6 жовтня владика Степан Меньок, екзарх Донецько-Харківський УГКЦ, у місті Лазурне (Запорізько-Дніпропетровський деканат) освятив перший храм для греко-католиків у Запорізькій області. Новоосвячена церква називатиметься храмом Вознесіння Христового, повідомив Департаменту інформації бр. Павло Савка. Святиню звели завдяки старанням отця Петра Керніцького, який опікується парафією в Лазурному, Мелітополі та селі Снігурівка (у Снігурівці храм тільки будується).
Під час своєї проповіді до вірних єпископ Степан наголосив на важливості храму в житті спільноти. Адже ще недавно вірні УГКЦ в цій місцевості не мали змоги належно молитися в церкві та приймати Святі Тайни.
Говорячи про вірних, з яких складається спільнота парафія, владика зауважив, що кожен вірний є майбутнім для парафії, відповідно, й усієї Церкви. Бо юний греко-католик, дивлячись на своїх батьків, вчитиметься молитися і жити з Христом.
Донецько-Харківський екзарх закликав парафіян щодня «жити Господом, ставати свідками Його любові та бути світлом для світу».
На освячення храму Воскресіння Христового приїхали брати з Київської Трьохсвятительської духовної семінарії разом із отцем-префектом Віталієм Храбатином, семінаристи Дрогобицької семінарії та члени спільноти «Матері в молитві» зі Закарпаття.

Департамент інформації УГКЦ

 

---

 

 

Рада при Міноборони підтримала законопроект
про запровадження військового капеланства

 

Рада у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України висловила підтримку законопроекту № 3143, спрямованого на законодавче врегулювання діяльності військових священиків (капеланів).
Засідання Ради з цього питання відбулося 9 жовтня 2013 року у Центральному Будинку офіцерів, повідомляє Інститут релігійної свободи. Основні положення та новації законопроекту пояснив виконавчий директор ІРС Максим Васін. За його словами, парламенту пропонується законодавчо врегулювати наявне на сьогодні душпастирське служіння священиків у Збройних Силах України. «Законопроект дозволить на практиці забезпечити право військовослужбовців на душпастирську опіку задля задоволення їх релігійних потреб. Відповідне розширення законодавчої бази в цій сфері вимагають реалії сьогодення. Відтак, пропонований комплекс змін сприятиме розвитку в Україні досвіду військового душпастирства, зокрема, спростить участь священиків у складі миротворчих контингентів від нашої держави», – відзначив експерт. За результатами обговорення, Рада у справах душпастирської опіки при Міноборони вирішила спрямувати до керівництва профільного комітету та депутатських фракцій Верховної Ради листи на підтримку законопроекту № 3143.
У цьому контексті представники Церков і релігійних організацій відзначили також необхідність налагодження системного діалогу з Міністерством внутрішніх справ України, адже законопроект передбачає право на душпастирську опіку, зокрема, військовослужбовців внутрішніх військ МВД. Окрім цього, під час засідання були розглянуті питання вдосконалення роботи Ради у справах душпастирської опіки при Міноборони.

Джерело: www.risu.org.ua

 

В. В’ятрович презентував історію ХХ сторіччя на прикладі життя
монахині, ув’язненої за діяльність в ОУН

 

Голова Вченої ради Центру досліджень визвольного руху Володимир В’ятрович 10 жовтня, у Львові, презентував книгу «Історія з грифом «Секретно». Українське ХХ сторіччя». Автор представив історію сторіччя на прикладі життя монахині Олени Вітер.
У віці 28 років сестра Йосифа (таким було монаше ім’я Олени Вітер) стала ігуменею Якторівського жіночого монастиря. Молоду активну монахиню підтримував Глава Греко-Католицької Церкви митрополит Шептицький. Опинившись у тюрмі № 1 (на Лонцького) за діяльність в ОУН, сестра зазнала жахливих тортур.
«Вона прожила довге, сповнене драматичних перипетій життя, варте втілення в романі чи художньому фільмі. Наразі ж найповнішим відображенням її біографії є чотири товсті томи кримінальної справи, списані чекістами», – відзначив Володимир В’ятрович.
«У моїй книзі часто йдеться про на загал відомі події, але, завдяки архівам КДБ, вони постають для нас зовсім в іншому світлі. Серед людей із книги є знані і незнані патріоти та зрадники, а також ті, кого важко зарахувати до тих чи інших. Завдяки архівам КДБ, ми можемо побачити, як стиралась пам’ять про ті чи інші події, про тих чи інших людей, та як формувались певні міфи і стереотипи», – наголошує автор.
За словами голови Вченої ради Центру досліджень визвольного руху, в Архіві Служби безпеки України є ще багато невідкритих справ про священиків, монахів ХХ сторіччя. Є над чим працювати. Але, загалом, історики Церкви добре використали ті два роки для дослідження «секретних» справ духовенства.
Історичні міфи та стереотипи навколо подій ХХ ст. досі розділяють українців. Володимир В’ятрович розповів, що українське суспільство не стільки розділяє історія, як її заполітизоване трактування. Особливо це спостерігається сьогодні, коли влада проводить реабілітацію радянського минулого. «Настав час зняти гриф «Секретно» з минулого сторіччя», – підкреслив Володимир В’ятрович.

Довідка:
«Історія з грифом «Секретно». Українське ХХ сторіччя» – це книга, що містить 66 розповідей, складених на основі колись секретних документів КДБ, 700 сторінок, 74 роки історії, 391 фотографію і набагато більше людей та ситуацій, котрі дивляться на читача зі світлин та архівних документів. Книга охоплює період з 1918 по 1991 роки. Тобто, саме ті роки, коли в Україні діяли комуністичні карально-репресивні органи. Статті розміщено у хронологічному порядку.
У 2011-2012 роках Володимир В’ятрович видав дві книжки зі серії про минуле України на основі таємних архівів КДБ. За першу книгу автор отримав премію імені Василя Стуса, а тижневик «Коментарі» назвав працю бестселером листопада 2011 року. У 2012 році «Історія з грифом «Секретно» ввійшла до десятки найпопулярніших книжок у мережі книгарень «Є», короткого списку рейтингу «Книжка року», а також отримала відзнаку Національної спілки письменників України.

 

Папа Франциск: питання про роль жінки
в суспільстві й церкві близьке моєму серцю

 

Роль жінки і материнства були в центрі промови Святішого Отця до учасників семінару, організованого у Ватикані з нагоди двадцять п’ятої річниці Апостольського листа бл. Івана Павла II «Mulieris dignitatem» ? «історичного документу, першого в Папському навчанні, повністю присвяченого темі жінки». 12 жовтня 2013 р., звертаючись до присутніх у Клементійському Залі Апостольського палацу, Франциск висловив свою вдячність за увагу до цієї теми. Учасники ватиканського семінару головним чином роздумували над фрагментом Апостольського листа, в якому мова йде про те, що Бог особливим чином довірив людство жінці. «Мені здається очевидним, що мій Попередник мав на увазі материнство», ? сказав Папа. «Багато речей можуть змінюватися і змінилися в культурній та соціальній еволюції, але фактом залишається те, що жінка зачинає, носить в утробі й народжує дітей чоловіка. Це не тільки біологічна даність, але вона несе за собою багатство наслідків, як для самої жінки, способу її існування, так і для її стосунків, способу ставлення до людського життя і життя взагалі. Закликаючи жінку до материнства, Бог особливим чином довірив їй людину», ? сказав Франциск.
Однак існують дві протилежні крайності, що принижують жінку та її покликання. Перша ? це прагнення обмежувати материнство тільки соціальною роллю, завданням, яке хоча і є видатним, але не розкриває всього потенціалу жінок, «не оцінює його цілком у побудові суспільства». За словами Папи, це стосується як суспільної сфери, так і церковної.
Іншою небезпекою, на думку Папи, є емансипація ? прагнення жінки займати місце чоловіка, і заради цього відкидати жіночість та цінні риси, які її характеризують. «І тут я хочу підкреслити, що жінка має особливу чутливість до «Божих справ», насамперед, допомагаючи нам у розумінні милосердя, ніжності й любові, яку Бог має до нас», ? сказав Папа.
Франциск зазначив, що Апостольський лист «Mulieris dignitatem» закликає до глибокого роздуму на цю тему. За його словами, Церкві важливо запитати себе: яке місце в ній займає жінка? Чи вона може бути оцінена ще більше? «Ця реальність близька моєму серцю, і тому я хотів би зустрітися з вами і благословити вашу працю», ? сказав Святіший Отець.

За матеріалами http://be.radiovaticana.va

 

Яким би було наше життя, якби кожна віруюча людина
виконувала свої обов’язки якнайкраще

 

Пропоную вашій ласкавій увазі колоночку, укладену на основі моєї промови під час VI Екуменічного соціального тижня.
Українське суспільство поліконфесійне. Воно складається, здебільшого, з людей, які вірять у Триєдиного Бога, визнають Ісуса Христа як воплоченого Сина Божого, читають Святе Письмо. Усі вони справедливо вважають себе християнами, хоча поділені на католиків, православних і протестантів, а ті ще на інші Церкви та організації.
В останні роки в Україні багато говориться про єдність, що повинна панувати між усіма конфесіями, та про екуменізм як рух, що мав би допомогти всім християнам знайти дорогу до первісної єдності в Христі-Господі.
Водночас робиться дуже мало, щоб повернути цю єдність. Більшість християн вважає примирення, чи зближення, та об’єднання складним, майже неможливим для здійснення завданням. Дехто навіть каже, що це утопія.
Попри такі думки, повернення до первісної єдності – це наш обов’язок. І хоча, без сумніву, це дуже важке завдання, для його виконання ми повинні бути готовими зробити все від нас залежне (знаємо, що деякі щиро віруючі люди не вагалися навіть віддати за це життя!). А передусім, треба вірити, що єдність християн можлива, адже це Божа заповідь – «щоб усі були одно».
І ми повинні сповнити цю заповідь. Звісно, ми не обійдемося без Божої благодаті, яка діє за посередництвом людей, у людському середовищі. Тому, з одного боку, мусимо мати непохитну віру в Господню допомогу, а з другого – повинні не вагатися застосовувати людські інструменти.
Власне, один такий засіб хочу запропонувати шановним читачам. Для цього наведу два короткі приклади.
Уявімо собі село або містечко, в якому кожний дім та кожна сім’я живуть за дуже подібними звичаями. Усі люди в такому населеному пункті поводяться подібно, діти виростають у схожих обставинах, поводяться зі знайомими і незнайомими людьми в такий самий спосіб.
Розповідаю це з власного досвіду, бо якось ще малим хлопцем, коли моя родина тимчасово мешкала в селі, я йшов польовою дорогою. Назустріч ішов якийсь старший чоловік. Я з ним не привітався належно, і він почав мене ганьбити. Я дуже злякався, бо якби він розповів про мою поведінку моєму батькові, мене б суворо покарали. Бо для мого батька, як і для цього чужого мені чоловіка, був самозрозумілим обов’язок молодшого привітатися до старшого.
Моя родина мешкала в місті, де більшість населення належала до тої самої церкви і була того самого національного походження. У нашому домі, наших родичів і знайомих було дуже багато подібного: такі самі релігійні чи народні звичаї, схоже ставлення до людей, співзвучні суспільні та політичні погляди. Можна сказати, що всюди ми почувались, як удома.
В обох випадках, які я описав на підставі власного досвіду, нас, дітей, виховували не тільки наші батьки чи найближчі родичі, а й все село чи місто, середовище, в якому ми жили, бо всі мешканці плекали чи зберігали однакові суспільні цінності. Суспільство – як єдине ціле – ставало школою життя.
Перед нами тепер постає запитання: а як утворюється таке середовище? Спробую пояснити це ще на одному прикладі з власного досвіду.
Я жив у малій монашій спільноті в селищі міського типу, біля Львова. Одного разу нам треба було полагодити автомобіль, і ми спитали сусідів, де це найкраще зробити. Сусіди майже одноголосно рекомендували станцію технічного обслуговування в сусідньому селі. Свою пораду вони пояснювали так: «Там працює чудовий механік, справжній християнин».
Я поїхав за цією адресою та залишив автомобіль. Через певний час повернувся, щоб забрати його. Оплативши послугу, я сказав до механіка: «Я приїхав до вас, бо мені сказали, що ви дуже добре ремонтуєте автомобілі». І почув цікаву відповідь: «Я віруюча людина, християнин, стараюся виконувати свою роботу, як найкраще можу і вмію».
Подумайте, шановні слухачі: якби в містах і селах, де ми живемо, кожний службовець, урядовець, підприємець, робітник, одне слово, кожний, хто виконує якесь служіння для мешканців цієї місцевості, міг таке саме сказати про себе, чи не було б це прекрасно? А чи таке можливе? Переконаний, що так.
На мою думку, перший крок до зближення християн, власне, полягає в тому, що кожний віруючий громадянин, незалежно від конфесійної приналежності, старатиметься жити та діяти згідно з християнськими засадами, тою наукою, що її нам дав наш Спаситель Ісус Христос, в якого ми віруємо.
Ми належимо до різних Церков і релігійних організацій з різними віросповіданнями, і поки ми подолаємо всі відмінності, напевно, пройде багато часу. Одначе, ми всі вже сьогодні могли б жити за тою наукою, яку нам дав наш Небесний Учитель, ми всі можемо поводитись, як Його щирі учні, котрих уже в I сторіччі називали християнами (див. Ді.11, 26).
У такий спосіб ми б дуже чітко підкреслили те, що нас уже сьогодні об’єднує. Після цього першого кроку було б значно легше думати й робити наступні.
+ Любомир

Джерело: www.pravda.com.ua