен василіан А. Калиш і згадуваний вище М. Лончина, коли у зв’язку з 350-річчям львівського «Апостола» знову виникло питання про надгробну плиту Івана Федорова.
Що насправді вчинили львівські василіани з надмогильною плитою Івана Федорова, скільки разів, і куди саме вони її переносили, де ховали чи розбивали, – невідомо. Не знати також, коли вони казали правду, а коли ховали її під вигадкою.
Через кілька десятиріч, під час «земляних робіт» на території Онуфрієвської церкви, був знищений православний цвинтар, але останки Івана Федорова вдалося вчасно ексгумувати. Дозвіл на повторне захоронення греко-католицькі ченці не дали, бо це суперечить їхнім канонам, адже першодрукар був православним.
На теперішній час останки Івана Федорова і його сина Івана, що загадково помер через 3 роки після смерті батька, «похоронені» у сейфі «Музею мистецтва стародавньої української книги».
«Початок книгодрукування в Україні заходами славетного російського і українського першодрукаря Івана Федорова був подією великого історичного значення. Книгодрукування підвищувало свідомість народу, сприяло розвиткові його культури, мови, літератури, зміцнювало взаємні зв’язки зі сусідніми народами, насамперед, з братніми російським та білоруським. Друкована книга, хоч її зміст зумовлювали обставини й потреби часу, мала велике значення і в соціальній та національно-визвольній боротьбі, яку український народ вів проти іноземних загарбників», – писав Я. П. Запаско.

Джерело: http://sh-orthodox.org.ua