У минулому числі нашої газети я стисло проаналізував деякі можливі варіанти подальшої політичної діяльності Юрія Луценка. Зараз хочу більш детально розписати ці варіанти, тому що Луценко на сьогодні є постаттю № 1 в опозиційному таборі за тим інтересом, який проявляють до нього ЗМІ та громадськість, друзі та вороги, симпатики та антипатики.

Можливо, Луценко цей величезний інтерес до нього виправдає і виросте в дуже значну фігуру, можливо, і не подужає завдань, що висунув собі сам. Але його плани і меседжі сьогодні більше обговорюють, ніж звичні уже промови опозиційних лідерів на вуличних акціях та мітингах. Можливо, через їх інформаційну новизну. А, можливо, і тому, що він пробуджує якусь надію у майже зневіреному українському суспільстві?

Німб над політиком – жарт чи можливість?

Строго кажучи, словом «німб» називають уявне золотоносне сяйво, яке має божественне походження і традиційно зображується над головою Бога, Богоматері, святих – загалом – є символом святості.
Але це поняття давно використовується у розширеному сенсі, умовно, образно, порівняльно, а інколи й дещо іронічно.
Серйозно і образно – наприклад у Коцюбинського: «Світло од груби золотить протилежну стіну, і круг Стасикової голови сіяє німб»; у О. Копиленка: «Суцільне віяло заграви сяяло, як дивний німб»; у І. Рябокляча: «Сіра, старенька стріха (хати) … освітилася і сяяла німбом».
Іронічно – у фотоколажах відомих персон, наприклад, політиків. Хоча зазначу, що німб над головою Юлії Тимошенко намалював – і серйозно – відомий італійський іконописець Антоніо Матраграно, коли приєднався до всеєвропейської громадської акції Free Yulia:
Що стосується вітчизняних політиків, то німби над їхніми головами, які інколи зустрічаються на різних колажах, зображені, звичайно, жартома, а, наприклад, подвійний німб над головою А. Яценюка прозоро натякає на посилене бажання лідера ОО «Батьківщина» виглядати політично безгрішним.
Доля Юрія Луценка склалась останніми роками драматично. Його незламна поведінка в судовому процесі, сміливі промови у суді, достойна «відсидка» у Менській колонії створила пану Юрієві імідж несправедливо засудженого, страждальця, який переносить удари долі з високо піднятою головою.
Отож, німб із колючого тюремного дроту є візуальним символом цього нового авторитету Юрія Луценка, і я недарма поставив цей колаж на початок – як камертон усієї статті. Так його побачив художник, так це можемо побачити і ми.
Але є підстави здогадуватися, що сам Юрій Луценко не обмежиться «стартовим» німбом тюремного страждальця, а може претендувати на здобуття й іншого німбу. Якого – давайте разом подумаємо.

 

Перші коментарі щодо звільненого

Коли формувалася нинішня «триголова» опозиція в особах А. Яценюка, В. Кличка та О. Тягнибока, багато хто ставив питання – а якби були звільнені Ю. Луценко та Ю. Тимошенко, як би вони вписалися у цю триголову композицію? Стали четвертим і п’ятим рівноправними елементами? Чи пані Юлія звично очолила б опозицію, потіснивши вищеназвану трійку?
А якщо так, то де б у такому випадку опинився Юрій Луценко? Яким би, умовно кажучи, порядковим номером числився б він у списку дійсно єдиної і об’єднаної опозиції на чолі з Юлією Тимошенко? Номером 2? Чи номером п’ять?
Ці гадання є поки що зайвими, оскільки Юлія Тимошенко відбуває покарання. Але ж Юрій Луценко вийшов на волю – як він впишеться у політичний ландшафт сучасної української опозиції і, загалом, політикуму?
Таке питання виникло у всіх, і ми за ці дні могли почути, прочитати чимало суперечливих думок та прогнозів.
Скептики вважають, що Юрій Луценко нічого принципово нового в роботу опозиції не внесе, адже там уже все сформувалося – є три загони з трьома лідерами партій на чолі, і Луценкові чільного місця в жодному з цих загонів нема.
Недоброзичливці взагалі висловлюються грубо і зневажливо – мовляв, чого здійняли такий галас навколо «алкаша» і «блазня» – він, за їхніми твердженнями, того не вартий. Особливо багато таких висловів на форумах, де людина може сховатися за вигаданим ім’ям-ніком і висловлюється фактично анонімно, зі «засідки».
Інтригани впевнені, що Юрій Луценко внесе розбрід і хитання у лави опозиції і вважають, що пана Юрія для того і помилували, випустили з в’язниці.
Ці три типи висловлювань об’єднують тих, хто так думає насправді і тих, хто свідомо, цілеспрямовано (інколи і за завданням, за гроші) прагне принизити Луценка і завчасно спробувати його дискредитувати.
Прихильники запевняють, що нічого поганого для опозиції Юрій Луценко не зробить, бо не така він людина, щоб шкодити однодумцям.
Соратники заявляють, що Луценко, навпаки, зможе збагатити справу опозиції, використовуючи свої можливості і авторитет.
Ці два типи висловлювань належать тим, хто так думає щиро і тим, хто так говорить із дипломатичних міркувань.
А що говорить сам помилуваний? Що називається, прямо в лоб, він рубанув: «Я не планую створювати опозицію до опозиції, в чому провокатори від влади взялися звинувачувати мене одразу ж після виходу на волю. Не маю права бути використаним ворогами, дурнями чи пристосуванцями.
Регіонали використають моє ім’я у своїх інтригах, зокрема, в боротьбі проти Яценюка. Вони, наскільки розумію, розпочали активну фазу плану його повалення і нав’язують розмови про розкол. Розколу не буде».

Луценко: перші меседжі на волі

	Луценко заявляє…

Можна собі уявити ту бурю емоцій, яка вирувала в душі Юрія Луценка, коли він виходив із воріт Менської виправної колонії. Можна уявити і той шквал думок, що накопичилися у нього за час вимушеної бездіяльності, коли він з-за ґрат спостерігав за політичними процесами в Україні після ув’язнення Юлії Тимошенко і себе самого зокрема і за діяльністю опозиції.
Ця діяльність викликала у нього і схвалення, і критичні зауваження, які він частково оприлюднював у заявах і листах, а більшою частиною таїв у собі.
І в момент виходу на волю, коли його буквально атакували журналісти з градом запитань, Юрій Луценко мав відповідати дуже виважено, бо кожне його слово тут же тиражувалося у ЗМІ та уважно вивчалося соратниками і противниками. Одне необережне, особливо критичне висловлювання Луценка на адресу опозиції одразу ж могло дати привід роздмухати з іскри полум’я і зіштовхнути пана Юрія з кимось із лідерів опозиції.
З огляду на це, а також на публікації, що поява Луценка, начебто, насторожила лідерів опозиції, бо змінить політичний ландшафт, новозвільнений акцентував: «Розмови про те, що Луценко, опинившись на волі, почне змінювати опозиційний рельєф, – від лукавого. Я не маю наміру змінювати рельєф опозиції, зате я відчуваю в собі сили взяти участь у зміні геометрії політики».
Але чи можна в такий момент колосального емоційного піднесення від перебування на волі вимагати від людини бухгалтерської виваженості та дипломатичної бездоганності у висловлюваннях?
Він чудово розуміє, що має бути обережним у словах, і, в той же час, дещо наболіле або передумане сотню разів так і рветься з душі та виривається з вуст інколи реплікою, інколи натяком, інколи й завершеною думкою.
Тож я і не подивувався, слухаючи деякі суперечливі думки та оцінки Юрія Луценка щодо опозиції, її дій та лідерів.

Суперечливість висловлювань

Луценко підтримує та критикує – по черзі і одночасно

Перша критична думка, яка вирвалася з вуст Юрія Луценка, стосувалася того, що революцію не роблять за розкладом і вихідними днями. Так пан Юрій відреагував на заяви Арсенія Яценюка про те, що політична кампанія «Вставай, Україно!» кличе народ до революції. Згодом Луценко зауважив, що правильно Олег Тягнибок поправив Яценюка, і лідер ОО «Батьківщини» вже не говорить про революцію, а тільки про підйом народу, його активізацію у процесі проведення акцій.
І вже зовсім примирливо прозвучала фраза Луценка, що троє лідерів опозиції правильно зробили, що пішли у народ, проводячи акції «Вставай, Україно!» по областях.
Але тут же знову критично загострилася його друга думка про те, що треба йти не тільки в обласні центри, як це роблять опозиціонери зараз, але й у райцентри та невеликі містечка. Цим самим пан Юрій прозоро натякнув, що опозиція недопрацьовує, йде по верхах, не занурюючись углиб.
Третя критична думка Луценка вирвалася з глибин його підсвідомості. Інакше я не можу це трактувати. Адже перед цим він спочатку сказав, що опозиція сформувалася у вигляді трійки лідерів на чолі. Але тут же зронив, що жоден лідер не тягне на роль лідера нації.
Перепрошую, як же це розуміти? Якщо Луценко вважає, що лідерська голова опозиції уже чітко вималювалася, якщо він розуміє, що хтось із цієї трійці буде балотуватися на посаду Президента України у 2015 році і виступить єдиним кандидатом від опозиції проти Януковича, то що означає його нищівна оцінка?
Якщо жоден із цієї трійці не тягне на роль лідера нації, то хто тягне? Юлія Тимошенко? Луценко про це не говорить, але, напевно, розуміє, що у пані Юлії вкрай мало шансів взяти участь у виборах Президента у 2015 році, як би не склалася її доля.
Тоді хто? Сам Луценко? Пан Юрій і про це не говорить, навпаки, заявляє, що не має наміру особисто балотуватися на посаду Президента, а готовий допомагати єдиному кандидатові від опозиції: «Я не маю наміру ставати четвертим, десятим чи першим лідером опозиції. Я нічого не планую очолювати…»
Але знову ж таки – кому допомагати, якщо жоден із трьох лідерів нинішньої опозиції, за оцінкою Луценка, не виріс ще до рангу лідера нації? І чи має він бажання дійсно допомагати комусь із цих трьох, бо сказав і наступне: «У мене був і час, і бажання думати. Але я нікому не обіцяв думати про те, що необхідно комусь для досягнення його особистих політичних цілей. Я з повагою ставлюся і до Арсенія, і до Віталія, і до Олега. Але не маю наміру бути людиною, яка готуватиме для когось теплу політичну ванну».
Але бажання стати Президентом країни для кожного політика – хто б ним не був – це також і особиста ціль, а не тільки дума про країну. Підтримати будь-якого кандидата у Президенти означає також – хочемо чи ні – підтримати і його особисту ціль. А ось Луценко вже поспішив заявити, що подібну «теплу політичну ванну» не готуватиме для жодного з цих трьох. Запитаймо себе – а чи сприятиме така і подібні заяви Луценка налагоджуванню повного взаєморозуміння та практичної безконфліктної взаємодії пана Юрія з вищеназваними трьома панами опозиціонерами? Ні, не сприятиме. Тоді чому Луценко дозволяє собі подібні заяви, образливі для трійки лідерів?
Уважний спостерігач може трохи заплутатися у суперечливих думках та оцінках, що прозвучали за ці дні з вуст Юрія Луценка, оскільки щодо одного й того ж явища чи особи пан Юрій уже встиг висловити різні, часом протилежні думки та оцінки. Але цей клубок суперечливих меседжів можна легко розплутати, якщо розуміти головне – Юрій Луценко (як і Юлія Тимошенко) має свою думку (зокрема, і критичну) щодо кожного лідера опозиції та їхніх дії, спільних чи одноосібних. У той же час Луценко дуже добре розуміє, що його противники та вороги тільки й чекають від нього будь-якої критичної думки, щоб розпалити вогонь конфлікту між опозиціонерами.
З третього боку, цими критичними натяками та висловлюваннями Луценко посилає лідерам опозиції свої застереження, щоб спонукати їх виправити недоліки та недопрацювання у їхній діяльності, сподіваючись, що його критика буде сприйнята без образ і з розумінням.
Читач може запитати – а чому Луценко не висловить свою критику особисто лідерам опозиції, без виносу це на загал, адже за кожне його необережне критичне слово можуть вчепитися противники? Напевно тому, що така практика привселюдної критики одне одного є, на жаль, характерною для всіх національно-демократичних сил, що і завдало їм у минулому немало шкоди. Може завдати і сьогодні, якщо Луценкові та іншим не «фільтрувати базар» – як висловлюються донецькі і регіонали загалом. Регіонали привчені та вміють усі суперечності обговорювати за закритими дверима, демократи це роблять гірше, даючи поживу всім, хто хоче зіграти на їхніх суперечностях.

Несподівана заява, чи випробуваний прийом?

	«Самооборонець» Луценко у 2008 році

Найбільший інтерес ЗМІ та громадськості викликало питання – а куди прихилиться Юрій Луценко? Адже у минулому він не раз прихилявся до різних політичних сил.
Так, у 1996-2006 – Юрій Луценко, син першого секретаря Рівненського обкому компартії Віталія Луценка, перебував у лавах Соціалістичної партії України. Обіймав посади Секретаря Політради Соцпартії у 1996-1998 роках. Був Головою Спілки молодих соціалістів (з грудня 2003).
Двічі як соціаліст балотувався кандидатом у народні депутати України: у 1998 році від виборчого блоку СПУ-СелПУ – № 58 у списку, в 2002 від СПУ – № 3 у списку.
Був помічником прем’єр-міністра України, голови провладної Народно-демократичної партії (НДП) Валерія Пустовойтенка (вересень 1998 – квітень 1999) та помічником-консультантом народного депутата України, Голови Соцпартії Олександра Мороза.
Після призначення у лютому 2005 року міністром внутрішніх справ України призупинив своє членство в Соціалістичній партії України, а у липні 2006 року остаточно порвав зі СПУ на знак протесту проти входження соціалістів в коаліцію з комуністами та Партією регіонів.
Потім Луценко прихилявся до Віктора Ющенка та «Нашої України», згодом – до Юлії Тимошенко та БЮТ-Батьківщини, однак не стаючи членом цих партій.
Коли нині, у квітні 2013 року, Юрій Луценко заявив, що не увійде до жодної з опозиційних партій, його заява виявилася несподіваною тільки для тих, хто не знав чи забув політичну біографію Юрія Луценка.
А хто її знає, той згадає такий факт: коли 1 грудня 2006 року парламент звільнив його з посади міністра внутрішніх справ, Луценко заявив, що «не буде фактором розколу українських демократичних сил», тому ініціює створення громадського об’єднання «Народна Самооборона».
І ось 15 квітня 2007 на міжпартійному з’їзді партій «Вперед, Україно!» та Християнсько-Демократичного Союзу було створено передвиборчий блок політичних партій «Народна самооборона Юрія Луценка» та затверджено передвиборчий список кандидатів, в якому 1-м номером ішов Юрій Луценко.
Зверніть увагу – Луценко не пішов у жодну іншу національно-демократичну силу, яка вже мала своїх лідерів, не захотів бути номером 2, а створив щось своє, навіть таке віртуальне, як «Народна Самооборона», де він міг бути першим номером, за модою того часу персоналізовано назвавши цю силу – «Народна самооборона Юрія Луценка».
Його ім’я дійсно було тоді більшим політичним капіталом, ніж назва нікому ще невідомої «Народної Самооборони», і, тільки дякуючи цьому фактові, завдяки брендовому імені Юрія Луценка новостворена партія «Народна Самооборона» пройшла до Верховної Ради, де й стала партнером «Нашої України».
Отже, сьогодні, заявляючи, що не буде втручатися в уже сформовану структуру опозиції у вигляді трьох партій, Юрій Луценко йде вже перевіреним шляхом – бажає створити щось своє.

А що «своє»?

Погляд Луценка звернено не на партійну, а на громадську площину. Свою партію Луценко нині створювати не планує. Воно і не дивно, бо партія, окрім усього, є дуже затратною структурою, а грошей на це у пана Юрія нема. Та й ідеологія потрібна, а де для неї вільна електоральна ніша?
Зате площина громадських організацій та рухів Луценкові добре знайома. Ще у грудні 2000 року Юрій Луценко – співголова акції «Україна без Кучми». Він представляв Громадянський комітет захисту Конституції на переговорах з представниками влади в лютому 2001 року. У листопаді 2004 – січні 2005 пан Юрій був членом Комітету національного порятунку. Під час Помаранчевої революції – один із «польових командирів» Майдану, неформально вважався головним із них.
Має також і журналістську практику, зокрема, обіймав посаду головного редактора гостро критичного, опозиційного до Кучми тижневика «Грані плюс» (до лютого 2005).
Отож, по виході на волю у квітні 2013 року Юрій Луценко обрав для себе площину суспільно-громадської та інтелектуальної активності.
Засобом поширення своїх ідей та планів пан Юрій обрав соціальні мережі, очевидно пам’ятаючи, яку роль вони зіграли у низці революцій та повалення низки диктатур так званої «арабської весни».
У мережі Facebook Луценко привітав усіх і завантажив ось таке відеозвернення (подаю повний текст):
«З нашої країни виїхали мільйони людей, а ще більше мріє з неї втекти. І це абсолютно зрозуміло, адже нинішня українська держава стало головною загрозою для кожного українця. Я відчуваю своєю місією повернути Україні надію, разом із вами написати нове бачення української держави, в якому за щастя народитися, комфортно жити і за яку варто, при необхідності, віддати життя.
Другим своїм завданням я бачу зусилля з висунення єдиного кандидата від української опозиції на президентських виборах 15-го року. Я думаю, що не помилюся, якщо скажу, що всі розуміють – це єдиний варіант для перемоги над нинішнім режимом. Причому, зробити це потрібно цього року. Я буду робити все, щоб так і сталося...
Третім своїм завданням я бачу, маючи програму нової української республіки, маючи єдиного кандидата в президенти, підняти мільйони людей на досягнення перемоги.
Я думаю, що головне – об’єднати зусилля не лише партій, а й українського суспільства. Бо тільки колосальна сила реєстрового українського опозиційного козацтва зі загальним народним ополченням, як це було в 2004 році, здатна викурити цю владу зі зайнятих нею владних кабінетів. Я буду робити все, що знаю, що вмію і в що вірю, щоб так і сталося. Взагалі, найбільше, що я хотів би принести в українську політику, – це оптимізм, віру в свої сили. Я знаю, коли об’єднуються небайдужі люди, які думають не про гроші або посади, а про країну, те, що ще вчора здавалося фантастикою, стає реальністю».
Отже, резюмуємо наміри Юрія Луценка: повернути Україні надію, разом із нами написати нове бачення української держави, докласти зусилля з висунення єдиного кандидата від української опозиції на президентських виборах 15-го року. І все це має працювати на головне завдання, яке пан Юрій ставить, зокрема, і перед собою – підняти мільйони людей на досягнення перемоги. Масштабно, амбітно, актуально – нічого і говорити.
Але постає закономірне питання – яким чином і з ким?

Яким чином, і хто з ним?

Чи можемо ми сказати, що Юрій Луценко у даному відеозверненні дав програму дій опозиції? Ні, не можемо. Адже в опозиції є три партії, кожна з них має свою програму та свій електорат, є три лідери – у кожного з них свою лінія поведінки, що ми бачили і на парламентських виборах і під час проведення акцій «Вставай, Україно!»
Що ж спільного проглядається у програмах та планах «триголової» опозиції? Поки що найбільш чітко бачиться головна мета – повалити режим Януковича та усунути його самого від влади. Недарма про це так багато говориться на акціях, про що я зауважував у своїх попередніх репортажах із них.
Але у тих репортажах та іншій аналітиці я наголошував також і на тому, що усунути одну персону чи навіть групу персон – цього ще недостатньо для вироблення справжньої програми дій після перемоги, бо головне почнеться після усунення персони та її режиму, Повторю – ми бачили, який розбрат трапився у національно-демократичному таборі після Помаранчевої революції, усунення від влади Кучми та перемоги над його висуванцем В. Януковичем у 2005 році.
Тому Луценко закономірно ставить питання про це. 12 квітня він заявив: «Вношу ясність: не йдеться ні про нову політичну партію, ні про новий громадський рух. Так, на моє глибоке переконання, нині суспільство потребує створення певного мозкового центру, здатного розробити чіткий план побудови нової, заможної, справжньої країни. Ця ідея витає в повітрі, я не маю наміру ні привласнювати її, ні монополізувати.
Цю владу можна скинути тільки тоді, коли буде об’єднано сили парламентської та позапарламентської опозиції, а також здорової частини суспільства. Масовість протесту проти режиму забезпечить лише консолідація зусиль. Коли не буде штучного поділу на масовку й депутатів. Коли всі, хто справді хоче жити в новій країні, стануть єдиним, неподільним цілим, що спиратиметься на одну програму й діятиме за єдиним планом.
Новий президент і нова країна – ось мета, яка має об’єднати».
Своїми найближчими соратниками у цій новій справі Луценко називає трьох відомих політиків – Володимира Філенка, Тараса Стецьківа та Романа Безсмертного. Перших двох не взяли до виборчого списку ОО «Батьківщини» на парламентських виборах 2012 року, і вони мають відповідний «зуб» на Яценюка, який їх не захотів.
Безмертний, начебто, відмовився входити до цього партійного списку, хоча сама Юлія Тимошенко запропонувала йому високе прохідне місце.
Як би то не було, команда Луценка створюється з позапарламентських політиків. Це принципово? Це має підкреслити, що парламентська опозиція – це одне, а позапарламентська опозиційна група Луценка – це інше?
Луценко стверджує, що його команда робитиме ставку на інтелектуалів та громадськість. Тому і дає відкрито свою електронну пошту для всіх – щоб спробувати організувати масову мобілізацію бажаючих.

То який німб засяє над Луценком?

	Оптиміст Луценко

За американським сонником, побачити вві сні себе з німбом означає, що метою сновидця є досконалість. Або ж переконання його у власній винятковості.
Не знаю, чи бачить себе Луценко вві сні з німбом. Але низка його висловлювань – критичних щодо лідерів опозиції та амбітних щодо своїх планів – дає підстави напівжартівливо-напівсерйозно вважати, що підсвідомо пан Юрій готовий приміряти на себе своєрідний німб політика, який сполучає безкорисливість, моральну чистоту задумів, жертовність, бажання зробити все для України і ні на що не претендувати для себе.
Ні на що для себе – психологічно означає претендувати на все. Але на інше «все» – не на владу і гроші, а на місце в історії, не менше й не більше.

Монета з німбом

Це те, чого не вистачало нашим президентам – жоден із них по справжньому не думав про своє місце в історії, тому так і поводився – короткозоро, корисливо, в підсумку – жалюгідно.
Юрій Луценко насправді мріє про те, щоб очолити рух, який приведе Україну до кардинальних змін. Ну, а німб за це – то вже не його проблема, то буде справа нащадків.
Звичайно, якщо Луценкові та його соратникам подібне вдасться.
Але ж Юрій – оптиміст. Найбільший серед політиків, як він стверджує…
Р. S. Європейська Комісія вимагала від Національного банку Словаччини прибрати деякі символи у рамках принципу релігійного нейтралітету. Мова йде, зокрема, про німби над головами святих Кирила і Методія на монеті номіналом у два євро з нагоди 1150-річчя їх прибуття до Великої Моравії.
Німб над головою будь якої особи може засяяти лише у підсумку його життя і діяльності. Сподіваюся, що серед сучасних українських політиків подібні можуть з’явитися. Чому б це не був Луценко?

Світлини автора