16 червня в Українському Національному музеї відбулася презентація та показ документального фільму «Срібна земля. Хроніка Карпатської України 1919-1939» режисера Тараса Химича. Глядачів було чимало, однак, на жаль, серед них переважали представники старших хвиль емігрантів, молоді було мало. Дуже шкода, тому що фільм справив сильне враження.

Якщо хтось думає, що це нудна історична стрічка – помиляється. Фільм можна дивитися на одному диханні, зроблений майстерно і відповідно до всіх сучасних канонів кінематографа. Що вражає найбільше – це відкриття багатьох маловідомих сторінок історії і не тільки про політичні події, а про життя цілого суспільства, на зламі двох епох. За 75 хвилин показано, як сформувалася в самому центрі Європи нова незалежна держава – Карпатська Україна, яка навіть перед загрозою Другої світової війни зуміла привернути увагу передових ЗМІ світу.
Фільм презентував гість з України – Андрій Ребрик, голова Закарпатського обласного осередку Пласту-НСОУ, член Головної Пластової Булави, викладач української мови та літератури, здобувач кафедри історії України УжНУ. Саме з ним ми і зустрілися, щоб ще раз обговорити фільм.
Андрію, розкажи про створення цього фільму і твою власну участь у цьому процесі.
Ця ідея з’явилася в Тараса Химича (режисера) і Тараса Чолія (продюсера) одразу після того, коли вони відзняли і презентували фільм про окупацію Галичини1939-41 рр., який називався «Золотий вересень». Це був перший фільм, при створенні якого було вперше використано так званий принцип Discovery – документальна зйомка, розповіді очевидців і художня постановка. Другим фільмом вони взяли за мету розповісти про Карпатську Україну. По-перше, наступного року ми будемо святкувати 75 років Карпатської України. По-друге, зараз з’являється дуже багато документів про це, і по-третє, Карпатська Україна завжди становила великий історичний інтерес, тому що 15 березня1939 році невеличка частина України проголосила державну незалежність свого краю та ухвалила Конституцію.
Повну незалежність, а не автономію якоїсь імперії! І от вони вирішили зняти такий фільм, де показати Закарпаття як справді важливу територію, тих людей, які брали участь у встановленні незалежності – від Августина Волошина до останнього січовика, які боролися за незалежну українську державу. У фільмі взяли дуже широкий історичний діапазон від того, коли Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини під назвою – Підкарпатська Русь – аж до окупації території Закарпаття у березні 1939 року угорськими військами. Це значний і дуже цікавий період загалом історії України. Робота над фільмом тривала два з половиною роки, з 2010 року до березня минулого. Почалося це з приїзду режисера та продюсера до Ужгорода. Там ми зустрілися через зв’язки з Пластовим архівним музеєм, з яким вони працювали ще при роботі над «Золотим вереснем», де також грали пластуни у головних ролях.
Тут якраз час розповісти детальніше про участь Пласту у створенні фільму…

По-перше, в часи, показані у фільмі, на Закарпатті було близько десяти тисяч пластунів. Пласт був надзвичайно популярним – від Августина Волошина, який був почесним пластуном до всіх простих «вовченяток» та «лисенят» – найменших діток в організації, які мали 6-7 років на березень 1939 року. Всі визначні діячі все одно проходили через Пластове виховання. І сьогодні ми маємо дуже багато матеріалів і природно, що Пласт мав би відіграти важливу роль при створенні фільму. Зокрема, пластуни грали в художніх постановках – «січовиків, брали участь в сценах сутичок з мадярами, в сцені мандрівки хлопців-пластунів, які передавали зброю через кордон тощо.
Крім того, в мого батька є дуже великий міжвоєнний архів. Він отримав багато матеріалів від Вікентія Шандора – представника уряду Карпатської України в Празі.
Мій батько, Іван Ребрик, закінчив університет в Ужгороді, багато цікавився історією міжвоєнного періоду. Він добре знав і тусувався з членами групи «Бу-Ба-Бу», це початок-середина 80-х років. Раніше писав, а тепер – директор приватного видавництва в Ужгороді («Гражда» – першого недержавного видавництва – ред.). Фактично ми і займаємося виданням не тільки документальних, але й художніх матеріалів. Наприклад, Юрій Станинець був послом Карпатської України і написав перший побутовий роман в Закарпатті «Червона йонатаночка», який вже виданий. Сам він був греко-католицьким священиком. Далі варто згадати Івана Маргітича – греко-католицького єпископа, який з того ж села, де батько народився.
Так от, батько отримав архіви від Вікентія Шандора, від родичів Василя Гренджа-Донського, донька якого Аліса (Зірка) проживає в Мінеаполісі, яка упорядкувала всі праці свого батька; далі Володимир Бірчак – працював в уряді Карпатської України, від покійного д-ра Василя Маркуся, отця-василіана Зореслава Сабола, який жив у Детройті і був правою рукою єпископа Монича в ті часи, в 1946 році виїхав до Риму, а звідти – до США. Саме отець Зореслав уже 28 серпня правив службу на Красному Полі, коли Україна проголосила Незалежність. Отже, батько отримував матеріали від всіх цих людей. Багато цих матеріалів і було використано для створення фільму. Ми знали також багато очевидців, які на час створення фільму ще були живі – Василь Білий, Михайло Шваб, прийомна донька Августина Волошина (вона також є у фільмі) – Анастасія Халахан, Стапна Стойка та інші. Одних знав я, інших – батько. Ми знайомили Тарасів (Химича та Чолія) з цими людьми, і далі вони вже з ними працювали.
Багато хто з них вже відійшов від нас?
Близько восьми людей. Був, загалом, 21 свідок, з них 17 – увійшло до фільму. Але вся інформація про них, фотографії є на сайті фільму. Тарас Химич, розробляючи три напрямки фільму – документальний, режисерський та свідчення – взяв концепцію Шандора та Бірчака, яка дещо суперечить офіційному зараз на Закарпатті трактуванню тих подій, що всі були тоді героями. Насправді, це не так. Тоді так само були і зрадники, і герої. Один очевидець у фільмі розповідає, як його родич працював на одну партію, отримуючи гроші, а агітував за іншу. Цей момент викликає завжди пожвавлення, бо всі бачать, що нічого не змінилося з тих пір.
Ще один важливий момент. Режисер дотримувався принципу – кожен факт, озвучений у фільмі, повинен бути підкріплений, щонайменше, двома документами. Особливо коли йдеться про такий складний період, показаний у фільмі, коли були конфлікти між русофілами та мадярофілами й українськими націоналістами. Ці всі події мали місце, і треба було показати, щоб люди про це знали.
Повертаючись до очевидців, скажу, що велике значення має те, як вони розповіли, як самі переживали ті події, свої емоції. Зараз їм немає сенсу брехати і переінакшувати, маємо вже незалежну Україну. Для них важливо, що їх помітили і щоб вони залишилися в історії. Було багато людей, яких ми не встигли опитати. На початку 90-х років їх були десятки і сотні, коли Україна лише здобула незалежність.
Я була вражена гостротою мислення і пам’яті цих людей доволі поважного віку…
Так, взяти наприклад розповіді Петричка Михайла чи Степана Стойки, Василя Піпаша. Пан Стойка є дуже поважним професором у Львові.
А як реагували самі очевидці на фільм?
Тут є два моменти. Багато хто з тих очевидців, які дуже чекали на фільм, так і не дочекалися. А з тих, хто дожив і бачив – були дуже вражені. Вони не очікували, що так добре буде. Анастасія Халахан була на прем’єрному показі в Ужгороді, який відбувся в ляльковому театрі. Там був один момент, коли показують уривок з постановки театру «Просвіти» «Наталки-Полтавки» – професійного театру під проводом Миколи Садовського. Вона була дуже вражені і плакала.
Багато хто не вірив, що фільм вийде. В Україні таке часто відбувається, не всі проекти завершуються успішно.
Примітно, що у фільмі багато відеоматеріалів…
Дуже багато тих відеоматеріалів було стилізовано режисером, вони добре «вписалися» в архівні. Частину було взято з фільму «Карпатська Україна» Каленика Лисюка, який він відзняв зі своїм сином Петром у 1939 році. Вони приїхали з Америки до Закарпаття і знімали про життя не тільки політичне, але й культурне. Сина Петра мадяр вбив на очах у батька під час зйомок. Лисюк завершив зйомки сам. Брали відеоархіви з Київського архіву ім. Г. С. Пшеничного, якісь архіви вивчали в Празі. Величезна кількість фотографій бралася з архіву «Ґражди» обласного архіву, СБУ, з Львівського обласного архіву, з Музею-архіву пластового руху.
Чи хтось із держслужбовців, установ допомагав вам?
Частково відбувалося за сприяння Львівської обласної та міської Рад. Підтримували громадські організації – «Територія терору», Західноукраїнський центр історичних досліджень тощо.
Зйомки на Закарпатті робилися власними зусиллями, ніхто не сприяв і не допомагав. Усі запити, скажімо до Празьких архівів, робили самі творці фільму.
Хотілося би мати державну підтримку, але це можливо зробити і самостійно. Хотілося навіть довести, що це можливо. Якщо не потрібно державі, то потрібно людям, які це все добре пам’ятають. Коли ми працювали над фільмом, то хотіли, щоб людям було цікаво дивитися і, в той же час, мала бути висвітлена історична правда. Не хотілося, щоб породжувалися нові історичні конфлікти. Звичайно, 75-хвилинний фільм не розставить усі крапки над «і». Але того ми і зробили англомовний фільм, щоб розповісти не тільки нашим людям, але й світові про ці події.
Як можна побачити з фільму, ними тоді цікавилися кореспонденти з англійських, американських видань. Начитка англійською мовою була зроблена професійно. Там є багато історичних понять, про які західний світ не знав, вони були перекладені.
Але цей фільм породжує зацікавленість до теми, в людей з’являється бажання дізнатися більше…
Ви знаєте, ми відзняли матеріалів тривалістю десь на 7 днів. Це треба було вмістити у 75-хвилинний фільм так, щоб людям було цікаво дивитися. Треба було показати не тільки конкретні сухі історичні факти, але все розмаїття життя суспільства. Як ті історичні процеси виникали, що їх спонукало і змінювало. Треба було показати, наскільки розвинувся і змінився цілий край за досить короткий термін – від малоосвіченого, малосвідомого суспільства до розвиненого, в якому з’явилося величезна кількість науковців, культурних діячів тощо.
У фільмі показано, що лише завдяки пануванню чехів почався розвиток культури та освіти на теренах Закарпаття. Чому так було?
З різних причин. Там проживало, здебільшого, сільське неписемне населення. Завдяки Волошину з’явилася перша граматика, перша писемність. Були якісь школи при церквах, але попиту на освіту не було. Чехословацька республіка була найдемократичнішою країною в Європі. Давала багато сводоб. В народі був великий потенціал і, отримавши відповідні умови, розпочався в суспільстві швидкий освітній та культурний процес. Люди зрозуміли, що дітям треба давати освіту. Крім того, багато галичан, людей із Центральної чи Східної України, тікаючи від польського чи російського режиму, приносили у більш демократичне Закарпаття свої знання, уміння. Це були банкіри, інженери, лікарі.
Звичайно, у Закарпатті були свої інтелігенти, але це були окремі особи. Скажімо, Василь Довгович – академік Академії наук в Угорщині, філософ, написав багато праць. Але народ взагалі був не дуже писемним.
Власне, Президент Чехословаччини Томаш Масарик дав можливість розвиватися провінціям. Чехи збудували Ужгород (значну частину), мости, аеропорт, з’явилася тоді кіностудія (на початку 20 сторіччя). Багато хто з еміграції повернувся, люди давали гроші, були придбані кінокамери, фотоапарати. Тому і маємо зараз стільки відео та фотоматеріалів.
В суспільстві тоді відбувалася боротьба між русофілами та мадярофілами, але люди себе більше сприймали як україни-русини. Завдяки чому 15 березня 1939 року проголосили Незалежність України, державною мовою – українську, прапор – синьо-жовтий. Один з очевидців у фільмі – Стойка – казав, що люди усвідомили, що вони можуть тепер жити так, як вони того хочуть. Вони прагнули тієї незалежності. Коли в 1946 році прийшли «освободітєлі», то люди не знали, від чого їх звільняють. На Закарпатті не було великих військових дій, вони завершилися там у 1939 році.
Закарпаття було стратегічно важливою географічною зоною. Там є кордони Польщі, Угорщини, Румунії, Словаччини. Свої претензії мала Росія. Там були дороги, комунікації, величезний науковий потенціал. У фільмі чітко сказано було, що над Європою нависла загроза Другої світової війни. Багато хто відчував її. Австрія здалася без пострілу, Чехословаччина теж. А на Закарпатті вперше було вчинено військовий опір! Тому слід вважати, що для українців війна почалася не з 1 вересня 1939 року і не з 22 червня 1941. Для українців ця війна почалася з військової анексії Мадярщиною, яка вважала це своєю територією.
Люди усвідомлювали, що їм доведеться відстоювати свою незалежність за будь-яку ціну. Вони розуміли, що, швидше за все, вони віддадуть своє життя, хоча такого наказу не було. Волошин, як священик, не наказував стріляти в мадяр на Красному Полі, закликав не чинити збройного опору. Це був внутрішній вибір цих людей – боронити свою країну. Тоді можна було уникнути цих жертв. Однак, Україна має такі історичні випадки самопожертв – загадаймо Крути. На основі таких історичних прикладів можна творити міфи і ставити як приклад дітям. І фільм побудований не тільки на «холодних» історичних фактах, але й на живих людських емоціях.
Ми живемо в іншій епосі, нам важко зрозуміти ці жертви. Але то були інші люди, які зробили цей геройський чин. Ми повинні оцінювати їхні дії якраз у їхній історичній епосі. Коли працюєш в архіві, читаєш листи, дивишся фотографії – усвідомлюєш, як думали і у що вірили ті люди. Деяким з них пощастило – як о. Зореславу чи Шандору – вони застали незалежну Україну. Вони могли би бути щасливі, що їхня праця недаремна. І ми повинні зараз робити так, щоб наша праця не була даремною для прийдешніх поколінь.
Створюючи кінострічку, ми ставили амбітну ціль – показати фільм усім українцям в світі. Це була масштабна подія не тільки для нашого народу, але світового. Коли ми показували в Британії – це було для британців відкриттям. Вони й не знали, що їхні журналісти в 30-х роках їздили на Закарпаття робити репортажі не тільки про політику, але й про культурне життя.
А де ще відбулися презентації?
Ми зробили презентації для українців Литви, Латвії та Естонії на українському фестивалі, в Румунії, де українці переклали цей фільм румунською мовою. Були презентації в Лондоні та Дубліні для українських громад. Кілька – в Америці.
А в Угорщині робили щось подібне?
Ще ні. Були в Словаччині (дякуючи академікові Мушинці) та Польщі.
Як там сприймали цей фільм?
Дуже добре. З поляками нам вдалося досягти порозуміння у цих питаннях. З румунами так само. З угорцями?... Вони себе й далі називають королівством, залишилися ці імперські настрої. Але вони повинні розуміти, що цього не повернеш і треба змиритися. Молоде покоління не повинно нести відповідальність за помилки, яких припустилися предки. Угорщина повинна попросити пробачення, як Німеччина чи Польща, і поставити крапку. Треба шукати взаєморозуміння, а не розбрату. Тому такі фільми повинні полагоджувати такі конфлікти, мати просвітницьку роль.
Яким чином ви поширюєте цей фільм?
Головним чином через ПЛАСТ, показував «5 канал», TVІ, різні обласні канали.
Відчувається у фільмі високий рівень режисури, зйомки…
Тарас Химич отримав освіту в Америці, купив обладнання тут. Він використав багато цікавих режисерських прийомів, скажімо, як у Хічкока – «саспензу». Для прикладу, у сцені розстрілу, коли ми бачимо, як мадяр приставляє пістолет до голови ув’язненого, бачимо його очі, чуємо постріл, але саму смерть не показано. Це психологічно важко – коли камера просто «в’їжджає» в око і чуємо постріл. Були там використані ще деякі цікаві прийоми. Це додає художню цінність фільмові.
Де можна побачити цей фільм іншим людям?
Перший тираж дисків був одразу розібраний. Ми пороздавали диски по школах, бібліотеках в Закарпатській та Львівській областях. Піратська версія, звичайно, з’явилася на YouTube. Коли з’явиться другий тираж – то можна буде його купити. Але якщо навіть люди дивляться й через Інтернет – це також добре, у будь-який спосіб його треба пропагувати.
Ми дякуємо всім людям в українських громадах різних країн, які допомагають пропагувати цей фільм. В Латинській Америці українці хочуть озвучити його іспанською мовою. Я також хочу висловити подяку доброму приятелеві, пластуну Романові Гриціву, який організував презентацію в Детройті. А також – велику подяку – родині Ганкевичів за презентацію в Українському Національному музеї, тим людям, які прийшли на неї, всім пластунам, які долучилися. А також – усім, хто зробив цей такий важливий фільм.