Зовсім не про щось страшне чи по­гане будемо сьогодні говорити. Колір - це лише відносність, за якою може приховуватися щось зовсім антонімічне. Чорна тінь не буває без яскравого сонця - чорна шкіра не пе­редбачає чорного серця, а, тим бі­льше, - чорної душі.

Вчора у своїй університетській поштовій скриньці  я знайшов одну листівку - фото чорної молодої жінки, котра, як виявилось, є ще й пастором. Для пересічного європейця, якого обмежує класична традиція розуміння священства, це мо­же видатися дещо трохи несп­рий­нятливим, викликаючи недо­віру. Але ця листівка - не просто жовтий клаптик паперу, що рекламує бага­то­гранність таланту цієї, як тут кажуть, муринки, але є, начебто, символом місяця „чорної„  історії США, що відзначається тепер.

Що мені спливає на думку, коли йдеться про африканську культуру чи її представників ?  Африканські казки, які довелося ще читати в Ук­раїні, коли ще був школярем, за­хоплюючі епізоди з історії освоєння Африки, відомі африканські ритми, що захоплюють уяву та кличуть у танок, здавалося б при­мі­тивний, подекуди дикий, але настільки природній, що якось стає дивним, що вони так часто переплітаються з войовничо налаштованими рит­мами військових мелодій та танців рідного народу. Ще виринає з пам'яті той факт, коли наш Великий Кобзар зустрічався з пред­став­ни­ком африканської раси, що репре­зентував міжнародну культуру. Згадується також малий Василько, який був сином чорношкірого та українки, тоді, коли ще немовлям  сидів на руках у дужого чорно­шкі­рого батька, і пізніше, коли він за­лишився з уже дуже старими діду­сем та бабусею у селі, щоденно їм до­помагаючи; рідною для цього чорно­шкірого підлітка стала українська мова, школу він також закінчив українську, де вчився добре; був він чорним, ввіч­ливим, розумним, пра­цьовитим. Його батько забрав вреш­ті-решт до дому, до тієї афри­канської країни, звідкіля сам приїхав.

 Ще одна важлива подія, що пов'язує Африку з Україною - „Антологія Африканської Поезії", на котру мені поталанило робити рецензію разом з доцентом  тодіш­нього ще Дрогобицького педін­сти­туту Медвідь Ольгою Сте­па­нівною, великою цінителькою літератур, знавцем перекладу. І хоч, через пев­ні обставини, та рецензія відразу  не вийшла з друку, але „Антологія" мені відкрила очі на зовсім непов­торну, неординарну та захоплюючу поезію, культуру та філософію, що протиставляла себе антигуманним забобонам расизму, - негритюд. Україна має повне право пишатися таким здобутком перекла­дацького мистецтва.

Ну, а що ж тут, у Чикаго, пов'язує мене із людьми Чорного конти­ненту? Багато. Згадуються колишні колеги з поперед­ньої праці, навіть імена їх не забулися. От лише шко­да, що ніяк немає часу завітати до них. Запам'ятався і знайомий чорношкірий П'єр, котрий мав велику мету - повернутися до Нью-Йорка, де він раніше проживав (з ним я познайомився у потягу) - дуже віруюча та весела людина. А ще - усі ті (назву їх по-тутешньому)  мурини,  яких я щодня бачу у поїзді Блу-лайну, тутешнього метро, їдучи до університету. Різні вони: приємні та ввічливі, веселі та талановиті, лю­б'язні та  підприємницькі, заці­кав­лені, заклопотані, віруючі, говіркі  або мовчазні... Жінки їх іноді такі гарні, що часом  уявляю собі якою б була ця струнка дівчина, якби була білою, - але їй цього не треба : вона і так довершена.  Інколи захоплююся молодими батьками, які оберігають своїх первістків, їдучи з ними у вагоні. А ще пригадується зустріч з дівчиною-студенткою, з якою роз­го­ворилися у вагоні. Знаєте, во­на си­діла і вивчала польські слова. Як виявилося, робила вона це тому, що її сусідка була з Польщі, отож вона і вирішила вивчити цю мову. Зви­чай­но, не всім ті люди можуть бути до вподоби, але нічим вони не пос­тупаються білим: повірте, у них - білі, світлі душі.

Все це були лише спостере­жен­ня. А от преса подає нам багато  ще цікавішого матеріалу. Тільки поду­майте: якою світлою та перекон­ливою була думка Букера Т. Ваши­нг­тона, який сказав, що успіх оці­нює­ться не становищем, а вмінням переборювати труднощі, щоб його досягнути. І багато людей чорного кольору шкіри  прагнуть до успіху, пе­реборюючи труднощі, які, по­части, куди складніші, ніж ті, що доводиться долати нам, білим.

Усім  відомо з історії, що дове­лося  переживати рабам-муринам в епоху рабства. Часто, як прояв протесту, чорношкірі раби тікали та чинили насилля над колишніми їх господарями. Слушною видається думка : „раб, що усвідомив, що він є рабом, - вже не раб". Але рабство тривало тут і після закінчення Аме­риканської громадянської війни, поки не було прийнято Тринадцяту Поправку до Конституції.

Вирвані  із свого середовища, з якоїсь країни Африки, люди чор­ного кольору шкіри ставали това­ром, майном, речами. А що ж вбе­регло їх від духовного занепаду, від неминучого краху духу?  Віра. І перш-за-все  -  християнська.

Проїжджаючи по районах, де проживає темношкіре населення, бачиш багато різних церков, що туляться одна до одної, з найне­зви­чайнішими назвами, що постають метафорами на їхніх вивісках, які закликають до єдності і, хоч із зміс­том їх іноді людині з європейською освітою можна й не погоджуватися, але не можна заперечити  глибинне бажання виразити у них найпо­таємніші мрії - жити достойно, у вірі, у громаді.

Цікавою, на мій погляд, є стаття, що публікувалася у „Чикаго Сан-Таймз" на тему релігії у США. в якій її автор, Джастін Поуп, намагається  проа­на­лізувати нові книги про розуміння та сприйняття вчення Ісуса Христа в Америці. Авторами їх є Стіфен Прозеро та Річард Вайт­ман Фокс.  Цікаво, що автор рецензії констатує, що в Америці є два Ісуси, чорний та білий. Причому, Він вбачається різним -  пацифістом, ми­лостивим, доброзич­ливим, струн­ким, реформатором, містиком, що приносить заспокоєння та розраду. Однак, поряд з цим,  дехто тут ба­чить його капіталістом чи соціа­лістом, жорстким чи  надмір вимог­ливим, ба, навіть мускулистим вої­ном. Усе це має свій прояв у мис­тецтві, музиці, літературі тощо.  Та й не дивно: багатогранність Бога не­можливо охопити - Він надто нео­сяжний для однієї людини, щоб його зрозуміти. Згадую слова відомого про­фесора-теолога з Італії, який заз­на­чав, що про Бога можна більше сказати, ким Він не є, аніж  - ким Він є.

Автор книги „Ісус в Америці"  прос­лідковує вплив Бога на істо­ричні події, Революцію,  добу Прос­вітительства, соціальну активність населення.  Автор іншої книги „Аме­ри­канський Ісус: Як Син Божий став Національною Іконою"  описує, як нехристияни захоплюються пос­таттю Нашого Бога, в тому числі і сам Далай Лама. Протеро вважає, що монополія Церкви або Церков на трактування постаті Ісуса пройш­ла. Тому неважко зрозуміти, чо­му у районах, де проживають афроамериканці, так багато дено­мі­націй та відгалужень християн­сь­кого вчення. Задля правди, слід ска­зати, що автор, напевне, забув, що жодна церква не відкидає новизни у пізнанні Бога, але ставитися вона повинна до цього обережно, пам'я­таючи, що неможливо та й безглуз­до заперечувати те, про що дізна­лися про Ісуса Христа попередні покоління: не може з'явитися яки­йсь проповідник, щоб зумів без лас­ки Божої, без знання Традиції, без узагальнення вже здобутого впро­довж віків досвіду, сказати, що він знає більше, ніж усі решта. Це було б блюзнірством.  Але пошуки нових проявів сили Ісуса не можуть не за­хоп­лювати. Саме тому і чорношкіре населення бачить Його по-іншому. І не тільки тому, що воно належить до іншої раси. У цьому є глибокий теологічний та філософський зміст. Протеро твердить, що на порядку денному в Америці є Ісус, що пояснюється соціальною владою Християнства у цьому суспільстві. Ісус тут стає все більш раціо­наль­ним, але містичне сприйняття Його як Господа, не зникає - воно просто змінюється, тим більше, якщо йде мова про таке сприйняття Бога іншою расою, іншою ментальністю. Їхнє сприйняття може збагатити і наше розуміння Ісуса Христа.

Обидва автори книг  завдячують Томасу Джеферсону за те, що Аме­рика стала країною  розвитку та проц­вітання віровчення Ісуса. Але той же Джеферсон не міг прийняти те, що, як йому видавалося, не мало раціонального пояснення. Те, що він бритвою відрізав місце Нового За­по­віту, будучи не спроможним  усві­домити  поняття чуда (що скидає­ться на  міфологічне роз­різання Гор­дієвого вузла), те що Бен­джамін Фран­клін вважав Ісуса лише взір­цем для   морального наслідування, те, що Ісуса наступні покоління ба­чать демократом,  зовсім не говорить про безвір'я. Це - спроба пізнати доступними засобами великих му­жів Америки Велич, що неосяжна навіть думкою. Найбільше у постаті Ісуса в Америці захоплює постійне оновлення. Особливо це імпонує афроамериканцям.  Щоразу  вони пізнають нове, не відкидаючи ми­нулого, бо Ісус вічно присутній. Він - велика Константа, животворна та життєдайна, що не є заскорузлим дог­матом,  а джерелом вічного роз­витку у напрямку довершення, у напрямку до святості.

Хіба лише цим вирізняються  люди шкіри чорного кольору ?  Ні. У них інший ритм життя, як  і  ритм  їхньої музики чи танцю. Як звуки їхніх тамтамів.  Вони лише видаю­ться чорними. Насправді вони мо­жуть часто-густо бути білішими від самих білошкірих. А ще вони  мо­жуть бути і куди побожнішими

Що їм допомагає перемагати? Ві­ра. Інколи надто по-дитячому при­мітивна, а інколи - трішки інша. Її нам усвідомити нелегко, бо ми - не чорношкірі.

  Я собі думав : якби справжній ми­тець хотів зобразити чорне Чи­каго у символі, то він, мабуть,  на­малював би  чи виліпив би  його у виг­ляді тем­но­шкі­рого ангела, чорні очі якого проливали б спокій  ден­ного, білого світла, як відоб­раження чистоти душі та митарства.

Як подих ночі, літньої , з зірками,

Як незнайоме, але невороже,

Той ангел чорношкірий встане

Захисником на їх дорозі.

Простре над ними, чорними братами,

Свої могутні, незборимі крила,

І знов гукне їм голосом вітальним:

„ В Ісусі - ваша сила !"