Мирослав Прокоп – теоретик-стратег й підпільник-практик українського організованого визвольного руху

З Мирославом Прокопом, якому у травні цього року виповнилося б 100 років від дня народження, мене пов’язувала активна й плідна переписка, яка налічує більш, ніж сотню листів та неперіодичні телефонічні контакти, що почалися у другій половині 1990-х років вже тепер минулого сторіччя. Сьогодні ж ми можемо стверджувати, що це був один із найяскравіших провідників українського визвольного руху ХХ-го сторіччя, який проявив себе як видатний діяч підпільної ОУН, чоловий член-засновник підпільного українського парламенту Української Головної Визвольної Ради (УГВР).
Згадуючи про свою підпільну діяльність в окупованому німцями Києві, Мирослав Прокоп, писав, що «...за умов німецького терору, а також страху перед поверненням большевиків, українські активісти в Києві більше ризикували своїм життям і життям своїх рідних, аніж члени підпілля. Тому, попри побутові труднощі та небезпеки, я завжди з великою пошаною думаю про тих киян, а моє перебування в Києві зараховую до найкращих переживань у моєму житті».
Хто був Мирослав Прокоп?

Чому ми, українці, маємо пам’ятати про нього, вивчати його твори та життєвий шлях?
Мирослав-Андрій Прокоп (псевдо – Володимир, Орлович, Радович, Гармаш, Остап, літературні псевдо – М. В. Вировий, О. С. Садовий, В. В. Садовий), народився 6 травня 1913 року у Перемишлі, де закінчив гімназію та став членом Пласту. Після вступу до ОУН став окружним провідником Організації в Перемишлі, у 20-річному віці був заарештований за організацію акцій проти полонізації українського шкільництва, й за підозрою у провідній ролі у структурах ОУН до семи років тюремного ув’язнення і лише завдяки інтервенціям українських послів у польському сеймі, як також т. зв. конституційній амністії вийшов на волю у травні 1937 року. Пізніше він студіював право в Університеті Львова, був редактором журналу «Студентський вісник» (1937-39 рр.). Коли ж польська поліція поновила карну справу проти М. Прокопа, він, за вказівкою ОУН, виїжджає спочатку до Данциґа, а далі – до Берліна, де йому доручають надвичайно відповідальну посаду редактора Української Пресової Служби, яка діяла з рамени ОУН.
З початком німецької-совєцької війни Мирослав Прокоп був у розпорядженні Урядуючого Провідника ОУН (б) Миколи Лебедя, який перебрав Провід замість ув’язненого німцями Степана Бандери. Ця ОУН мала назву ОУН Самостійників-Державників (ОУН СД), а пізніше – ОУН на Українських Землях (ОУН на УЗ) впродовж трьох наступних років своєї діяльності в підпіллі провела три конференції та Надзвичайний Збір. У цій наймасовішій й найефективнішій Організації українського визвольного руху під час війни, яка емблематично називалась ОУН з-під стягу Степана Бандери (скорочено – ОУН (б), М. Прокоп був призначений Крайовим референтом пропаґанди ОУН на Північно-Східних українських землях, проводячи підпільну діяльність на теренах Галичини та в окупованому німцями Києві у 1942 році, а згодом обійняв посаду референта пропаґанди ОУН-СД (ОУН на УЗ).
Мирослав Прокоп був на найвідповідальніших ділянках визвольної діяльності українців – учасником делегації для переговорів із польським підпіллям та редактором підпільного часопису ОУН «Ідея і Чин» (1943-1944), учасником Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН (1943), членом Ініціативного Комітету для створення Української Головної Визвольної Ради та учасником Великого Збору УГВР у липні 1944 році, де був обраний членом Президії УГВР. Пізніше, за дорученням Збору, Президента та Президії УГВР, по закінченню бойових дій між Совєцькою Армією та Вермахтом на території України, він перебував за кордоном як член Закордонного Представництва УГВР, виявив себе як член Закордонних Частин ОУН (до 1948 року), пізніше – ОУН за кордоном (ОУНз). М. Прокоп став автором ґрунтовних праць, книг та політичних статей, був заступником голови нью-йоркської фірми-корпорації «Пролог» (1952-1974) та її головою в роках від 1974-го по 1981-й, членом Ради її директорів від 1981 по 1992 рік, редактором англомовного місячника фірми-корпорації «Пролог» «Огляд української радянської преси» (1957-1977), багаторічним членом редколегії та редакційної Ради знаменитого часопису українських інтелектуалів «Сучасність», що на даний час виходить в Україні.

Мирослав Прокоп був головою Середовища УГВР (1983-1995), мав ступінь доктора права, його докторська дисертація мала назву «Проблеми аналоґії в карному праві» (1949) і, як на мене, не втратила актуальності й на сьогодні. М. Прокоп був також активним членом Наукового товариства ім. Шевченка, став автором ґрунтовної праці «Україна і українська політика Москви», яка тричі видавалась в країнах поселення у 1956-му, 1981 та 1985 роках. Своєрідним підсумком боротьби, досвіду громадсько-політичної праці, життя та публіцистичної діяльності Мирослава Прокопа є його книга «Напередодні незалежної України» (Нью-Йорк, НТШ-А, 1993), яка дбайливо зберігається у моїй книгозбірні з дарчим написом її автора. Переконаний, що ця книга має бути перевидана в Україні значним накладом та стати надбанням всіх українських бібліотек.
Як на мене, дуже влучно написав про новелістичну й натхненну державницько-політичну працю, творчий доробок та життєвий шлях Мирослава Прокопа його соратник проф. Анатоль Камінський: «М. Прокоп був безпосереднім провідним учасником революційної боротьби проти німців як у Західній, так і Східній Україні під час Другої світової війни, точніше, був одним із чільних її організаторів і лідерів; він – чи не один із перших на еміґрації – обґрунтував важливість і доцільність поєднання людських прав із правом на національне визволення...» Ніби доповнюючи приведену тут тезу проф. Камінського, видатний публіцист й громадський діяч Іван Кедрин справедливо зауважував, що «...Мирослав Прокоп зберіг глибокий сантимент до історичних подій, в яких брав участь, але він не позбавлений критицизму до того, що відбувалось у тих ненормальних відносинах за польської окупації між двома світовими війнами і в період Другої світової війни під час німецької окупації України... Член Першого Великого Збору УГВР Мирослав Прокоп – один із нечисленних передвоєнних членів ОУН, які стали згодом видатними інтелектуалами, ученими-дослідниками».
Мені видається, що якраз представник інтелектуально-демократичного крила в ОУН на Українських землях (пізніше – ОУНз) та член Президії УГВР Мирослав Прокоп запропонував та подав до впровадження українству свою конструкцію, алгоритм розвитку, дій та окреслив перспективи боротьби українського організованого визвольного руху в часі останньої світової війни та після неї у напрямку демократизації програми, устрою, діяльності проводу та осередків, впровадження світоглядного плюралізму думок, заперечення елементів мессиянства, провідництва та автократизму, зі залученням усіх національних сил, які в Краю та на чужині відстоювали ідею незалежної, вільної й демократичної України, за умови співжиття українського народу у випадку здобуття ним незалежності в колі вільних європейських народів і держав.

До кола однодумців Мирослава Прокопа входили чільні діячі націоналістичного руху демократично-інтелектуальної орієнтації, зокрема, Микола Лебедь, Роман Шухевич, о. Іван Гриньох, Євген та Володимир Стахіви, Лев і Дарія Ребети, Анатолій Камінський, Мирослав Болюх, Ірина Козак, Зиновій Марцюк, Микола Галів, Василь Томків, Святослав Василько, Михайло Борис, Модест Ріпецький, Володимир Демчук, Роман Ільницький, Богдан Подолянко, а з кола осіб молодшої ґенерації українців – Андрій Володимир Ластовецький, Ростислав Хомяк та інші.
Переконаний, що я зовсім не випадково називаю у цьому дописі Мирослава Прокопа «Архітектором визвольної Доби», оскільки він чи не єдиний під час останньої світової війни докладно обґрунтував, окреслив та оприлюднив не лише зміни, але й напрямні та вектори розвитку, як також тактичні та стратегічні кроки й перспективи розвитку нашого визвольного руху, що діяв під еґідою ОУН, УПА та УГВР у бік розширення його соціальної бази, співпраці з іншими визвольними рухами поневолених СРСР та його сателітами народів.
У його працях йдеться не тільки й не стільки про демократизацію та плюралізм всередині ОУН (б), як головні політичні складові цього руху, але й усього українського руху Опору, вершком якого стало створення суроґату української національної влади на певних територіях поселення українців, державницького тіла з підпільним урядом, ірреґулярною збройною силою УПА-армією, елементами місцевого самоврядування, шкільництва, освіти, охорони здоров’я – підпільного українського парламенту УГВР у липні 1944 року. Все це добре задокументовано у працях М. Прокопа, вміщених у підпільних українських часописах, публіцистичних працях в краю та на еміграції й підсумовано у його книгах.
Завдяки зусиллям Мирослава Прокопа та його соратників, ОУН на Українських Землях та УГВР в умовах німецької окупації України і двофронтової боротьби, стали відповідно – 1) найбільш впливовою політичною та 2) державницько-самостійницькою силою українців на фоні інших подібних структур і формацій, що використовувались інколи, можливо, для яскравого оздоблення і маскування колоніальної політики німців щодо України або подекуди для несистематичних повстанських акцій. Наступний хід розвитку подій у часі останньої світової війни на території України показав, що лише організована політична сила ОУН на УЗ та державницьке тіло УГВР – зі сталими, досконалими і демократичними програмами та устроями – здатні підняти народ на визвольну боротьбу, залучивши при цьому до сфер свого спливу представників інших поневолених народів. Мирослав Прокоп серед інших був біля витоків врахування нових реалій визвольних змагань, модернізації та оптимізації діяльності та документів ОУН на УЗ та УГВР до нових умов та обставин, пов’язавши свою політично-державницьку перспективу з об’єктивними інтересами кожного окремого представника українського народу, поневоленого німцями і большевиками на всіх етнічних теренах.

Слід окремо зазначити, що якраз Мирослав Прокоп, як керівник референтури пропаґанди ОУН на УЗ, був автором й промотором включення до постанов ІІІ-го НВЗ ОУН (1943), що їх було опубліковано в редагованому ним же у ч. 5 підпільного часопису «Ідея і чин» п. н. «Два роки боротьби», важливих програмових та устроєвих змін; часопис складався з двох окремих розділів – «Програмові постанови» та «Політичні постанови».
В цих постановах Збору, зокрема, наголошувалась, що «провідні кадри ОУН проявили багато хисту і політичного такту. Характерно те, що рішення були правильні, тобто, йшли по лінії основних ідеологічних і політичних тез ОУН. Перехід до нової тактики йшов і був диктований не теоретичними міркуваннями, але вимогами самого життя. Практика продемонструвала докази правильності цих змін...
Життя висунуло також багато питань характеру програмового. Зі справою зв’язані три основні питання ідеологічної натури – питання нації, суспільності й держави...» Саме Третій НВЗ ОУН (1943) чи не вперше в історії націоналістичного руху оприлюднив новелістичну тезу про незнищимість української нації вкупі з її політичною співпрацею з іншими поневоленими народами, подав загалу підпільників новітню конструкцію про вільний почин людини як рушійної сили суспільного життя та про політичну й мілітарну перспективу зорганізації всього народу проти большевиків та визнав ОУН як керівника організованої революційно-визвольної боротьби, ствердивши, що ОУН не бореться за Україну для себе, вона не бореться за владу на Україні, ані за форму влади, про що буде вирішувати в майбутньому український народ.
За участі Мирослава Прокопа чи не вперше з початку Другої світової війни проголошувався єдиний фронт боротьби за власну державу та за національне й соціальне визволення, за новий державний порядок й новий соціальний лад. Було багато новел у прийнятих націоналістами документах: про вільне користування та безоплатну передачу земель селянам, удержавлення великої промисловості, участь робітників в управлінні заводами, про восьмигодинний робочий день, вільну працю та свободу профспілок, громадсько-кооперативну дрібну торгівлю та дрібну приватну власність, рівність чоловіка й жінки та обов’язкову середню освіту, гармонійний розвиток молоді, безплатне медичне обслуговування, права національних меншин та рівність націй і рас.
Цього року ми будемо відзначати 70 років від часу проведення Третього НВЗ ОУН, а в рік його сорокаріччя, 1983 року, Мирослав Прокоп наголошував, що «всупереч побоюванням тогочасних скептиків, III НВЗ і внесені ним зміни в програму ОУН, шлях до демократії цієї Організації ні в чому не послабили, не зменшили її оперативності, дисципліни, наснаги чи жертовності її членів, навпаки, програмові зміни додали ОУН сили у боротьбі з ворогом... Учасники Збору, ОУН, УПА та всього визвольного підпілля заслуговують на пошану співвітчизників і подив чужинців не тільки своєю мужністю і героїзмом, але й політичними ідеями і програмою, яку вони проповідували. Принаймні, частина цієї заслуги зумовлена ідейно-програмовими процесами, що відбулися в ОУН під час Другої світової війни, перший етап яких завершився на ІІІ-му НВЗ ОУН.

Далі ОУН на Українських Землях доручила Мирославові Прокопу одну з найвідповідальніших посад у своєму Проводі, якій він у самому розпалі Другої світової війни повністю присвятив себе. Це була діяльність на чолі пропаґанди ОУН. Він щиро вірив у суспільний прогрес, здобуття української національної держави й демократії, рішуче відстоював революційно-демократичне розуміння націоналізму. У 1976 році М. Прокоп стверджував, що «націоналізм, як ідеологія, в розумінні доктрини, яка визначає націю як вихідну позицію дії і ставить її в центр змагань, далі творив основу мислення ОУН. У цьому сенсі не було розбіжностей між тими, хто формулював постанови III збору ОУН і творцями попередніх зборів. Але була глибока різниця поглядів між ними в державно-устроєвих питаннях, у ставленні до демократії, до громадянських свобод, до світоглядового і політичного плюралізму, до мешностей України, врешті, у питанні розуміння ролі самої ОУН у суспільстві. Звичайно, Постанови III збору ОУН їхні творці не розглядали як незмінну догму. Це була актуальна програма боротьби націоналістичного і рівночасно в ширшому розумінні – національно-визвольного руху, і вона стала міцною зброєю в руках того руху.
Нові політичні позиції ОУН створювали також належні умови для співпраці з іншими народами, що брали участь у боротьбі проти німецького і московського імперіалізмів чи були ними загрожені. На практиці це виявилося, зокрема, у взаєминах між українцями, що вели боротьбу проти німців, і іншими неросійськими народами СРСР. Провідними і керівними ідеями для українського національно-визвольного руху того періоду залишались незмінні ідеї – української нації, її вільного та повного росту й розвитку, що може бути здійсненим лише в Українській Самостійній Соборній Державі.
Маючи це за основу, керівники організованої визвольної боротьби в 1941-1944 роках, до яких належав і Мирослав Прокоп, не пов’язували себе беззаперечно з конкретною філософською системою, щоб на цьому ґрунті розвивати світогляд та ідеологію визвольного руху. Сталося так, що попередні світоглядні та ідеологічні позиції, що були панівними в українському визвольно-революційному русі до 1941 року, достатньою мірою себе не виправдали, особливо, при зустрічі членів Похідних груп ОУН (б), до складу однієї з яких належав і Мирослав Прокоп, із населенням осередніх та східних українських теренів. Тому пізніше керівництво визвольною боротьбою перестало пов’язувати себе (і це виявилось у численних документах та публікаціях ОУН, насамперед, починаючи з ІІІ-го НВЗ ОУН) з філософською системою т. зв. волюнтаризму, хоча вимога життєвої вольовості індивідума певною мірою ще залишалась, але все це тепер тісно пов’язувалось із демократичними тенденціями та випрацюванням програмових положень у плані шляхів та перспектив вирішення соціальних завдань руху на тлі стратегічної мети щодо національного визволення народу та побудови самостійної держави.
Участь в організованій визвольній боротьбі міг брати кожен, незалежно від сповідуваних ним світоглядно-філософських принципів та переконань. Політично неактивні народні маси довго чекали від керівництва боротьбою розв’язання насамперед складних соціальних питань, тому ці питання і шляхи їх досягнення були поставлені в одну площину з національно-політичними.
Час показав, що таке рішення керівників руху (М. Лебедя, Р. Шухевича, І. Гриньоха, М. Прокопа та інших) було єдино правильним, політично виправданим і доцільним. Спільна боротьба та відсутність світоглядно-філософських протиріч мали на меті об’єднати ідейно і великою мірою організаційно широкі маси в одному фронті довкола ідеї Самостійної Соборної Української Держави. Від середини 1943 року Роман Шухевич був єдиним зверхником Мирослава Прокопа в ієрархії ОУН на Українських Землях. У 1986 році М. Прокоп згадував, що людина, яка ними керувала, «мусіла посідати небуденний хист політичного діяча, організатора підпілля та постанського стратеґа. Бо вона мала проти себе підступних і безоглядних ворогів, а якщо йдеться про большовиків, то теж досвідчених у підпільній та партизанській війні плановиків і командирів. Уже в першій стадії їхніх акцій проти УПА вони планували знищити її лобовими ударами і прямою фізичною перевагою своїх сил... Таких кампаній проти УПА було упродовж наступних років багато. Для того щоб встоятися, треба було тому, хто командував збройним підпіллям, самому володіти політичним і воєнним мистецтвом. У такому плані з Шухевичем не може рівнятися жоден інший політичний чи військовий діяч найновішої історії».
Коли ж перед Українською Повстанською Армією на переломі 1943 і 1944 років постало питання всеукраїнського політичного центру, якому б мала підпорядковуватись сама УПА, тоді з ініціативи Головної команди УПА й Проводу ОУН на Українських землях було вжито організаційних та інших заходів, що призвели до створення у середині липня 1944 року Української Головної Визвольної Ради. Якраз на УГВР типово повстанська формація поневоленого народу УПА та основна політична сила ОУН прагнули перенести основні важелі державницько-політичного керівництва не лише національними збройними підпільними формуваннями, але й делегувати УГВР повноваження у ділянці озброєння, мобілізаційних кроків, матеріально-технічного запасу, транспорту, медичної служби, вишколу, затвердження статутів, правильників, присвоєння звань, нагородження, ба, більше, – уповноважити УГВР та її органи на підпільне урядування, судочинство, представницьку, дипломатичну та контрольну функції.
Керівні кола повстанців та підпільників, які в окремих районах Полісся й Волині вже були в часі 1943 року військовими адміністраторами теренів – невеликих УП-івських республік – також прагули мати над собою цивільне керівництво – вищий всеукраїнський керівний політично-державницький центр із необхідними для такої установи атрибутами: підпільними парламентом і урядом, контрольними та судовими органами й генеральними секретарями-міністрами.
Це й відбулося за активної участі Мирослава Прокопа на Великому Зборі Української Головної Визвольної Ради 11-15 липня 1944 року біля села Сприня, Самбірського району, Дрогобицької (тепер – Львівської) області, коли було створено «верховний орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі за УССД», «джерелом влади» якого була «воля українського народу, виявлена в самостійницьких змаганнях усіх діючих сил народу».
Генезі, устрою та платформі Української Головної Визвольної Ради присвячена доволі ґрунтовна стаття одного зі засновників УГВР, члена її Президії Мирослава Прокопа, що побачила світ у 1978 році. Ця стаття про УГВР є поширеним текстом доповіді, яку автор прочитав на Третьому науковому з’їзді Постійної конференції українських студій при Ґарвардському українському дослідному інституті 3 червня 1978 року. Є у Мирослава Прокопа й інша, вже пізніша за часом, ювілейна стаття п. н. «УГВР з перспективи сорокаріччя (Думки про минуле, сучасне і майбутнє)», яка вийшла друком у ч. 7-8 журналу «Сучасність» у липні-серпні 1984 року.
Нижче приведу лише декілька, на мою думку, досить цікавих і важливих фраґментів-сентенцій із цих повоєнних статей М. Прокопа та його політичної доповіді, пролошеної у липні 1944 року на Великому Зборі УГВР, які характеризують його як стратеґа і тактика, правдивого Архітектора визвольної Доби українців у 1940-50-х роках ХХ-го сторіччя.
«Особливо важливим елементом у біографії УГВР є ще те, що з її утворенням ідейні мости до революції 1917 року перекидав організований український націоналізм, який за міжвоєнного періоду був домінантною силою в західних областях України і на еміграції».
«Позиція ОУН у питанні організованої протинімецької і протимосковської боротьби не змінилась, очевидно, і за наступних двох років німецької окупації. А що діячі ОУН мали безперечно вплив на планування дій УГВР, то рішення УГВР у 1944 році продовжувати боротьбу проти Москви було самозрозумілим».
«Зрештою, спираючись на УПА і організоване підпілля ОУН, УГВР була справжньою владою, принаймні, на частині української території і таким чином діяла як сурогат державної влади».

«Без такого самостійного, власними силами організованого політичного фактора, Україна того періоду залишилась би в очах чужинців як причіп до чужого воза, як об’єкт політики двох імперіалістичних потуг, що билися за українську землю».
«А, втім, верховне політичне керівництво вважало, що боротьба народу мусіла мати загальнонаціональний характер і включати широкий вахляр елементів із різних частин України, які були заанґажовані у боротьбі проти німців і були готові продовжувати її проти більшовиків. Цю мету осягнено у формі створення УГВР у липні 1944 року».
«Зрозуміло, що в боротьбі з переможною у війні імперією ця влада (О. П. – УГВР) і сама боротьба у підпільних та повстанських формах не могли довго тривати. Проте, понад свої і чужі сподівання, влада втрималася аж до початку 1950-х років. Якщо міряти її ефективність підтримкою населення та його готовністю виконувати її доручення, то, принаймні, у перші роки більшовицької окупації західніх земель і в деяких районах Наддніпрянщини позиції УГВР були дуже сильними».
Особливу ж вартість має політична доповідь Мирослава Прокопа (псевдо для УГВР – Володимир Орлович), виголошена ним на Великому Зборі УГВР у липні 1944 року. Доповідь складалася з чотирьох розділів, в яких була дана характеристика зовнішньо-політичної та внутрішньо-української ситуації й міжнародного становища української нації, а також окреслено завдання всеукраїнського верховного політичного керівництва.
Анатоль Камінський зазначав, що «цей... документ вичерпно порушував усі... теми і, виходячи з добре проаналізованого існуючого становища, накреслював різні варіанти розвитку в майбутньому. З перспективи часу треба просто подивляти глибокий і всебічний аналіз тодішньої ситуації та її екстраполяцію в майбутнє, що зробив М. Прокоп на базі доволі обмежених тоді даних про західних альянтів. Автор дав не лише влучну оцінку тодішнього стану, а й історичну візію, чого треба було сподіватися в майбутньому. Незалежно від того, що не всі проґнози могли здійснитися пізніше».
Наразі переді мною лежить точна копія цієї доповіді на 86 друкованих аркушах, яку я раніше отримав від Мирослава Прокопа, з його численними виправленнями, закресленнями й примітками. Впевнений, що це є досить вимовний й оригінальний документ Доби українських визвольних змагань у часі Другої світової війни, одним із визначних і сумлінних Архітекторів якої був Мирослав Прокоп.
У цьому вистражданому циклостилевому, вже пожовклому від часу документі він виступає не лише як видатний підпільний публіцист, підпільник, державник і борець, але також як теоретик – стратеґ і тактик нашого визвольного руху. Дуже прикро, що глибину і ємність цього фоліанту української визвольної боротьби досі зрозуміли ще далеко не всі: тут є аналіз, програма, цілі, тактика і стратеґія різних аспектів боротьби за національну державу.
Мирослав Прокоп пише доволі докладно про позиції воюючих сторін – 1) Німеччину, коли остання «втратила вже позицію самостійного імперіального чинника, то у висліді неоднорідності цілей і аліянтів, і совєтів, за німцями забезпечується позиція серйозного язичка при вазі, що може вирішувати виграш одної або другої сторони. Німеччина перестала бути вже самостійним суб’єктом, що вирішує подальший розвиток подій, але її сучасна позиція між двома ворожими їй імперіалізмами дозволяє їй на досить широку гру»; 2) Совєти, що «в запамороченні від успіхів... не втрималися від того, щоб не поповнити декілька кардинальних політичних промахів. Всі вони зводяться до того, що большевики надто вже скоро відкрили свої імперіалістичні наміри перед світом, зокрема, перед своїми аліянтськими союзниками та почали ці наміри безоглядно реалізувати»; 3) Англо-американський союз – «у той час, коли Америка переслідує в Європі, насамперед, інтереси економічні, Англія наскрізь політичні. Для Англії європейський СРСР, чи хоч би ґеґемонія Росії в Європі – це безпосередня загроза англійських островів, це загроза Середземного моря, Близького Сходу і т. д. Також Америка зацікавлена в тому, щоб не допустити 100%-ї перемоги Росії, бо це також загроза нового імперіалістичного конкурента».
У цьому контексті Мирослав Прокоп аналізує три можливі варіанти, що можуть мати місце «в міру просування аліянтського наступу на заході і півдні і большевицького на сході та в міру звужування німецьких фронтів та зближування ворожих армій до німецького материка». Окремим чинником на тлі міжнародної політики розглядаються поневолені народи, коли «в парі зі зростанням імперіалістичних тенденцій, планів і практик у сучасній війні відроджується та витримує пробу життя національна ідея».
Значної уваги доповідач на Великому Зборі УГВР Володимир Орлович (Прокоп) приділив зовнішньо-політичному становищу української нації, бо наша визвольна справа не була тоді «визнана всіма іншими народами як визвольна боротьба поневоленого народу за власну державу. Так є незалежно від того, що український народ дав вже протягом сучасної війни численні докази своєї живучості, а його визвольна боротьба знайшла вже неофіційне визнання не одного закордонного обсерватора». Стосовно української проблематики в часі Другої світової війни, Орлович вирізняє п’ять груп народів, що мають пряме чи опосередковане до України й визвольних змагань українців: Москва й Берлін, поневолені народи Сходу і Заходу, з якими українці не мають спірних справ і які більше, або менше заінтересовані у відбудові Української Держави та сучасні сателіти Німеччини з Балкан, Польща, нейтральні народи – турецький та фінський, а також аліянти – американці та англійці. Зі свого аналізу доповідач робить логічні висновки:
«За виїмком імперіалізмів Берліна і Москви та їхніх польських імперіалістичних підголосків, усі поневолені зараз європейські народи і великодержави Заходу зацікавлені в національно-визвольній революційній боротьбі українського народу проти німецького і большевицького імперіалізму. Для деяких із них також повстання Незалежної Української Держави лежить по лінії їхніх прямих національно-державних інтересів.
1. Головною перешкодою для визнання іншими народами національно-визвольної боротьби українського народу і його права на власну державу є їх зв’язок із німецькими, а головне – з московськими імперіалістами. З хвилиною, коли це відпадає, не існуватимуть перешкоди для визнання нашої боротьби, а в подальшому – і державності.
2. Незалежно від низки внутрішніх основ для революції в СРСР, її вибух гальмується в сучасний момент браком віри мас в одну об’єднуючу ідею і їх готовності йти за неї на одверту боротьбу з режимом та убозтвом існуючого вже тепер і охоплюючого собою СРСР спільного політичного керівництва.
3. Подальший розвиток сучасних воєнно-політичних подій доведе до актуалізації українського питання на міжнародному ринку. У всіх можливих варіантах укладу політичних сил – революційні, організовані, зокрема, збройні сили українського народу будуть вирішальним чинником для здобуття незалежних позицій українства та відбудови української державності».
Цікавим для дослідника визвольних змагань українців є третій розділ політичної доповіді Володимира Орловича (Прокопа), в якому детально, оригінально і максимально об’єктивно охарактеризовано внутрішньо-українську ситуацію. Дійсно, тоді було «... не можна говорити про цілу Україну як про однорідний комплекс, що живе в цілості тими самими ідеями, що в нього однакова політична активність і натуга боротьби за Українську Державу. Це й нічого дивного, коли згадати, хоча б факт 23-річної большевицької окупації з усіма її наслідками для психіки, для національно-політичної і соціальної структури мас».
У період 1917-1921 рр. до української самостійницької ідеї йшли «крізь автономії і федерації, отож маса не могла остаточно знати, що є правильним, а що ні. Тоді, коли остаточно був визнаний принцип самостійности, большевики одразу проголосили його реакційним, даючи ширшу і, начебто, більш прогресивну розв’язку. Серед мас мусіла наступити дезорієнтація... «Далі, після поразки української революції, була ще замаскована груднева заява 1919 року большевицького уряду про ніби самостійність України та героїчний Зимовий похід, який зробив величезний перелом у настроях мас у бік самостійництва. Згодом же визвольна боротьба на ОСУЗ велась спочатку у немасових партизанських формах, а пізніше – шляхом політично-культурницьких акцій Братства Українських Державників та Спілки Визволення України. Був ще могутній процес культурно-політичного відродження у 20-х роках, відомий під назвою хвильовізму. Таким чином, форми і методи самостійницької боротьби українців різнилися залежно від часу, терену й періоду. А у тридцятих роках на ОСУЗ большевики майже цілком фізично знищили самостійницькі кадри та українську інтелігенцію. Ідея окреслює зміст боротьби, нею також визначається мета політичної боротьби. Організовані кадри – це конкретна сила середовища, це організована сила мас, за допомогою якої має бути здобута мета боротьби. Без виразного керівництва, як третього чинника, немає організованої боротьби середовища, є тільки стихія».
Народні маси України, – говорив у 1944 році М. Прокоп, – прагнуть волі особистої і збірної, вони прагнуть культурного життя і вільного розвитку, вони однаково ненавидять системи гітлерівського і большевицького насилля як систем поневолення народу і людини. Терор окупантів викликає параліч волі й активності, що не дозволяє людині навіть психологічно переналаштуватися на відверту боротьбу з режимом. Потрібно продовжувати боротьбу за розбудову і скріплення ідейних позицій, зокрема, на ОСУЗ, а також мобілізовувати широкі маси українського народу для активної боротьби за власну державу, тоді розпочнеться могутній процес відродження української національної ідеї.
Провід керівництва визвольною боротьбою має бути на українських землях, а не за кордоном; як структура, він має бути внутрішньо-гармонійним у роботі, і питання програм і устрою при всій їх важливості не повинні стати основою для суперечностей. У такій ситуації вирішальним було б питання визнання одної платформи боротьби, революційно-визвольної боротьби за УССД проти большевицького і німецького імперіалізму. Ця платформа творила б дуже широкі рамки, що одпирали б доступ для кожного, хто в сучасний момент налаштований на активну боротьбу за українську державу... Потрібно врахувати два важливі моменти: «а) зв’язок з краєм і опертя в ньому, себто, диспонування кадрами й іншими засобами модерної політично-визвольної боротьби (зв’язки, організаційні клітини, фінанси тощо), б) виконавчість органів керівництва – індивідуальну і збірну. Тут входять у гру такі вимоги, як індивідуальні дані: чи то ставити концепцію, чи її організовувати в краю або в інших умовах. Так само зрозумілим є фаховий підхід у керівництві, наприклад, військовики, пропагандисти, зовнішня репрезентація і т. д.
Українська визвольна боротьба триває на всіх українських землях, отже зрозумілою є також вимога «всеукраїнськості Проводу». Умовою для участі в роботі Проводу повинно бути «визнання спільної платформи боротьби за Суверенну Українську Державу проти большевицьких і німецьких загарбників». Справа не повинна йти також і про будь-який ріст впливів ОУН, бо тут іде мова «про далеку від групових принципів практику всенародної співпраці, що доконується зараз на площині самостійницької ідеї, та в боротьбі проти обох окупантів... повинно існувати одне українське самостійницьке політичне керівництво». Тут не повинно бути яких-небудь фікцій», – наголошував у 1944 році на Великому Зборі УГВР Мирослав Прокоп (Орлович). – А хіба його судження під цю пору не залишаються актуальними для українського сьогодення?
У доповіді Володимира Орловича (Прокопа) чітко і однозначно виписуються цілі й завдання тодішнього всеукраїнського Проводу – Української Головної Визвольної Ради, які майже дослівно записані в Тимчасовому Устрої, Платформі та Універсалі УГВР. Вражає те, що якраз Мирослав Прокоп (Володимир Орлович) тільки однією своєю політичною доповіддю на Великому Зборі УГВР окреслив майже всю структуру і весь зміст установчих документів Української Головної Визвольної Ради: він говорив і про внутрішньо-політичні завдання, і про координацію українських політичних акцій за кордоном, про те, що УГВР, як суроґат української легальної влади, протиставляється агентурному утворенню – т. зв. урядові УРСР, і про завдання цієї Ради та про перспективи визвольної боротьби українців.
Одним словом, у цій доповіді все ґрунтовно, змістовно та переконливо. Доповідь Орловича-Прокопа на Великому Зборі УГВР у липні 1944 року, його попередні та наступні писання безперечно є найкращиими концептуальними зразками теорії і практики українського державотворення, апогеєм державницько-політичного думання українського організованого підпілля і повстанської боротьби, як також вищими твором української підпільної й еміграційної публіцистики, в яких дуже вдало поєднані, реконструйовані і доктринально окреслені (поряд із детальним аналізом геополітичного становища тогочасної України) уроки, шляхи, форми та потенціал визвольної боротьби українського народу не тільки в період Другої світової війни та після неї, а й на тлі і під час визвольних змагань народу протягом усього двадцятого сторіччя.
Впевнений, що своєю працею, дописами та книгами Мирослав Прокоп спрямував вектор політичної думки не лише простого членства, але й переважної більшості його керівників, став ніби конструктором, який на підставі власного досвіду визвольної боротьби на два фронти – проти німців і проти большевиків – побачив ті зміни, проблеми та тенденції, які часто не бачить неозброєне око, вказав на небезпеки і, певною мірою, спрогнозував майбутнє. На думку Романа Борковського, М. Прокоп надав сильні добрі і наскрізь потужні докази для ствердження своїх положень, а також – витончені спостереження і висновки, оригінальні ідеї, й сьогодні вже можна побачити, наскільки його твердження і прогнози виявилися правильними.
Сучасний український вчений Олексій Гарань писав про Мирослава Прокопа, що «це людина, яка на собі випробовувала, що таке польська в’язниця, арешт гестапо, підпільна й партизанська боротьба. Людина великої інтелектуальної сили та внутрішньої інтелігентності...» Мені, особі, що знала Мирослава Прокопа за його життя, важко не погодидись.
Коли у грудні 2003 року Мирослав Прокоп скінчив свій земний шлях, його приятель, тодішній генеральний секретар Світової Ради НТШ Олег Романів написав у часописі «Свобода» (ч. 4, 23.01.2005 року, с. 21), як на мене, дуже зворушливі слова: «Покинула земне життя особистість, безмежно віддана ідеї української державності, людина великої моральної чистоти, видатний інтелектуал, який усе своє життя присвятив золотій мрії воскресіння українства. Сіяні ним зерна правди про Україну та її велику історичну кривду успішно зійшли в сучасній, хоча понівеченій окупантами Україні й, напевно, дадуть у майбутньому свій плідний врожай в Українській державі майбутнього...»
Цього року виповнюється не лише 100 років від дня народження Мирослава Андрія Прокопа, справжнього Архітектора визольної Доби, але 10 років відтоді, коли він завершив свій земний шлях. Публікацією цього допису я хочу підкреслити, що українці на Рідних Землях та країнах поселення ще дуже довго пам’ятатимують і з великою повагою та вдячністю згадуватимуть Великого сина українського народу – Мирослава Прокопа – борця-підпільника, публіциста-теоретика і просто – людину...

Олександр Панченко,
адвокат, доктор права Українського
Вільного Університету, місто Лохвиця, Полтавської області