Авторитетність світових державних інститутів влади знову опинилася під загрозою. Тільки-но стих галас довкола WikiLeaks і Джуліана Асанджа, як на міжнароднополітичному горизонті з’явився Едвард Сноуден. І не встиг з’явитися – як тут же й щез. Та ще й де – в Москві. Знайшов де сховатися…
Кілька років тому останні наївні романтики, котра вірили в святість і чесність державної влади західних країн, отримали тяжку моральну травму. WikiLeaks опублікував секретне листування дипломатів – і все, про що вже давно здогадувалися пильні громадяни, стало настільки явним, що нема куди сховатися. В той же час, варто відзначити, «професійні параноїки» мали би почуватися розчарованими. Мало того, що дипломати і розвідники – не всесильні, то вони ще й користуються неперевіреною, а іноді й взагалі неправдивою інформацією. Навіть всесильні державні органи – і ті виявилися недосконалими!
Однак з часу, коли викриття, опубліковані на WikiLeaks, всіх шокували, пройшло фактично три роки. І от – новий казус.
Програміст Агентства національної безпеки США Едвард Сноуден поїхав до Гонконгу, заперся там в готелі, і звідти почав видавати нові порції викривальної інформації.
Що цікаво – хлопець дуже цікаво вибрав час для своєї акції.
| |
 |
| |
|
25 червня 2013 року інтелектуали світу відзначали 110 років зі дня народження Еріка Артура Блера, більш відомого як Джордж Оруел. Саме він в своєму романі «1984» описав систему тотального стеження держави за кожним її громадянином: «Big Brother is watching you». Про цю систему стеження Блер написав ще у 1949 році – і фактично через рік після того, як роман вийшов у друк, автор помер від туберкульозу. Що цікаво – сам Оруел, як згодом виявилося, майже 20 років прожив під пильним наглядом спецслужб, і різні спецслужби дивним чином склали собі про нього зовсім різні враження. В наш час це не здається дивним: ми вже знаємо, що в спецслужбах працюють звичайні люди. А от самих працівників спецслужб це дивувало: і вони стежили за письменником аж до самої його смерті. Підозрювали в симпатіях до комунізму.
Але й сам Оруел теж був непростим дядьком: він роками стежив за 135 (!) діячами культури, політики і науки, котрих… підозрював у симпатіях до комунізму. З них в остаточному переліку лишилося 38 осіб. Сам перелік цих підозрілих осіб, до якого, серед інших, потрапили Бернард Шоу та Чарлі Чаплін, Оруел передав урядові Великобританії у тому ж таки 1949 році – за рік до смерті. До того ж, передав сам, добровільно – ніхто його не примушував. Про цей факт широкій громадськості стало відомо тільки в 1998 році, і, якщо говорити відверто, широка англійська громадськість того вчинку не зрозуміла: мовляв, як можна написати ТАКИЙ роман про боротьбу з тоталітарною державою, і разом з тим – так прислужувати тоталітарній державі? Та ще й добровільно і безкоштовно… Насправді все було дуже просто: написати такий роман могла тільки людина, котра не тільки досконало володіла принципами «двоєдумання» і дуже хитрої самоцензури, а й вміла помічати їх в собі. Тобто, по суті, письменник боровся сам з собою – і саме цю боротьбу він і описував…
І от треба ж було такому статися, щоб саме до ювілею цього загадкового і суперечливого дядька світ дізнався про нові вибрики «Великого Брата».
Завдяки Едварду Сноудену виявилося, що Microsoft, Yahoo, Google, Facebook, PalTalk, AOL, Skype, YouTube і Apple найбезвідповідальнішим чином «здають» своїх користувачів американським спецслужбам, і ті можуть користуватися інформацією з мережі на свій розсуд.
|
|
| |
|
Більше того – виявилося, що й британські спецслужби не дрімають, і перечитують приватне листування в інтернеті ще пильніше, ніж їхні американські колеги. Викривальна інформація дала несподіваний ефект: німецькі спецслужби вирішили, що вони конкретно недопрацьовують. І звернулися до Бундестагу з проханням виділити їм на шпигування зайвих 100 мільйонів євро. І попри всю трагічність європейської економічної кризи, Бундестаг розщедрився, витрусив кишені – і перші мільйони вже пішли до кишень Федеральної розвідувальної служби Німеччини (BND). І от що цікаво: переважну більшість цих коштів розвідники планують витрачати на перевірку інтернет-потоку повідомлень від Німеччини до Росії – і навпаки. Якісь знайомі обриси в цієї історії…
Українські спецслужби сиділи тихо. Зрештою, їм би і грошей ніхто не дав – всі гроші вже давно розписані…
Тим часом, поки спецслужби з’ясовували, в кого ж таки більші повноваження, і кому виділяють більше грошей, сам Сноуден вирішив, що пора змінювати сховок.
Надто вже непевно поводила себе китайська влада – зокрема, радила авіакомпаніям не брати собі його на борт у випадку чого. Та й США робило китайській владі недвозначні натяки, і, схоже, рано чи пізно керівництво КНР таки здало б позиції…
Потрібно було шукати притулок.
Сноуден намагався вмовити взяти себе в полон Ісландію. Вибір, загалом, непоганий – враховуючи ту обставину, що саме Ісландія відмовилася свого часу віддавати з державного бюджету гроші, котрі їхні банкіри поділи невідомо куди. Та й вулкан з невимовним ім’ям Ейяф'ятлайокутль, котрий «вмикається» час від часу, і робить авіаперельоти над країною неможливими – теж доволі привабливий аргумент для того, щоб обрати цю країну для політичного притулку. Влада Ісландії вже відзначилася своєю норовливістю і в справі WikiLeaks – не дозволила працівникам ФБР проводити допити на території країни у цій справі. Однак брати на себе ще й такий тягар, як Сноуден, ісландська влада чомусь побоялася. Не спрацював «нордичний характер».
 |
|
| |
|
Невідомо, чим саме керувався, врешті, борець з тотальним стеженням, але обрав він в результаті Росію.
Й справді – там тяжко стежити за громадянами з допомогою тотального стеження, оскільки значній частині цих громадян до інтернету – як до Москви навкарачки. Та й на дуже вже тотальне стеження російська влада не претендує. Зрештою, в цій країні й так всі все знають. Зокрема, знають, хто, звідки і скільки вкрав. Для Америки – нечувана відвертість. Але відсутність тотального стеження і присутність тотального всезнання не робить Росію принципово кращою за США з їхнім бажанням підглянути в будь-які шпаринки.
Як інструмент на якомусь етапі боротьби з американською владою, звісно, російську владу можна спробувати використати. Але вже тільки в тому випадку, коли більше жодних варіантів не лишилося: надто вже ймовірним є варіант, що потім доведеться раптово довідатися, що в американської влади таки була купа позитивних рис…
Принаймні, досвід струєного полонієм Олександра Литвиненка і Гаррета Уільямса, котрий добровільно склався в сумку, застібнувся зсередини і там раптом помер «природною смертю», свідчить, що з російськими розвідниками краще не зачіпатися. Жодна віра в демократію не допоможе.
Тим не менш, Сноуден, схоже, навіть після викриттів недемократичної поведінки американської влади, залишився дивовижним оптимістом щодо влади російської. Принаймні, в літаку, котрим він мав летіти з Росії до Еквадору, його крісло залишилося пустим. І, до слова, відразу завело собі твіттер: «Почуваюся спустошеним…»
Американська влада ще до того, як Сноуден влетів у російське небо, заявляла, що, вочевидь, президент Росії Володимир Путін вже про все знає, і що переліт американця через РФ відбувається з особистого дозволу керівника країни.
|
|
| |
|
Однак Путін довго і наполегливо заперечував цю версію.
Але потім зізнався, що таки й справді прихистив американця, хоч і без особливого бажання: "Пан Сноуден - людина вільна. Чим швидше він вибере кінцеву точку свого перебування, тим буде краще і для нас, і для нього".
Але при цьому російський лідер дав зрозуміти, що на значне сприяння з боку Москви Вашингтону розраховувати не варто. "Ассанж, як і Сноуден, вважають себе правозахисниками і заявляють, що борються за поширення інформації. Поставте собі питання: чи потрібно видавати таких людей для садіння в тюрму? - задумався Путін. - У будь-якому випадку, я б вважав за краще не займатися такими питаннями, тому що це все одно, що порося стригти - вереску багато, а шерсті мало".
WikiLeaks вже встигла позитивно оцінити жест Путіна – он, мовляв, захисник демократії, є таки в цієї людини щось добре в серці. Російські аналітики ж тим часом просто плачуть від розчулення: якщо ми Депардьє прихистили, то невже спраглому шукачу правди роботи не дамо? Та в нас тут просто непочата цілина!
З іншого боку ініціативу підхопили гумористи: мовляв, та де, він в Росії може такого «накопати», що потім країна ще кілька століть червонітиме від сорому. Цілком ймовірно, що аналогічної думки дотримується і російська влада: дошкулити колишньому супернику по холодній війні – воно, звісно, приємно, але хто його знає, що цей нишпорка тут нанишпорить, потім клопоту буде ціла купа.
Єдиний, кому не позаздриш в цьому випадку – це Сноудену. Для світу загалом доволі незле, що хоч якісь країни наважуються дати притулок людям, котрі «підривають основи» країн–гігантів своїм правдолюбством. Зрештою, і для самих країн-гігантів це корисно. Адже хвора система рано чи пізно «дасть дуба», і цього ніяк не уникнеш, чим більше затягувати хворобу – тим гірше. А такі бунтівники якраз і вказують системі, де саме в неї найпроблемніше місце.
Але от самим бунтівникам в процесі переходу від одного полюсу до іншого може аж занадто чітко стати зрозуміло, що воюють вони з самим собою. І хто зна, чи не доведеться Сноудену за якийсь час у пришвидшеному темпі зрозуміти, що ж звело в могилу Оруела в 46 років. З іншого боку, Сноудену пощастило набагато більше, ніж британському письменнику: в наш час технології досягнення миру із самим собою стали набагато досконалішими. Але, як і в часи Оруела, не можна ручатися, що в цьому процесі за тобою ніхто не підглядатиме. Навіть в Еквадорі…