Інтерв’ю зі заступником Голови Української республіканської партії Тарасом Козаком.

Пане Козак, представтеся коротко нашим читачам.
Мене звуть Козак Тарас Мирославович, мені 43 роки, за фахом і сферою моєї професійної діяльності я є президентом Інвестиційної групи «Універ», а в політичній сфері я сповідую національно-демократичні, республіканські погляди і є заступником Голови Української республіканської партії.
Вас не плутають із львівським Тарасом Козаком, чи, можливо, Ви є його родичем?
Інколи плутають, але з Тарасом Романовичем Козаком, тамтешнім бізнесменом і депутатом Львівської облради, я не знайомий, не родич і, як жартують, навіть не однофамілець.
А чому це Ви так від нього відхрещуєтеся?
Тому що з Інтернету знаю, що йому закидають деякі не дуже добрі дії. Не знаю, чи це правда, чи ні, але не хотів би, щоб на мене лягала тінь чиїхось гріхів, великих і маленьких.
Якими є Ваші особисті корені, звідкіля Ви родом, яку сім’ю маєте?
Народився я в Дрогобичі, на Львівщині, дитинство провів на Тернопіллі, у селі Скородинці Чортківського району, школу закінчив Тернополі.

Мої батьки – педагоги, кандидати педагогічних наук. Сестра Оксана пішла їхнім шляхом і працює зараз викладачем у Тернопільському національному педагогічному університеті. Ми з дружиною виховуємо двох дітей – сина і доньку. Прописаний і я досі у Тернополі, незважаючи на те, що понад 20 років працював за межами України, зокрема, в Австрії, Швейцарії, Росії, Великій Британії, але живу і працюю в Києві, тут – мій основний офіс.
І що, не було можливості зробити собі іноземне громадянство? Адже чимало українців прагнуть його отримати.
Можливості були, і не в одній країні. Але мені там було цікаво з професійної точки зору – попрацювати в європейських фінансових інституціях, отримати досвід ведення бізнесу світового рівня, щоб усі ці знання і вміння застосувати в Україні. Я завжди знав, що повернуся додому.
І ось з часу Помаранчевої революції постійно живу в Україні, працюю на фондовому ринку у сфері управління інвестиціями.
А яка у Вас освіта?
Маю не одну, а три вищі освіти і зараз хочу здобути четверту. Адже українці завжди тягнулися до знань, чи не так?
Цікаво, які це освіти?
Спочатку здобув комп’ютерну освіту, потім отримав диплом з відзнакою як математик, і третьою освітою була фінансова. А зараз ось вступаю до Національної академії державного управління при Президентові України на спеціальність «Державне управління».
То Ви буде навчатися в Академії при Януковичу?
Такий вираз є неправильним. Цей головний державний вищий навчальний заклад України з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування було створено ще у травні 1995 року. Отож, він існує не при якійсь конкретній політичній особі, а при Президентові як головній державній інституції України.
Добре, переконали. А тепер представте нашим читачам свою партію, бо не кожен її знає.
Українська республіканська партія (скорочено – УРП) має славетну і, я б сказав, унікальну політичну історію. Адже вона була створена на основі Української Гельсінської спілки 29 квітня далекого вже 1990 року і зареєстрована через півроку – 5 листопада. При цьому підкреслю – у тодішньому реєстрі партій Міністерства юстиції України УРП була записана під № 1, тобто, вона була першою незалежною українською політичною партією після краху однопартійної комуністичної системи.

Левко Лук’яненко і Тарас Козак

Саме УРП дала приклад політичного структурування, і вже після неї були створені такі відомі політичні партії, для прикладу, Демократична партія України, Народний Рух України тощо.
Ініціатором створення УРП і його першим Головою був видатний український політик, багаторічній політв’язень, нині Герой України – Левко Лук’яненко.
Нагадаю читачам, що УРП брала участь у президентських виборах 1 грудня 1991 року. Кандидат від УРП Левко Лук’яненко посів третє місце після Леоніда Кравчука й В’ячеслава Чорновола.
9 лютого 2001 року було створено «Форум національного порятунку» (ФНП), до складу якого входили «Батьківщина», наша Українська республіканська партія, низка інших партій. Восени, у листопаді того ж 2001 року, на базі ФНП був створений «Блок Юлії Тимошенко».
Усі ці роки й дотепер УРП займає чітку проукраїнську позицію, базовою ідеологією незмінно залишається українська національна ідея, яка формулюється так: захист національних інтересів у всіх сферах життєдіяльності Української держави та здійснення права українців на збереження і модерний розвиток своєї неповторної культури у спільноті народів світу. Може, тому, що УРП була принципово проукраїнською партією, ніколи не брала грошей у влади чи олігархів, вона пережила цілий рій атак, підступних провокацій, які приводили до низки криз і розколів.
А як Ви прийшли до УРП?
До лав УРП мене запросив особисто Левко Лук’яненко, дав мені рекомендацію у партію, рекомендував до складу Центрального Проводу УРП і на посаду свого заступника. Цим я дуже пишаюся, бо Левко Григорович є особою історичною, навіть легендарною, і отримати путівку в політичне життя з його рук – то величезна честь.
Я дав сам собі подумки тверду клятву, що ніколи не підведу Левка Лук’яненка у політиці, не зраджу його довіри, завжди буду прагнути відстоювати українські інтереси і цінності. Так мене з дитинства виховували батьки, так усе своє життя живе сам Левко Григорович, на таких засадах стоїть УРП.
Все зійшлося в одне, і цим одним є Україна, яку нам усім разом ще треба вибудувати як українську за духом, сучасну, розвинену, демократичну і соборну державу – додам ще як фахівець – фінансово і економічно потужну.
А яким є сучасний стан УРП, які її політичні позиції?
УРП сьогодні сповнена бажання після пережитих розколів та криз відновити свої позиції в українському політикумі. Цієї весни Левко Лук’яненко, посилаючись на свій вік, попросив звільнення з посади Голови УРП. Звичайно, вік його дуже поважний – 84 роки, та й 27 років, які Левко Григорович провів у радянських тюрмах і концтаборах за український націоналізм і патріотизм, даються взнаки.
Думається, що посада Почесного Голови УРП личитиме Левкові Лук’яненку, бо він є фундатором і багаторічнім лідером нашої партії. А Головою УРП обрано першого заступника Голови УРП Сергія Джерджа.
А де Ви бачите місце УРП в сучасній політичній палітрі України?
Безумовно, місце УРП в опозиційному крилі української політики, там, де відстоюються національні й демократичні шляхи розвитку України.

	О. Тягнибок і Т. Козак

А хіба сьогоднішня парламентська опозиція вся є національною?
Думаю, що вся вона є демократичною, а далі – у кожної з трьох парламентських партій є свої особливості. У когось більше національного, у когось – ліберального, у когось – соціального в ідеології, гаслах, позиціях.
Три парламентські партії – ВО «Батьківщина», «УДАР» і ВО «Свобода» – називають себе опозицією, позиціонують себе опозицією і протиставляють себе владі як опозицію. Коли запитати пересічного українця – а які партії сьогодні складають українську опозицію, то 99 зі 100 скажуть, що це – «Батьківщина», «УДАР» і «Свобода». Ви з цим згодні?
Перелічені три партії дійсно є сучасною опозицією, але парламентською. Я це підкреслю – парламентською, бо вони на виборах до Верховної Ради України восени 2012 року подолали прохідний бар’єр, утворили у Верховній Раді три фракції і оголосили, що перебувають в опозиції і протистоять двом іншим парламентським фракціям, які створили парламентську більшість – Партії регіонів та Компартії.
А є ще опозиція – позапарламентська. До неї належить низка партій, які не пройшли до Верховної Ради. Але ж ці партії існують, у них є тисячі членів, чимало з яких займають проукраїнські національні позиції. Це – велика людська і політична сила, і вони також зараховують себе до опозиції. Куди їх накажете подіти? Зробити вигляд, що цих людей не існує, що тільки члени вищеназваних трьох партій складають опозиційний електорат? Це – не так.
Однак, ми не раз бачили гостру реакцію цих трьох партій на спроби створення якихось інших опозиційних сил. З вуст низки опозиційних лідерів та активістів цих трьох парламентських партій звучали категоричні заяви на кшталт того, що є парламентська опозиція, і вона представляє весь український опозиційний електорат, а опозиція-2 чи опозиція-3 непотрібні, бо вони розколюють опозиційний електорат, відволікають виборця. Ви з цим незгодні? Ви вважаєте, що опозиція-2 чи опозиція-3 потрібні?
Ви порушили дуже складне питання. Давайте спробуємо його розглянути, бо тут чимало плутанини.
Низка українських національних і демократичних партій були створені на початку 90-х років ХХ сторіччя, коли ще не було на світі тих трьох партій, які сьогодні прагнуть монопольно представляти опозицію.
Нагадаю, що «Батьківщина» була створена в 1999 році, а її політичною ідеологією є солідаризм, економічний лібералізм, проєвропеїзм.
До речі, навіть на сайті партії «Батьківщина» нема її історії – це ж про щось говорить? Історії не потрібно соромитися, вона є такою, якою складалася роками. До речі, Юлія Тимошенко до створення «Батьківщина» була членом партії «Громада», головою якої був Павло Лазаренко. Власне, партія «Батьківщина» створена групою колишніх «громадівців» на чолі з Юлією Тимошенко та Олександром Турчиновим після того, коли Лазаренка було звільнено з посади Прем’єр-міністра України, а Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу проти нього за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, коли стало ясно, що Лазаренко є вже «відіграною картою».

Тарас Козак на мітингу опозиції

ВО «Свобода» була створена 13 жовтня 1991 року у вигляді Соціал-Національної партії України, а 14 лютого 2004 року відбувся IX З’їзд, який ухвалив нову назву партії – «Всеукраїнське об’єднання «Свобода» та обрав народного депутата України Олега Тягнибока Головою ВО «Свобода». Її політичною ідеологією є Український соціал-націоналізм, антикомунізм.
«УДАР» формально веде свою історію від нікому не відомої партії «Нова країна», але, як дієва партія, фактично утворився з моменту приходу до керівництва знаменитого боксера, і лише 24 квітня 2010 року, під час позачергового VII з’їзду політичної партії «Нова країна», було ухвалене рішення про зміну її назви на «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка». А 7 липня 2010 року нова назва партії була зареєстрована у Міністерстві юстиції України.
Політичною ідеологією «УДАРу» вважається такий набір: антикорупція, за розвиток ринкової економіки, проєвропеїзм. Скажу м’яко, коректно, що це не є політичною ідеологією партії у класичному розумінні слова. Прихильники «УДАРу» йдуть не за ідеологією, а за особистістю свого лідера – Віталія Кличка.
Ще раз повторю – ці три політичні партії України, які сьогодні є парламентською опозицією, утворилися реально і стали помітними політичними гравцями у 1999, 2004-му і 2010-му роках.
А хто боровся за Україну тоді, коли цих партій ще не було, ще з часів перебудови, зі середини 80-х років ХХ сторіччя? Так ось, задовго до появи «Батьківщини», «Свободи» і «УДАРу», вже активно діяли на політичній сцені України і виборювали Україну проти лівих і провладних сил і УРП (нагадаю – з 1990 року), і Народний Рух України – (як громадсько-політична організація почав з1989 р., а як партія – на чолі з полум’яним В’ячеславом Чорноволом – з 1993 року), і Конгрес Українських Націоналістів на чолі з легендарною Славою Стецько – з 1992 року, і ще деякі партії.
У жовтні 1990 року було створено (до речі, у нас на Тернопіллі, у місті Теребовлі) Демократичну партію України, яку очолив український дисидент Юрій Бадзьо. В її складі діяли такі визначні літератори-політики, як Іван Драч, Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Володимир Яворівський, інші.
Не забуваймо, що Левко Лук’яненко, Іван Драч, Дмитро Павличко були авторами низки основоположних документів на зорі становлення Української держави – таких, як Акт про незалежність України від 24 серпня 1991 р. тощо.
Отож, політичний ландшафт опозиційного спектру України був уже на початку 90-х років минулого сторіччя достатньо різнобарвним. Кожна з цих перших партій згуртовувала навколо себе тисячі, десятки тисяч активістів і членів, і багато з тих, хто вступав до лав цих партій – і УРП, і Демпартії, і КУНу і Руху – перебувають там і сьогодні. Ці партії не фінансувалися і досі не фінансуються олігархами, вони тримаються тільки за рахунок людського ентузіазму і ідейної переконаності своїх членів.
Це – також частина опозиційного електорату. Куди їх накажете подіти? Хіба вони не повинні мати можливість висловити свою позицію через свої партії?
Ну, нехай би сьогодні вливалися у ряди котроїсь із трьох парламентських оп3озиційних партій – чи то «Батьківщини», чи то «Свободи», чи «УДАРу». Що заважає?
Не те, щоб щось фатально заважало, але в політиці також діють люди, і суб’єктивний фактор грає значну роль.
Що Ви маєте на увазі?
По-перше, багато членів правих позапарламентських політичних партій зберігають вірність своїм партіям, їхній ідеології, і не хочуть переходити до інших партій, навіть якщо вони сьогодні більш успішні. З іншого боку, три парламентські опозиційні партії також не квапляться налагодити взаємозв’язок з меншими позапарламентськими партіями опозиційного ґатунку.
Крім того, багатьох членів позапарламентських опозиційних партій не зовсім влаштовують деякі речі в партіях успішних, парламентських. Будемо відверті – когось не влаштовує один лідер, когось – інший, хтось не сприймає надмірну різкість певних партій, а хтось незадоволений надмірною, на їхній погляд, толерантністю певних партій.
Ось сьогодні, коли ми з Вами розмовляємо, на зустріч із Президентом Януковичем Кличко і Тягнибок не пішли, а Яценюк з членами фракції «Батьківщина» пішов. Більше того, пообіцяв Януковичу, що під час його виступу у Верховній Раді опозиція не буде влаштовувати йому обструкції у вигляді вигуків, скандування, оплесків тощо.
А можна поцікавитися – його на цю обіцянку уповноважували Кличко і Тягнибок? Ця обіцянка узгоджена з ними, чи є ініціативою особисто Яценюка?
Одні кажуть, що він правильно зробив, що пішов на цю зустріч, інші – що неправильно. Тож парламентська опозиція є дуже різною, ці три партії об’єднує лише одне – повалити режим нині діючої влади, а більше нічого. Ідеології у них дуже різні. Багато хто передбачає, що після перемоги вони розбіжаться – кожен по своїх кутках.
Але приклад об’єднання є, і доволі свіжий, коли 14 червня цього року з «Батьківщиною» об’єдналися «Фронт змін», ПРП і частина Руху. Тут менші партії влилися у більшу, чи не так?
Не зовсім так. Адже лідер ПРП – С. Соболєв – сказав, що ПРП буде об’єднуватися лише восени. Чому не зараз, чого чекає ПРП, адже сам Соболєв уже став членом партії «Батьківщина»? Можливо, є заперечення багатьох пеерпістів.
Щодо Руху, то, строго кажучи, ця партія не об’єднувалася з «Батьківщиною», а лише її декілька обласних організацій і молодіжне крило.
Та й з яценюківською партією «Фронт змін» не все так гладко. Адже багато хто свого часу йшов до Яценюка тому, що не хотів іти до Юлії Тимошенко. Йому повірили, пішли за ним, а тепер він цих людей поставив у непросту ситуацію, перейшовши до Тимошенко. І ось деякі прояви цієї складності: 19 червня керівник вінницького обласного відділення «Фронту змін» Сергій Кудлаєнко відмовився від входження до складу об’єднаної опозиційної партії «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» і виходить з партійного списку кандидатів у народні депутати України від партії – як він сам заявив.
Ціла низка партійців-фронтозмінівців оголосили про те, що також не поспішатимуть із влиттям до «Батьківщини», почекають, подивляться, як підуть справи.
Адже багато колишніх членів «Батьківщини» свого часу виходили від Тимошенко, наприклад, у той час, коли вона вела перемовини з Януковичем проти Президента Ющенка, а Яценюк тепер їм каже – входьте до Тимошенко, тобто, назад у «Батьківщину».
Як Ви вважаєте, члени УРП, КУН, інших правих позапарламентських партій підуть за лідером чи за ідеєю?
Думаю, за ідеєю, вони віддані ідеї, а не якійсь особі, і тут їм найближчою з парламентських партій є ВО «Свобода», бо лише вона одна з трійки парламентських партій чітко сповідує український націоналізм.
Ну, так нехай ці партії об’єднуються зі «Свободою».
Легко сказати, непросто зробити. Як Ви собі це уявляєте? Тисячі членів УРП, КУН, РУХу, інших правих партій в якийсь момент усі разом увійдуть до «Свободи»? Але їм близькі свої партії, разом із ними вони пройшли довгу історію, ці люди є великою патріотичною силою.
Та й «Свобода» поки що не демонструє великого бажання когось із них прийняти у свої лави. Думаю, найкращим варіантом на даному етапі будуть пошуки способів утворити дієву співпрацю, коли позапарламентська і парламентська опозиції почнуть чітко координувати свої дії.
На парламентських виборах-2012 я сам голосував за ВО «Свобода» і вважаю її найбільш близькою за ідеологією партією.
Для прикладу, організовуючи Всеукраїнську акцію «Вставай, Україно!», три парламентські партії – «Батьківщина», «УДАР» і ВО «Свобода» – не зверталися за допомогою до позапарламентських правих партій, зокрема, до УРП, понадіялися лише на своїх членів – ось і вийшли деякі акції нечисленними.
А що, члени Вашої партії не ходили на ці акції?
Ходили, я і сам – разом із членами Центрального проводу – брав участь в акції у Києві 18 травня, але ж це була наша добровільна ініціатива, а до нас ніхто офіційно не звертався, ми спеціально не мобілізовували своїх членів, як зробили б це, якщо було би спільне рішення, звернення до нас.
Запитаю читачів – якщо вас кудись не запрошують, ви ж туди не рветеся, у вас також є почуття гідності, самоповаги. У політиці те саме.
Відверто скажу: проглядаються моменти певної зверхності з боку парламентських партій – ми, мовляв, пройшли до Верховної Ради, а ви ні, що з вами розмовляти…
Але ж відомо, що для перемоги на виборах потрібні десятки і сотні мільйонів доларів, у наших партій таких грошей нема, бо ми не беремо грошей в олігархів. Тому і не пройшли.
Така позиція зверхності є недалекоглядною. Я переконаний – треба гуртувати весь опозиційний електорат, згуртовувати всі праві партії, незалежно від того, де вони є – у Верховній Раді чи поза її межами.
Тож якими будуть найближчі дії УРП?
Ми ведемо переговори з деякими правими партіями про тісну співпрацю і шукаємо форми об’єднання.
Але – це я хочу особливо підкреслити – жодним чином не протиставляємо себе парламентській опозиції, не готуємо якусь альтернативну опозицію-2. Ми чітко будемо голосувати за єдиного кандидата від опозиції на президентських виборах у 2015 році. Наші партії не будуть розпорошувати опозиційний електорат, а будуть працювати на його гуртування навколо єдиного кандидата від опозиції, ким би він не був.
Це влада шукає якусь четверту силу, яка би протиставила себе трьом лідерам парламентської опозиції і тим їх послабила. Ми цією четвертою провладною силою ніколи не будемо.
Коли деякі лідери опозиції надмірно загострюють питання і кажуть – хто не з нами, той проти України, – я з цим категорично не згоден.
Ми – Українська республіканська партія – за Україну були, є і будемо! І хочемо, щоб наш голос також чули.
Дякую за розмову і бажаю успіху.
Ми всі бажаємо успіху і парламентській опозиції, і позапарламентській опозиції в боротьбі за українську Україну – демократичну і потужну, як про це мріяли багато поколінь українських патріотів. І досі мріють. А нам усім разом її треба такою робити.