Голодомор досліджують історики, журналісти, письменники, прагнучи якнайповніше відновити фактологічний бік цієї трагедії, описати життєві ситуації, що виникли внаслідок нищення мільйонів людей штучним голодом та дії тих, хто потрапив у лещата Голодомору.

Особливий аспект Голодомору досліджують психологи. Досліджень цих ще небагато, але й ті, що проведені, дають достатньо матеріалу, щоб робити важливі висновки, протягуючи ниточку з минулого у сьогодення через 80 трагічних і складних років української історії.
На мій погляд, потрібно розглядати цю трагічну проблему системно – як психологічні аспекти взаємодії у трикутнику «Влада – Голод – Люди» і наслідки цієї взаємодії для наступних поколінь українців.
Психологія Голодомору містить, на мою думку, три основні психологічні аспекти – політико-психологічний, соціально-психологічний, індивідуально-психологічний та декілька додаткових – серед них і патопсихологічний, і психогенетичний, інші.
Політичні психологи повинні досліджувати, як тоталітарна сталінська влада вирішила використати голод у якості інструмента жорстокого придушення національного духу українського народу, його гідності і свободи. Самоусвідомлення нації, яке посилилося внаслідок, хоча й часткової, але все ж українізації 20-х років ХХ сторіччя призвело до масових настроїв – шукати свій, український, шлях історичного розвитку – що стало психологічним ґрунтом для прагнення до державної Незалежності.
Кремлівська влада таких настроїв категорично не сприйняла, назвала націоналістичним ухилом і зреагувала на це відповідно до своєї антигуманної звірячої природи – вирішила завдати такого політико-психологічного удару по нації, який би надовго, а то й назавжди вбив би в українцях національну самосвідомість і гордість, прагнення до національно-культурного розвитку та державної самостійності. На щастя, не вбили, але поранили тяжко.
Соціальні психологи мають досліджувати, як через масовий голод сталінська правляча верхівка та її ревні поплічники на місцях убивали солідарні зв’язки всередині української нації, що завжди були міцними. Відібравши все у людей, зламавши всі традиційні системи родичання, дружби, взаємодопомоги, породивши страшний наслідок голоду – дітовбивство – центральні та місцеві компартійні активісти своїм повсякденним терором примушували людей зачинятися одне від одного, боятися сусідів, друзів, рідних, нікому не допомагати, нікому не довіряти, думати тільки про свою сім’ю і труситися від страху за дітей та інших членів родини.
Наступив стан соціальної атомізації, коли люди, мов атоми, замкнулися в собі, у колі родини і далі своєї квартири у місті чи хвіртки у селі не бажали нічого та нікого знати. Нищилася ціннісно-орієнтаційна єдність родин, міських та, передусім, сільських громад, і єдиною формою соціальної активності мільйонів нещасних жертв терору примусово стало бажання не жити, а вижити – за будь-яку ціну, зберігши життя найрідніших, насамперед, дітей. На щастя, вижили і мають змогу нині жити, хоча й непросто.
Психодіагности повинні дослідити, як мінялася індивідуальна психіка людей, що пережили такий колосальний, ні з чим не зрівняний стрес, як це трагічно позначилося на всьому процесі психологічного розвитку, передусім, дітей та юнацтва, як калічилися особистості, деградуючи у психологічно та морально слабких до напівтваринного стану.
Усі психічні процеси – мислення, пам’ять, сприйняття, емоції, воля, інші – під страшним пресом голоду деформувалися, замість розвитку психіка більшості людей зазнавала деструкції, психічних загальмовувань і деградації.
На місце цілого спектру вищих мотивів до життя і розвитку ставав базовий, простий і могутній мотив виживання. Нищилися всі життєві плани, що були показником здорової психіки, люди були змушені жити одним днем, не заглядаючи у завтра, бо те завтра видавалося їм ще страшнішим.
Розлади психічних процесів усіх, хто пройшов через пекло Голодомору, ставали неминучим наслідком нерівної боротьби людської психіки з нелюдським катуванням Голодом. На щастя, психіка мільйонів українців нині відновилася, хоча наслідки Голодомору позначаються і досі на вищих психічних функціях українців.
Психогенетики повинні дослідити, як страшні наслідки Голодомору для української нації вплинули на спадковість і мінливість психічних і психофізіологічних властивостей, бо предметом психогенетики є взаємодія спадковості і середовища у формуванні – як висловлюються науковці – міжіндивідуальної варіантності психологічних властивостей людини.
Адже коли нищаться найкращі носії генетики нації, то тим самим завдається нищівного удару по генофонду всього народу, по так званій генетиці поведінки.
Врахуймо, що під час Голодомору найважче було волелюбним, гордим, морально розвиненим, сповненим власної гідності – бо вони не принижувалися, не прагнули вижити будь-яким шляхом, не втрачали людської подоби, не крали у сусідів, не відбирали у слабких рідних, не деградували до людожерства.
Вони вмирали у повний людський зріст, виснаженими, але незламними – і таких було немало.
Саме ось цей український цвіт і було винищено першочергово і тим самим завдано непоправної шкоди психотипу нації. На щастя, психогенетику українців знищити не вдалося, але травмували тяжко.
Я зазначив тут тільки основні шляхи вивчення психологічних аспектів Голодомору, а ще є й додаткові, про що маю намір написати більш детально в окремій статті.
Адже коли ми аналізуємо нині мислення і поведінку декого з українців, то вловлюємо, що вони не відповідають простим законам нормального функціонування морально і психологічно здорових націй.
Апатія, страх, нерішучість, бажання сховатися у свою нірку і нічого не знати, ні у що не втручатися, невміння гордо повстати за своє право на життя, варте людини, захистити індивідуальну та національну гідність – усе це і йому подібне є далекими психологічними відголосками Голодомору, який став не тільки геноцидом нації, але й призвів до дуже тяжкої психотравми.
Сталінські сатрапи хотіли зламати психологічний хребет української нації, але не спромоглися. Однак майже смертельної психотравми завдати нації вони зуміли. І цей післятравматичний синдром ми відчуваємо вже 80 років. Пора б нації і вилікуватися. Час не чекає.

Віктор Рибаченко,
Шеф-редактор «Час і Події»