Недільна ранішня пора була дуже неспокійною: всі служби попереджали про шторм, який суворо наступав. Вітер рвав зі страшною силою, дощ не встигав злітати з лобових вікон машин, що спішно роз’їздилися від церков після Служби Божої. Дерева у парку тріщали й падали, доступитися до хати було непросто! Ставало лячно, що запланована акція з відзначення 80-річчя геноциду української нації «Свіча Пам’яти» на площі Millennium Park (Wrigley Square) може не відбутися. Адже ініціаторами (відділом ВО «Свобода», УГО «Помаранчева Хвиля», «Нова Українська Хвиля») була виконана велика робота: проведена кампанія в усіх медіа, виготовлені і роздані листівки.

У шалений опір погоді, в уже стемнілий час (о 5-й годині увечері) народ таки зібрався біля Осередку, аби автобусом і власними автівками вирушити до центра міста, де на площі, під колонами парку, надимався намет над столом з образом Матінки Божої, скорботними свічками та круглою хлібиною на столі. Просто під відкритим небом, на землі зі 100 свічок, було сформовано величезний хрест зі стоячим перев’язаним снопом жита у самій серединці. Той, хто був біля Гробу Господнього, зрозуміє почуття свідків трагедії або тих, хто сприймає її близько до серця...
По обидва боки від намету вилаштувалися дорослі й діти з плакатами, на яких були написані слова ПРАВДИ і ГНІВУ...
Ростислав Гриньків – заступник голови американського осередку ВО «Свобода» і один з організаторів, виступив зі словом обурення на адресу злочинної влади Росії, яка загнала у пащу голодної смерті 10 мільйонів українців та продовжує політику втручання не у свої справи.
У глибині півкола, яким стояли присутні, мужчини розгорнули величезне полотнище українського прапора, перед яким Святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет з почтом відслужили Литію. Люди, молячись, враз помітили, що вітер влігся, звуки труби зі скорботною мелодією «Ніч вже йде», яку виконав Адріян Петриків, линули між хмарочосами у вечірнє попелясте небо...
З подякою до присутніх, яким не було байдуже до сьогоднішньої події, виступив член УГО «Помаранчева Хвиля» Ігор Худик. Він запросив усіх до культурного Осередку на зустріч з Мирославом Мариновичем, віце-ректором Українського Католицького Університету у Львові, багаторічним дисидентом та політичним в’язнем. Автобус привіз усіх нас на місце.

Пан Мирослав Маринович – не вперше у Чикаго і завжди охоче зустрічається з громадою, журналістами, представниками організацій. Будучи учасником групи «Першого грудня», сповідує істини чесного служіння Батьківщині, яку не зрадив і у 10-річній відсидці за дисидентські настрої, і в час, коли корупція практично з’їла державні закони і людські стосунки. Ігор Худик представив пана Мариновича як українського правозахисника, члена-засновника Української Гельсінської групи, віце-ректора УКУ.
Присутніх було не більше, ніж 60 осіб, проте всі активно долучилися до діалогу після вступу гостя, в якому він виклав особисте бачення політичних, передусім, обставин в Україні, а також інертного ставлення до будь-яких перемін. У залі Культурного Центру були присутні священики: о. Богдан Налисник, о. Роман Артимович, а також – журналісти, лікарі, члени громадських організацій.
Юрій Мельник: Пане Маринович, ви заявляєте, що всім нам потрібно позбуватися філософії «моя хата скраю», якщо повернутися на 20 років назад, чому Ви й інші дисиденти не пішли у велику політику, а пішов у неї злодій, що мав дві судимості і став на чолі великої країни?
М. М. (Мирослав Маринович): Після 10 років таборів я повернувся до України і мусив адаптуватися до обставин, оскільки життя пішло вперед. А дехто з наших таки пішов у політику, візьмімо, до прикладу, братів Горинів, В’ячеслава Чорновола. І моя праця релігієзнавця, журналіста, учасника правозахисних груп – це теж політика.
Музика Олег зачитав заготовлений уривок з книги Мариновича і сформулював своє запитання стосовно духовної місії України між сходом (Європою) і заходом (Азією). Що поєднає їх?

М. М.: Ментальність українця й досі залишається під впливом ситуації у країні, коли кожен загнаний у кут, шпарину фактично скороченими правами, ментальністю невтручання, надією: а може мене зло омине! Ні, зло має здатність зростати в апетитах; і, коли його не зупинити, воно досягне «хатки» кожного. Православна і греко-католицька церкви відрізняються, передусім, візією збереження заповідей Божих. Адже у притчі про даровані Богом таланти сказано, що закопати заповідане з метою збереження, як це робить православна конфесія, – це помилковий підхід, оскільки життя є невпинним, змінним, а отже, мусять враховувалися реалії. І цей аспект виказує греко-католицька церква, яка є гнучкішою. Але з молитвою можна досягти великих зрушень і поєднань.
Галина Угрина: Пане Мирославе, як Ви прокоментуєте роботу групи «Чесно»? І друге запитання: якщо Ви маєте сина, чи має він страх бути викритим за вільнодумство, за дії батька, за розповіді про пережите Вами у таборах.
М. М.: Жодна опозиційна сила не відіграє вирішальної ролі сьогодні в українського політикумі як окрема партія, проте всі вони виконують стримуючу функцію і такий контролюючий орган, як «Чесно» – також. Сина у мене немає. Є вихованець, який має свою родину. Він знає з моїх розповідей, що протримався я достойно, хоча були моменти слабкості й у таборах, правда, не такі, за які би було соромно. Всі люди мають злети і падіння, треба це розуміти: чистого героїзму у природі не існує.
Андрій Петриків: Чи можемо ми, прихильники збереження українства серед учнівської молоді в Америці, розраховувати на інформаційну підтримку УКУ як на інтелектуальний центр в Україні? Було би добре мати в Чикаго лекторів з УКУ, можливість доступу до інформаційних джерел університету.
М. М.: Ми приїздимо до Чикаго, зі задоволенням з Вами спілкуємося, відповідаємо на всі запитання, запрошуйте.
Питань було багато. Не всі були сформульовані чітко, не всі відповіді несли повне задоволення, ніхто й не може дати точного прогнозу і завдання, як треба діяти, щоби вцілити у десятку ще за цього життя. Проте атмосфера була дуже доброзичливою, і це – не фігуральний зворот! Після двогодинного спілкування залишалися у залі люди, які хотіли отримати відповіді на особисті переживання від досвідченої людини.
Фотографії на згадку – атрибут сьогоднішніх зустрічей, побажання вдалої подорожі, результативної праці, міцного здоров’я високому гостеві.

 

 

Фото автора