«Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна
Тільки Батьківщину»
Василь Симоненко

Традиційно кожні відвідини України дарують мені зустрічі з цікавими людьми. З тими, хто відповідає визначенню «Є ще люди в Україні!» Найбагатше джерело таких знайомств – це відомий популярний міський клуб шанувальників пісні «Співуча родина», що близько двох десятків років діє при Київському будинку вчителя. Кого там тільки не зустрінеш, кого тільки не послухаєш! Там і талановита творча молодь, і класики не тільки на сцені, а й в залі, серед слухачів, а також серед тих, хто залишається для обговорення цих зустрічей. Після концерту – пісні експромтом в авторському виконанні, музичні етюди, вірші, спомини. Щедрий і щирий духовно – естетичний бенкет.

А крилатий вислів «Є ще люди в Україні!», під який написала серію статей про наших сучасників, теж з’явився на одній зі зустрічей у цьому громадському клубі.

Аудіоальбом «Явір», 2006 р.

Одним із таких гостей у «Співучій родині» в останні відвідини, які описані та надруковані в № № 2, 9, 11,12 за 2013 р. нашого часопису, був і герой цього «Портрету» Олесь Миколайович Харченко – учасник всесвітньовідомого серед шанувальників вітчизняного пісенного мистецтва чоловічого квартету «Явір».

Згадуючи легендарний «Явір»
Серед наших читачів, хто прибув за океан з України в останні 20 років, безумовно, є ті, хто пам’ятає творчість цього шалено популярного, легендарного в 70-80-90-і роки квартету. «Явір» був обов’язковим учасником усіх урядових та найвизначніших республіканських концертів, Днів культури України в інших країнах, пісенних фестивалів усіх рівнів. «Явір» неодноразово відвідав з гастролями всі республіки колишнього Радянського Союзу, країни Європи, Америку, Канаду – всього 37 країн. Назву лише кілька найхарактерніших ознак колективу, мистецтво та творчий шлях якого заслуговує на ще не написану монографію.
Перше – національний характер. Квартет створений у 1966 році при Київській філармонії Євгеном Ігнатовим. З початку 80-х років це – національний вокальний колектив. З цього часу в його репертуарі лише українські пісні: народні, авторські, естрадні. Виняток – спеціально вивчена знакова національна пісня республіки чи країни, де проходили гастролі.

Олесь Харченко (стоїть крайній зліва) під час ювілейного концерту композитора Платона Майбороди (стоїть четвертий справа). Національний палац «Україна», 1978 р.

Друге – його унікальний професіоналізм, високий виконавський рівень, вдало підібрані голоси зразкової ансамблевості, а в результаті – їхня дивовижна гармонійність, злагодженість. Якщо для переконаності послухати виконання «Явором» пісень (див. YouTube) «Цвітуть осінні тихі небеса» (О. Білаш – А. Малишко) або «Явір і яворина» (О. Білаш – Д. Павличко) та найвидатніших співаків і співачок тих і нинішніх часів – «Явір» поза порівнянням. Зачаровує, підносить до небес, перехоплює подих оте диво, ім’я якому «Явір». А ще – серйозний підбір репертуару. Зміст пісні та музика, її мелодійність – в основі відбору. «Явору» пощастило, тому що він мав з чого вибирати репертуар за своїми прискіпливими критеріями. Народних пісень у нас нараховують 300 тисяч. А з авторських?
Це була золота епоха української естрадної пісні. Її розквіт припадає на 60-і – 80-і роки. Чудові пісенні мелодії творили композитори-класики: батько української естради Платон Майборода, визнаний патріарх української пісні Олександр Білаш («Явір» виконував чи не всі його пісні), Ігор Шамо, що прийшов на зміну П. Майбороді, глибоко народний митець Анатолій Пашкевич, яскраво національний Володимир Верменич, львів’янин з його карпатськими мотивами Анатолій Кос-Анатольський...
Трохи пізніше – безсмертний Володимир Івасюк, яскрава комета – Ігор Поклад, самобутній Іван Карабиць, ліричний Геннадій Татарченко, Олександр Зуєв – він же – керівник відомих ВІА «Кобза» і «Калина» та багато-багато інших. Вони створювали музику на вірші найкращих поетів: Андрія Малишка і Дмитра Павличка, Бориса Олійника і Дмитра Луценка, Михайла Ткача і Миколи Сингаївського, Вадима Крищенка і Юрія Рибчинського, Андрія Демиденка і Степана Галябарди – всіх не перерахувати. Це – митці, які творили класику і які складали добру частину репертуару Яворівців. Все це, разом узяте, забезпечило «Явору» довголіття та високу оцінку як частки безсмертного золотого фонду української пісенної культури кінця минулого – початку цього століть. Отже, «Явір» – це класика. «Явір» – унікальне явище. «Явір» у тому складі, в якому брав участь з 1975 року Олесь Харченко – неповторний за красою звучання та емоційного впливу на слухачів. Ні до, ні після, судячи зі записів та відгуків численних слухачів, такого звучання «Явору» не довелося досягати. Золотий склад квартету – Олесь Харченко (1-й тенор), Євген Пруткін (2-й тенор), Володимир Дідух (баритон), Валентин Реус (бас) творили неперевершено гарні музично-голосові модуляції. Народні пісні виконували лише в тому стилі, в якому створив їх народ, а естрадні – їхні автори, не визнаючи жодних модних аранжувань. Створювали свої пісні – виконавські шедеври – колективно. Лише в 1979 прийшов у якості музичного керівника та акомпаніатора випускник Львівської консерваторії Роман Іванський, який працював з ними 20 років. «Явір» виконував свої пісні у супроводі або оркестру, або фортепіано, або баяна. Як на мене,то найцікавіше звучали вони у виконанні акапела. Відомо ж, що голос – то найкращий інструмент.
***
Серед нечисленних моїх ровесників і я належала до захоплених шанувальників квартету «Явір». У ті роки артисти, яких ми бачили лише на великій сцені, здавалися нам недосяжними, майже небожителями. І ось з роками трапилася можливість дізнатися з перших уст, що і як було, роздивитися «небожителя» на нашій землі грішній. Впевнена, що нашим читачам це теж буде цікаво.

Перша і єдина платівка «Явір». Запис Всесоюзної студії «Мелодія», 1983 р.	Компакт-диск «Явір», 2004 р.

	Випускник середньої школи Олесь Харченко (зліва) з однокласниками. Останній дзвоник. Село Сидорівка, 1964 р.		Олесь Харченко – студент Студії хору ім. Григорія Верьовки. 1965 р.

Золота нитка квартету
У цьому чудово зіграному ансамблі з чотирьох голосів все ж був головний – ведучий, що вів мелодію. Це перший тенор, який належав в «Яворі» Олесеві Харченку. Секретар Спілки художників України Микола Грох, який свого часу був у спільній з квартетом поїздці в країнах Європи, сказав нещодавно, що йому довелося слухати «Явір» і на великих європейських та вітчизняних сценах, і на міських площах, і в сільських клубах, і у вузькому товариському колі. Золотою ниткою цього квартету завжди був божественний голос Олеся Миколайовича. «Він умів і вміє вишивати неймовірно гарне тонке мереживо своїм голосом», – сказав він. Точніше, ніж пан Микола, не скажеш.
Підтверджує це у своїх споминах і поет-пісняр Владлен Ковтун, який протягом багатьох років слухав квартет у Києві: «Безперечно, апогею виконавської майстерності і, одночасно, успіху Олесь Харченко досяг у складі квартету «Явір». Серед співаків «Явору» він був особливим, його окрасою. Саме тоді за концертні програми 1982-1984 рр. «Явір» був удостоєний Шевченківської премії. А звання народного артиста України Олесь Харченко отримав у 1987 р.».

Олесь Харченко – артист Капели бандуристів, 1967 р.

Сам Олесь зізнається, що голос йому дав Бог і батьки. Співати почав з дитинства, для народу – з першого класу школи. А з третього – вже брав участь в олімпіадах художньої самодіяльності району та області і скрізь отримував перші місця.
Коли вступав до учбової студії хору ім. Григорія Верьовки, на одне місце був конкурс із 26 осіб. Сільський хлопець із Черкащини, точніше, вже тоді його незвичайний голос переміг без труднощів, бо був одним із найкращих. Коли у 75-му оголосили республіканський конкурс на заміщення вакантних двох тенорів у квартеті «Явір», то, заспівавши з колегою Євгеном Пруткіним (обоє прийшли з капели «Думка») – перемогли одразу. Інших вимоглива високопрофесійна комісія вже й не прослуховувала. З тих пір віддав «Явору» 33 роки творчого життя з одним роком перерви.
Успіх «Явору» в цілому і, зокрема, одного з його солістів – Олеся Харченка – був неймовірним. Бог наділив його ще й привабливою зовнішністю, він був ведучим концертів. Музикознавці одностайно відзначають в його голосі (ліричний тенор) особливо ніжний тембр, голос, якому властива емоційність, легкість і теплота звучання, майстерність сценічного перевтілення. І все ж, напевно, ключові слова: теплота, ліричність тембру, інтелект почуттів. І це правда: інколи золотою, а інколи срібною, тобто, ще більш тоншою «ниткою» вирізняється в ансамблевому виконанні квартету цей чуттєвий голос. Варто лиш прослухати, наприклад, з альбому під назвою «Вокальний квартет «Явір» (2006), бодай, дві народні пісні «Стоїть явір над водою» і «Ставок заснув», або (на Youtube) український романс Платона Майбороди на слова А. Малишка «Ми підем, де трави похилі», щоб зачаруватися цією золотою ниткою першого тенора. (Правду кажучи, кожна з 14-ти пісень альбому – шедеври в цілому. Класика!) Здається, що Олесь Миколайович співає не голосовими зв’язками, а лиш душею, серцем, всім своїм єством. Його пісні будь-якого жанру – яскраві, пам’ятні, образні, тому що створені артистом, що має яскравий і виразний талант актора.
І донині він у повній творчій формі, збережена сила і краса голосу. Часто виконує акапела для великих аудиторій. Акапельний голос на великих сценах у сьогоднішні часи т. з. попсової «фанери» (імітації співу) або коли голос виконавця глушать непомірні децибели звуків електронних інструментів – це винятки. Без підсилювачів можуть співати обдаровані особистості з колосальними природними даними. Олесь Харченко може.

	Олесь Харченко – соліст квартету «Явір» – на гастролях у Канаді. 1983 р.			Олесь Харченко – соліст квартету «Явір» у фільмі «Земля моя світла». 1982 р.

«Я – патріот України – і творитиму лише вдома»
Так відповідав він згодом, коли під час гастролей пропонували залишитися десь в якійсь країні уже в часи, коли впала залізна завіса. Тобто, здійснити це можна було би при бажанні без проблем. Маючи принциповий характер взагалі, в цьому питанні – повна безкомпромісність. Які ж витоки його патріотизму, переконаної національної самосвідомості?
«Я не можу бути іншим, бо народився в краю шевченківськім. Хто ж, як не ми, його земляки, будемо справжніми українцями?» – відповідає запитанням на запитання пан Олесь. Село Шендерівка, Корсунь-Шевченківського р-ну, на Черкащині, де народився, розташоване лише на відстані семи кілометрів від Моринців, де народився Тарас Григорович. Кажуть, що і церкву в селі Сидорівка, куди переїхали вчителювати його батьки, коли йому було 5 років, і яку пізніше переобладнали в клуб, відвідував Шевченко. А там не раз і не два виступав юний талант. Благословенна Корсунь-Шевченківська земля багата на талановитих людей. Тут мала батьківщина письменника Івана Нечуя-Левицького та геніального самородка – хореографа, танцюриста, що прославив на весь світ український народний танець – Василя Авраменка (село Стеблів), композитора Кирила Стеценка (село Квітки). На відстані 20 км від Корсуня в один бік – місто Богуслав. Це – місто всесвітньовідомого диригента і композитора Олександра Кошиця та художника Івана Сошенка – одного з найближчих друзів Тараса Шевченка. А в протилежний бік – місто Городище – композитора, співака, драматурга Семена Гулака-Артемовського.
У селі Сидорівка до початку 90-х років зберігався маєток відомого патріота та мецената Василя Федоровича Семиренка. До слова, маєток уцілів як пам’ятник архітектури та історії, витримавши революцію, дві війни, голодомор, а в дні незалежності розтрощили на паливо – стирчать самі стіни. У цьому селі, окрім свого маєтку, Семиренко збудував школу, лікарню, театр, а ще – цукровий завод, першу в Росії мармеладову фабрику, спонсорував видання першого «Кобзаря» та українського журналу «Старина» і, взагалі, Фонд української культури.
А в одному зі службових приміщень маєтку Семиренків батьки Олеся – вчителі – отримали квартиру. У такій обстановці, аурі, що випромінювали стіни будівель знаменитих господарів з українським духом, виростав та виховувався майбутній талант.
«Там – моє коріння, там – мій рідний край, яким пишаюся. Там вперше почув українську пісню, яку полюбив на все життя і якій готовий служити до останнього», – стверджує митець. А щоб стати професійним актором і співаком, довелося подолати спротив батька, який не дозволив поступати в музичне училище. І це при тому, що існувало сімейне вокальне тріо Харченків (батько, старший брат Володимир і він – Олесь), який виступав, отримуючи призові місця, на багатьох районних та обласних конкурсах. Знайшли компроміс: паралельно з навчанням у Студії хору ім. Верьовки, де отримав музичну освіту, навчався на філологічному факультеті (відділення української мови та літератури), який закінчив з відзнакою. В майбутньому отримана вища освіта була великою підпорою в його широкій і різноманітній акторській діяльності.
Між іншим, уже в Студії отримав перші уроки для усвідомлення своєї ідентичності. Там з ініціативи викладача Якова Давидовича Міщенка (казали навіть, що він єврей за національністю, єврей, але український патріот) не дозволяли розмовляти російською мовою. А коли Міщенко почув, як сільський хлопець з Черкащини намагається говорити по-городському, тобто, суржиком, то присоромив його так, що цей урок відбив бажання «чтокать» на все життя.

	Іван Гончар та Олесь Харченко. Майстерня Вчителя, 1992

Університети Івана Гончара
Корсунь-Шевченківський край з його мистецько-літературною колискою, перші уроки українства в Студії та Київському університеті були лиш основою для його справжнього національного становлення. Справжні національні університети він пройшов під опікою всесвітньовідомого великого українця Івана Макаровича Гончара – скульптора, художника, збирача українських старожитностей, громадського діяча. Як відомо, зібраний ним по всій Україні багатотисячний фонд прикладного народного мистецтва та його бібліотека подаровані державі, і на їхній базі створено Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара». Він нині – один із центрів, де живе і плекається український дух. І керує ним син Івана Гончара – Петро Гончар.
А тоді, в 60-і роки, по закінченні Студії, її випускника Олександра Харченка скерували на роботу в Капелу бандуристів. Там його і представили Іванові Макаровичу, який скоро став його духовним і хрещеним батьком. Це він порадив Олександрові взяти сценічне ім’я Олесь. Відтоді воно стало і його справжнім; поміняв документи, і мати теж почала кликати його Олесем. Разом із цим милозвучним українським іменем Олесь отримує й українську душу. Назавжди стає глибоко переконаним національним патріотом. За все життя, понад усе люблячи пісню, яка була, є і буде суттю його життя, він ні разу не зрадив саме українській пісні, рідному краю, де народився, Україні в цілому. І сьогодні, в найважчі її часи, він вірно служить українській культурі, виховує національно свідомих учнів і безстрашно, по-шевченківськи, сіє слово правди.
Сам Олесь сказав про своїх учителів: «Актором мене зробили мої педагоги Студії Юлія Кроткевич та Станіслав Павлюченко, а українцем – Іван Гончар». (До слова, ім’я С. Павлюченка має хор при Київському університеті культури та мистецтв).
Через хату і душу Івана Макаровича пройшли сотні молодих людей, з яких він творив українців. Серед них такі видатні митці, як Алла Горська, Віктор Зарецький, Лариса Іванова, Людмила Семикіна, Опанас Заливаха і багато інших людей, які прагнули долучитися душею до національного багатства, почути свою історію, дух свого народу. Ще тоді жадібний до знань Олесь прочитав у приватній бібліотеці Гончара і Аркаса, і Грушевського, і Винниченка... З благословення Івана Макаровича група творчої молоді організувала в 1969 році першу коляду. Колядники одягали національні костюми, придбані Гончарем для свого музею з його хати, і вирушали колядувати по Києву. Звичайно, до тих, хто не боявся їх приймати. Незабутніми й понині були ті перші відвідини колядниками під Новий рік корифеїв української культури – Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Бориса Гмирі, Ольги Кусенко. Звичайно, ватагом тоді і тепер (а традицію колядування Олесь Миколайович продовжує) був саме він.
Отже, доленосною була ця зустріч. Правда, довелося довгі роки «платити» за неї. Тоді за дружбу з українським націоналістом за ним почали стежити «органи» (КДБ), постійно викликали для своєрідних допитів та «перевиховання». Наприклад: «А чого це ви співаєте Симоненка? (Пісню на слова Василя Симоненка «Виростеш ти, сину» «Явір» співав і в радянські часи). Відповідав: «Про «гріхи» його нічого не знаю, а пісня подобається, тим більше – земляк мій». Під «ковпаком» числився як націоналіст. Через це багато років «Явір» був невиїзним (до слова, ще до вступу Харченка у склад «Явора», квартет був невиїзним через попереднього тенора – Миколу Гуменюка, бо той мав родичку в Канаді). Дозволяли гастролі лише в країнах Європи. Землякам за океаном своє самобутнє високе мистецтво «Явір» показав лише в 1983 році, після того, коли протягом місяця колектив побував з концертами в Афганістані.

Іван Гончар коментує нові експонати свого музею для Олеся Харченка, 1992р.	Праворуч – афіша-плакат про чергову виставку експонатів з колекції та власних робіт Великого Українця Івана Гончара

Учасники першої Коляди в Києві біля будинку Івана Гончара. Ватаг – Олесь Харченко (у другому ряду – другий  справа), 1969 р.	Ново-Наводницька вулиця на Печерську з будинком Івана Гончара, звідкіля вирушав, одягнений в його музейні експонати, гурт колядників. На передньому плані: зліва – Василь (Валентина Бірюкович) та Маланка (Петро Гончар). 1969 р.

Випробування на українство. Зустрічі зі земляками Канади та США
Не віриться, але це так. Вдалося тут, у Нью-Йорку, віднайти та прослухати записану та збережену одним із місцевих мешканців незвичайну аудіокасетку: концерт квартету «Явір» 25 травня 1991 року в Українському народному домі Нью-Йорка. Дивуєшся невимушеному спілкуванню ведучого концерту Олеся Харченка зі слухачами. Розповідають артисти, хто з якого краю України, та чому обрали саме такі народні костюми. Шквал оплесків після кожної пісні, вигуки «браво», чути репліки захоплення глядачів, що потрапили в зону досягнення самодіяльного запису на примітивному рекордері. Наприкінці артисти та слухачі разом виконують «Ще не вмерла Україна». Сьогодні це вже історія, тому цей запис – неабияка цінність. Відчувається величезний азарт слухачів та акторів. Це було ще до оголошення незалежності, але вже чутними були подих свободи, вільного слова і гучного могутнього лету української пісні з материка – народної, естрадної, авторської – золотого фонду репертуару «Явора».
У той же приїзд 1991-го «Явір» продовжив гастролі в найбільших містах Канади. Зокрема, і в Оттаві, в приміщенні посольства колишнього Радянського Союзу, де на той час послом був відомий пізніше ідеолог перебудови Олександр Яковлєв.
Це був третій приїзд «Явора» за океан і перший – у Штати. Вони побували з концертами в 32 містах кількох штатів, зокрема, Нью-Йорку, Іллінойсі (Чикаго) та Нью-Джерсі (на оселі «Верховина»). Організатор гастролей – Український Народний Союз, голова – Уляна Дячук.
А перший приїзд до Канади у 1983 р. був їхньою, Яворівців, тріумфальною заокеанською прем’єрою. Вони забезпечували концертне обслуговування Міжнародної виставки ЕКСПО «Людина і світ» у Монреалі, представляючи там колишній Радянський Союз. На той час вплив української спільноти в Канаді був настільки сильним, що її організації зуміли так вплинути на свій уряд, що він зробив все можливе для того, аби Радянський Союз представляли творчі колективи лише з України. Так і сталося. Ця честь випала «Явору» впродовж першого місяця, показу української моди – протягом другого, Софії Ротару – впродовж третього.
Обслуговування виставки – шалена праця. Інколи по три концерти в день: павільйон – відкритий майдан на тисячі людей – і знову павільйон. За місяць – 54 концерти! Там пройшли не один іспит на українськість. Незважаючи на надзвичайно щільний графік виступів та усвідомлення, що їх контролюють «хлопці у цивільному», вдавалося на свій страх та ризик відгукуватися і на запросини в гості. Власник українського радіо у Монреалі Іван Опарик, запросивши до себе Олеся Харченка та Євгена Пруткіна, признався їм, що під час минулорічного приїзду на гастролі ансамблю «Кобза» його радіо бойкотувало. А ось «Явір» одразу ж признав своїм. Наступного дня спілкування з гостями пан Опарик закликав краян у своєму ефірі відвідувати концерти «Явора», тому що це – українські люди, співають українські пісні, несуть українське слово...
Витримали ще одне випробування. Всесоюзна організація «Союзконцерт», яка організувала закордонні гастролі, нав’язала українському «Явору» російську пісню «Калінка» як обов’язкову. Двічі чи тричі довелося співати... А далі хтось із діаспорних шанувальниць попередив їх, що на «Калінку» місцеві українці заготували тухлі яйця та гнилі помідори. Олесю, що мав заспівувати, довелося зіграти раптову хворобу горла і... помідори не знадобилися. А опісля московське начальство змушене було відступити. «Калінку» скасували.

	Співає «Явір» на літній сцені Міжнародної виставки «Людина та її світ», Монреаль, Канада, 1983 р.

	Олесь Харченко з «Явором» на Міжнародній виставці «Людина та її світ» у Монреалі. 1983 р.

«Явір» на Українському фестивалі. Верховина, Глен-Спей, штат Нью-Йорк, США, 1991 р.	«Явір» біля Білого Дому. Вашингтон. 1991 р.

Особистий внесок у «Явір»
Багаточисленні гастролі по всьому світу, щільний графік виступів по всіх куточках колишнього Союзу вимагали чіткої організації. Були роки, коли програми виступів були розписані навіть по годинах. Українську пісню хотіли слухати скрізь, вони збирали величезні аудиторії в палацах спорту, на стадіонах, у театрах. Протягом двадцяти років Олесь Харченко виконував обов’язки адміністративного директора колективу, висловлюючись сучасною термінологією – тур-менеджера. Олесю – від природи вродженому лідерові – оргпитання вдавалися блискуче. Але це було дуже відповідально, забирало багато сил і власного часу. Перельоти, поселення, дотримання часового графіку, колективна дисципліна, включно з перевіркою готовності всіх складових сцени перед концертом. До цього часу згадують зі сміхом кумедний випадок: у Трускавці перевірка готовності сцени забрала багато часу, до початку концерту залишалося 2 хвилини, а треба ще поміняти вбрання на концертне. І в поспіху Олесь одягає, не помічаючи, черевики різного кольору.
Завдяки принциповості саме Олеся – митця з яскраво висловленою національною позицією – їм вдавалося всіма правдами й неправдами уникати у своєму репертуарі російськомовних пісень. На початку 80-х, як уже згадувалося, в їхньому репертуарі залишалися лише українські. В ті роки це було нелегко. І, навпаки, з його ініціативи, готуючись до гастролей в певну республіку, вивчали одну з найхарактерніших національних пісень. Це полонило місцевих глядачів, сприймалося на «ура». Наприклад, у Молдавії співали їхню «Ільклайн» (аналог нашої «Реве та стогне Дніпр широкий»), в Азербайджані – «Олькям». До слова, після концерту в Баку народний артист СРСР азербайджанець Муслім Магомаєв прокоментував їхній виступ так: «Приїхала четвірка з України і показала, як нам співати нашу класику». Ще одне підтвердження унікального професіоналізму «Явору».
Внесок у репертуарну політику Олеся Харченка був постійним і суттєвим. Так, з його ініціативи наприкінці 80-х – початку 90-х років у репертуар квартету потрохи додавалися заборонені раніше стрілецькі пісні та пісні УПА. Вже у 1989 р., на фестивалі «Червона рута», вони виконували стрілецькі «Гей, ви стрільці, січовії» та « Повіяв вітер степовий». Він є упорядником та видавцем ексклюзивної збірки українських пісень з нотами «Співає квартет Явір» (К., Музична Україна, 1988). Збірником користуються нині його учні та й досвідчені співаки.
Організував запис платівки квартету(1981), чотири аудіоальбоми (1984, 1990, 1991, 2006), два компакт-диски (1990, 2006). За підібраними ним літературно-художніми матеріалами створено музичний рекламний фільм «Співає квартет Явір» на замовлення товариства «Україна». Кіностудія «Укртелефільм» створює музичний фільм про «Явір» «Земля моя світла»(1982). Квартет бере участь у створенні цього та ще двох музичних фільмів цієї студії: «Розцвітає рута-м’ята» (1981) та «Усмішки Нечипорівки» (1982). Режисер – Шевченківський лауреат Олег Бійма.
До 25-річного ювілею «Явору» в палаці «Україна» (1991) готує сценарій та програму. Концерт, який вели відома народна артистка України Тамара Стратієнко та Олесь Харченко, був особливо урочистим та багатолюдним. Заслужений, популярний, улюблений пісенний колектив – на піку слави...
Це – неповний перелік внеску Олеся Харченка в історію славного творчого шляху легендарного «Явора». На запитання журналістів: «Яка причина творчого довголіття «Явора», відповідав: «Нас об’єднувала любов до української пісні та України». Це дійсно рідкісне довголіття в одному складі, зважаючи на загальновідоме і споконвічне тертя в будь-якому творчому гурті, що об’єднує різні індивідуальності. А «Явір» активно працював і творив у складі «Укрконцерту» та «Київконцерту» в радянські часи і в перше десятиріччя вільного ринку. А ж поки столична адміністрація нагло ліквідувала залишки «Київконцерту».

	Аудіоальбом ансамблю «Фавор». Художній керівник – Олесь Харченко. 1998 р.

«Фавор»: За Україну, за її волю
Україна отримує незалежність. Пора надій, пора освоєння та переосмислення історії боротьби України за національну незалежність. Нові часи, творчий неспокій та пошуки породжують бажання спробувати свої сили самостійно. З’явилася ідея паралельно з участю в «Яворі» створити свій вокальний гурт. Так, у 1994 році з’являється вокальний ансамбль «Фавор» при Організації українських націоналістів. Художній керівник – Олесь Харченко; склад: Олесь Харченко (1-й тенор), Олег Калиниченко (2-й тенор), Маркіян Свято (баритон), Олександр Васильєв (бас-баритон), Андрій Чаюк (бас). При ансамблі почав діяти родинний дует заслуженої артистки України, солістки хору ім. Верьовки Валентини Харченко та народного артиста України Олеся Харченка. Учасники нового гурту – безумовно – ідейні однодумці. Особливість гурту – цільовий репертуар з його актуальністю, якої вимагали нові часи: це духовна пісенна класика, колядки, щедрівки, козацькі, стрілецькі пісні, пісні УПА та пісні на слова Шевченка. Зрозуміло, що ідеологом формування репертуару стає його художній керівник Олесь Харченко. Ансамбль виступає на запрошення багатьох організацій на урочистостях з приводу історичних дат національної історії, ювілейних дат її героїв. Їх запрошують демократичні організації. Складають спеціальну святкову програму української Коляди до Різдвяних свят. Раніше офіційно не дозволені пісні користуються популярністю. Для прикладу, зі стрілецьких: «Гей, нумо, хлопці, до зброї» в обробці Олександра Кошиця, «Розпрощався стрілець», «Коли ми вмирали», «За Україну» (на слова М. Вороного) та ін. Ансамбль вперше виконав новостворену молодим композитором Віктором Лузаном нову пісню «Крути» на слова, написані ще в 1933 р. Олексієм Стефановичем. Із упівських – «Я сьогодні від’їжджаю», «Ой, у лісі березовім» (записана Іваном Миколайчуком), «Гармати били», «Про трьох братів» (народна бандерівська), «Ми – українські націоналісти» та ін.
Олесь Харченко передбачливо подбав про історію нового колективу: організував видання аудіоальбому «За Україну, за її волю. Стрілецькі пісні та пісні УПА» (1998). А у 2005 р. – компакт-диск «Усе любов’ю зміряне до дна». Серед записаних – знакова серед справжніх патріотів України «Вставаймо, браття українці» (муз. П. Мрежука, сл. В. Крищенка), актуальна для семи мільйонів українців, що виїхали впродовж останніх 22 років за кордон – «Повертайтесь до рідних осель, українці» (сл. і муз Т. Кукурузи), відомі кожному в Шевченківськім краю та поза його межами «Присвята Корсуню», актуальна для нас всіх «Десята заповідь» (муз. Г. Татарченка, слова В. Крищенка).
Між іншим, під час президентської передвиборчої компанії 2004 року три місяці, без перерви, Яворове «тріо» у складі Олеся Харченка, Володимира Дідуха, Валентина Реуса провели велику кількість концертів у найважчих областях Сходу країни, агітували за обраного народом і ними зокрема свого кандидата – Віктора Ющенка. Про те, який спротив протилежного табору доводилося витримати, яку розорену Україну з її забур’янілими полями побачили, а повернувшись на Майдан, три дні чекали черги виступити на його сцені, бо вона вже була заповнена, як потім виявилося, перевертнями, розповів Олесь Миколайович в інтерв’ю кореспондентові газети «Вісті» від 16 червня 2005 р.
***
Та все ж, попри нелегку ситуацію в країні через чвари помаранчевих, був переповнений новими творчими планами щодо «Фавору», спільних виступів сімейного дуету, підготовкою випуску нових компакт-дисків дуету та «Явора». Підготував все для проведення свого бенефісу «З піснею в серці до рідного краю» з нагоди 60-річчя від дня народження та 40-річчя творчої діяльності, що мав відбутися у Корсунь-Шевченківському 26 листопада 2006 р. Готував паралельно широке відзначення 40-річчя «Явора»...
Все обірвалося 20 листопада. За п’ять днів до творчого вечора передчасно і назавжди втратив найближчого друга, соратника-однодумця, колегу по творчості, кращу половину дуету – творчого і подружнього – кохану дружину Валентину. Вони прожили разом 38 років...

	Лаура для Петрарки: солістка хору ім. Г. Верьовки Валентина Харченко

«Ми голубино прожили з тобою»
Ліричний відступ
Як співали в одній зі своїх пісень, прожили дійсно голубино: в злагоді, з немеркнучим з літами коханням. Не можна оминути бодай короткою розповіддю про цей союз двох, бо він – один з яскравих фарб його творчого портрету. Постійне джерело творчого натхнення. Основа гармонії мистецької. Для обох. Заслужена артистка України Валентина Миколаївна Харченко протягом 30 років була солісткою знаменитого хору ім. Верьовки. Там і познайомилися в 65-му: студент 2-го курсу Студії при цьому хорі Сашко і уже досвідчена солістка голосиста Валя. В гуртожитку хору справили весілля в 69-му.
«Любов прийшла до нас тоді зненацька//Мов дві зорі повік з’єднали наші долі і серця». «Злились навік серцями і думками в одне співуче море почуттів», – співають вони удвох пісню В. Кулик та Д. Луценка «Усе любов’ю зміряне до дна» (записано в однойменному компакт-диску). Соло веде Олесь: «З юнацьких літ наречена судьбою //Мені на щастя тільки ТИ ОДНА». І ще одна пісня «Коли ти зі мною» Теодора Кукурузи та Дмитра Луценка в цьому ж СД, яку співають акапела удвох про себе, про свої почуття і те, ким вони є одне для одного. Зізнаються: «… Коли ти зі мною, здається багатшою доля//І так мені легко іти по дорогах життя». «... Коли ти зі мною, всміхається веснами обрій//І так мені легко долати дороги круті». «... Коли ти зі мною, рожево спалахує юність//І так мені легко любити і жить». Все це на приспів: «Тільки з тобою одною//Світ цей сприймаю й люблю//Тільки з тобою одною//Вірю у те, що молю». Затамувавши подих, слухаєш це освідчення. Тремтливий, чуттєвий, з глибини серця добутий, як струною скрипки, голос Олеся і сильний, розлогий, народний голос – сопрано Валентини... Але яка гармонія! І повторена наприкінці пісні фраза приспіву «Вірю у те... що молю», – звучить одноголосно – ніжно, протяжно, зливаючись в одне ціле... Це – гімн їхній взаємній любові. Готували наступний альбом. У планах – альбом пісень на слова їхнього улюбленого поета-пісняра Дмитра Луценка. Записати не встигли...

Компакт-диск. Київ, 1998 р.

Все ж, щастя, що зуміли створити цей дует. Протягом 15-ти років співати для людей на сценічних майданчиках, співати разом з ансамблем «Фавор».
Востаннє брали участь разом у фестивалі «Я козачка твоя, Україно», присвяченому пам’яті народної артистки України Раїси Кириченко перед аудиторією Київського Палацу спорту. Співали дуетом один із найкращих своїх творів «Однієї долі – два крила» на слова Владлена Ковтуна та музику Миколи Каландьонка... А через півроку Валентина пішла слідом за подругою та колегою – Раїсою Кириченко. До речі, в цьому ж концерті востаннє Олесь Харченко співав у складі квартету «Явір». Це був 33-й рік їхньої спільної творчої праці (2006).
На питання кореспондента «Вістей»: «Дві талановиті людини в одній сім’ї – це, мабуть, складно?» артист відповів: «Та що ви, зовсім не складно, якщо є кохання».
Коли під час свого інтерв’ю запитала, як їм вдавалося при такій роботі, пов’язаній з довготривалими гастролями, зберегти ніжність почуттів, то, несподівано для мене, Олесь Миколайович відповів розповіддю про один з епізодів їхнього життя (мовляв, роби висновок сама):
У 1882 році «Явір» включають у склад першої концертної групи українських артистів для поїздки в Афганістан. У день від’їзду вони мали розминутися з Валентиною, яка поверталася з хором ім. Григорія Верьовки після трьох місяців гастролей країнами Латинської Америки. Але це ще місяць розлуки... Та ще й на війні. І Олесь попередньо домовляється з начальством включити до складу групи і Валентину Харченко. У неї було кілька годин на роздуми і добровільний вибір: «Їхати – не їхати». Вибрала перше. Опікувалася чоловіком, який захворів там на малярію, але мусів виступати. Співала сама і вперше – дуетом з чоловіком. А ще там не тільки співати доводилося, а й ховати голови від артилерійських нападів та куль. Одного разу під час концерту, саме в час виконання нею народної пісні «Тиха вода», почався артобстріл. Наші солдати, для яких вона співала, інстинктивно, за звичкою, попадали на землю, закривши голови. Валентина ж стоїть на сцені і продовжує свою пісню до кінця. Фонограму цього епізоду зі записаного офіцерами концерту народний артист України Анатолій Солов’яненко подарував подружжю. На ній музична фонограма пісні переривається вибухами...
Згадує про подружжя їхня «посаджена весільна мати» та вірний приятель Людмила Миколаївна Максимець: «З Олесем нас познайомив митець і вчитель Іван Макарович Гончар у 1967 р. Той самий Іван Гончар, будинок якого на Ново-Наводницькій у м. Києві був для мене і сотень інших молодих людей Духовною Академією Українського Відродження шістдесятих років. Він попросив, щоб у нас пожив деякий час випускник студії при хорі Григорія Верьовки Олесь Харченко. Ми з чоловіком його гостинно прийняли. Незабаром Олесь привів до нас і свою наречену Валю Деркач – солістку хору Верьовки. Так почалося наше знайомство, що переросло в дуже міцну і надійну дружбу з цією чудовою парою. На весіллі я, на прохання Валі, була їхньою «посадженою» матір’ю...
Олесь і Валя Харченки були все життя закоханою парою. Щиро і віддано піклувалися одне про одного, були дуже гостинними. Коли отримали власне помешкання, часто приймали гостей. Пісні і жарти панували під час гостин...
Несподіваний, раптовий відхід Валі, коханої дружини, у вічність був дуже сильним ударом для його душі. Здалося, що і тіло надломиться... Поступово, хоч і важко, Олесь повертався до життя... А в душі назавжди залишилася одна-єдина кохана Валюня, рідна і незабутня»... (Київ, 25 липня 2013 р.)
***
Через два роки після того, коли Валентина передчасно відійшла в інші світи, на українському радіо «Культура» відбулася передача, присвячена світлій пам’яті заслуженої артистки України Валентини Харченко за участю її чоловіка Олеся Харченка (2008). Прозвучали виконані дуетом їхні кращі пісні: «Усе любов’ю зміряно до дна», «Горіше, горіше», «Виростеш ти, сину», «Однієї долі два крила». Прозвучала класична пісня самої Валентини «Вербовая дощечка» в обробці керівника хору ім. Верьовки Анатолія Авдієвського. Пісня, яку лише вона одна ТАК співала. А сам Анатолій Авдієвський сказав про Валентину: «Такої вивідниці (в моєму селі казали «підголосник», – авт.) не було і вже не буде». А слухачі – дозвонювачі передачі – називали їх «Прекрасною вірною парою», «Харченки – зразок – як і що треба співати», «Валентина – тепла, ніжна людина, чудова артистка», «Валина «Вербовая дощечка» – це щось неземне, небесне».
А на запитання ще одного: «Скільки треба прожити разом, щоб залишитися вірним одній (одному) на все життя?», Олесь Миколайович відповів: «Ми однаково любили українську землю, однаково любили українську пісню, ми були однодумцями і 38 років прожили у злагоді».
А нещодавно, уже під час написання цього «портрету», ведучий програми «Золотий перетин», присвяченій історії кращих пісень української естради на українському радіо «Культура», Віктор Герасимов назвав Валентину Харченко – виконавицю пісні, яку демонстрував, – незабутньою для всіх.
... Життя, любов’ю зміряне до дна. Життя однолюбів.

	Зі своїми вихованцями Миколою та Настею Кортуняками О. Харченко концертував неодноразово

А що сьогодні?
Пошуки молодих талантів, фестивалі, концерти...
Драма і недуга з того трагічного кінця 2006-го року довго тримали його у своїх обіймах, виключили з творчого життя. Адже ж ще до цього, на превеликий-превеликий жаль, через низку обставин довелося припинити підготовку ювілейного концерту «Явора» (40 років з часу заснування), за організацію якого взявся з властивим йому ентузіазмом та досвідом. Великий концерт мав відбутися у палаці «Україна» з наступними гастролями по Україні...
Повернутися до життя допомогли друзі. Найбільш зобов’язаний, назавжди вдячний життєлюбу, сильній людині, досвідченому знавцеві життя з його крутими віражами Борисові Йосиповичу Кириченку – філософу, письменникові, журналісту. (До слова, того самого Бориса Кириченка, який випустив у світ десяток публіцистичних книг, масу статей. І якби за ними та його програмами розбудовували незалежну державу Україна, то вона б зберегла своє національне багатство і уже була б одною з кращих країн в Європі). Поступово та вміло Борис Йосипович втягує Олеся Миколайовича в орбіту спочатку простих зацікавлень (гриби, рибалка), а потім суспільно-громадських, національних, творчих.
Фенікс теж відроджувався з попелу...
Згодом таким спільним інтересом стають тісні зв’язки з їхньою спільною малою батьківщиною – корсуньщиною, а також – плекання молодих талантів-вокалістів.
Протягом восьми останніх років Олесь Харченко є членом журі Всеукраїнського конкурсу вокалістів ім. Оксани Петрусенко в Херсоні. На цьому конкурсі у 2007-му він звернув увагу на молодого виконавця зі Закарпаття (гірського села, що недалеко від прикордонного містечка Турки) Миколу Корнутяка. Відчувши великий творчий потенціал цього юнака, переконав журі дати йому Гран-прі. Через три місяці Микола стає студентом Львівської національної музичної академії. Його, студента

Олесь Харченко серед членів журі Всеукраїнського конкурсу вокалістів ім. Оксани Петрусенко (Херсон). Після завершення конкурсу 2010 року.

Дрогобицького музичного інституту, взяв на 2-й курс член Херсонського журі, завкафедрою вокалу академії Володимир Ігнатенко. А далі Олесь Миколайович знайомить Миколу з Борисом Кириченком.
Навчання, репертуар, визначення життєвих та творчих цінностей формуються під впливом обох наставників. Знайшли і спонсора – шанувальника пісні. Під час навчання Микола зустрів не менш талановиту Настю, яка нині теж Koрнyтяк. Зараз подружжя разом працює у Львівському національному академічному театрі опери та балету. Співають дуетом, кращі пісні записані на СД «З витоку Дністра». Олесь Миколайович здійснив з ними гастролі по Луганщині, Чернігівщині, разом виступали у Києві, Львові, Харкові. В репертуарі – спільні пісні: «На чужині», «Вставаймо, браття-українці», україномовний «Марш слов’янки», романс «Чари ночі» на слова шедевра Олександра Олеся «Сміються, плачуть солов’ї» та ін. Микола дякує наставникові за те, що «Заразив вокалом. Якби не ви, – каже він, – я не поступив би в Академію, не зустрів би Настю». Так зустріч з Учителем, який зумів розпізнати талант, стає доленосною. А тепер мають двох порадників по творчості та життю – Олеся Миколайовича і Бориса Йосиповича – які кличуть пару «Наші Коля-Настя».
Теж кілька років тому Олесь Миколайович стає наставником і порадником ще одного молодого таланту, землячки Руслани Лоцман – випускниці Київського національного університету культури і мистецтв, учениці видатного педагога – народної артистки України Ніни Матвієнко. Вона прислухається до кожної його поради. Руслана особливо вдячна йому за той український дух, який він прищеплює молоді. Наставник та молода співачка неодноразово виступали і подовжують виступати разом в концертах. Нещодавно відвідали з нею та Борисом Кириченком с. Вільшани, Городищенського р-ну, що на Черкащині, щоб привітати тут зі 100-річним ювілеєм школу рідного села Бориса Йосиповича відомим «Шкільним вальсом» Олександра Флярковського, текст якого українською мовою переклала філолог Ольга Дмитренко.

	Олесь Харченко та лауреат міжнародних конкурсів Руслана Лоцман співають «Мамину вишню» (сл. Дмитра Луценка, муз. Анатолія Пашкевича). Корсунь-Шевченківський, 2011 р.

Для обох духовних меценатів – О. Харченка та Б. Кириченка – перспективна солістка Руслана Лоцман («Наша Руся»).
А в ці гарячі липневі дні 2013-го – разом з народною артисткою України Раїсою Недашківською та композитором Іриною Кириліною – побували з виступами на малій батьківщині Руслани – в с. Сигнаївка, Шполянського р-ну, теж на Черкащині, де відбулися презентація її першої поетичної збірки та ювілейний концерт 25-річної співачки. Це ж яка моральна підтримка автора-початківця таким столичним десантом!
***
Протягом багатьох останніх років пан Олесь бере участь у проекті Черкаського обласного телебачення «Рось шукає таланти». Проводить своєрідні пошукові рейди по рідній Черкащині, вишукуючи таланти серед дітей та юнацтва. Скільки ж довелося йому відвідати холодних клубів – районних та сільських! Під час одного з таких рейдів запримітив Олесь Миколайович старшокласника з м. Катеринополя Вільшанського р-ну Андрія Онищука. Побачив і благословив... Тепер Андрій – студент Київського інституту музики ім. Р. Глієра, лауреат музичних конкурсів, учасник пісенних телепроектів. Андрій називає свого наставника «Великою людиною, щирою і справжньою, що несе у світ красу української мови, пісні, слова».
Нині досвідчений співак-педагог дає уроки вокалу Ріммі Хромцовій із Корсуня, яку теж слухав під час рейду «Рось шукає таланти». Двічі поспіль вона стає переможницею (здобуває першу премію) конкурсу вокалістів Міжобласного (Черкаської та Київської обл.) конкурсу. Навчання з нею продовжуватиметься.
І це не приватні уроки, як тепер прийнято, а свідома допомога юнацтву через власні переконання: країна мусить поповнюватися національно свідомими молодими виконавцями і прихильниками української пісні.
«Відкривати молоді таланти – це тепер моє життя», – сказав Олесь Миколайович на своєму ювілейному концерті. Це правда, але не вся. Бо учні, і праця з ними на громадських засадах, наставництво – це тільки одна зі сторін сьогоднішньої діяльності знаменитого Першого тенора.

Олесь Харченко та заслужений артист України Олексій Заворотній в Органному залі міста Рівного, 2010 р.	Традиція Коляди продовжується до сьогодні. Колядники ватага Олеся Харченка в офісі письменників та видавців братів Капранових. На другому плані – Дмитро Капранов. Київ, 8 січня 2013 р.

	Олесь Харченко та колега по «Явору» Михайло Варенюк піснею «Долиною туман тече» (сл. Д. Павличка, муз. О. Білаша) вітають зі 40-річчям Мар’янівську музичну школу, засновану народним артистом СРСР та України Іваном Козловським. Село Мар’янівка, Київської обл., 13 квітня 2013 р.

«Вставаймо, браття-українці»
Мабуть, найвідповідальніша і знову ж свідомо обрана участь у найрізноманітніших заходах – мистецьких, ювілейних, фестивальних – не тільки в Києві, а й по всій Україні. Звичайно, в якості соліста з його величезним (більше, ніж 300 пісень, включно з Яворовими) репертуаром, як кажуть, на всі випадки життя. Але не тільки.
Його, як істинного українця, болить, мучить, лютить все, що відбувається в країні вчора і сьогодні: наруга над людьми, нищення їхніх громадянських прав, гідності, культури, мови, царювання зла. Болить серце за Україну, яку, як єдину жінку, любить і яку не зраджує задля власної вигоди. Так само не вибачає індиферентних, безпринципних. Тому завжди під час концертів бере коротке слово, висловлює своє бачення ситуації, відверто звинувачуючи тих, хто на наших очах чинить зло.
Бодай, один з останніх прикладів. У день Конституції України, 27 червня, в будинку культури села Сеньківка, Бориспільського р-ну, Київської обл., відбувся концерт, присвячений цій даті. Брав участь у ньому і Олесь Харченко. Виконав серед інших одну з нових своїх пісень «На чужині» – актуальну для всіх українців, вимушених їхати на чужину в пошуках роботи, про їхню ностальгію. Це – пісня місцевого автора – Анатолія Чайки (музика і слова). У своєму слові до глядачів Олесь Миколайович прямо, недвозначно сказав: «Нинішня влада порушує Основний закон України – її Конституцію». І обґрунтував. «Наприкінці свого виступу виконав пісню на слова В. Крищенка «Вставаймо, браття-українці», що закликає до об’єднання. До слова, цю пісню він виконує завжди в своїх концертних виступах. Вона ввійшла, як завершальна, у СД «Усе любов’ю зміряне до дна».

«Вставаймо, браття-українці» на сцені Будинку культури села Сидорівка, Черкаської обл., 27 червня 2009 р.

Не думаю, що начальству та деяким його апологетам із місцевих мешканців все це сподобалося. Принаймні, чомусь наступної ночі були пошкоджені ворота його дачі, що неподалік цього села. Як? А «модним» аргументом, що полюбляють використовувати нині опоненти – облити фарбою...
Ще кілька прикладів цьогорічних акцій. У травні – триденна участь у Міжнародному святі «В сім’ї вольній, новій», присвяченому Тарасові Шевченку. Цей проект щорічно організовує Національна спілка письменників України, і свято відбувається почергово в різних обласних центрах. У цьому 2013 році – у Харкові. У Харківському національному театрі опери і балету. Лиш тут при виконанні традиційної «Вставаймо, браття...», під час якої, зазвичай, слухачі встають, троє так і не встали… Зрозуміло, чому. Адже Харків відомий своїм провладним«забарвленням». У рамках цього свята виступав перед студентами Харківського економічного університету. Виконав для них упівську «Пісню про трьох братів», не боячись прокоментувати: «Ця пісня – наша історія. Її треба знати. Якщо вам сказали, що приїдуть фашисти – не вірте їм».
Із Харкова переїздить в Чернігів, де очолює журі обласного фольклорного фестивалю. Це данина пам’яті дружини, яка родом з Чернігівщини... Одним днем пізніше – традиційна участь у роботі журі Восьмого міжобласного мистецько-екологічного конкурсу-фестивалю «Мости над Россю» у Корсуні. (Все ж примусили місцевих підприємців, які промисловими відходами мертвили (забруднювали) їхню поетами оспівану річку Рось зважити на вимогу мистецької молоді та її наставників призупинили екологічний «беспредєл». Пісня врятує Україну?)
Ще раніше – поїздка у складі мистецького десанту столиці, зокрема, народних артистів України, лауреатів Національної премії ім. Тараса Шевченка Ніни Матвієнко, Анатолія Мокренка, Олеся Харченка у відоме всьому українству село Мар’янівку, Васильківського р-ну Київщини. У рідне село з музеєм-садибою та музичною школою великого українця зі світовим іменем – оперного співака Івана Семеновича Козловського, де вшановували його пам’ять з приводу 20-річчя відходу в інші світи. І тут звучала не тільки його пісня, а й слово.

	Олесь Харченко – голова журі конкурсу художньої творчості Національного аграрного університету виконує «Вставаймо, браття-українці». Київ, 2012 р.

Високоорганізований за характером, скрізь встигає бути, не відмовляється від запрошень. Може миттєво вирушити в дорогу в іншу область. Задля справи, не задля нагороди.
З приводу цього переліку напрошується бажання перефразувати вислів російського класика: «Митець в Україні – більше, ніж митець. Громадянин, перш за все...»
І якщо узагальнити. Не завжди репертуар митця відповідає його власному духовному та ідейному сповідуванню. Хтось відспіває українську патріотичну пісню і тут же поза сценою розмовлятиме російською. Співачка з чудовим голосом і чудовим репертуаром українських народних та естрадних пісень, де звучать любов до рідного краю, культивуються високі почуття, записується в партію, що є насправді антиукраїнською, антиморальною. У народного артиста України Олеся Харченка таких «ножиць» ніколи не було і немає. Все, що співає, все, що обирає для творчого самовираження за змістом та формою, завжди відповідає його поглядам, почуванням, естетичним смакам. Таким є його репертуар від «Явора», потім «Фавору», дуету з Валентиною Харченко до сьогоднішнього сольного. Тому його спів, з урахуванням рідкісних природних вокальних даних, є таким щирим, проникливим, емоційним. Без фальші. Коли слухаєш його «Повертайтесь до рідних осель, українці» (слова і музика Теодора Кукурузи): «Ви потрібні Вкраїні, не ваші гостинці», то хочеться все кинути і відгукнутися. Коли слухаєш стрілецькі пісні та пісні УПА у високопрофесійному виконанні ансамблю «Фавор», де ведучим і визначальним є багатогранний, багатомодуляційний голос Першого тенора Харченка, розумієш – ця аудіокасета може слугувати переконливим доказом неправоти озлоблених опонентів. Це ж посмертні пісні полеглих, розірваних гранатами, прошитих кулями юнаків, які з темних могил звертаються до своїх матерів та коханих з проханням не оплакувати їх, бо вони загинули за рідний край. І нема в цих піснях, що так довго були заборонені, а сьогодні, при цій владі, теж «гнані», жодної «бандерівщини», зрадництва. Щемно передане співаками лиш бажання цих полеглих хлопців жити, як вони хочуть – у рідній країні – без насильства та нав’язування своїх порядків іншими. А сьогодні лиш ниці духом колесніченки-богословські соромлять себе на політичних шоу навіженими вигуками «нові фашисти прийшли!», вбачаючи їх чи не в кожному патріотові, не кажучи про полеглих.

«Вставаймо, браття-українці» на сцені Харківського театру опери та балету в дні Міжнародного Шевченківського свята. Харків, травень 2013 р.

До слова, українськими патріотами Олесь готовий назвати і «русачку» Наталію Гусєву – представницю давнього московського «Союзконцерту», бо та любила українську культуру, зуміла допомогти Іванові Гончару організувавши зйомки трьох документальних фільмів про нього режисером із Німеччини, чим вивела це ім’я у світ. Це вона знайшла спосіб зняти з «Явора» клеймо «невиїзних», а, отже, познайомити з його творчістю українців та неукраїнців Північної Америки.
Він у захваті ще від однієї москвички-сучасниці Софії Розумової, яка створила в Чикаго та 17 літ утримує найбільшу за обсягом національно-патріотичну газету за кордоном. А до неї – ще й додаток «Молодіжне перехрестя» для сучасної української молоді в діаспорі. А для всіх – ще й щоденне Українське радіо та Літературний додаток. Має чітку громадянську позицію, живе сьогоденням України і – разом з редакцією – робить все, щоб сприяти талановитому українському народові здобути кращу долю. Такий шанс ще є, – вважає вона. Тому міцно утримує позицію суто національного незалежного часопису. Українцями за духом не стільки народжуються, скільки стають. І живуть вони не тільки в Україні... Так вважає постійний читач електронної версії нашого часопису (www. chasipodii.com) киянин Олесь Харченко.
Українським патріотом називає він і Алєкса Гутмахера – випускника Київської консерваторії, нині мешканця Нью-Йорка, який обезсмертив ім’я геніальної співачки – американської українки Квітки Цісик. Саме він проводить у Львові міжнародні конкурси її імені, створив музей, фільми, називає вулиці її ім’ям. І тут, у Нью-Йорку, співпрацює з українською громадою. Такий ось Алєкс – теж український націоналіст, побратим по духу Олеся...

«Вставаймо, браття-українці,
З’єднавши помисли свої,
Ми в рідній хаті – не чужинці,
Ми в рідній хаті – хазяї».
Цим закликом закінчується кожен мистецький виступ пана Олеся, який належить до тих, хто почуває себе особисто відповідальним за долю країни. Приєднуймося до творців цього заклику: Вадима Крищенка, Павла Мрежука, Олеся Харченка. (Думаю, що лиш через необізнаність ініціатори акції опозиції «Вставай, Україно» не використали цю закличну пісню, коли зустрічалися з людьми. А жаль!)

	Хор церкви св. Бориса і Гліба у складі народного артиста України Олеся Харченка та заслужених артистів України Тамари Ходакової, Петра Максимовича, Олександра Марчука. Отець – Павло Бохняк. 2006 р.

«Боже, великий, єдиний, нам Україну храни»
Цей духовний гімн України Миколи Лисенка на слова Олександра Кониського – один із мотивів Олеся Харченка звернутися до духовної музики, до Храму, що веде до Бога, до його Десяти заповідей. До Храму в прямому розумінні. Ним стала Автокефальна церква святих Бориса і Гліба, що в Києві, на Теремках. Уже 19-й рік він – парафіянин та соліст церковного хору при цій церкві. Вона об’єднує тих парафіян, кому подобається тут духовна та звичайна людська атмосфера. Хто приходить сюди зі всіх куточків Києва, щоб послухати чудовий церковний хор у складі професійних співаків, зокрема, народного та чотирьох заслужених артистів України. Олесь Миколайович і тут проявляє свій принцип небайдужості, може дати слушні поради парафіяльному комітету, допомогти у формуванні складу хору щодо професійності його звучання, гуртування парафіян. Тут він формує ватагу колядників у Різдвяні дні. Тут минулого року він організовує запис телепрограмою «Культура» Першого національного каналу Різдвяних колядок, дає інтерв’ю про історію відновлення традиції колядування у Києві наприкінці 60-х за його власною участю та друзів його молодості.
І недарма в репертуарі квартету «Фавор» багато творів духовної музики. І недарма назвали ансамбль «Фавор». Так називалася гора, де Ісус Христос явився своїм учням. Недарма свій ювілейний бенефіс у Корсуні розпочав власним співом молитви «Отче наш», а свій творчий концерт у с. Сидорівка – духовним твором їхнього земляка Кирила Стеценка «Славен єси, славен єси, наш милий Боже».
Недарма саме він бере участь в організації панахиди на могилі Слави Стецько у цьому році, коли відправити її побоялися дехто з духовних пасторів та колишніх прихильників...
І недарма саме Олеся Харченка запросили виконати пісню «Десята заповідь» під час багатогодинної концертної акції під назвою «Десять Господніх заповідей» у Палаці «Україна» 25 грудня 2011року – чи не єдине унікальне дійство такого змісту, яке будь-коли звучало в стінах нашого Національного палацу. Про кожну зі заповідей українські митці розповіли мовою високого мистецтва. Десята господня заповідь гласить: «Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього».
«Ні, не бажай здобутку ближнього
І не бажай його майна!
Хай чорне зло в пориві хижому
Не б’є, як блискавка страшна.
Нехай веде нас днями й тижнями,
Відлуння Божої сурми,
Ні, не бажаймо лиха ближньому, –
На те ми звемося людьми».
Цим приспівом звернулися до слухачів «України» і до тих, кого не було у цьому трьохтисячному залі народний артист України, автор ідеї та сценарію цього геніального дійства поет Вадим Крищенко, композитор Геннадій Татарченко та народний артист України соліст Олесь Харченко.
«Господніх заповідей десять, нехай серця вони воскресять!!!»

	Відкриття бенефісу Олеся Харченка. Звучить молитва «Отче наш». Корсунь-Шевченківський, 26 листопада 2011 р.

Моя батьківщина мала, яка ти прекрасна й велика
Вже згадувалося, що народжений в Шевченківськім краї, все життя Олесь Харченко намагається бути гідним своїх великих земляків-класиків. Не багато знайдемо інших прикладів такого природного, не напоказ, постійного зв’язку зі своїми земляками. Такої взаємної поваги та любові. Важко знайти знакову постать, хто живе в столиці, а свої найбільш важливі події свого життя відзначає там, де народився. Мільярдери – у Монако, мільйонери – у Швейцарії, а хтось, бодай, у столиці, щоб продемонструвати загалу список присутніх VIP-персон.
Свій бенефіс до свого 65-річчя та 45-річчя творчої діяльності Олесь Харченко проводив у Корсунь-Шевченківському районному будинку культури. Отже, за поговіркою, саме Магомет прийшов до гори. Запросив, перш за все, земляків із рідних сіл – Шендерівки, де народився, та Сидорівки, де навчався з першого класу до закінчення школи, шкільних друзів, що розбрелися по всіх усюдах, провідників міста та району, бо шанують та пишаються ним, його нинішніх учнів – молоді таланти. А ще – цілий десант, організований ним з кола артистів, художників, поетів – його друзів та його земляків, які нині мешкають у столиці та обласних центрах. Маючи величезний власний досвід організації, проведення та особистої участі в концертній діяльності на всіх рівнях – від світових, державних, місцевих – до просто дружніх, він сам – автор сценарію і організатор своїх творчих зустрічей. Він же сам їх і проводив: представляв гостей, сказав кожному добре слово, виконував свої кращі пісні, співав дуетом чи у складі тріо зі своїм учнями чи «підопічними» (як Микола та Настя Кортуняки, Руслана Лоцман, Андрій Онищук). Ювіляр, будучи неповторним в усьому, і тут придумав ноу-хау: гостям, які присвячували йому свої творчі дарунки словом, піснею, книгою, отримували від нього пам’ятні подарунки...
Понад три години бенефісу 23 листопада 2011 року промайнули як одна. У швидкому ритмі одне за одним мінялися учасники сценічного дійства при постійній участі в ньому ювіляра. Вважається, що ювілейні промови не об’єктивні. Можливо. Але «Портрет», який зараз пишеться, кожний, хто вітав, зумів доповнити своїми ніде раніше не згаданими спогадами епізоди з його життя своїми коментарями. Гріх їх оминути, вони додають додаткові фарби до його портрета. Так, народна артистка України, Герой України Ніна Матвієнко (вона лиш на два курси пізніше навчалася в тій самій Студії при хорі ім. Верьовки, де вони й подружилися) згадала, як ходили колядувати, а ватагом був завжди Сашко. Тоді його ще так кликали. «Найбільше ти любив співати, співав скрізь і всюди», – нагадала. Побажала, щоб «та наша юність гріла все життя, серце горіло і любило, і залишайся таким, яким ми тебе любили в молодості». Присутній у залі чоловік Ніни художник Петро Гончар, нині директор музею Івана Гончара, а колись один з колядників, підтвердив, що Олесь – їхній з Ніною сват, познайомив на своєму весіллі. А для всіх він був душею товариства.

Однокурсниця по Студії, Народна артистка України Наталя Хоменко, солістка Полтавської філармонії вітає ювіляра. Бенефіс 2011 р.	Вітання земляків з рідного села Шендерівка

	Фінал бенефісу-2011. Справа-наліво: Андрій Онищук. Олексій Заворотній, Наталя Хоменко, Євгенія Крикун, Брати Томіленки, Віталій Красюк

Вітали його однокурсниці цієї ж учбової Студії: нині народна артистка України, солістка Полтавської філармонії Наталя Хоменко своєю бадьорою «Не будемо журитися» та заслужена артистка України, солістка Черкаської філармонії Євгенія Крикун піснями, в яких прозвучало незмінне на всі часи кредо студійців: «Нам не багато для щастя треба//Щоб квітло поле і синє небо//Щоб ми лишались завжди собою...» Одна з них, згадуючи ті роки, кокетливо додала, що в Сашка були залюблені всі дівчата Студії, а він, не відповідаючи жодній, обрав для нього найкращу та найбільш голосисту з Хору Верьовки...
Вірний друг – однокурсник з часів навчання в Київському університеті Олег Загоруйко, нині виконавчий директор політради Української народної партії, зізнався, що їх з того часу і понині об’єднує Україна, що цінує його за те, що ніколи не міняв своїх поглядів, ніколи не пристосовувався до обставин, був патріотом в радянські часи і нині. «Цей концерт, – додав він, –гідний Палацу «Україна», але ти приїхав до своїх земляків, бо для тебе важливіше бачити їхні очі»...
З 1973 року міцна, випробувана часом, дружба поєднує Олеся Харченка з Олексієм Заворотнім – заслуженим артистом України, актором Рівненського українського музично-драматичного театру. Їх об’єднує ще особливе поклоніння творчій спадщині Тараса Шевченка, кілька творів якого у майстерному виконанні Олексій присвятив ювіляру. Олексій назвав свого друга «просто»: «Геніальний співак та геніальна людина».
Своє слово сказали представники земляків зі сіл: Шендерівка, Сидорівка і навіть Комарівка, де народилася мати ювіляра. Це – місцевий вокальний козацький гурт «Манжари» на чолі з композитором Сергієм Калініченком, дует братів Томіленків, лауреат міжнародних конкурсів гумору та сатири Віталій Краснюк. Хтось із них, від імені земляків, які пам’ятають світлої пам’яті батьків Олеся – Миколу Костянтиновича та Ганну Макарівну Харченків, згадали їх та подякували, що вони – вчителі, а самі діти хліборобів – «подарували нам та світові оце диво з чудовим талантом».
Гурт «Манжари разом із піснею та компліментом «Олесь – духовний спонсор свого краю» – озвучили експромт у стилі японського хоку: «Пісні Олеся, Ніни та Русі//У нашім українськім дусі».
Від творчої еліти черкащан мав слово уродженець міста Корсунь-Шевченківського Владлен Ковтун – відомий поет-пісняр, який у своїх віршах, що стали піснями, на всю Україну та світ прославив їхню спільну малу батьківщину. Можна щиро позаздрити корсунцям: Бог дав їм одночасно і поета, і співака – палких патріотів їхнього краю та всієї України. В репертуарах дуету «Олесь та Валентина Харченко», у сольному Олеся Харченка звучали і звучать пісні, що стали класикою: «Моя Батьківщина мала» (сл. та муз. корсунчан В. Ковтуна та С. Калініченка), «Присвята Корсуню» та «Однієї долі – два крила» (обидві на сл. Владлена Ковтуна, муз. Миколи Каландьонка).
«Я гордий, що звідси я родом...//Святішого місця не знаю//Мій рідний шевченківський краю...», – пролунало тут і часто лунає на інших сценах України.
Вітаючи, Владлен Ковтун висловився поетичною прозою: «Мужній Корсунь та ласкава Рось родять діаманти, серед яких яскравою гранню сяє дар Олеся Харченка». На підтвердження – книжкові дарунки «Лауреати національної премії України ім. Тараса Шевченка» та «Черкащина – духовна скарбниця», в яких вписано і його ім’я.
Сам ювіляр вважав за доцільне згадати два епізоди зі свого творчого шляху. Показав уривок з документального фільму Олега Бійми (1981), де він – разом з народною артисткою України Раїсою Кириченко – яку дуже цінував і з якою дружили родинами, та запис пісні у виконанні дуету «Олесь та Валентина Харченко» у Київському палаці спорту на фестивалі «Я козачка твоя, Україно», присвяченому пам’яті Раїси Кириченко (2006).
На закінчення вітали ювіляра представники районної держадміністрації, районного відділу культури, Черкаського телебачення, Черкаського земляцтва столиці. Теплі нестандартні слова вітання разом з дарунком висловив мер Корсуня Михайло Романович Самойленко. Дякуючи ювілярові за царський дарунок – цей концерт – особливо наголосив на його заслугах, зокрема, на тому, що він шукає і знаходить молоді таланти Черкащини. Закликав і надалі пам’ятати слова їхнього друга Владлена Ковтуна: «Де б я не був, сюди вертаюсь я», бо корсунчани його люблять, шанують, чекають.

	Олесь Харченко серед випускників Сидорівської середньої школи 1964 року після свого концерту. 27 червня 2009 р.

Все віддається людям
А ще за два роки до цього, у 2009-му, здійснив – разом зі своїм однокласником – автором та виконавцем ідеї, нині киянином Сергієм Чередніченком – оригінальний проект: зустріч випускників 1964 року Сидорівської школи Корсунь-Шевченківського району. З того часу промайнуло 45 років. Грандіозний план, який шановні Сергій та Олесь готували три роки, щоб зібрати в один день 22 однокласників, що розлетілися по всіх усюдах, зокрема, і тих, хто за кордоном. Зібравшись у рідній школі на зустріч, кожен з них зумів розповісти про себе за минулих 45 років. Останнім «звітував» їхній однокласник Сашко – нині народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Олесь Харченко. Звітував двохгодинним концертом у залі місцевого будинку культури. Неочікувано з’явився він із глядацької зали зі своєю нинішньою візитівкою – (acapella) народною піснею «Зеленеє жито-зелене//Хорошії гості у мене...», дарував найкращі свої пісні, згадував минуле, представляв видатних друзів – земляків, що теж виходили на сцену та вітали сидорівців зі святом, весело жартував і обдаровував усіх гостей пам’ятними дарунками. Від себе особисто. Будинку культури, наприклад, – національний прапор України та вимпел-портрет Тараса Шевченка на тканині. А для всіх однокласників він та його земляки-письменники Борис Кириченко та Владлен Ковтун підготували спільний подарунок – набір їхніх пісень у компакт-дисках та авторські книги Він же отримав море квітів, визнання в пошані та любові. Це був перший такого масштабного рівня бенефіс співака після драматичного 2006 року. Лиш тут Владлен Ковтун від імені Київської міської ради вручив йому орден «Знак пошани», який був підготовлений до його 60-річчя (2006) і змушений чекати цієї приємної нагоди і високої нагороди три роки.
Зустріч-2009 та бенефіс-2011 були виявом збережених і в наші «окаянні» дні згаданими елітними діячами культури – корсунцями, зокрема, і ювіляром, справжніх духовних цінностей. Тут не було найменшого натяку на вируюче за стінами поклоніння матеріальному або ж на модні, гламурні, порожні, влаштовані напоказ столичні тусовки. Пафос зустрічі – забуте у панівних верхах «Все віддається людям».

 Пісня актора продовжує линути містами, містечками, селами... Звучить гімн Борисполя (сл. Наталі Левчук, муз. Анатолія Чайки)
на святі 90-річчя Бориспільського р-ну, Київської обл. Соліст – Олесь Харченко. Місто Бориспіль, 16 серпня 2013 р.

Аристократ духу
Так назвав його один із друзів. Має їх багато в усіх куточках України та за кордоном. Зокрема, і серед колег по цеху. Має здатність знаходити та об’єднувати людей одної групи крові, дарувати давнім друзям нові щасливі знайомства. Будучи товариським, уміє і любить пригощати. Часто вирощеними та приготовленими своїми руками плодами на кількох сотках сільської дачі у згаданому вже селі під Борисполем. Вона дає йому відчуття зв’язку зі своїм міцним сільським корінням. Тієї дачі, скромний будиночок якої збудували та насадили сад своїми власними руками подружжя Олесь та Валентина Харченки. А під розлогою грушею того саду часто співали разом, бо пісня для них обох була не тільки роботою, а й часткою душі.
Надзвичайно багатим, цікавим, насиченим величезною кількістю подій та зустрічей було і продовжує бути творче життя артиста. Завдячуючи характеру та невтомній енергії, завжди і скрізь був лідером. Ним залишається і сьогодні. Він – людина, як нині кажуть, яка зробила себе сама. Всього – успіху, визнання – досягав лише своєю працею. Лиш сильний та неймовірно гарний голос Бог дав задарма. Цей дар сприйняв як не свою, а всього народу власність.
А до цього приєднується ще не раз уже згадана в цьому «Портреті» безкомпромісність та принциповість, якщо це стосується його переконань, моральних засад. Так, принципово не «зробив» собі «під розвал Союзу» навіть квартири, протягом 30 років належачи до могутньої колись у Києві творчої організації «Укрконцерт» та протягом 17 років обіймаючи там виборну посаду голови професійного комітету. Міг, але не «зробив», так і залишаючись у скромній двохкімнатній кооперативній зразка 70-х, придбаної за власні з дружиною кошти. Зате – аристократ духу. Особистість! Багатство, цінність, які за мільярди-мільйони не купиш. І які не в змозі компенсувати донецькі палаци а-ля Версаль.
Але не варто робити висновок, що наш герой – ідеал. О ні! Максималісти, до яких він належить, незручні, несподівані, інколи занадто нетерпимі до того, що не відповідає їхньому світосприйманню. Максималіст може гримнути дверима. Максималісти бувають колючими, «правду-матінку ріжуть» прямо, не змовчать задля власного комфорту. Ось і Олесь: обов’язково «зловить» на русизмі, господарям вкаже на помилки в афіші, політикові скаже: «Ти обманюєш». Така відвертість ворога насторожує, друзів тримає в тонусі.
***
Найгірше в житті – втрата рідних та розчарування в людях. Розчарування до болю в серці… Старі моральні рани інколи при згадці ниють, знову стискуючи серце...
Болить ще, як і всіх нас, той стан, в якому опинилася Україна. Болить, що державі стали не потрібними таланти досвідчених митців. Ні цікавості, ні підтримки. Сьогоднішній нікчемний так званий шоу-бізнес, де панують гроші, а не талант та моральні засади, не для аристократів духу.
Але життя продовжується. З молодечою енергією робить усе, що може. Надіється, що крапля камінь точить. Краплі добра, правди, любові, єднання. Пісня залишається його сутністю. Пісня – його високе Мистецтво. Пісня – його спосіб боротьби проти зла. Пісня – мова його щоденного спілкування з людьми.
Це – українська народна класична та авторська Пісня, яка не раз зачаровувала світ (згадаймо, бодай, всесвітній тріумф Українського хору Олександра Кошиця в Європі та в Північній і Південній Америці!) нині не шанована і не підтримана владою та вільним ринком. Можливо, не модна серед сьогоднішнього покоління, бо воно чує і знає лиш той примітив, що ллється з великих куплених сцен, радіо, ТВ.
Це – магічної сили українська ПІСНЯ як ковток кришталево чистого свіжого повітря в забрудненій російськомовною попсою атмосфері. Як ковток чистої джерельної води.
Є ще люди в Україні!
***
Про себе говорить словами Дмитра Луценка з пісні «Осіннє золото» на музику Ігоря Шамо в його та квартету «Фавор» неперевершеному виконанні. В’ється чуттєвим, теплим, тремтливим струмочком знаменитий голос першого тенора:
«Літа на зиму повернули,
Пливуть в осінній хмурості,
А я люблю, а я люблю,
Люблю, як в юності»...

Про нього говорять друзі...
Людмила Максимець, лікар, доцент, член Конгресу Українських Націоналістів:
«Олесь завжди був і є приязним, щирим, веселим, співчутливим. Йому властиві вірність і відданість друзям. Нетерпимість до лукавства, брехні, нещирості ставали причиною розриву зі знайомими, колегами по роботі. Особливо, коли він бачив, що людині важливі, перш за все, матеріальні цінності, а не самовіддана праця на благо свого народу, служіння національній ідеї. А своє життя Олесь віддає молодим талантам, опікується, ними, навчає не лише вокалу, але і тому, як треба бути патріотом і любити свій народ, свою землю. Гідний син свого народу, Олесь Харченко є зразком для молодшого покоління і надійним другом! 25 липня 2013 р.».
***

Владлен Ковтун, поет-пісняр, громадський діяч:
«Олесь Харченко... Окраса українського пісенного мистецтва...
Мені приємно говорити про цього доброго чоловіка, талановитого митця ще й тому, що ми родом зі святого шевченківського краю. Він – один з найяскравіших нащадків геніїв – вихідців з нашого славного краю.
Коли Олесь Харченко виходить на сцену, глядачі завжди позитивно реагують на виконавця. Сильний, приємний ліричний тенор і, як правило, – національно-патріотична тематика. Адже глядачеві приємно бачити талановитого і сильного духом Українця!
А ще – він добрий, надійний товариш. Подружжя Харченків були вірною і надійною парою, ніжна любов їх пов’язувала, що теж рідко буває в мистецькому середовищі.
Олесь – великий патріот малої батьківщини. На перший поклик корсунців завжди відгукується.
Впевнений, що висока внутрішня культура, віра, свідомий здоровий спосіб життя, що також є ознакою внутрішньої культури, забезпечать йому творче довголіття, якого ми очікуємо та бажаємо. Київ, 27 липня 2013 р.».
***

Борис Кириченко – письменник, журналіст, філософ
Із листа автору від 23 липня 2013 р.
«В Олесеві нуртує дух Надросся. Це – унікальний край, де родюча земля підстелена застиглою грядою гранітів. І тільки невпинний потік Росі пробиває через їхню твердь бурхливе русло до Дніпра. Це край неймовірно мальовничих пейзажів. Тому саме тут спорудив свій палац брат польського короля Понятовський. А потім знайшов аналог такому куточкові в Італії.
Чомусь тут, у смертельному двобої, сходяться людські сили. Тут відбулася вирішальна битва козаків Богдана Хмельницького з поляками. Тут відбулася одна з переможних операцій в роки Другої світової війни.
У Корсуні народилися козак Микита Галаган, третя дружина Хмельницького Ганна Золотаренко і її брати – Іван – наказний гетьман та Василь – полковник, композитор Кирило Стеценко, письменник Іван Нечуй-Левицький. Тут похований художник Сошенко.
Олесь у характері несе твердь і красу рідного краю. Цей аристократ духу не допускає зневажливості, не пройде мимо того, що інші вважають не гідними уваги дрібницями. Кожний день його життя відповідальний перед Богом і наповнений обов’язками і трудами. Він творить і горить, симпатизує собі подібним, визначає і підтримує молоді таланти. Він – однолюб, Петрарка, який до останнього подиху обожнюватиме свою Лауру-Валю, невтомно співатиме їй і про неї людям. Тому слухач його поважає з першої ноти, глядач – з першого погляду, друг – завжди розділить з ним радість, а у випадку біди – знайде в ньому надійну опору.
Зал у музеї з ідеальною акустикою, як і Миколу, для мене відкрив Він, Великий Видатний Олесь, якого мені деколи хочеться назвати казковим Олесиком».

Київ – Нью-Йорк
Світлини з архіву Олеся Харченка

Із досьє «Часу і Подій»:

Олесь Миколайович Харченко – народний артист України, лауреат Національної премії України Т. Шевченка. Ліричний тенор.
Народився 2 листопада 1946 р. у с. Шендерівка, Корсунь-Шевченківського р-ну, Черкаської обл. у родині вчителів.
1964 – закінчив середню школу в с. Сидорівка, Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл.
1964-1965 – навчання в навчальній студії при хорі ім. Верьовки, Київ
1965-1971 – навчання в Київському державному університеті, на філологічному факультеті (закінчив з відзнакою)
1966-1968: співак капели бандуристів
1968-1971: співак чоловічої капели, нині капела ім. Ревуцького
1971-1972 – служба в армії
1973-1975 – співак капели «Думка»
1975-2006 – вокальний квартет «Явір» (з роком перерви)
1979 – звання «Заслужений артист України»
1980 – 2005 – тур-менеджер квартету «Явір»
1981 – організація запису платівки квартету «Явір»
1983 – гастролі разом з «Явором» у Канаді, участь у концертному обслуговуванні Міжнародної виставки «Людина і світ». 54 концерти
1985 – Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка
1987 – Народний артист України
1989 – участь разом з «Явором» у «Фольклорамі-89». Вінніпег, Канада
1991 – гастролі разом з «Явором» у 32-х містах США та Канади
1984, 1990, 1991 – організація випуску трьох аудіольбомів «Явора»
1988 – упорядник та видавець збірки українських пісень «Співає квартет «Явір»
1994 – створення чоловічого вокального ансамблю «Фавор» та дуету «Олесь та Валентина Харченко»
1994-2006 – художній керівник ансамблю «Фавор»
1994 – до теперішнього часу – соліст церковного хору при Автокефальній церкві св. Бориса і Гліба
1998 – запис аудіоальбому ансамблю «Фавор» «За Україну, за її волю»
2005, 2006 – учасник та ведучий програми Всепольського фестивалю українського фольклору «Ніч на Івана Купала»
2006 – Запис СД «Усе любов’ю змiряне до дна» дуету «Олесь та Валентина Харченки»
2008 – до теперішнього часу – сольні концертні виступи, громадсько-мистецька діяльність
Живе і працює в Києві.