Періодично чуємо про успіхи українців за кордоном. Виникає просте і трохи наївне питання – чи маємо ми, українці, пишатися тими успіхами? Якщо маємо, то в яких випадках? Коли саме факт проживання і роботи українців за кордоном може вважатися нормальним і не впливатиме на нашу радість із приводу їхніх успіхів, а за яких умов до цього факту можемо ставитися індиферентно?
І ще одне просте питання з непростою відповіддю: якщо мати на увазі, що українці є не тільки етнічною, але й політичною нацією, то чи всякий виходець з України має називатися українцем чи тільки національно свідомий, етнічно «чистий»?
Чому виникають такі запитання? А ось чому.
4 березня інформагентства розповсюдили новину, що найвпливовішою жінкою Росії вдруге поспіль названа Валентина Матвієнко. Чи стосується нас, українців, ця новина? Якщо так, то яким чином?
Валентина Матвієнко народилася у Шепетівці (тоді Кам'янець-Подільської, нині Хмельницької області), закінчила вдома зі срібною медаллю українську школу, а у Черкасах – фармацевтичне училище з червоним дипломом (тобто, на «відмінно»).
Після цього 18-річна шепетівчанка з дипломом провізора, що відзначалась розумом і характером, постала перед вирішальним вибором – де отримувати вищу освіту?
Валентина вибрала інститут, місто, а з ним і долю, вступивши до Ленінградського хіміко-фармацевтичного інституту і полишивши Україну. Можливо, думала, що полишає її тільки на період навчання, а вийшло, що назавжди.
Вона могла б вступити до якогось українського «вишу» і теж не пропала б зі своїм рішучим характером, організаторськими здібностями та інтелектом. Але зате будувала б свою кар'єру та долю в Україні і саме їй, своїй батьківщині, могла б віддати свої беззаперечні таланти. Але склалося інакше.
Уже з інституту Валентина почала широко крокувати по сходах організаційно-керівного зростання і за чотири десятиріччя пройшла шлях від студентського ватажка до своїх найвищих і найпрестижніших посад. На момент розпаду СРСР і утворення незалежної України Валентина Матвієнко була народним депутатом СРСР, Головою Комітету Верховної Ради СРСР і членом Президії Верховної Ради СРСР. Теоретично вона могла б ще повернутися в Україну. Але їй було 42 роки, і вона вже укорінилася в ленінградсько-московських керівних структурах, двадцять років обіймаючи там одну за другою управлінські посади.
Валентина залишилася в Росії і далі пройшла свій шлях до посад Надзвичайного та Повноважного Посла (1991-1998 рр.), Заступника Голови Уряду Російської Федерації в 1998-2003 роках, губернатора і голови Уряду Санкт-Петербурга в 2003-2011 роках, Голови Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації з 21 вересня 2011 по нинішній час.
Валентина Матвієнко, начебто, не забуває про Україну, не раз сюди приїздила, не забула і українську мову, проте вона є громадянкою Росії і називається сьогодні найвпливовішим політиком-жінкою цієї країни. Чоловік її і діти також вважаються росіянами, незважаючи на те, що у жилах їхніх тече українська кров.
Постає просте питання: успіх Валентини Матвієнко в Росії – це успіх українки в іншій країні? Чи вона є просто найвпливовішою російською жінкою, як про це пишуть у ЗМІ, а її успіхи України не стосуються?
Інший приклад: співачка, актриса і телеведуча Віра Брежнєва. Маючи від народження суто українське прізвище Галушка, ця 20-річна землячка Леоніда Брежнєва з його рідного Дніпродзержинська взяла собі його прізвище як своє артистичне псевдо, коли увійшла до золотого складу суперпопулярної української поп-групи «Віа Гра» (Віра Брежнєва, Ганна Сєдокова і Надія Грановська-Мейхер).
Тепер Віра, як і Ганна, працюють одночасно в Україні і Росії – вони телеведучі та актриси, і їх обох вносять у свої рейтинги і українці, і росіяни. Наприклад, Віра Брежнєва входить одночасно до чотирьох паралельних списків актрис, співачок, телеведучих, поп-музикантів України та Росії. Чи пишатися нам тим, що Росія так, вибачте, вчепилася у нашу землячку, так хоче зробити Віру частиною свого шоу-бізнесу, що постійно нагороджує її званнями – найбільш стильної, найбільш розумної, кращої телеведучої тощо – і все це з визначенням – «Росії»?
Так, наприклад, Віра Брежнєва визнавалася найгарнішою жінкою України та практично одночасно – найсексуальнішою жінкою Росії 2012 року.
Чи тішитися українцям з того, що кращої, ніж українка Віра Галушка-Брежнєва росіяни собі супержінки не знайшли? Чи знову заводити розмову про те, як росіяни привласнюють собі українців та українок і починають їх називати і вважати своїми, тобто, росіянами?
Сьогодні значна частина знаменитостей російського шоу-бізнесу є вихідцями з України, і там їх іменують російськими. А, взагалі, хто рахував, скільки вихідців з України впродовж останніх ста років збагатили культуру, літературу, мистецтво, науку, промисловість інших країн?
Чи пишатися нам від того, що так звана одеська літературна група (Бабель, Олєша, Ільф, Петров, Катаєв, Багрицький) – разом із киянином Булгаковим – стали класиками російської літератури, тай не одні вони, достатньо згадати М. Гоголя?
Чи тішитися, що уродженці України – Олександр Вертинський, Леонід Утьосов, Клавдія Шульженко, Людмила Гурченко, Белла Руденко, Василь Лановий, Ігор Крутой, Олександр Сєров і т. д. і т. п. – переїхали, кожен у свій час, до Москви і стали суперзірками російського кіно, театру, шоу-бізнесу?
Чи пишатися нам тим, що киянин Ігор Сікорський став видатним американським авіаконструктором, а його земляк Сергій Лихвар – геніальним французьким балетним танцівником, який заповів на своєму могильному камені у Швейцарії вибити напис: «Серж Лифар із Києва»?
Всесвітньовідомі американські актриси і моделі Міла Йовович та Міла Куніс є родом з України. Чи маємо якось записувати їх до своїх і відзначати їхні досягнення?
Подібних питань та імен можна перераховувати без кінця. Але має бути якийсь об'єктивний критерій.
Таким критерієм зарахування уродженця України до категорії «українці» в іншій культурі та країні має бути, очевидно, самоідентифікація цієї людини з Україною, відчуття себе українцем (чи українкою) у Росії, США, Польщі, Австралії, Аргентині, Португалії, Греції чи будь-якій іншій країні, де живуть нині наші земляки.
Якщо ж людина не плекає рідної української мови, якщо не шанує традиції і звичаї України, якщо з головою беззастережно занурилася у чужомовну суспільно-культурну стихію, ідентифікує себе тільки (або здебільшого) з нею, то можемо її назвати просто і скромно – вихідцем з України. Що теж може бути предметом спокійної гордості – мовляв, бачите, яка багатюща українська земля, скільки талантів народила, хоч велика частина їх і розбрелася по світах з огляду на різні обставини.
Тож у відповідь на новини, з яких я почав, напевно, скажу так: приємно, що виходець з України – Валентина Матвієнко – є найвпливовішою жінкою Росії і другою за посадою у правлячій ієрархії РФ, але бажано, щоб вона була набагато більш впливовим лобістом інтересів України в Росії.
Також приємно, що громадянка України – Віра Брежнєва – так подобається російським чоловікам, що рівної їй серед росіянок вони не знаходять, однак Вірі не завадило б внести до свого співочого репертуару пісні, які б нам і їй самій не дали забути, що вона, все-таки, є уродженою Галушкою і українкою, хоча й, на жаль, зрусифікованою.
Багато талановитого й енергійного люду, народившись в Україні, в трагічні часи були змушені примусово виїхати, а у мирні часи тут із різних причин не знадобилися. Більшість із них збагатили інші країни.
Цим пишатися можна, але найбільшою гордістю України може бути досягнення нею такого рівня розвитку, щоб народженим тут нікуди їхати не хотілося б, а сюди, в Україну, приїздили б нащадки тих, хто свого часу тут не пригодився.
P.S. До речі: криза російських красунь продовжується? Сьогодні стало відомо, що звання «Міс Росія-203» виборола татарка Ельміра Абдразакова. Хто має цим пишатися – Татарстан?