У неділю, 7 квітня, українці відзначали Благовіщення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії. І цього ж дня українська жінка Ірина Луценко отримала свою благую звістку – її чоловіка Юрія помилував своїм Указом Президент України Янукович – і можна їхати забирати його з Менської колонії, що на Чернігівщині.
Без перебільшення, Указ Президента став найбільшою сенсацією цих днів. І породив цілий ураган коментарів, прогнозів, для когось добрих, а для когось поганих очікувань.
Бо непростим був цей клубок, багато в ньому замотано і наплутано – і мотивацій, і планів, і страхів, і розрахунків, і можливостей.
Спробуємо його разом із вами, шановні читачі, розплутати і почнемо з головного – а чого це раптом Янукович випустив Луценка? Невже прислухався до звернень, прохань, наполягань і тиску міжнародної спільноти?
Саме так наївно думають європейські впливові політики – і вітають один одного з цією перемогою (як вони вважають – своєю). Не хотів би я розчаровувати жодного з них – ні очільників Євросоюзу та Європарламенту, ні різноманітних єврокомісарів, ні екс-президентів Кваснєвського та Кокса, які добросовісно тривалий час робили цю роботу, вимагали звільнити жертв політично вмотивованих процесів. Ось Президент Янукович і звільнив екс-міністра Ю. Луценка, але, щоб це не виглядало чимось винятковим, звільнив у списку зі шести осіб, додавши туди для виду ще одного екс-міністра – Г. Філіпчука.
Ось текст Указу:
«Указ Президента України № 197/2013 Про помилування засуджених
Розглянувши клопотання про помилування осіб, засуджених судами України, пропозиції Комісії у питаннях помилування та, беручи до уваги рівень тяжкості вчинених злочинів, термін фактичного відбуття покарання, особу засуджених, їхній стан здоров’я, поведінку і ставлення до праці до вчинення ними злочину та після засудження, відшкодування завданого збитку, думку органів і установ виконання покарань, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо доцільності помилування та інші обставини, відповідно до пункту 27 статті 106 Конституції України постановляю помилувати:
1. Вікуліна Сергія Олександровича, 1958 року народження, засудженого вироком Джанкойського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 3 лютого 2006 року, – звільнити від подальшого відбування покарання.
2. Восканян Ірину Борисівну, 1974 року народження, засуджену вироком Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 16 квітня 2004 року, – звільнити від подальшого відбування покарання.

	На свободу – у вишиванці

3. Луценка Юрія Віталійовича, 1964 року народження, засудженого вироком Печерського районного суду м. Києва від 17 серпня 2012 року, – звільнити від подальшого відбування основного покарання.
4. Могільовцева Дмитра Петровича, 1981 року народження, засудженого вироком Болградського районного суду Одеської області від 21 листопада 2011 року, – звільнити від подальшого відбування основного покарання.
5. Рясенця Олександра Сергійовича, 1982 року народження, засудженого вироком Овруцького районного суду Житомирської області від 1 лютого 2011 року, – звільнити від відбування покарання.
6. Філіпчука Георгія Георгійовича, 1950 року народження, засудженого вироком Солом’янського районного суду м. Києва від 5 квітня 2012 року, – звільнити від призначених судом основного та додаткових покарань.
Указ набирає чинності з дня його підписання.
Президент України Віктор Янукович, 7 квітня 2013 року»
Це не був Указ про звільнення Луценка – надто жирно з точки зору влади було б персональне помилування одного крупного політичного противника, бо це б ще більше піднімало його значущість. Це був продуманий Указ про звільнення такої собі чергової групи помилуваних. Кожна буква цього Указу немов би говорить: та хто такий цей Луценко? Такий же, як і п’ятеро інших – нічого особливого, «відпрацьований матеріал». Бажання принизити Луценка гостро відчувається саме у такому тексті і у такій компанії помилуваних.
А, може, у серце Януковича постукало милосердя? Може, він просто пожалів вимученого і хворого чоловіка, якого з його волі засудили аж на 4 роки за святкування професійного свята та допомогу своєму водієві?

Але підозрювати Януковича у тому, що жаль до політичного противника розтопив його серце – значить ображати залізного донецького мужика, який ходою Командора, Камінного господаря, пройшов усі владні сходинки і зараз затиснув у невмолимому кулаку і своїх, і чужих, вибудовуючи систему одноосібної влади. Ні, не в милосерді і жалю треба шукати мотиви помилування того, хто відмовляється підкорятися, ламатися і просити про помилування, хто обіцяє і надалі бути політичним непримиренним ворогом Президентові Януковичу.
То в чому ж справа?
А справа бачиться в тому, що Янукович та його команда задумали випустити Юрія Луценка, щоб запустити його у систему опозиції, яка вже склалася триголовою, і ці три лідерські голови є Яценюк, Кличко та Тягнибок. Луценко, за своєю політичною вагою та моральним авторитетом, не може бути другорядним політиком. А як стати першорядним, коли у першому ряду тільки троє вищеназваних? Тільки так, щоб внести сум’яття, посилити конкурентність, перетягнути на свій бік частину членів «Батьківщини» – адже раніше Луценко був партнером саме цієї партії?
Коли він вийшов зі залізних воріт Менської виправної колонії (МВК), його одразу ж запитали: «Ви повертаєтеся в політику?» На що пан Юрій відповів: «А я з політики нікуди і не йшов. Тож буду у політиці і надалі».
Якщо в політиці, то де саме? Балотуватися у депутати? Луценко відкинув цю можливість. Бути четвертим лідером? І цю перспективу Луценко заперечив. Їздити з трьома лідерами на акції «Вставай, Україно»? Луценко вважає, що четвертого оратора на цих акціях не потрібно. Балотуватися у мери Києва? Тут Луценко завагався і обіцяв подумати.
Юрій Луценко вийшов на свободу. А вона передбачає і свободу вибору подальшої діяльності та її формату, способів, варіантів.
Що вибере Юрій Луценко?
Будемо за цим слідкувати і найближчим часом більш розгорнуто подумаємо з читачами над цим.
А поки що вітаємо пана Юрія зі звільненням, а пані Ірину – з благою звісткою та поверненням чоловіка додому.

Віктор Рибаченко,
шеф-редактор «Час і Події»