Важко сказати, щоб на сьогодні було видано замало туристичної, краєзнавчої, історичної та подібної літератури про Київ. З усіх українських міст зі столицею в цьому сенсі може позмагатися хіба що Львів чи, меншою мірою, Одеса. Та все ж у новій «смолоскипівській» книжці – «Київ в українській історії» Ігоря Гирича – є виразний ексклюзив. Він полягає в тому, наскільки послідовно, поряд з іншими важливими темами, обмірковується, проблематизується і зображується у цьому виданні таке багатозначне поняття, як »українськість Києва», його ідентичність, культура, зовнішній вигляд.
Непрості стосунки різних культур, мов, ідентичностей притаманні Києву вже багато століть. Найбільша напруга завжди була в українсько-російсько-польсько-єврейському чотирикутнику. Її продовження можна спостерігати й тепер, у часи двадцятиріччя незалежності, коли, з одного боку, присутність української мови в Києві стрімко зросла (що важливо, зросла в усіх аспектах), а з другого – цей процес супроводжується активним спротивом значної частини досить привілейованих проросійських та російськомовних кіл населення і нейтралітетом посередніх обивателів. Але книжка Гирича присвячена не сьогоднішнім подіями. Тим більше, їй не притаманна войовнича риторика на зразок «теорії боротьби двох культур». Просто Ігор Гирич у своїх нарисах і статтях ставить акцент саме на українських нюансах київської історії. На відміну від багатьох інших краєзнавців, прихильників провінційно-імперського пафосу ХІХ століття.
Книжка складається з чотирьох великих розділів; їхні назви між собою майже заримовані: «Візії», «Студії», «Рефлексії», «Реалії». Кожна з них містить низку статей, нарисів, документів чи інших текстів. У першому розділі це – здебільшого, узагальнені картини певних досить масштабних явищ, як-от історії Києво-Печерської лаври, Межигірського монастиря, проекту побудови комплексу пам’ятників діячам російської історії перед революцією, а також програмовий текст, промовисто озаглавлений «Боротьба за Київ як ключове питання української ідеї». У »Студіях» Ігор Гирич глибше зосереджується на локальних питаннях. Це і життя німецької громади в Києві, й спроба налагодження діяльності «Музею переходової доби» за часів нацистської окупації, і праця київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва 1910-1919 років, й інші. «Рефлексії» – розділ публіцистичного характеру, в ньому автор подає свої статті-реакції на певні книжки, публікації чи події. І, нарешті, в «Реаліях» знаходимо документи епохи. Це своєрідна автобіографія архітектора XVIII століття Степана Ковніра, опис пошкоджень, яких зазнала Києво-Печерська лавра під час більшовицької агресії в січні 1918 року, і такий самий опис Видубицького монастиря після вибуху порохових складів за часів Гетьманату.
Окрім згадуваного мотто вшанування, відстоювання й моделювання українського Києва (тішить, що воно не виконане в аж надто нав’язливий чи незграбний спосіб, а такий ризик завжди є, надто вже делікатна тема!), у книжці Гирича є й інші не менш важливі універсальні мотиви. Передусім, це прагнення точно зафіксувати, назвати й описати всі наявні та втрачені архітектурні пам’ятки міста, імена та діяння його видатних мешканців, навіть якщо їхні досягнення нині мало кому відомі чи цікаві. Але також це й зваженість, відсутність фундаменталізму в ставленні до різних будівель, епох, діячів. Ігор Гирич абсолютно не схильний до ідеалізації, наприклад, усього, що було збудоване в Києві до революції (хіба що особливо підносить українське бароко, але масштаб явища виправдовує таку емоційність). Що вигідно відрізняє його позицію від попсового «ностальгійного краєзнавства». Так само він не настільки однозначно, як багато хто з захисників старого Києва, сприймає новобудови. Загальна позиція його тут, звісно, критична, проте в ній є місце і усвідомленню необхідності сучасної розбудови міста, і конструктивним міркуванням про можливості часткового виправлення ситуації, що склалася.
Книжка «Київ в українській історії», отож – наступний важливий і креативний кут зору на столицю нашої країни. А ще цікавий та інформативний, адже це той випадок, коли кожна авторська думка спирається на численні історичні джерела.