Політику часто називають брудною справою. І вона такою дійсно буває – коли в ній діють аморальні типи. Але коли нею займаються чисті душею та помислами люди, вона стає моральною.
Днями сталася приємна подія, яка дає мені нагоду поговорити якраз про моральних людей у політиці.
Віце-ректорові Українського Католицького Університету у Львові, відомому правозахисникові, члену-засновнику Української Гельсінської групи, членові групи «1 грудня» Мирославові Мариновичу була вручена відзнака Серджіо ді Мелло «за заслуги у справі мирного співіснування і співпраці суспільств, релігій і культур».
Нагородження відбулося 17 жовтня в Кракові, тому що таку премію заснували поляки 2003 року з ініціативи товариства «Вілла Деція» для вшанування імені цього незвичайного політика і міжнародного борця за права людини.
Коротко нагадаю читачам, що Сержіу Вієйра ді Меллу (порт. Sеrgio Vieira de Mello) – бразильський дипломат і син дипломата.
Життя його складалося так, що разом зі сім’єю він ще у юні роки проживав у різних країнах і містах – у Буенос-Айресі, Женеві, Мілані, Римі та Бейруті.
У 1965 році вступив до Федеральний університет Ріо-де-Жанейро, але пізніше вирішив продовжити освіту в Європі, де провчився рік в Університеті Фрібура.
Потім Сержіу почав вчитися в Паризькому університеті на факультеті філософії і гуманітарних наук, де проявив себе політично активним і взяв участь у студентських заворушеннях 1968 року.
Можливо, проживання Сержіу у різних країнах допомогло йому стати своєрідною «людиною світу», подивитися на планетарні процеси панорамно, породило бажання активно впливати на світові і регіональні конфлікти, щоб зміцнювати мир і поглиблювати співробітництво різних народів, культур, світобачень.
У 1969 році почав працювати редактором в Управлінні ООН у справах біженців у Женеві і загалом пропрацював в Організації Об’єднаних Націй 34 роки.
Як дипломат і спеціаліст з переговорного процесу, був у різних «гарячих точках» світу – у польових місіях у Бангладеш в 1971 році, в Судані під час Першої громадянської війни (1972), був посланий на Кіпр після вторгнення на його північні території Туреччини в 1974 році, а також – в Мозамбіку і Родезії.
З 1981 по 1983 рік Сержіу був Старшим політичним радником Тимчасових сил ООН у Лівані, близько 10 років працював при штаб-квартирі Управління у Женеві.
У 1985 році захистив свою докторську дисертацію під назвою Civitas Maxima, і через рік був призначений на посаду голови адміністрації Верховного комісара.
У 1988 році став начальником регіонального бюро з Азії та Океанії  і зіграв важливу роль у вирішенні питання про в’єтнамських біженців, так званих «людей у човнах». У 1991-1993 роках працював в Камбоджі в якості спец-представника Верховного комісара і одночасно обіймав посаду відповідального з питань репатріації при Тимчасовому органі ООН у даній країні. У 1993 році – відряджений з місією в Сараєво, а потім – у Загреб.
У 1996 році три місяці займався гуманітарною проблемою в африканському районі Великих озер, а через два роки обійняв посаду заступника Генерального секретаря ООН з гуманітарних питань. У 2002 році став Верховним комісаром ООН з прав людини.
У травні 2003 року Вієйра ді Меллу був призначений Спеціальним представником Генерального секретаря ООН в Іраку, а через 3 місяці, 19 серпня, в будівлі спец-представництва ООН прогримів потужний вибух, в результаті якого Сержіу отримав серйозні поранення і пізніше помер. Дипломат був похований на кладовищі Королів у Женеві.
Посмертно був нагороджений Премією ООН у галузі прав людини.
У Бразилії було оголошено триденну жалобу у зв’язку зі загибеллю цього видатного місіонера миру, жалобу оголосила й ООН, а у Женеві встановлено пам’ятник Серджіо Вієра де Мелло роботи грузинського скульптора Зураба Церетелі.
Польську нагороду ім. Серджіо Віейра ді Мелло визначають щороку у двох рівнозначних категоріях: особа та неурядова організація, діяльність яких спрямована на користь мирного співіснування та співпраці між суспільствами, релігіями і культурами. Кандидатами можуть бути особи та інституції з Польщі і з-за кордону.
Нагороду визначає спеціальна Капітула, до складу якої входять представники Президента Республіки Польщі, Посла Федеральної Республіки Бразилії, Посла Королівства Швеції, Найвищого Комісара ООН у справах біженців, Міністерства закордонних справ Польщі та Інституту національної пам’яті, Речника громадянських прав, а також – фундатори нагороди і директор товариства «Вілла Деція».
Премію Мирославові Мариновичу вручила Ірена Вуйціцька, державний секретар, Канцелярія Президента Польської Республіки.
Схвильований пан Мирослав звернувся до присутніх із проникливою промовою. Навожу її дещо скорочено:
«Високоповажне товариство!
Щиро дякую, що серед цілого розмаїття кандидатів ви вирізнили кольори моєї Батьківщини.
Для мене велика честь бути відзначеним цією славною нагородою. Цілком очевидно, що мої заслуги занадто скромні, щоб їх вшановувати настільки високо. Цінність цієї нагороди не в тому, щоб тішити самолюбство лауреата, а в тому, що вона дає нагоду ще раз згадати добрим словом людину, яка дала цій нагороді своє ім’я.
Жертва Серджіо Віейра ді Мелло назавжди забезпечила йому вдячність усіх, хто шанує гідність людини, й місце серед тих, хто боротиметься за її права в майбутньому.
Вручення цієї нагороди водночас надає мені велику честь представляти тут своїх краян та однодумців, без щирої підтримки яких висловлені мною думки ніколи не могли б набути навіть найменшого суспільного резонансу. Відтепер завдяки вам подвиг Серджіо Віейра ді Мелло стане частиною й їхнього життя.
Нарешті, ваша висока відзнака – це ще одна нагода всім нам пережити розкіш міжлюдської солідарності. Адже польська відзнака на честь жертовного бразилійця – це ніби рука, простягнута нам, українцям, у теплому почутті побратимства. Ніхто з нас, нині живущих, не має ілюзій, що насильство і кривда зникнуть з лиця землі. Нам іще довго доведеться мати справу з концепціями особистої чи національної безпеки, які суперечитимуть загальнолюдським цінностям. Нам іще не раз доведеться переконуватись, що немає любові без правди і правди без любові.
Проте ми також знаємо: те, що збудовано на ворожнечі й насильстві, обов’язково западеться. Саме ця переконаність давала духовну силу нам, тодішнім політв’язням, у далекий уже час дисидентства й Руху опору в Радянському Союзі. Саме з цієї віри ми черпаємо силу й сьогодні – в Польщі та Україні чи в будь-якій іншій країні світу.
І доки бразилієць готовий буде загинути в Іраку заради прав людини, й доки така жертва запалюватиме серця серед інших народів, доти останнє слово в цьому світі буде не за ворожнечею та насильством, а за приязню й милосердям».
Нехай же ідеї міжлюдської солідарності, моралі, відданості мирну і правді якомога більше втілюються у практичній політиці.
Бо в історії та вдячній пам’яті людства залишаються не політикани-спритники, а лицарі політики, чиї світлі особистості прикрашають історію та облагороджують політичну психологію. Про двох з них я розповів вам сьогодні.

Віктор Рибаченко,
Шеф-редактор «Час і Події»