Іван Дмитрович Сірко родом із Поділля, можливо, з Вінниччини, з дрібної шляхетської сім’ї, стверджують його біографи. Точний рік народження невідомий, ймовірно, він народився десь на початку XVII ст.

В історії Запорозького козацтва постать Сірка – одна з найлегендарніших. Історики визнають особливий військовий талант полководця, все його життя було прикладом безмежної відданості українському народу. Німецькі джерела ім'я його вимовляють «Цірко», російські – «Серко», французькі – «Сіро», турецькі й кримські – «Урусшайтан», в дійсності, це було козацьке прізвисько, тобто, «вовк».
Чоловік він був розважливий, мудрий, демократичний, скромний до аскетизму і духовний, так як був характерником. Дослідниця О. Апанович порівнює його вдачу і поведінку з легендарним полководцем Руси-України X ст. Святославом Ігоревичем. І це дійсно так. Сірко ніколи не відривався від козацьких мас, жив у курені разом з козаками, харчувався зі спільного котла, вів тверезий спосіб життя, полюбляв пасічникувати в десяти верстах від Січі, в Грушевці.
Коли Сірко козакував, його сім'я проживала в Мерефі (нині Харківська область), батько його мав там млин, господарство і будинки. Дружина Софія – з козацького роду, народила йому двох дочок і двох синів – Петра і Романа. Перший загинув в одному зі сухопутних походів на Крим, другий помер на очах у матері. Доньки Сірка були видані заміж за козаків Івана Сербина та Івана Артемова.
Все життя Сірко мало бував у рідному краю, більшість років віддав Січі, військовим експедиціям, битвам. На Січі він перебував понад 26 років, здійснив близько 100 військових походів, не програв жодної битви. На історичній арені Сірко з'являється у званні вінницького полковника, а згодом – і кошового Січі. Отаманував Сірко протягом 22 років, зокрема, обирався кошовим отаманом по вибору війська у 1659, 1660, 1663, 1668, 1673, 1674, 1675, 1676, 1677, 1678, 1679 і 1680 рр., до серпня, коли помер.
Починаючи з 1654 по 1680 рр. був найвідомішим полководцем України.
«Сірко – від Бога полководець», – казали про нього козаки і недруги. Істинний син Запорожжя провів таку кількість походів, що хроністи не встигли все засвідчити, в окремі роки їх організовувалось по 2-3. Ось лише короткий перелік найрезультативніших: ходив з Косоговим на Перекоп проти татар, виграв велику битву з Керач-беєм, де проявив особисту відвагу, здійснив низку морських походів за Дніпро і Буг, здобув перемоги під Корсунем, Уманню, Чигирином і успішно діяв проти кращого польського воєначальника С. Чернецького, витіснив його з України 1675 року, розгромив турків, які на Різдво спритно увірвались до Січі, того ж року здійснив похід на Крим, повністю зайняв його, взяв столицю Кримського ханства Бахчисарай та Ак-Мечеть (сучасний Сімферополь), розгромив хана у битві над Сивашем...
Сірко не раз командував великими військовими з'єднаннями, вражав сучасників винахідливою стратегією і тактикою. Виграв 55 великих битв, що не має аналогів у історії військового мистецтва.
Варто відзначити ще одну рису Сірка. Коли у Криму настала нищівна спека: посохли всі пасовища, гинули люди і худоба, кримський хан звернувся до Сірка з проханням – пустити численні отари овець і людей на землі півдня України, щоб врятувати від загибелі свій народ. Сірко, не вагаючись, дозволив і всіляко сприяв цьому. Гетьман Самойлович докоряв Сіркові за цю акцію, мовляв, допомагаєш недругу, бусурману, ворогові. Сірко відповів: «Коли б чорт, пане гетьмане, помагав людям у крайній нужді, то нехтувати тим не годиться, бо, кажуть люди, нужда закон міняє» (Літопис С. Величка, – К., 1851, т. 11).
Польський король Ян Собеський писав: «Сірко – воїн славний і в ратному ділі великий здобутник». Сірко ходив з Богданом Хмельницьким морським походом на Трапезунд, а з 1646 року спільно з Хмельницьким вів переговори про участь козаків на чолі зі Сірком у Французько-іспанській війні в протоці Па-де-Кале за взяття фортеці Дюнкерк, яку французи ніяк не могли відбити в іспанців. Давши морський бій іспанській ескадрі на підступах до Дюнкерка, Сірко з козаками взяв місто протягом однієї ночі. Пройшов Сірко і всю Визвольну війну українського народу проти шляхетської Польщі під знаменами гетьмана Б. Хмельницького. Тоді він близько зійшовся з героєм Визвольної війни легендарним Іваном Богуном, війська якого в складі козацько-селянської армії були свого роду національною гвардією України.
Зокрема, в битві під Жванцем Сірко діяв рішуче і сміливо, про це літописи зазначали під 1653 роком. Сірко був, як і Іван Богун, прекрасним стрільцем із лука й самопала і навіть на «повному скаку коня влучно бив птахів у небі, а звіра в полі, і рідко, коли вони рятувались від нього».
Спільно з Іваном Богуном виступав проти Івана Виговського, організувавши похід на орду, і цим не дозволив хану виступити на Україну, як того прагнув Виговський. Сірка підтримував гетьман Правобережної України Петро Дорошенко.
За доносом Федора Жученка, ставленика Москви, який сприяв Іванові Самойловичу прийти на гетьманство, Сірка кинули до в'язниці в Тобольську. Москва пригадала славному козацькому отаманові і його зв'язки з народними рухами, і виступи проти І. Самойловича, і контакти зі Степаном Разіним. Козацтво рішуче вимагало повернення Сірка на Січ; підтримував ці вимоги і коронний гетьман Польщі Ян Собеський (майбутній король Польщі). Царський уряд того ж року (1672) вимушений був звільнити Сірка, і той вирушив на Січ. Приїхавши на Січ, Сірко моментально організував флотилію козацьких чайок і пішов на Асламкермен (нині м. Берислав), а потім розгромив Очаків.
1675 року Сірко здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду та яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися в Україну.
1679 року султан Туреччини планував похід на Україну і Росію, окремо на Січ готувалось вторгнення 25000 турків. Остання бойова акція Івана Сірка була здійснена за кілька місяців до його смерті. 1680 року, спільно з донцями, Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями.
Повертаючись з походу, занедужав і поїхав зі Січі за 10 верств на свою пасіку, в село Грушівка (нині – село Ленінське, Дніпропетровської області). Там 1 серпня 1680 року не стало великого сина українського народу Івана Сірка. Літописець Величко писав, що «2 серпня водою Сірка привезли на Чортомлицьку Січ, ховали його з великими почестями, з «гарматною і мушкетною» стрільбою, з усім Військом Низовим Запорозьким». Він був похований біля Чортомлицької Січі (тепер село Капулівка, Нікопольського району, Дніпропетровської області).
Та могила Івана Сірка зазнала чимало поневірянь. Ще в 1709 році вона постраждала під час руйнування Чортомлицької Січі. Але місцеві мешканці вберегли її, і родини козаків доглядали за могилою отамана з покоління в покоління. У листопаді 1967 року, коли берег, на якому була могила кошового отамана, підмили хвилі Каховського водосховища, останки отамана перепоховали. Але перед цим за дуже дивних обставин череп отамана вилучили з могили. Подейкують, скелет Сірка тоді зберігся в чудовому стані, він належав невисокому, але вельми міцному чоловікові, з характерними потовщеннями на кістках в місцях кріплення м'язів. Сліди бойових каліцтв, про які відомо за письмовими джерелами, не залишали в археологів сумнівів у тому, що останки належать легендарному отаманові. Напис на надгробній стелі отамана свідчив: «Р. Б. (Року Божого) 1680 мая 4 Преставися рабь Бож. Іоань Серко Дмитровичъ атамань кошовий войска Запорозкого за его Ц. П. В. (Царского Пресветлого Величества) Федора Алексеевича. Памяти Праведнаго со похвалами».
Оскільки вдруге Івана Сірка ховали урочисто, при великому скупченні народу, поховати його без голови було неможливо. Вихід знайшли найпростіший – в труну поклали череп іншого, знайдений при розкопках того ж кургану. А череп отамана для виготовлення скульптурного портрета відправили в Москву, в знамениту майстерню антрополога М. Герасимова, з метою проведення антропологічної реконструкції зовнішності Івана Сірка. Після цього череп Сірка майже чверть сторіччя залишався в Москві. Повернули його лише в 1990 році, перед святкуванням 500-річчя українського козацтва. Але і на цьому поневіряння не закінчилися.
Після святкування ювілею череп Івана Сірка потрапив... у сейф начальника місцевого відділу культури, де він пролежав ще сім років, поки його не передали у Дніпропетровський історичний музей. Влітку 2000 року, після численних звернень істориків, було прийнято рішення про захоронення черепа отамана Івана Сірка разом з іншими останками в кургані Баба-могила. І через 320 років після смерті знаменитий отаман нарешті знайшов мир і спокій.
Деякі українські історики рівняють військовий талант кошового Сірка з масштабністю таких полководців, як Чингісхан і Тамерлан. З цим варто погодитись. Історик козацьких часів Георгій Кониський так сформулював про нього думку: «Сірко – хоробрий, підприємливий, вдало воював, очолюючи мале військо, вважав битву за іграшку і, зневажаючи корисливість, віддавав здобич запорожцям і частково ділився навіть із ворогами своїми».
Український народ протягом віків вшановує пам'ять славного козака Івана Сірка. У народній пам'яті Сірко чітко асоціювався з козацьким характерником, химородником, галдовником. До наших днів дійшла оповідь про те, що Іван Сірко одного разу застрелив з пістолета чорта, який пропливав по річці. З цієї причини вона, нібито, й отримала назву Чортомлик. Насправді, назва річки, на якій стояла Січ, жодного стосунку до чорта не має, та і з’явилася вона ще задовго до Івана Сірка. У перекладі з тюркської мови слово «чортомлик» буквально означає «щуча річка» або «щуча вода». Після смерті кошового отамана ходила чутка, що він «тричі помирав у віці сімдесяти років, а всього йому було 210 років зроду». Навіть окремі частини тіла козацького ватажка, за народними переказами, мали «чудодійну силу» і приносили успіх в бою. Згідно з одними оповіданнями, після смерті легендарного отамана запорожці впродовж п’яти років возили зі собою в усіх походах труну з його тілом, за іншими розповідями – сім років – праву руку. Однак, після жахливого руйнування Чортомлицької Січі Петром І у 1709 році, козаки потай переховали його і поклали правицю.
З рукою Івана Сірка пов’язана ще одна легенда, яка, безумовно, з’явилася на початку XIX ст. і має зв’язок з подіями війни 1812 року. Вона розповідає про те, що перед смертю кошовий отаман, нібито, заповідав запорожцям: «Якщо виникне велика загроза білому цареві, то нехай хоч би руку мою відкопають і понесуть попереду війська: ворог сам себе порубає». Один з варіантів цієї легенди записав краєзнавець і збирач народного фольклору Яків Новицький (1847-1925 рр.) зі слів 78-річного мешканця містечка Нікополь Дмитра Биковського 11 липня 1894 року: «В дванадцятому році хранцуз (француз – С. Т.) завоював Москву. Скільки наше військо не палило з гармат – ніщо не допомагало. Тоді один чорноморець (козак війська Чорноморського – С. Т.) і каже: «Стійте, братики! Не буде діла, поки не дістанемо руку Сірка!» Поїхали в Капулівку, відкопали руку і швидше назад. Як тільки руку навколо Москви обнесли, так хранцузьке військо і подалося звідти. Тоді хранцузи так швидко втікали, що навіть чоботи свої позабували».

Таємниці булави Сірка
Доля легендарної булави Сірка багато років хвилює дослідників. Розпочавши пошуки, вчені потрапили в серію таємничих пригод, які тривають досі. А розпочалося все у 1920 році, коли останній Прем’єр-міністр Кубанської Народної республіки і останній легітимний отаман Кубанського козацтва Василь Іванис назавжди покинув землю Кубані. У чемодані вивіз магічний символ влади всіх козаків – унікальну булаву Івана Сірка.
Історія того символу влади губиться десь у віках. Існує легенда, що булаву зробили при дворі турецького султана, спеціально для запорожців. Використали якесь дивне золото і дуже чисте срібло. Всередині булави теж є якийсь секрет. Ручка зроблена з дивного дерева, і теж зі секретом. За переказами, коли булава потрапила до Сірка, то пройшла кілька магічних ритуалів, які надали їй якихось неймовірних енергетичних властивостей. З того часу булава постійно перебувала в руках всіх основних верховних отаманів і Гетьманів Запорізького козацтва. Треба відзначити, що на Січі було багато булав. Але ця була на особливому рахунку... Крім Сірка, вона побувала в руках Богдана Хмельницького, його сина, Мазепи, Орлика, Полуботка, Апостола. Разом з козаками переїхала на Кубань. Дуже ймовірно, що перебувала булава на Задунайській Січі, хоча, це вже тема для професійних істориків.
Останній отаман Кубані Бабич передав її створеній Законодавчій Раді Кубані, яка 6 січня 1918 року проголосила Кубанську Народну Республіку. Було прийнято першу Конституцію Кубані. Ухвалено резолюцію про приєднання Кубані на федеративних засадах до України. Велика роль у тих подіях належала переконаному українському патріоту, Міністрові внутрішніх справ Кубанської НР Кузьмі Безкровному. Саме він вів переговори з Гетьманом Скоропадським про спільну боротьбу з комуняками. Скоропадський майже віддав наказ про висадку на Тамань української дивізії. На жаль, Кубанська Рада проголосувала за союз з Добровольчою армією Денікіна, який воював і з більшовиками, і з Україною. Вже потім кубанці зрозуміли помилку...
До цієї забутої історії нашу увагу привернув отаман Американських козаків Сергій Цапенко, що став широко відомим в Україні й українському світі після неймовірного детективу довкола козацьких регалій, що були врятовані у 1918 році на Кубані. Регалії, серед яких було чимало експонатів часів Запорізької Січі, зберігалися у музеї Кубанського козацтва у Ховеллі, штат Нью-Джерсі, США. Українські козаки, музейники, журналісти спробували справедливо розділити колекцію, Січову частину переправивши в Україну, а Кубанські речі – до Краснодара. Росіяни з цим не погодилися. Під проводом губернатора Кубані Ткачова, за участі отамана Кубанського козацтва Громова, було організоване пограбування американського музею. Незважаючи на міжнародний скандал, вкрадені цінності переправили до Москви.
Однак, як вияснилось пізніше, у 1974 році, перед смертю, Василь Іванис заповів свій архів, а разом з тим, славетну булаву І. Сірка Колегії Святого Андрея у Вінніпегу, що діє при Манітобському університеті. Він поставив дві цікаві умови. Якщо Кубань переможе комуністичну заразу й увійде до складу України чи стане незалежною, передати архів і булаву до музею у Краснодарі. Якщо Україна здобуде незалежність без Кубані, передати булаву й архів до Дніпропетровського музею імені Д. Яворницького.
На жаль, здобути свободу Кубані не вдалося. Незалежною стала Україна. Прийшов час виконати останнє бажання славного отамана.
З’явилося чимало скептиків. Дуже доречно, що до справи долучився блискучий історик зі Запоріжжя Максим Остапенко, що очолює нині Національний заповідник «Хортиця». Він просто знайшов публікацію у старому емігрантському журналі, де було фото булави Сірка. Професійні історики були шоковані. Знайшлося документальне підтвердження легендам і переказам.
Звернувшись до експертів і антикварів, шукачі зрозуміли, що оцінити грошима булаву неможливо. Хоча приблизна вартість цього експонату може складати кілька мільйонів доларів... Руків’я виготовлене з цінного дерева, а навершя – зі золотих і срібних дольок. Максимові Остапенку вдалося відшукати вирізку з козацького журналу з поганеньким чорно-білим фото булави за 1950 рік.
У 2007 році журналісти часописів «Нова Січ» і «Музеї України» зателефонували до відповідальних працівників МЗС України і Секретаріату Президента України, попросивши докласти до пошуку зусиль на державному рівні. Та, на жаль, якихось конкретних дій у відповідь не було. Пошук культурної святині триває...
Хочеться вірити, що Україна нарешті поверне собі булаву Сірка, а разом з тим – його славу, волю та перемогу!

У матеріалі використані книги:
Тороп С. О. Іван Сірко: складові військових успіхів
Сокульський А. Іван Сірко – лицарська душа і воїн славний
Джерело: Культурно-просвітницький проект «Спадщина предків», за матеріалами журналу «Музеї України»