У сучасній Україні соціальна комунікація як спосіб публічного спілкування відбувається двома мовами – українською та російською. Якщо розглядати комунікацію в її загальноприйнятому технологічному розумінні – як передачу інформації, ідей, емоцій у вигляді знаків, символів, як процес, що пов’язує частини соціальної системи одна з одною, як механізм, що дозволяє визначати поведінку іншої людини – то ця двомовність, начебто, не є проблемою.

Символічно, що чимало радіо- та телеканалів нині практикують таку форму подвійного коментування, коли один журналіст розмовляє українською, а другий російською; таку форму інтерв’ю чи діалогу, коли журналіст запитує українською, а гість програми (нерідко це депутат, урядовець, чиновник) відповідає йому без запинки, але російською.
Відповідає без запинки – це означає, що співрозмовник українську розуміє, почасти навіть добре володіє нею, нерідко зобов’язаний розмовляти державною мовою, але відповідає, все-таки, російською.
Так от, з точки зору інформаційного взаємообміну комунікація між ними відбулася, вони розуміють питання і відповіді одне одного, і, начебто, все нормально.
Але це можна вважати нормальним тільки у тому випадку, якщо зводити мову до її технологічного «скелету» – до комунікації. Якщо ж розуміти мову глибше – як душу нації, як естетичну цінність, як дорогоцінний скарб народу, що увібрав у себе все багатство його історичного буття, все розмаїття сьогодення – то мова є не тільки засобом, але й самоцінністю. Вона має не тільки «скелет» – комунікаційні технології – але й гарне «тіло», яке є незрівнянно багатшим, цікавішим, повнокровнішим, ніж її інформаційний «скелет».

Коли ми з нашими співрозмовниками спілкуємося російською, англійською, польською, чи німецькою – ми лише обмінюємося інформацією. Коли ж українець спілкується українською – він особисто підтримує і стверджує життя рідної мови, оновлює її і збагачує гостротою свого інтелекту, змістом своєї духовності, багатством своєї особистості.
Козацька шабля Тараса Бульби та подібних йому українських лицарів могла довго залишатися без діла, висіти на стіні, покриваючись пилом, і при цьому залишатися шаблею – у потенціалі. Але лише у бою, коли вона свистіла над головами ворогів, частенько стинаючи ці голови, зупиняючи ворожу навалу, захищаючи рідний край, вона знову ставала тим, для чого її викували – зброєю, що оживала лише у битвах.
Так і мова. Тільки спілкуючись українською, українці оновлюють мову, переводять її з пасивного стану «сплячої» у стан живої, активної, здатної до розвитку.
Ці думки прийшли до мене сьогодні, 9 листопада, коли в Україні відзначають День української писемності та мови. Свято це державне, встановлене воно було ще 9 листопада 1997 року Указом Президента Кучми з формулюванням: «На підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства».
Прийнято підкреслювати, що за православним календарем це – день вшанування пам’яті преподобного Нестора-літописця – першого історика Київської Русі, мислителя, ченця Києво-Печерського монастиря. Побутує думка, що саме з його творів і починається писемна українська мова.
З тієї прадавньої Несторової пори українська мова, попри всі утиски, надзвичайно розвинулася і стала однією з наймилозвучніших мов світу. Тож чи не парадокс, що на початку ХХІ сторіччя, через два десятиріччя державної Незалежності, українська мова все ще не є господинею у власному домі – Україні, а мусить увесь час вести нерівне змагання з потужною русифікацією українців.
Що з цього виходить – показує соціологія.
На питання, яке поставив у травні 2013 року Центр Разумкова, «Що ви відчуваєте, коли незнайома людина звертається до вас українською/російською мовою?», відповіді розподілилися наступним чином:
Що ж виходить у середньому? В цілому, по Україні, коли ви звертаєтеся до незнайомої людини українською мовою, всього у 38 випадках зі 100 їй буде це приємно. Звертання російською приємні у 15 випадках зі ста, але п’ятьом людям вони будуть неприємними. Такі дані.
Тупий (перепрошую) варіант – «Нічого особливого не відчуваю» – обрали 59,4% опитаних по країні. 1,2% відповіли, що звернення українською викликало б у них неприємні почуття.
На аналогічне запитання щодо російської мови, 15,4% відповіли, що таке звернення їм було би приємним, у 75,6% опитаних звернення російською мовою не викликало би особливих почуттів, а 5,6% таке звернення було би неприємним. Як бачимо, навіть для більшості російськомовних мешканців України російська мова є утилітарним засобом комунікації, і жодного особливого задоволення від неї відчути вони чи то не хочуть, чи то не здатні.
Сумно визнавати, що навіть Західна Україна – загальновизнаний оплот українства – стовідсотково не відчуває задоволення від звертань українською. Моя інтерпретація цих цифр наступна: відсоток тих, кому приємна комунікація українською, є відсотком свідомих українців, мовних патріотів своєї Батьківщини, що складають основу української нації. Значить, і на Заході, і в Центрі України таких на сьогодні орієнтовно 50%-60%.
Що стосується Сходу і Півдня – то ситуація тут прогнозовано очевидна і складна. Маємо 20%-24% мовних патріотів, і це є нині той невеликий плацдарм подальшого розвитку українства у цій масово зрусифікованій частині нашої держави. Всі інші – населення. Не хочу нікого принижувати, але частина населення в кожній країні не входить у її корінну націю, а живе у цій країні, немов у готелі, а не в рідній домівці.
Плацдарму цього у 24% замало, тим більше, що гуманітарна політика влади не ставить на перший план підтримку української мови.
З цього приводу існують, правда, інші думки. Так, 8 листопада, напередодні Дня української писемності та мови та Дня пам’яті преподобного Нестора Літописця, діячі культури і мистецтв обговорили з Президентом шляхи розвитку гуманітарного простору країни. Зокрема, художній керівник Національної опери України Мирослав Скорик сказав: «Ми всі повинні бути Вам дуже вдячні, коли кілька років тому в Каневі, у складних умовах, Ви заявили, що українська мова буде державною. Цей Ваш вчинок надихнув нас, тому що, дійсно, мова розвивається, і ця проблема повинна бути для нас дуже важливою. Я думаю, що у зв’язку з 200-річним ювілеєм Шевченка також цю проблему треба розвернути».
Пан Мирослав чомусь дипломатично не згадав ініційований Партією регіонів сумнозвісний Закон про мови, який фактично підриває позиції української мови, витісняючи її на маргінеси не тільки у російськомовних регіонах, але й в центральній Україні і навіть у столиці. А проблема української мови залишається гострою і складною, тож «розгорнути» її треба не «у зв’язку» з будь-якими ювілеями, а стратегічно, системно, послідовно. Чого нема.
Правда, на сайті Президента 9 жовтня опублікували його вітання, в якому, зокрема, зазначалось: «Від часів Київської Русі писемне слово сприяло інтелектуальному піднесенню народу, збереженню його самобутніх духовних традицій, національної ідентичності і культури… Запевняю вас, що держава й надалі докладатиме зусиль для реалізації відповідальної і виваженої політики, спрямованої на підтримку та розвиток української мови на засадах суспільної єдності і злагоди».
Не відстав від шефа і Прем’єр-міністр М. Азаров, бадьоро заявивши: «Українська мова є рушійною силою у формуванні та розвитку української нації, державотворчому процесі, невичерпною скарбницею культурного надбання народу.
Зміцнення статусу української мови як державної, піднесення її суспільного престижу, як і гарантування кожному громадянину України права на його рідну мову, є важливими складовими подальшого розвитку країни. Ми пишаємося нашим культурним надбанням, і для Уряду першочерговим завданням є збереження і збагачення цього надбання».
Чимало українців при цих пустопорожніх тезах іронічно усміхнулися, згадавши, як Азаров за 20 років життя в Україні так і не навчився грамотно користуватися цією «рушійною силою» і запитають себе – яким чином уряд, більшість членів якого українською мовою не послуговується, буде її зберігати та збагачувати?
Чергові фрази, навіть написані правильно, не замінять справ. А їх – обмаль.
Про дві такі конкретні справи з розвитку української мови, до яких уряд, на жаль, не долучається, скажу на завершення.
По-перше, 9 листопада в Житомирі стартував черговий Чотирнадцятий Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика, в якому щороку беруть участь мільйони українців, зокрема, і закордонних. Нагадаю, що Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика проводиться силами Ліги українських меценатів за підтримки Спілки письменників України (голова – Віктор Баранов), Всеукраїнського об’єднання «Просвіта» (голова – Павло Мовчан), інших патріотів та має на меті утвердження державного статусу української мови, піднесення її престижу серед молоді, виховання поваги до культури й традицій українського народу.
Уже тринадцять областей України оголосили про свою участь у конкурсі-2013.
А член уряду Азарова, міністр освіти і науки України Дмитро Табачник, ще 25 жовтня 2010 року підписав указ, яким фактично ліквідував міжнародний конкурс імені Петра Яцика, позбавивши його урядової підтримки, що викликало протести провідних письменників, інтелігенції. Ось вам і «турбота» уряду Азарова про мову на ділі.
По-друге, 11 листопада 2013 року, о 13:10, на Українському радіо проходив Всеукраїнський диктант національної єдності під гаслом «Творити величне просто – разом! Твори хвилю єдності!»
Це унікальна акція, яку Національна радіокомпанія України започаткувала ще 2000 року. Відтоді щороку українці – від великого до малого – можуть взяти участь у написанні радіодиктанту та з’ясувати, наскільки добре знають рідну мову, а ще – продемонструвати солідарність з усіма, хто любить і шанує рідне слово, хто хоче, щоб українці спілкувалися українською мовою і зберегли її для нащадків.
І це також не справа Уряду, а ініціатива українських патріотів-журналістів. Саме завдяки мільйонам українських патріотів комунікація українською буде невпинно поширюватися і зміцнюватися – особливо за допомогою справді української влади. І громадяни України за допомогою нашої солов’їної дедалі більшою мірою відчуватимуть себе українцями.

Віктор Рибаченко,
Шеф-редактор «Час і Події»