Мені вже неодноразово доводилося писати на теми медіа-ринку України, аналізуючи процеси, що там відбуваються останнім часом. І ось ще одна новина, яка зовні виглядає малопомітною для пересічних споживачів інформації, але для фахівців є новиною стратегічного значення.

А новина така: група компаній СЄПЕК купила медіа-холдинг «UMH group».
І що у цьому факті стратегічного, може запитати читач?
Ось про це і поговоримо.

Медіа-ринок України – що він собою являє порівняно з іншими?

Нагадаю читачам, що медіа-ринком називається сукупність усіх телевізійних каналів, радіостанцій, газет, журналів, Інтернет-сайтів, які діють у даній країні. Чим потужнішою є країна, тим більш розвиненим є її медіа-ринок.
Становлення медіа-ринку України з часу проголошення Незалежності відбувалося у постійній конкурентній боротьбі з російським медіа-ринком, яким мав сильні позиції в українському медіа-просторі ще з часів СРСР.
Мільйони українських глядачів роками звикли дивитися московське телебачення, читати московські газети, слухати московське радіо, заходити на російські Інтернет-сайти і продовжували це робити навіть тоді, коли виникав, розвивався і міцнів вітчизняний медіа-ринок. Тим більше, що технічні можливості і фінансова потужність російських медіа зростали набагато більшими темпами, ніж українських.

	Споживачі медіа

А державна інформаційна політика всіх без винятку Президентів України та її Урядів, складів Верховної Ради України була такою ліберальною, що дозволяла вельми комфортно почуватися в Україні всім охочим російським медіа. Справа дійшла до того, що постійною темою обговорення в українському політикумі та серед громадськості стала тема захисту вітчизняного інформаційного простору.
Щоб читачі зрозуміли ситуацію станом на сьогодні, наведу рейтингові показники 25-ти найбільших медіа-холдингів пострадянського інформаційного простору.
Першу десятку з них склали беззастережні монополісти – російські медіа-гіганти, серед яких є добре відомі українському споживачеві інформації: Перший телеканал, Інтернет-пошуковик «Яндекс», газета «Комсомольська правда», інші. Але не ці розкручені медіа-бренди домінують серед російських важковаговиків. Рейтинг очолює холдинг «Газпром-Медіа», який за останніми даними отримав дохід у 1, 563 млрд. доларів. На 2-му місці – ВГТРК, більше відомий як телеканал «Росія» з доходами у 813 млн. доларів, і лише на 3-му – ОАО «Первый канал» з 963 млн. доларів доходу.
А тепер порівняймо – найбільш успішна на сьогодні українська компанія StarLightMedia посіла лише 11-е місце рейтингу з річним доходом у 224 млн. доларів. Це у сім разів менше, ніж дохід «Газпром-Медіа», це значно менше, ніж у будь-якого російського медіа-холдингу з першої десятки наведеного рейтингу.
І висновок тут простий: менше грошей – менше можливостей розвивати свої медіа, технічно їх переоснащувати, започатковувати і реалізовувати дорогі проекти та програми, вести прямі телетрансляції з Олімпіад, чемпіонатів світу і Європи, запрошувати високооплачуваних «зірок» тощо.
До складу українського найпотужнішого поки що холдингу StarLightMedia входять шість телеканалів (зокрема, такі популярні, як СТБ, ICTV, Новый канал), тиражна і популярна російськомовна газета «Факти», а також шість національних радіостанцій: «Русскоє радіо. Україна», «Хіт FM», Kiss FM, Radio Rocks, «Мелодія» і «Релакс».

Журнал Ложкіна про конкурента

Власником цього медіа-холдингу України є зять Леоніда Кучми, мільярдер Віктор Пінчук, який чи не найпершим із вітчизняних олігархів оцінив привабливість медіа-проектів, почав їх створювати і скуповувати. У підсумку – тепер утримує першість серед вітчизняних медіа-магнатів.
На 15-му місці рейтингу опинився медіа-холдинг Бориса Ложкіна UMH group, з доходами в 138 млн. доларів. З доходом у 89 млн. доларів 17-е місце списку посів холдинг Дмитра Фірташа Inter Media group, що об’єднує телеканали «Інтер», «НТН», «Ентер фільм», «Піксель», «К1», «К2», «Мега» и «MTV Україна».
21-е місце з доходом в 43 млн. доларів посідає компанія 1 +1 Media, власником якої є Ігор Коломойський. Холдинг контролює телеканали «1+1», «2+2», ТЕТ, «Плюсплюс» и «УНІАН-ТБ», а також інформагентство «УНІАН», Інтернет-проекти «Главред» і «Телекритика».
Аж на 22-му місці рейтингу – Media group Ukraine, що належить Рінату Ахметову, з доходом «усього» 51 млн. доларів. До складу холдингу входять телеканали «Україна», «Футбол», регіональний телеканал «Донбасс», газета «Сегодня», а також Інтернет-ресурси, зокрема, «Oll.tv».

	Медіа-магнат Даріга Назарбаєва

Як бачимо, серед 25-ти найпотужніших медіа-холдингів пострадянського простору лише 5 є українськими, та й то зовсім не за своїм національним духом, а так, формально.
Російських холдингів у цьому рейтингу загалом 17 і ще три представляють Казахстан. Один із трьох казахських медіа-холдингів контролює, за слухами, донька Президента Нурсултана Назарбаєва Даріга Назарбаєва, другий має партнером (на 60%) російську компанію.
Усі інші країни колишнього СРСР не мають таких потужних медіа-холдингів, які б спромоглися увійти до 25-ти найбільших. При цьому цікаво, що на прибалтійському медіа-ринку сильними є позиції шведського холдингу Modern Times group.
А ось білоруський медіа-простір цілковито під контролем держави – «Бацька» Лукашенко, Президент Білорусі, і тут проводить політику протекції національним виробникам – усі 5 найбільших телеканалів країни входять до складу медіа-холдингу «Національна державна телерадіокомпанія Республіки Білорусь», який тримає лідерство.
В Україні ситуація прямо протилежна – всі наявні найпотужніші медіа-холдинги належать олігархам, а ті, що формуються у нас на очах, також є далеко не державними.
Загальний обсяг медіа-ринку України на момент підрахунку в 2011 р. складав 1,024 млрд. доларів. При цьому обсяг ТБ-реклами – 486 млн. дол., реклами в пресі – 305 млн. дол., в Інтернеті – $74 млн., на радіо – 34 млн. доларів.
Експерти вважають український медіа-ринок недооціненим і передбачають, що рекламні доходи можуть вирости. Чи не у цьому є один із мотивів придбання олігархами медіа-холдингів?

Завоювання простору © Krasimir Matarov, Bulgaria

Що собою являє покупець – СЄПЕК?

А тепер повернемося до новини, з якої і почалася стаття. Отже, хто, власне, купив український телехолдинг UMH group? Що це за СЄПЕК, чим він займається, хто ним керує і володіє?
Інформації про цю групу компаній небагато, але наявна дозволяє зробити висновок, що їй усього півроку, що вона формально утворена взимку цього року і має два варіанти назви – СЄПЕК (Східноєвропейська паливно-енергетична компанія) і російський варіант – ВЕТЭК (Восточно-Европейская топливно-энергетическая компания).
СЄПЕК утворена на базі компанії «Газ Україна 2009», яка сама виникла у 2009 році, як про це свідчить і назва.
Отже, підведемо перший підсумок – газова компанія, яка через 4 роки своєї діяльності змінила свою назву, але не змінила профілю роботи, раптом вирішила купити медіа-холдинг, що займає, нагадаю, 15-е місце у рейтингу 25-ти найбільших мідіа-холдингів пострадянського простору і друге місце в Україні після холдингу В. Пінчука.
Хто ж цей газовий олігарх, який раптом захотів стати медіа-магнатом – другим в Україні після Пінчука?
Ним виявився молодий бізнесмен, якому усього 27 років, такий собі Сергій Курченко.

Знайомимося: Сергій Курченко

	Сергій Курченко

Ім’я це широкому загалу в Україні невідоме, але у вузьких колах «шурхоту» встигло наробити такого, що можна без перебільшення сказати: цей український «Монте-Крісто» таємничо виник на підступах до вищих щаблів українського бізнесу всього декілька років тому, став відомим усього рік тому, але відтоді кожен його крок викликає здивування на межі шоку.
Бо крокує цей юнак настільки розмашисто, що саме враз зробити два припущення – або перед нами геній бізнесу, або ж за ним стоять такі люди, які для Сергія слугують ракетою-носієм, що виводить його самого і його бізнес на найвищу орбіту.
Сергій народився у Харкові, там же 16-річним юнаком влаштувався кур’єром у компанію «Експогаз». За 5 років роботи він зробив там стрімку кар’єру – став заступником комерційного директора з дрібногуртової торгівлі скрапленим газом.
У нині опублікованій біографії Сергія відзначається, що він фактично з нуля організував профільний підрозділ дрібнооптової торгівлі зрідженим газом, а реалізовані ним проекти дозволили значно збільшити доходи компанії. Настільки це є правдою, а настільки – піаром «заднім числом», сказати важко. Одне ясно – хлопець крокував угору по сходах успіху динамічно.
Тим часом розпочав навчання у вишах – треба розуміти заочне, хоч це в біографіях не зазначається, і згодом – у 2006, у 2008 і у 2011 роках отримав дипломи з економіки, обліку та аудиту і права.
Поки Сергій працював і вчився, економічна ситуація в Україні актуалізувала ще один сектор бізнесу, що обіцяв значні прибутки – нерухомість.
Саме нею зайнявся 20-річний С. Курченко – створив 2005 року власний бізнес у сфері первинного будівельного ринку та земельного ринку у Харківській області та, як твердять його біографи, досяг у цій сфері значного успіху.
Настільки значного, що у 2009 році 24-річний бізнесмен вийшов у сферу велико-оптової торгівлі скрапленим газом, створивши вищезгадану групу компаній «Газ України 2009», яка включала у себе – увага, читачу! – аж 55 компаній.
При цьому Курченко у жодній з них не був засновником, як твердять деякі журналісти.
Група «Газ України 2009» за лічені місяці не просто закріпилася на газовому рингу України, але й стала – знову увага, читачу! – фактичним монополістом на ринку скрапленого газу в Україні, а також займається, за деякими припущеннями, контрабандним ввезенням бензину в Україну. При цьому, нібито, використовуються схеми «обірваного транзиту» та «фіктивного експорту» – м’яко кажучи, не зовсім законні – і отримуються неймовірні пільги від держави.
Але весь цей час Сергій Курченко не потрапляв у поле зору журналістів і зростав, так би мовити, у затінку. Роки летіли, мільйони множилися, молодий хлопчина ставав мультимільйонером, а громадськість про це нічого не знала.
Але ось прийшов його зоряний час: ЗМІ повідомили, що в грудні 2012 року група компаній «Газ Україна» досягла домовленостей щодо придбання харківського футбольного клубу «Металіст» у бізнесмена Олександра Ярославського. Після купівлі «Металіста» Курченко заявив, що метою клубу є участь у Лізі Чемпіонів УЄФА, протягом 3-х років – виграш чемпіонату України, а за 5 років «Металіст» має виграти європейський трофей. Також він заявив, що готовий викупити стадіон «Металіст» з комунальної власності Харкова. 7 лютого 2013 року зборами акціонерів ПАТ «ФК Металіст» його було обрано президентом клубу.
Ця покупка стала взимку нинішнього року інформаційною бомбою. Колишній власник ФК»Металіст», олігарх і нардеп О. Ярославський був не з тих, хто просто так дасть собі відкусити палець. Він є мільярдером, має зв’язки, депутатські і особисті, є харків’янином, і роками виводив «Металіст» у коло провідних українських футбольних клубів. При цьому неодноразово заявляв, що буде і далі вкладати у клуб, зміцнювати його, планувати нові перемоги. І ось тобі на!
На перших порах О. Ярославський пручався, продавати клуб явно не хотів. Він встиг промовитися про величезний тиск на нього, назвавши при цьому ім’я харківського мера регіонала Кернеса, але всім було ясно, що самому Кернесу забрати клуб в олігарха і нардепа не під силу. Тут мають бути зацікавлені більш впливові особи.
Ярославський їх, звичайно ж, знав, але знав він і улюблене прислів’я «донецьких»: за «базар», (тобто, за те, що говориш) треба відповідати. І він замовк, клуб продав і більше цю тему не порушує. Про Курченка також мовчить, що є дивним з огляду на звичку Ярославського гостро коментувати процеси і персон.
Зате уявіть собі здивування всіх, коли стало ясно – могутнього Ярославського подолав і примусив продати свій клуб якийсь нікому не відомий 27-річний бізнесмен. Тоді й почали одне в одного перепитувати – який це Курченко? Хто такий Курченко? Що ви знаєте про Курченка?
І виявилося, що практично ніхто не знав про цього таємничого Курченка. І довелося тоді буквально по крихтах збирати про нього біографічні дані.
Але все одно – як не вдивлялися в рядки його біографії, не могли втямити – яким це робом простий харківський хлопчина так крокував по життю?
Хто допоміг йому чи дозволив у 24 роки стати монополістом на ринку торгівлі скрапленим газом? Хто допоміг йому, 26-річному, «нагнути» могутнього харківського олігарха Ярославського і відкупити у нього футбольний клуб, коли той явно не хотів його продавати?
Так Сергій Курченко потрапив під пильні очі ЗМІ, і за ним почали слідкувати в очікуванні подальших кроків.
А кроки ці не примусили себе чекати, і вони були вражаючими.
Спочатку Курченко перебудував своє військо, як то кажуть, на марші. 22 лютого 2013 року прес-служба групи компаній «Газ Україна 2009» розповсюдила інформацію, що Курченко вирішив істотно змінити структуру бізнесу і перейти на новий етап розвитку. Була створена, як я уже писав вище, нова група компаній СЄПЕК (Східноєвропейська паливно-енергетична компанія (рос. ВЕТЭК).
Повідомлялось, що у новій структурі Сергій Курченко не буде займатися операційним менеджментом, а зосередиться на контролі стратегії розвитку групи.
І невдовзі всі побачили цю стратегію у дії.
Через 4 дні після створення СЄПЕК, 26 лютого 2013 року, стало відомо, що група компаній «ВЄТЕК» купує у російської компанії «Лукойл» 99,6% акцій Одеського нафтопереробного заводу. Підкреслювалося, що ця угода щодо заводу стала можливою «завдяки сприянню Курченка». Вартість угоди оцінюється біля $200 млн.
Хлопець ріс не по роках, а по днях! Ви тільки подивіться – російський паливно-енергетичний гігант «Лукойл» без звуку продав стратегічно важливий завод, за який свого часу затято боровся – і з яких це причин? Продавати завод «Лукойл» навряд чи хотів, але ж ось прийшов Курченко і «посприяв». Як кажуть провінційні фокусники: Айн, цвай, драй – і справа в капелюсі!
Не минуло і місяця, як стало відомо, що у березні 2013 році група компаній «ВЄТЕК» Сергія Курченка купила мережу заправок Sparschwein у Німеччині, яка торгує паливом на 170-ти автозаправних станціях. За оцінками бізнес-аналітиків, вартість угоди могла сягнути до $100 млн. Бізнес Курченка розповсюдився також у Росію, Білорусь і Казахстан.
Та хто ж це так сприяє молодому бізнес-гігантові, який семимильними кроками просувається до когорти українських мільярдерів, маючи вже в кишені близько 650 млн. доларів та зайнявши ¹ 30 у списку вітчизняних товстосумів за минулий рік?
Хто вмовив «Лукойл» продати завод, хто сприяв угоді з німцями, внаслідок чого заправки харків’янина на німецьких автобанах заправляють бензином сотні тисяч машин достославних німецьких бюргерів?
Хто, нарешті, «вмовив» медіа-магната Бориса Ложкіна продати свою дуже успішну медіа-групу цьому 27-річному газовому торговцеві, який до того не тільки не був помічений на медіа-ринку, але й не цікавився ним, про що відкрито і заявив.

«Не зацікавлений купувати медіа-активи»

У квітні цього року зациркулювали чутки, що С. Курченко зацікавився медіа-ресурсами і приглядається до деяких з них. Називалися телеканали TBi, канал «24», канал NewsOne, а також частка в холдингу UMH group.
Підкреслю – говорили лише про частку в UMH group, тобто, про часткове придбання.
Столичний тижневик «Дзеркало тижня» звернулися до С. Курченка, як голови правління компанії «ВЄТЕК», з проханням прояснити це питання і отримав відповідь від його прес-служби: «ГК «ВЕТЭК» і голова ради директорів С. Курченко на даний момент не зацікавлені у придбанні медіа-активів. Відповідно, переговори на цю тему ні з ким не ведуться».

Чому придбано і чому продано?

Через два місяці після заяви про «незацікавленість», 21 червня 2013 року було оголошено, що група компаній «ВЄТЕК» Сергія Курченка придбала 98% акцій одного з найбільших медіа-холдингів України та Східної Європи – UMH group .
Якщо вірити прес-службі Курченка, йому вистачило менше, ніж два місяці, щоб пройти шлях від незацікавленості медіа-активами до купівлі другого за потужністю вітчизняного медіа-холдингу. Як це собі можна уявити?
Якби я писав фейлетон чи гумореску, то міг би відобразити хід думок та дій свого героя приблизно так: «Ні, я не зацікавлений у покупці медіа-активів», – відповів бізнесмен, а потім подумав: «А дійсно, чому б мені їх не придбати? Не завадять». Сказано-зроблено. Взяв і придбав. Та не абищо, а майже найкращий в країні. Щоб, значить, не знижувати свою планку і підтримати імідж генія бізнесу, вундеркінда-мультимільйонера.

	Борис Ложкін

Але в серйозній аналітичній статті маємо розуміти, що від думки придбати до угоди про придбання шлях складний і довгий. Бо треба ще вмовити і переконати власника, процвітаючого медіа-магната Бориса Ложкіна, який і вивів свою UMH group на друге місце і явно марив першістю.
Але попросив його Сергій Курченко, знайшов якісь магічні слова і переконливі аргументи – і мовчки продав своє суперуспішне медіа-дітище Б. Ложкін, який після продажу заявив, що з медіа-бізнесу йти не планує, а започаткує новий проект.
Тепер разом з вами, шановні читачі, прослідкуємо за логікою. Медіа-магнатом Б. Ложкін став і посів почесне друге місце у цій шерензі вітчизняних володарів ЗМІ завдяки своїй UMH group.
Тепер він її продав, залишився ні з чим (бо гроші – це тільки можливість), вибув зі списку вітчизняних медіа-магнатів, але при цьому не має наміру залишати медіа-сферу.
Виникає питання – навіщо продавати готовий і великий, гарний дім, щоб почати будувати новий дім десь по сусідству? Вигідна ціна продажу? А хто гарантує, що новий проект Ложкіна вдасться, та ще й у часи, коли медіа-сферу активно окуповують олігархи і чиновники найвищих рангів? Чи втовпиться Ложкін у цей натовп, чи зможе знайти свою нішу і розкрутити в ній свій новий проект? Тим більше, що однією з умов угоди є пункт про не конкуренцію: згідно з ним Борис Ложкін не має права створювати такі медіа-проекти, які б конкурували з його колишнім, а тепер курченківським УМХ.
Вчора Ложкін був дуже впливовою людиною, бо володів могутнім інструментом впливу на громадську думку і у співробітництві з ним були зацікавлені всі політичні сили, зокрема, і перш за все – владні.
Сьогодні Ложкін є просто людиною з грішми, а таких в Україні вистачає. Гроші вони мають, але ні на що не впливають, бо не мають інструменту впливу. Капітал Ложкіна – приблизно 100 млн. доларів, вартість УМХ – приблизно від 370 млн. доларів до півмільярда. Ось і рахуйте, з якими грошима залишається Ложкін, втративши своє дітище.
Невже Ложкін цього не розумів? Думаю, чудово розумів. Але, очевидно, «йому зробили пропозицію, від якої він не зміг відмовитися», – як полюбляв казати у «Хрещеному батькові» головний мафіозі.
Після цих слів читачам стає зрозуміло, чому Курченко (чи ті, що стоять за ним) не пошкодували віддати сотні мільйонів доларів: їм конче треба було придбати могутній інструмент впливу на виборців – у передбаченні президентських виборів-2015.

А що ж, все-таки, куплено?

Група Курченка купила «UMH group» (United Media Holding group) – одну з найбільших українських медіа-компаній, яка займається виробництвом вмісту для всіх видів медіа: преси, радіо, Інтернету, телебачення, ритейлу, поліграфії, директ-маркетингу і виробництва ТБ-програм. Керуюча компанія у цій групі – ТОВ «Український Медіа Холдинг». Вона заснована Борисом Ложкіним у 1994 на базі тижневика «Теленеделя».
Як свідчать довідники, Український Медіа Холдинг (УМХ) – міжнародна мультимедійна компанія, до складу якої станом на 2006 рік входило 77 медіа-проектів зі сегментів преси, радіо, а ще – Інтернет тощо, вона є також однією з найбільших у Східній Європі.

Медіа-спрут у дії

Сукупний наклад друкованих видань УМХ уже 2006 року становив 200 мільйонів примірників.
Улітку 2006 року УМХ заявив про стратегічний намір розширити присутність у часописній ніші та запустити 7 нових проектів до кінця року. Зокрема, у серпні 2006 року вийшов журнал «Здоровье», 28 серпня 2008 було запущено ресурс «Деньги.ua». 30 вересня 2008 вийшов news magazine «Фокус».
У вересні 2008 холдинг придбав 32,5% Інтернет-ресурсу i.ua. 15 грудня 2011 прес-служба УМХ повідомила про збільшення частки до 77,5% акцій. Завдяки цій купівлі медіа-холдинг мав плани збільшити свою частку на українському ринку медійної Інтернет-реклами з наявних 30% до 40%.
Як бачимо, плани розвитку Ложкін зі співробітниками мали, але… взяли і все продали.
А хто ж були ці співробітники? Хто спрямовував діяльність холдингу?
Рада директорів станом на червень 2013 року мала такий склад: Борис Ложкін – Голова Ради директорів, президент UMH group. Член правління Всесвітньої асоціації видавців WAN-IFRA.
Аркадій Євстаф’єв – Член Ради директорів з 2010 року. Експерт у галузі фінансів та енергетики. Має досвід роботи на медіа-ринку як заступник генерального директора ЗАТ «Громадське Російське Телебачення». Нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» II ступеня (Росія).
Леонід Макарон – Член Ради директорів з 2008 року. Засновник та президент видавничого холдингу «Пронто-Москва» (Росія).
Григорій Шверк – Член Ради директорів (12 років). З 1996 віце-президент, потім перший віце-президент UMH group.
Надія Шаломова – Член Ради директорів. З 1999 року очолює видання «Аргументы и факты», з 2006 – журнал «Фокус», з 2011 – проект «Forbes» в Україні.

	Сучасна радіостудія

Як сам Б. Ложкін, так і більшість його керівної команди пов’язані з Росією – досвідом роботи там, походженням тощо.
Російські медіа-фахівці, як правило, є професіоналами, вони вміють створити і розкрутити медіа-проект, зробити його прибутковим, налагодити доходи від продажу рекламних площ і часу, але запідозрити їх у прагненні створити українські, національні за духом, ЗМІ – важко. Цього можуть бажати одиниці, загалом же, російські фахівці в українських ЗМІ у більшості своїй прагнуть працювати суто в межах медіа-бізнесу.
Є серед них (як, до речі, і серед етнічних українців) і антиукраїнці за духом, але це більше зустрічається на тих високих щаблях медіа-керівництва, де медіа-менеджер зіштовхується з політиками і співпрацює з ними.
Для інформації додам ще перелік окремих (не всіх) популярних медіа-брендів, які у структурі УМХ придбав С. Курченко.
Це такі популярні українські Інтернет-сайти, як Korrespondent.net, Bigmir.net, I.ua, Football.ua, Dengi.ua, iSport.ua, KP.ua, AiF.ua, Novynar.com.ua,Tv.ua, Forbes.ua, smak.ua інші.
Друковані видання: «Аргументы и Факты», «Комсомольская правда», «Совершенно секретно», «Экспресс газета», «Місто», «Теленеделя», «Телескоп», «Сериал», «Телесемь», «Теленеделя. Истории звезд», «Телегид», «Корреспондент», «Фокус», «Деньги», «Forbes», «За Рулем», «Команда», «Футбол», «Vogue», Історії з життя, Успіхи і поразки, Історії про любов, Лінія долі, інші.
Радіостанції: Авторадіо, Ретро FM, Наше радіо, Europa Plus, Радіо Алла, Динамо, Джем FM тощо.
Багато українців знають ці назви, дивляться, слухають, читають інформацію з цих ЗМІ, отже, за впливовістю холдинг УМХ є дійсно вагомим.

Реакція на придбання

Загальна реакція інших ЗМІ була бурхливою. Всі інформували та обговорювали цю супер-угоду не з меншою активністю, ніж недавню покупку «Інтера» олігархом Д. Фірташем та Главою Адміністрації Президента України С. Льовочкіним.
Але всіх цікавила реакція працівників холдингу. Більшість працівників, звичайно, відкрито не висловлювалась – ніхто ж не бажає висунутися в момент зміни власника? І так, усіх турбує думка – чи залишаться їм робочі місця, чи буде кадрова «чистка»?
Але дві реакції я хотів би навести.
Напевно, першою оприлюднила свою реакцію Юлія Мак-Гаффі, головний редактор Інтернет-видання «Корреспондент.net», причому її Інтернет-повідомлення за короткий термін набрало більше, ніж 14 тисяч переглядів і сотні дві коментарів.
Ось скорочено і у моєму перекладі її текст: «Я написала цей пост у себе в Facebook сьогодні вночі. Через декілька годин після того, коли дізналася про угоду щодо продажу Сергієві Курченку UMH group, в яку входять сайт Кореспондент.net і журнал Кореспондент.
Тема гаряча, вирішила викласти точку зору тут.
1) так, нас купляє Курченко;
2) ні, мені ніхто не потелефонував з проханням не ставити негативних новин про Сім’ю;
3) так, я вважаю Ложкіна найкрутішим медіа-менеджером і бізнесменом і, якщо він це зробив, значить на це у нього були свої причини;
8) писати, що Кореспондент і Кореспондент.net уже перетворилися у Вісник Міжгір’я – це дитячий садок і неповага до людей, що працюють у проектах. Тут працюють розумні, мислячі і порядні люди, які не дадуть поставити себе раком, чи під когось підкласти.
Пробачте за грубу лексику, але чомусь після оголошення про угоду багато хто вирішив, що ми тут одразу дружно встали у цю позу. Ні, це не так.
10) Не треба нас зараз хоронити, будь ласка. Сьогодні ми працюємо так само, як і вчора, позавчора і п’ять років тому».

Інша реакція була у головного редактора впливового видання Forbes, яке входить до складу проданого УМХ, Володимира Федоріна. В ту ж мить, коли стало відомо про продаж УМХ, а, значить, і Форбса, він опублікував в Інтернеті заяву про намір залишити свою посаду – з огляду на зміну власника:
«Я вважаю продаж Forbes Україна закінченням проекту в його нинішньому вигляді. Я переконаний, що покупець має одну з трьох цілей (або всі три одразу):
1) заткнути журналістам рот перед президентськими виборами;
2) відбілити власну репутацію;
3) використати видання для вирішення питань, що не мають нічого спільного з медіа-бізнесом».
На завершення Федорін наголосив: «Друзі, ясна громадська позиція – єдиний спосіб відповісти перед вами за ті слова, які я писав, поки ми з вами робили український Forbes». Цікаво, що саме Forbes свого часу спробував ледь не першим внести ясність, хто такий Сергій Курченко, у чому розгадка його стрімкої бізнес-кар’єри, і хто за ним стоїть.
І ось його редактор одразу ж різко реагує на те, що колишній герой його розслідування стає тепер начальником. Видно, Федорін знає більше, ніж говорить.
Сам же Сергій Курченко знову ж таки не особисто, а в офіційному повідомленні групи компаній СЕПЕК, каже про намір підтримувати незалежність видань, які входять до цієї медіа-групи.
Деякі медіа-експерти висловлюють думку, що на перших порах так воно може і бути, але тиск з’явиться при наближенні президентських виборів-2015.
Зі свого боку Борис Ложкін повідомив, що нинішній менеджмент УМХ буде працювати, принаймні, до 2014 року, коли Курченко остаточно розплатиться з Ложкіним та іншими.
Більшість же відгуків є скептичними, критичними і такими, що пробують достеменно проаналізувати цю угоду, персону Курченка та його ймовірних покровителів.
Так, голова партії «УДАР» Віталій Кличко в інтерв’ю Радіо Свобода заявив, що не знайомий з очільником СЕПЕК Сергієм Курченком, однак припускає, що той не самостійний у своїх бізнес-справах: «Як кажуть, Україна – країна необмежених можливостей, коли 27-річний хлопець стає мільярдером. Може бути, що він такий розумний, може стати нобелівським лауреатом, але у мене є чітка впевненість, судячи з інформації, яка надходить, він – так зване обличчя, людина, яку зробили обличчям тих чи інших, а за ним стоять зовсім інші персоналії, всім відомі, але вони не хочуть бути публічними в цьому напрямку».
Деякі журналісти пов’язують Сергія Курченка з певними донецькими газовими бізнесменами, зокрема, зі сім’єю авторитетного донецького газовика Миколи Маса, але головними покровителями молодого бізнесмена називають Першого віце-прем’єра С. Арбузова, сина Генпрокурора України Віктора Пшонки нардепа Артема Пшонку. Інші прямо пишуть, що Курченко є елементом так званої Сім’ї – владної фінансово-промислової групи, що гуртується навколо Віктора Януковича та його старшого сина Олександра. Але сам Курченко чутки про такий зв’язок спростовує. Проте дехто його успіхи пояснює так: Курченко дружить з Олександром Януковичем, а співпрацює з Азбузовим.

Тенденції медіа-ринку України

За висновком експертів в Україні спостерігається чітка тенденція до переділу медіа-ринку країни за рахунок виходу на нього нових, здебільшого, невідомих, кінцевих власників, Так, «Український тиждень» пише, що стосується вона, передусім, інформаційно-аналітичного сегменту, що безпосередньо пов’язаний із формуванням громадської думки і має дуже велике значення напередодні та в період виборчих кампаній.
Пожвавлення структур, раніше не дотичних до медіа-ринку, на тлі прогнозів затягування кризи на ньому, тижневик пояснює лише одним: в Україні де-факто стартувала президентська кампанія. Схоже, ще до кінця поточного року слід очікувати активізації та навіть завершення переділу медіа-ринку, зокрема, й за рахунок досить потужних активів, які все ще належать таким олігархам, як Ігор Коломойський, Віктор Пінчук, Петро Порошенко.

	Посол США в Україні Джон Теффт моніторить український Інтернет

Можна прогнозувати, що вищеназвані медіа-магнати в найближчий рік-два або повністю приймуть сторону Віктора Януковича, або ж, услід за Ложкіним, будуть позбавлені (добровільно, чи не дуже) своїх медіа-активів – частково або ж повністю.
Можна передбачити, що постраждає, насамперед, головна риса тих ЗМІ, які хочуть назватися серйозними, солідними, вагомими – це їхня об’єктивність, аналітичність, уміння не впасти до рівня партійного листка, не розмахувати прапором чи шаблюкою, а висвітлювати події та процеси виважено, вміти відділяти зерна від полови, показувати всю складність ситуації.
Висновки: Доводиться вкотре констатувати, що активні дії влади на медіа-ринку України стають дедалі більш масштабними. Якщо ця тенденція продовжиться (а в цьому сумнівів немає), то до президентських виборів-2015 в руках команди Януковича буде левова частка найпопулярніших медіа-інструментів, які потужно впливають на формування громадської думки через інформування та пропаганду.
Цими медіа-інструментами будуть найпопулярніші в Україні телеканали, радіостанції, газети, журнали, Інтернет-сайти.
Опозиція поки що зовсім не проявляє себе на медіа-ринку і виникає питання – чи планує вона до виборів-2015 мати потужні медіа-ресурси? Якщо ні, то на що у них надія? На незадоволення населення? На вуличні акції? На свідомість виборців?
Треба з усією ясністю розуміти: засоби масової інформації є на сьогодні найпотужнішою зброєю масового психологічного ураження. Той, хто її має, може при певних обставинах і програти. Але той, хто її не має, ризикує програти майже напевно.
Концентрація медіа-ресурсів в руках однієї фінансово-політичної групи продовжується – адже і дуже наближений до Сім’ї перший віце-прем’єр Сергій Арбузов розпочав формування власного медіа-холдингу. А Курченко, за чутками, має намір купити «Українську правду» – сайт, створений Гією Гонгадзе, що є сьогодні флагманом Інтернет-простору України.
Уявляєте собі таку іронію долі – сайт Гонгадзе на службі команди Януковича?
Головна небезпека будь-якої монополізації медіа – це неможливість отримувати правдиву інформацію. Така небезпека постає дедалі більш реальною для телеглядачів, радіослухачів та читачів України. Рятує Інтернет. Поки що.