Дарія Ребет, уроджена Цісик, дружина відомого націоналістичного діяча – проф. д-ра Лева Ребета – була родом з Кіцмані, що на Буковині, пізніше стала магістром права й чи не найвидатнішою українською громадсько-політичною діячкою в середині 20-го сторіччя на Рідних Землях та на чужині.

Вона народилася 26 лютого 1913 року, померла 5 січня 1992 року. Між цими двома датами – вщент наповнене боротьбою за волю України життя самовідданої та мужньої жінки – дружини і матері – Дарії Омелянівни Ребет (Цісик). Повсякчас, поряд із сімейними турботами, Дарія Ребет завжди стояла занадто близько до політики, до визвольної боротьби українського народу за власну державу. Скажу більше – вона завжди була в гущі найбільш тих драматичних і у своїй більшості – доленосних подій цієї боротьби, починаючи з другої половини 1930-х років минулого сторіччя, а під час Другої світової війни вона стала єдиною жінкою-членкинею найвищого керівництва боротьбою: спочатку у складі Проводу Організації Українських Націоналістів на Українських Землях, а згодом – від липня 1944 року – також у складі Президії Української Головної Визвольної Ради.
Дарія народилася в родині майбутнього директора Кіцманської гімназії Омеляна і його першої дружини Олени (Лесі) Цісик (з дому Федорович). Її батько Омелян Цісик, син греко-католицького священика з Коломиї, германіст і україніст, був автором книжки «Політичні твори Шевченка», виданої там же, у Коломиї. Він не був «буковинцем», але його дочка Дарія завжди пишалася своїм буковинським походженням. Мати Дарії була дочкою православного священика Єротея Федоровича, який у другій половині ХІХ сторіччя належав до «пробудителів Буковини». До речі, якраз саме про нього і про велику родину Федоровичів писав у своїй книзі «Буковина» проф. Аркадій Жуковський. Єротей Федорович – разом зі своєю українізованою дружиною румунського походження – брав участь у похованні Тараса Шевченка у Каневі. Взагалі, отець Федорович обіймав високу посаду в Українській Православній Церкві тоді ще австрійської Буковини, дружив із письменницею Ольгою Кобилянською, у його помешканні бувала й Леся Українка. Дарія почувалася більше буковинкою, аніж галичанкою, тим більше, що, згідно з легендою Федоровичів, вони були козацького роду: вдома висів козацький герб, казали, що полковник Федорович служив під проводом Богдана Хмельницького.
Загалом, у сім’ї Цісиків була складна доля – коли після Першої світової війни Румунія окупувала Буковину, Омелян Цісик, як, власне, і вся національно-свідома українсько-буковинська інтелігенція, опинився в румунській тюрмі. Згодом усю родину видворили до Галичини, де Омелян Цісик був директором гімназії та учительських семінарій спочатку в Коломиї, а тоді довгі роки – в Стрию, зрештою, під час війни – у лемківській Криниці, пізніше – у Мюнхені. Помер він 1970 року в Америці. Його перша дружина Олена, з дому Федорович, померла ще у 1938 році, коли її дочка Дарія вже сиділа у польській в’язниці. У числі 5 (277) журналу «Сучасність» за травень 1984 року Дарія Ребет писала: «Протягом двох з половиною місяців я могла повнотою присвятитися моїй смертельно хворій матері.... Це була... важка причина мого великого пригноблення під час ув’язнення. Мене арештували в середині березня 1939 року (мабуть, п’ятнадцятого)... Коли ми троє (О. П. – майбутній чоловік Лев Ребет та Гриць М. з підстрийської околиці) з двома охоронцями безпеки опинилися в замкненому купе, тоді з усією виразністю виринуло переді мною обличчя моєї мами у хвилину нашого прощання. Вона знала наше становище, отож знала, як і я, що ми прощаємося востаннє. Вона не плакала, але її з легким блиском широко відкриті очі дивилися на мене спокійно, без реакції також на моє «запевнення», що все це тимчасове. І тепер у цьому купе найшла на мене хвилина, коли «самі сльози ллються». Мені було зовсім байдуже, що це мені не личить у присутності польських поліціянтів, що це не співставне з вимогами бойової гордости. І на цьому довгому шляху між Стриєм і Львовом вилилася, мабуть, остання крапля моїх сліз, бо вже їх більше не було ані в самотній в’язничній камері, де можна було наплакатися досхочу, ані після повідомлення в тюрмі, що моя мама померла...»
У 15-річному віці, ще зовсім юною, Дарія Цісик стає членом визвольного підпілля – спочатку в рядах Української Військової Організації, а згодом – в Організації Українських Націоналістів. Виховниця Юнацтва ОУН – Дарія – також виховувалася в «Пласті», але свою приналежність до УВО й ОУН мусила протягом кількох років приховувати перед батьком, який підтримував зв’язки з легальними українськими партіями Галичини. У 1930-і роки, попри активну підпільну й чільну діяльність в ОУН, вона студіювала право в Львівському університеті, але звідти її видворила польська влада. Ступінь магістра права вона здобула у католицькому університеті в Любліні.
У 1939 році Дарію заарештувала польська поліція, однак згодом вона звільняється з-під арешту й знову долучається до активного життя на окупованих територіях. На тлі сильного загострення між Краєвими Провідниками ОУН та Проводом Українських Націоналістів на еміграції у Львові, на думку Дарії Ребет, «визріла не тільки неспокійна, але й нездорова атмосфера різних інтриг, підозрінь, ферменту. У безпосередній перехресний вогонь потрапив Л. Ребет, який послідовно чинив опір крайній течії, стимульованій С. Бандерою з тюрми, що вимагала розриву з ПУН-ом. Перебравши керівництво Краєвою Екзекутивою, Мирослав Тураш пропонував мені дальшу участь у цьому проводі. Я відмовилася, – писала пані Дарія, – бо прямо чи посередньо також весь час була об’єктом цієї кампанії, тому що відстоювала помірковане ладнання цих справ, а втім, як наречену Ребета, «важко» було поминути мене у цих маніпуляціях. До речі, і Тураш відстоював лінію компромісу і правопорядку супроти двох сторін, але на нього, можливо, як на нову людину, не було скероване вістря львівського націоналістичного середовища».
Назрівав розкол в ОУН, а світ тим часом поволі сповзав до війни. Було тоді зовсім непросто, треба було зайняти вивірену й виважену позиції не тільки в ставленні до німців, але у внутрішньому протистоянні в Організації. Підтримавши позицію разом із чоловіком, яку зайняв у лютому 1940 року щойно створений Ст. Бандерою та його однодумцями Революційний Провід ОУН, Дарія Ребет стає учасником Другого Великого Збору Організації Українських Націоналістів, який відбувся у Кракові. Відомо, що після розколу в ОУН «на еміграції на тлі тактичних, психологічних і персональних розбіжностей» та створення РП ОУН бандерівці в квітні 1941 року «відбули в Кракові ІІ Великий Збір ОУН, який ухвалив «нелегальність» ІІ Конгресу Українських Націоналістів у Римі, підтвердив основні програмові позиції І Конгресу Українських Націоналістів 1929 року, вибрав провідником ОУН Ст. Бандеру, виключив полк. Андрія Мельника і його співробітників з ОУН та закликав їх припинити всяку дію від імені ОУН. Це саме зробив ПУН щодо бандерівців».
Як відомо, 30 червня 1941 року ОУН з-під стягу Степана Бандери проголосила у Львові Акт відновлення Української Держави та створила тимчасове крайове державне правління, яке згодом отримало назву Українське Державне Правління (УДП). Це був рішучий й відчайдушний крок бандерівського відламу ОУН. Лев Ребет призначається в УДП другим заступником голови цього Правління Ярослава Стецька, хоча Лев Ребет на той час вже не входив до складу РП ОУН і взагалі – був поза складом відповідальних органів Організації, очолюваної Степаном Бандерою, бо навесні 1939 був змушений передати керівництво Краєвою Екзекутивою ОУН Мирославу Турашеві.
Однак, у липні 1941 року УДП було розв’язано німцями, а чільні керівники УДП та ОУН (б) згодом були заарештовані окупантами за відмову відкликати Акт відновлення Української Держави від 30 червня 1941 року і серед них – Лев Ребет. Щоправда, деякий час Лев Ребет ще виконував функції прем’єра УДП, коли Ярослава Стецька було вивезено гестапо зі Львова, він був уповноважений Я. Стецьком переставляти УДП на підпільну дію, «перебрати становище голови Уряду і вести з підпілля дальшу боротьбу від імені Уряду», бо, за визначенням самого Ярослава Стецька, яке він приводить у своїй книжці «30 червня 1941» (1967), «Ребет був політично сильніший і для державного типу роботи, безсумнівно, більш відповідальний».
Було ув’язнено німецькою окупаційною владою за участь в УДП та належність до ОУН (б) й Дарію Ребет. Щойно за тиждень перед народженням сина, завдяки клопотанням українських жінок-активісток Ірини Павликовської та Ольги Павловської, Дарія вже виходить на волю з гестапівської тюрми у Львові.
У буремному 1942 році у Львові народжується Андрій Ребет, син Лева та Дарії, але Дарія Ребет залишається у націоналістичному підпіллі. Вона буде змушена два з половиною роки сама виховувати свого первістка і власною працею забезпечувати умови для його життя. Деякий час маленький Андрій перебуває в Стрию у знайомої Ребетам родини, а його мати продовжує підпільну боротьбу й політичну працю, з новою енергією вона включається у діяльність ОУН (б), що згодом отримала назву ОУН-СД (Самостійників-Державників), провід над якою з арештом Бандери та Стецька перебрав у ранзі Урядуючого (в значенні – діючого) Провідника ОУН Микола Лебедь, і яка від вересня 1941 року, коли почалися арешти провідників та активу ОУН(б), перейшла на рейки двофронтової боротьби проти німців та большевиків. Це був початок українського Руху Опору під час Другої світової війни.
У своїй статті «Казка і дійсність (З життя однієї матері)», що була видрукована у газеті «Сучасна Україна» 3 травня 1959 року (ч. 9 (214)), Дарія Ребет так змальовувала материнські почуття розлученої підпільною працею молодої учасниці українського визвольного руху в часі війни до її малолітньої дитини: «Молода мама, що у вирі своєї роботи завжди жила думкою про свого маленького хлопчика, мусіла з ним розлучитися, щоб забезпечити його майбутнє. Він залишився далеко від неї і в пелюстки своєї, тільки що зміцнілої свідомости замикав образ якоїсь іншої, доброї, але завжди сумної, зажуреної «мами»... Для осамітненої справжньої матері час волікся черепашиним ходом від етапу до етапу, коли вона могла відвідати свого покинутого сина. Він не дивувався появі якоїсь молодої, милої «пані» і всім своїм єством прилипав до неї на весь час її короткої присутности. Вона годувала, одягала, пестила його, бавилася з ним, як молоденька школярка, і невтомно розповідала чудові дитячі казки. Всю свою мистецьку й романтичну душу, свою літературну начитаність, свій власний талант і живу фантазію, а, передусім, своє, так тяжко на пробу виставлене серце, вливала вона в ту дивну, небуденну зустріч, в якій губилася межа між казкою і дійсністю. Дві трагічно щасливі істоти серед лісу і полів поринали в буйний розквіт весни і протягом одного краденого дня жили красою справжнього життя і казки...» Така була доля більшості жінок-учасниць організованої визвольної боротьби під час Другої світової війни, матерів, що волею долі та за покликом сумління були вимушені покинути своїх дітей заради визволення свого народу, заради їхнього ж майбутнього.
Діяльність ОУН-СД проводилася в умовах суворої конспірації, хоча протягом перших неповних двох років війни на території вдалося провести три партійні конференції цієї ОУН, які остаточно устійнили та задокументували напрямні підпільної, а згодом і повстанської боротьби на два фронти. Продовжили свою роботу на наддніпрянських теренах, Сході та Півдні України створені напередодні війни Похідні групи ОУН (б), а у жовтні 1942 року зародилася Українська Повстанська Армія, тоді ж активізувалися відділи Української Народної Самооборони та боївки ОУН-СД. На пропозицію Голови Бюро Проводу ОУН на Українських Землях (УЗ) Романа Шухевича, який замінив у травні 1943 року на керівній посаді в ОУН-СД Урядуючого Провідника Миколу Лебедя, було вирішено на одному зі засідань Проводу ОУН на УЗ на початку 1944 року створити Підготовчу комісію Проводу ОУН на УЗ, завданням якої було в контакті з раніше створеним Ініціативним Комітетом для створення УГВР, що ним керував Лев Шанковський (псевдо – Дзвін, Мартович), підготувати і провести установчий збір УГВР. До складу Комісії ввійшли Василь Охримович (псевдо – Пилип, Грузин, Кузьма, Лелека), Мирослав Прокоп (псевдо – Володимир, Орлович, Вировий, Садовий) і Дарія Ребет (псевдо – Орлян) як керівник. Розвиток подій, наснаженість і динамізм підпільних акцій, а, зокрема, становище на воєнних фронтах примушували прискорити формування нового органу керівництва боротьбою.
Тут слід нагадати, що Дарія Ребет і Мирослав Прокоп були обрані на Третьому Надзвичайному Зборі ОУН членами Проводу ОУН на УЗ, а Василь Охримович був провідником ОУН на західноукраїнських землях, й учасником Третього НВЗ ОУН.
Коротко окреслю сутність і значення цього дійсно надзвичайного і Великого Збору ОУН, який відбувся 21-25 серпня 1943 року в Бережанському районі Тернопільської області. З понад двадцятьох учасників цього Збору відомі лише дві жінки – Дарія Ребет та досі незідентифікована особа – Зіна Л. із наддніпрянських теренів, яка пізніше була заангажована у роботі підпільної радіостанції ОУН «Самостійна Україна» («Афродіта»). Головою Збору був Ростислав Волошин, секретарем – Михайло Палідович. Це був і залишається єдиний (до здобуття Україною державної незалежності) Збір найвищого органу ОУН, який відбувся на українських землях. Місцем його проведення був не Відень, Рим чи Краків, а територія контрольована повстанцями з УПА та підпільниками ОУН, які в обставинах німецької окупації вели відверту боротьбу проти займанців України.
ІІІ-й НВЗ ОУН – поряд з окресленням напрямних стратегії й тактики проокупантської боротьби проти Берліну і Москви – зробив рішучий крок у напрямку демократизації та ревізії окремих положень у програмі та устрої Організації. У постановах Збору знайшли віддзеркалення питання фундаментальних прав людини й громадянина в майбутній українській державі, а також – національних меншин, а ще – питання політичного устрою, що мав бути повним запереченням тоталітарно-диктаторських режимів на кшталт гітлерівського чи сталінського, заперечення і відкинення монопартійності у державному будівництві, утвердження громадянського суспільства, в центрі якого мала бути «вільна людина».
В умовах німецької окупації українських земель далі дійшло до створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) – підпільного українського парламенту. На установчих зборах Ініціативного Комітету для створення УГВР було остаточно сформовано його склад з 5 осіб – Лев Шанковський, голова ІК, Дарія Ребет й інж. Ілля Сем’янчук (1895-1955) – заступники голови, адвокат д-р Михайло Степаняк (1905-1967) і Василь Охримович (1914-1954) – члени ІК. В нарадах Ініціативного Комітету брали активну участь Мирослав Прокоп (1913-2003) та Ростислав Волошин (1911-1944), члени Проводу ОУН на Українських Землях, а також ще – Микола Дужий (1901-1955), член ОУН, працівник УЦК і активіст «Просвіти» та Василь Потішко (1895-1991), член Центральної Ради перших скликань (1917-1918).
«До засідання Ініціативного комітету проект устрою УГВР ще не був зовсім готовий, тому я зреферерувала зариси його позафракційної структури та накреслені головні принципи демократичного поділу органів УГВР, що не викликало засадничих застережень. До скликання Збору вже не залишалося багато часу, і комітет, чи, точніше, його голова, діяв шляхом індивідуальних контактів», – згадувала пізніше Дарія Ребет.
Учасники ВЗ УГВР ухвалили основні напрямні дії та перші законодавчі документи: «Платформа УГВР», «Тимчасовий устрій УГВР», «Універсал УГВР до українського народу» та «Присягу вояка Української Повстанчої Армії», як також обрали керівні органи УГВР. До складу Президії УГВР ввійшли Кирило Осьмак – президент, Василь Мудрий, о. Іван Гриньох та Іван Вовчук – віце-президенти, секретар – Микола Дужий, члени Президії – Зенон Пеленський, Мирослав Прокоп і Дарія Ребет. Було затверджено і склад Генерального секретаріату УГВР, головою якого став Роман Шухевич, а генсекретарями для окремих справ – Микола Лебедь і Ростислав Волошин, Генеральним суддею було обрано Ярослава Біленького.
УГВР та «ОУН послало до Відня Дарію Ребет...» Пізніше, в жовтні 1944 року, Лев Ребет звільняється (до речі, наполегливими заходами віце-президента УГВР о. Івана Гриньоха) з Авшвіцу разом зі Степаном Ленкавським, Миколою Климишиним, Ярославом Раком та іншими і з табору переміщених у місті Еґері (чеська назва – Хеб) у Судетах прибуває до Кракова. Згодом вони, Лев та Дарія, після трирічної розлуки зустрічаються у Відні. Свого малого сина Андрія Лев Ребет побачив лише у Братиславі, і той довго називав його «вуйко Тато». В Австрії родина Ребетів потрапила під бомбардування, в результаті якого Дарія Ребет та її син отримали тяжкі ушкодження. Дійсно, саме «для організаційних завдань, тобто, по лінії самої ОУН, Провід ОУН в Україні вислав троє людей: Дарію Ребет, Мирослава Прокопа і Василя Охримовича. Делегацію ОУН очолювала Дарія Ребет, яка мала доручення перебрати керівництво ОУН за кордоном». Ще у лютому-березні 1945 року у Відні відбулася низка менших нарад, які закінчилися спільною Віденською Конференцією ОУН, в результаті якої було створено Закордонний Центр ОУН із крайових і еміграційних делегатів, у якому «крайові делегати здають свої мандати для закордоння. Так, Дарія Ребет здає свої повноваження як керівник ОУН для еміграції, а головство Закордонного Центру перебирає С. Бандера з умовою і зобов’язанням дотримуватися в цілому постанов ІІІ НВЗ ОУН як в програмному, так і правно-організаційному сенсі.
Після приходу радянських військ до Відня Ребети переселяються до Німеччини, у Мюнхен, який на той час став своєрідною Меккою для усієї української політичної еміграції в Європі. Саме тут, в Мюнхені, опинилися майже всі керівники націоналістичного руху і ОУН, включно з тими, хто щойно вийшов із німецьких кацетів. Перші ширші наради провідних членів закордонних частин ОУН відбулися, ймовірно, в останній декаді лютого 1946 року. Почали «вирисовуватися» дві відмінні, а то й навіть протилежні тенденції: з одного боку – Степан Бандера, Ярослав Стецько, Степан Ленкавський та їхні прихильники, з другого – Дарія Ребет, Микола Лебедь, о. Іван Гриньох, Мирослав Прокоп, Василь Охримович та інші «краєвики», до яких приєднуються деякі «каретники», як, наприклад, Лев Ребет та Володимир Стахів. Першими одразу висловили серйозні застереження щодо ідейно-програмових і організаційно-устроєвих змін, що їх було прийнято на Третьому Надзвичайному Зборі ОУН (1943), а також щодо концепції та побудови УГВР (1944) та цілого комплексу питань, які стосувалися ролі ОУН у цілому визвольному русі, ставлення ОУН до УПА і УГВР. Другі, ясна річ, не хотіли, ба, більше – просто не могли з такою позицією погодитися, бо це стосувалося принципових засад демократизму, відкинення монопартійництва та відідеологізування програми самої ОУН. Одним із основних речників т. зв. «опозиції» стала член Проводу ОУН на УЗ й Президії УГВР – Дарія Ребет.
У суспільно-політичній діяльності Дарії Ребет можна відзначити, здається, три важливіші дати – серпень 1943 року, коли на ІІІ-му НВЗ ОУН вона стала членом Проводу ОУН на Українських Землях, липень 1944 року, коли вона була обрана членом президії Української Головної Визвольної Ради та жовтень 1979 року, коли Дарія Ребет обійняла посаду Голови Політичної Ради Організації Український Націоналістів за кордоном (ОУНз). Перші дві події відбулися на Рідних землях, відповідно – у Бережанському районі Тернопільської області та поблизу села Сприня Самбірського району Львівської області, на Великому Зборі УГВР, третя – на чужині, у Брадфорді (Велика Британія), під час проведення 6-ї Делегатської конференції ОУНз.
Між цими трьома датами – сповнене чинів життя; між обидвома останніми найтрагічніша подія – смерть внаслідок атентату большевицького агента Богдана Сташинського її чоловіка – Льва Ребета – та намагання ворожих агентур та політичних конкурентів у різний спосіб знищити або знеславити представників демократичного відламу ОУН – ОУН за кордоном. Якщо на мить проаналізувати лише очевидну, незначну частину тих цькувань, переслідувань та протистоянь, то мимоволі починаєш думати про людське призначення й непохитність у боротьбі принципів. Чи був хтось подібний до Дарії Ребет, жінки та політичного діяча; ситуації в українському націоналістичному середовищі в Краю та на чужині? І чи може хтось інший з більшим правом в цей час, як не вона, називатися українською Жінкою, Дружиною і Політичним Діячем?
Мабуть, Дарія Ребет – одна з небагатьох у повоєнні роки змогла все ж піднятися над непримиренними суперечками розсвареної української політичної еміграції і над малістю тих суперечок, чвар та крамоли і поставити понад усе любов до України і прихильність до демократії. Зрозуміти це дозволяє лише розуміння умов тієї доби, на тлі якої вдосконалювалися демократичні тенденції, започатковані в ОУН під час Другої світової війни.
Доповідь Дарії Ребет на брадфодській конференції ОУНз з 1979 року називалася «Історія і дійсність – діаспора і материк (Замість вступу і підсумків)», порушувала питання зв’язку еміграції і материка у різних аспектах, зокрема, і збереження ідейних цінностей та морального обов’язку перед поневоленим народом. При цьому роль еміграції повинна здійснюватися в чесній та діловій орієнтації на підметність нації на Рідних Землях. І це мало бути засадничим. До того ж, згідно з демократичними засадами, мав би беззаперечно визнаватись ідейний і політичний плюралізм, при умові чесних засобів суперництва. «Одначе, в ім’я, власне, бажаної свободи, кожний переконаний демократ має право і обов’язок відкритими чесними методами поборювати всякі антидемократичні крайності. В такому дусі ОУНз зобов’язана бути в ідейному діалогу з інакомислячими, також – зі земляками в Україні. Такий обмін думками, принаймні, публіцистично необхідний складник спільних спрямувань на зрілому щаблі політичної культури. Тільки під таким кутом може визрівати вирівнювання і синтез різного у здорову національну єдність та пошанування правовости у державотворчому будівництві».

Однак, поруч з тим, що Дарія Ребет була конструктивісткою й демократкою в поглядах та діях, можна сказати, що вона, поряд із цим, була ще й мужньою, принциповою й всесторонньою людиною. Доказом цього, є, зокрема, й те, що вона, маючи на руках маленького сина, не відмовилась від визвольної боротьби, брала участь у заходах ОУН – засіданнях Проводу, Ініціативної Комісії ОУН для створення УГВР, підпільних та пропагандистських акціях і – врешті – стала членом Проводу ОУН на Українських Землях і членом Президії УГВР. У повоєнні роки Д. Ребет входила до складу ЗП УГВР та Політради ОУНз, а через деякий час, після вбивства її чоловіка Льва Ребета, – очолила Організацію Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз). Крім того, вона часто дописувала до різних еміграційних часописів та видань.
На науковій конференції, присвяченій Льву та Дарії Ребетам, у жовтні 1997 року, у Будинку вчителя в Києві, Ірина Козак, багаторічній ветеран ОУН й активна учасниця бойових дій УПА, стверджувала, що «...життя Дарії Ребет не було легким. У порівняно молодому віці вона втратила чоловіка, якого вбив 12 жовтня 1957 р. (сорок років тому) більшовицький агент Богдан Сташинський. Залишилась вона з 15-річним сином і 6-річною донькою. Вона мусила сама виховувати дітей і власною працею забезпечити екзистенцію для дітей і для себе. Проте вона не покинула ні політичної, ні громадської роботи. Дарія Ребет належала до небагатьох політичних діячів, які не цуралися громадської праці, до тих, які розуміли, що в умовах еміграції громадська робота надзвичайно важлива, в часи, коли наш народ був придушений тоталітарною системою, яка, за дорученням Москви, старалася вбити в нашому народові все, що було виявом його самобутності, його окремішності, його історії і його минулої слави. В тій ситуації треба було на еміграції зберігати ті цінності, які були знищені в Україні, які могли зберігати наш народ від тотального знищення. Дарія Ребет займалася проблемами України, студіювала її дійсність в усіх аспектах життя народу, старалася пізнати і зрозуміти, в яких страшних умовах наш народ боровся за своє біологічне і національне існування під російсько-большевицьким режимом. Вона переживала, що денаціоналізація і русифікація набрали значних розмірів, але, попри все те, її віра в українську людину і український народ, в його здорові нерви і непереможну силу будуть несхитні».
У мене склалося враження, що кожен, хто знав Дарію Ребет, зміг би з усією впевненістю сказати, що вона любила життя й хотіла мати його повноцінним. Вона не була замкненою в собі, а більше була в житті громади. Поряд з цим, вона була спокійною, дисциплінованою, працьовитою, мужньою, готовою виконувати взяті на себе обов’язки без галасу, без самореклами. Відійшла несподівано і не могла завершити взятих на себе обов’язків. Разом із нею відійшов дуже важливий етап нашої історії.
Здавалось, що разом зі смертю Дарії Ребет її громадсько-політична та публіцистично-літературна спадщина назавжди пішла з життя української суспільності. Одиноким нагадуванням про життя і діяльність Дарії Ребет стала організована Демократичною партією України, Організацією Українських Націоналістів за кордоном та Середовищем Української Головної Визвольної Ради наукова конференція, яка відбулася 4 жовтня 1997 року у Будинку Центральної Ради в Києві. Були короткі інтерв’ю про життя та діяльність подружжя Ребетів після проведення конференції в кількох українських виданнях.
Весь же зміст публіцистичних писань Дарії Ребет на громадсько-політичні, релігійні, літературознавчі теми засвідчує той незаперечний факт, що її інтерес до публіцистики випливає зі сутності та подій українського організованого національно-визвольного руху, починаючи з другої половини 1930-х років аж до здобуття Україною державної незалежності у 1991 році, з її демократичних переконань, з бажання активізувати визвольні прагнення українства та ввійти у живий контакт із кращими представниками народу. Те ж саме можна сказати і про практично-політичну діяльність Дарії Ребет в ОУН-ОУНз, редакціях часописів, в зчислених об’єднаннях українських жінок та Лізі Українських Політичних В’язнів. Її завжди обурював зайвий радикалізм, псевдореволюційність, тенденції до малоросійства. Свою власну позицію в українській політиці вона завжди намагалася спочатку теоретично осмислити, а тоді й подати власну теорію визволення українського народу. Це розуміли її соратники по боротьбі Мирослав Прокоп, Анатоль Камінський, Богдан Кордюк, Мирослав Болюх, Микола Галів, Зиновій та Ліда Марцюки, Ірина Козак, Святослав Василько, Василь Томків та інші. Беззаперечний авторитет, організаторський талант та самопосвята Дарії Ребет не завжди, здається, діяв автоматично, доводилось багато кого переконувати, комусь доводити, здавалось би, зрозумілі речі. Але без цього немає повноцінного життя.
Більшість праць написана Дарією Ребет у повоєнні роки, на еміграції. Період суспільно-політичної активності та творчого піднесення Дарії Ребет вимірюється майже півсторіччям. Спробую припустити, що лише одиниці з її сучасників в середовищі української політичної еміграції залишили по собі таке багатство статей, нарисів, ессеїв у різних аспектах життя суспільства. Пані Дарія проявила себе справжньою інтелектуалкою, якщо хочете – віртуозом політичної публіцистики й вдумливим літературним критиком. У пошуках нових форм та підходів до вивчення тем вона вдало експериментувала, хоча її писання позначені часто великим набором складних речень, епітетів і порівнянь, але все написане нею має свою, окрему, ідейно-політичну й естетичну вагу, яку має кожен справжній творець.
І на завершення… Писати про Дарію Ребет у короткій статті як про політичного і громадського діяча, людину, дружину й матір, – це значить – не сказати майже нічого. Мною подано лише незначні штрихи з її життя, діяльності та поглядів. Вона завжди була активною у громадському житті, відповідальною і обов’язковою людиною у побуті та сім’ї. Найкраще про неї можуть сказати її практичні справи в українському організованому визвольному русі, творчий доробок із політичної публіцистики та її полум’яний життєвий шлях...

Автор: Олександр Панченко,
адвокат, доктор права Українського
Вільного Університету,
м. Лохвиця Полтавської області