Нещодавно відгриміла і майже стихла болюча тема українсько-польських відносин – тема Волинської трагедії. Було багато згадок, розповідей, навіть реконструкція подій, і мало осмислення причин тієї трагедії.
А надзвичайно важливим і вкрай дискусійним питанням для обох сторін є мотив, за яким в низці випадків поляки нищили українців, а в низці інших випадків – навпаки.
Як правило, у поляків є своя інтерпретація подій, в українців – своя, і ці два тлумачення часто є прямо протилежними.
Не буду забирати хліб у істориків і заглиблюватися у криваві сторінки минулого. Візьму для прикладу лише один випадок, який стався нещодавно, і від якого можна «танцювати», розгортаючи певну систему пояснень, зокрема, щодо простого і глобального питання – чому і за що українці у минулому ненавиділи поляків?
А подія, від якої відштовхнуся, наступна: 8 серпня у рамках відбіркового туру ліги Європи УЄФА до польського міста Познань на зустріч з місцевою командою «Лех» приїхав провідний литовський клуб «Жальгіріс», що представляв столицю Литви – Вільнюс.
Матч ще тривав, литовці повели з рахунком 1:0, коли раптом на трибунах розгорнули величезний плакат. На ньому було написано: «Litewski chamie, klęknij przed polskim panem», – що перекладається як «Литовські хами, на коліна – перед польським паном!»
Не знаю, чи вплинуло це на литовських футболістів, але загальний результат виявився на користь литовської команди, яка вийшла в наступний етап Кубка УЄФА.
Висловлюючись неприпустимою мовою авторів цього вкрай образливого транспаранта (перепрошую у читачів), «хами» перемогли «панів» у їхньому «лігві».
Після матчу вчинився грандіозний скандал. Більш розумні і зважені польські футбольні функціонери засудили хамську витівку якихось невідомих футбольних фанатів, що відчувають себе «панами». Представник Польської футбольної федерації Якуб Квятковський сказав: «Я не дивився матч, і мені важко коментувати. Але така поведінка – скандальна і шовіністська».
Преса згадала, що під час першого матчу, який ці команди відіграли у Вільнюсі, прибулі туди польські футбольні фанати (можливо, ті ж самі) скандували два гасла: «Ми – вдома» і «Вільнюс – польський».
Польська футбольна федерація офіційно засудила поведінку цих хуліганів і повідомила, що питання про можливі санкції за цей інцидент може бути вирішене на рівні УЄФА.
З вибаченнями виступив Познанський інформаційний портал lepszypoznan.pl.: «Литовці, ми складаємо свої вибачення за цей транспарант! За ним стоїть жменька футбольних хуліганів; абсолютна більшість мешканців Познані з цим не згідна».
А я хочу запитати – чим же відрізняються умонастрої цих футбольних радикалів від подібних умонастроїв політичних радикалів? Не хочу нікого ображати, але подібні великодержавні настрої мають певне поширення не тільки в громадсько-політичних колах, але й серед якоїсь частки населення, що ностальгує за минулою імперською величчю Речі Посполитої, яка свого часу завоювала і Литву, й Україну. Тогочасні польські пани звикли називати завойовані народи зневажливо і презирливо – хлопами, бидлом, хамами.
У польській поемі «Satyr Podgorski» автор каже про ставлення польських панів до підневільних українців: «Ви так висмоктуєте своїх підданих, що ледве при душі їх оставляєте. Чините їм всякі кривди, кажете їм працювати не тільки в панські дні, але й в ті, які належать їм самим по праву. Навіть у великі їхні свята кажете їм робити. Берете їхніх жінок, дочок собі на потіху, велите в корчмі пити панську горілку, а коли хто не хоче – змушуєте платити кару...»
Український письменник Гнат Хоткевич, описуючи постійне знущання польських панів над українцями, запитував: «Хто порахує зневаги, хто злічить сльози, хто змірить горе в грудях? І так могло бути вічно? І се могло зостатися без відплати?»
А щодо Литви, він стверджує наступне: «Хіба не можна яскраво й виразно простежити, що Литва, хоч і давала своїх панів до двору, своє військо в Корону, але все і завжди чула, що вона таки Литва? Хіба, як піднявся Хмельницький, не було говорено,– і то не у себе в хаті, не за склянкою вина, а у Вільні на соймі, сенаторами й трибунальними литовськими депутатами, – хіба не було говорено голосно, що в тім ще нема великої біди, що Хмель Польщу б’є!»
А литовський князь Радзивілл хіба не виголошував на великім обіді серед польського можновладства: «Прийде час, що поляки й дверей не знайдуть, як ми їх з вікон почнемо викидати».

	Ганебний транспарант на стадіоні у Познані

Відомо, що вперше у письмовій формі звернення пан було використано в ХІІІ сторіччі у давньочеській мові. З XV сторіччя зустрічається у польській діловій мові для означення шляхтича або землевласника.
Існує теорія, згідно з якою слово «пан» походить від праслов’янського gъpanъ, яке виникло на основі скіфського слова gupаn(a) –, що означає «оберігач, пильнувальник, пастух».
Однак, у часи багаторічної окупації України і Литви польські пани не були для наших народів оберігачами і пильнувальниками, а були гордовитими, зарозумілими жорстокими деспотами, які ні литовців, ні українців за людей не вважали, а прямо називали їх бидлом і хамами.
Дослідник з Варшави Андрій Шептицький, посилаючись на історичні праці Д. Бове, констатував: «Становище руського (українського) селянства в польських маєтках не особливо відрізнялося від становища рабів чи колоніальних народів».
Ну а як до раба ставилися у всі віки? Звісно ж, не як до людини.
У вірші Лесі Українки «Веселий пан» той гнівається на страйк українського «бидла»: «Чи дадуть мені ті хами хоч годину чисту? Гей, підіте приведіте музику троїсту!»
Розповідаючи про причини повстання українських селян і козаків під проводом Наливайка, письменник Іван Ле зазначав: «Відчувати себе бидлом на землях українських поселянин не звик і не хотів».
Досліджуючи Хмельниччину і причини народного гніву проти польських поневолювачів, Г. Хоткевич писав: «Та вже не треба було ні кобзарів, ні універсалів, ні емісарів – сам нарід кидав усе: хату, поле, сім’ю – і товпами, тисячами біг до Хмельницького… Україна кипіла, в ній варилося, як у котлі. Мов з одної груді вилетів крик: «Геть панів», – і полетіли пани шкереберть. Тікали, хто куди і як міг…» Тож нині потрібно розуміти всім – історію маємо віддати об’єктивним історикам усіх країн, а сьогодення і майбутнє вибудовувати так, щоб уже ніколи не було ні поневолення народів, ні національного приниження одних, ні національної зарозумілості інших, ні панів з підпанками, ні хамів з бидлом.
Таку майбутню Україну, Литву і Польщу мають вибудовувати всі розумні й виважені представники цих народів, одночасно жорстко даючи по руках усім, хто розпалює міжнаціональну ворожнечу.

Віктор Рибаченко,
Шеф-редактор «Час і Події»