«Ну, любий, від скромності ти не помреш!» – кажемо ми малюкові, який хоче скрізь встигнути, з усіма познайомитися, покататися на всіх кониках і отримати «на-а-а-а-йбільшу» цукерку. Так, з такою дитиною нелегко: вона постійно кудись лізе, падає, іноді – змушує за себе червоніти. От і говоримо ми їй цю фразу, начебто, жартома, а насправді – нехай не відкрито, але засуджуємо таку активну життєву позицію.

«Він у нас такий скромний», – шаріючи від гордості, говорить мама малюка, котрий при вигляді «чужих» ховається за її спідницю... І нехай слова мами звучать як виправдання, але малюк, через свій вік, слів ще не дуже розрізняє, а ось інтонацію доброї маминої гордості за нього, такого чемного, розуміє і потребує її, сприймає і записує «на підкірку». Надовго. Іноді – на все життя.
І тому слова тієї ж мами (батька або бабусі), виголошені на його адресу кілька років тому, коли він став підлітком – «Ну що ж ти такий боягуз!» (Не зумів як слід відповісти на уроці, хоча знав матеріал; не зміг дати гідну відсіч кривдникові і т. д. і т. п.) – клином входять в його свідомість, суперечачи всьому тому, що було закладено з раннього дитинства – бути тихим, сором’язливим і «скромним» – добре! А тепер виявляється, що погано???

Скромність, соромливість, боязкість – проаналізуємо, що до чого
Скромність (за визначенням «Словника з етики») – це «моральна риса характеру, яка проявляється в тому, що людина не визнає за собою жодних виняткових чеснот чи особливих прав, добровільно підпорядковує себе вимогам громадської дисципліни, ставиться до всіх людей з повагою». Іншими словами, скромність – це форма усвідомлення особистістю СВОЇХ обов’язків перед іншими людьми. «Чим розумніша людина, тим вона скромніша», – говорить античний афоризм. Що ж, повага до інших людей (а не страх перед їхньою оцінкою) ще нікому в житті не заважала. Так що, скоріше, потрібно говорити про боязкість, сором’язливість (часто як «синонім» цих слів і виступає скромність) як про фактори, які сильно підвищують ризик – залишитися самотнім і нікому не цікавим у цьому житті.
Яким словом не назви, в основі цих факторів лежить СТРАХ. Страх – опинитися смішним, недоречним, дурним, і страх – звернутися до людей як зі словами підтримки (та кому вона потрібна від мене), так і з проханням про допомогу (ну, хто мені буде допомагати, адже я «ніхто»). Сором’язливий чоловік років десяти від народження краще помре, ніж посеред уроку підніме і руку і задасть питання: «Можна вийти?», навіть якщо йому «дуже треба» в туалет. Страх – видатися смішним в очах однокласників (хоча, що смішного в тому, що людині потрібно вийти з класу) породжує інші страхи: я не буду снідати, раптом знову захочеться в туалет посеред уроку; я не буду піднімати очі – раптом побачить хто-небудь, що мені погано, я буду сидіти сам на задній парті – а то, не дай Боже, хтось почує, що в мене бурчить у животі – ну і т. д. і т. п. Смішно? Абсолютно ні, якщо мова йде про сором’язливого боязкого тихоню. Тому що в підсумку – цей чоловічок буде прагнути самотності, як порятунку від сорому. А суспільство отримає ще одного «віртуального» члена, який буде надавати перевагу дням і вечорам наодинці з комп’ютером (той не розсміється, якщо господар піде в туалет або застібнеться не на той ґудзик) порівняно з будь-яким спілкуванням, зокрема – створенням власної сім’ї.
Існує три типи сором’язливості (боязкості, сором’язливості):
– страх дії (боязка людина відчуває себе ніяково, якщо необхідно привернути до себе увагу оточуючих. Наприклад, попросити про допомогу, відповісти усно на уроці і т. д.);
– страх перед контактом з реальним життям (навіть запитати однокласників, який урок наступний, часом, страшно до тремтіння);
– страх самоствердження (сором’язлива людина соромиться проявляти свою «самість», якщо навіть її ображають дії інших людей. Набагато простіше промовчати, ніж сказати вчителеві, що той помилково поставив двійку навпроти твого прізвища в журналі, хоча заслужив її твій сусід по парті).

Вчимося приймати себе такими, якими ми є
«Ну і що ж робити, якщо моя дитина – сором’язлива і боязка від природи», – поставите ви цілком правомірне питання. «Ламати» такого тихоню через коліно, змушувати його співати гучні пісні на перехресті і вигукувати своє ім’я посеред вулиці (досить відома методика зняття психологічних блоків і комплексів у спортсменів й інших «публічних» людей)? Швидше за все, жодного кайфу від такої вправи ваша дитина не отримає, а влаштує або тиху, або дуже навіть гучну – адже мами соромитися не потрібно – істерику, впаде в паніку і замкнеться ще більше.
Тому, щоб ваш маленький «скромник» відчув себе повноцінним членом суспільства, треба просто навчити його (та й самим навчитися, зайвим не буде) приймати себе таким, яким він є і тренуватися жити з такою своєю особливістю. Тому що психологи стверджують – те, як людина сприймає свою сором’язливість (як нещастя всього життя або просто як рису характеру) – цілком і повністю залежить від батьків. І якщо близькі люди щиро починають вважати, що її боязкість – це недолік, дитина може, з властивим дітям максималізмом, думати, що вона є неповноцінною.

Тренінг для тихоні
Тренуватися долати свої страхи дитині, звичайно, треба допомагати. Отже, почнемо з гри, як найбільш природного для дитини стану. Наприклад, у вихідний день зранку домовтеся, що сьогодні ви – це не ви, а, скажімо, Попелюшка, а він – це не він, а якийсь Кіт у Чоботях, наприклад. Ну, або Супергерой. Якщо у вас тихоня-донька – отже, вибираємо персонаж з її улюблених мультиків і фільмів. І весь день, у різних ситуаціях – на вулиці, з друзями, вдома – ви спілкуєтеся так, як би це робили ці герої. Вільно, з усвідомленням власної цінності, відкинувши всі страхи і комплекси. За «збій» – штраф. Наприклад – пострибати на одній нозі або віджатися 10 разів. Якщо весь день пройшов «в стилі» – ввечері або на наступний день має бути нагорода. Можна обставити її урочисто, з врученням медалі «за стійкість» і чаюванням.
Влаштовуйте такі ігрові дні якомога частіше, міняйте ролі. Коли дивитеся разом з дитиною мультики або кіно – звертайте увагу дитини на манеру спілкування героїв (вчіться на чужому досвіді), оцінюйте її, аналізуйте та обговорюйте ситуації, які там пропонуються. Наприклад, а що би було, якби в цьому епізоді герой промовчав, а не покликав на допомогу? Або ось тут – хтось чекав на його підтримку, а він «скромно» це проігнорував, а через нього людина загинула. Ну і т. д. і т. п.
Ще одна методика тренувань полягає в тому, щоб спокійно і без емоцій розглядати ситуації, які відбуваються безпосередньо з вашою дитиною в школі, у спілкуванні на вулиці, з дорослими і ровесниками. Якщо вона, на вашу думку, була не права – «розкладіть» їй ситуацію з точки зору всіх учасників, поясніть мотиви тих, хто, наприклад, сміявся над нею, і як їм треба було відповісти. Але ніколи не звинувачуйте свою дитину в боягузтві, нехай вона твердо знає – ВИ НА ЇЇ БОЦІ ЗАВЖДИ. Ваше завдання в цьому «розборі польотів» – дати малюкові механізми і алгоритми дії в різних ситуаціях, а не ще раз переконати її в тому, що «ну, не можна ж бути таким!» Ваш малюк – уже такий, він таким народився, і заперечувати це, щонайменше, необачно.
Ще кілька правил, яких потрібно навчити «тихоню»:
Ти маєш право сказати: «НІ». Часто сором’язлива людина боїться відмовити комусь іншому в проханні, навіть якщо дуже не хоче його виконувати. Потрібно пам’ятати – якщо людина відмовляє комусь, вона не стає від цього поганою.
Не зрозумів – уточни, не знаєш – запитай! Запам’ятайте самі та розкажіть дитині: якщо ти не розумієш того, що тобі сказали – не бійся уточнити і перепитати. Люди зацікавлені в тому, щоб їх розуміли правильно.
«Ти маєш право не подобатися!» І не треба намагатися бути добрим для всіх. «Подобається» – «не подобається» – категорія суб’єктивна, і ми нічого не можемо змінити в сприйнятті нас іншою людиною. Комусь подобаються зелені в цяточку, а комусь – рожеві у квіточку. І в синіх в смужечку теж знайдуться шанувальники:))
P.S. На завершення – радісна новина від швейцарських вчених. Вони виявили, що сором’язливість можна побороти за допомогою гормону окситоцину. Не виключено, що незабаром на прилавках аптек з’явиться «спрей від сором’язливості». Пшикнув в ніс – і комплекси випарувалися, як нежить. А допоки ліки від страху будуть винайдені і визнані безпечними – вихід один: приймати свою дитину такою, якою вона є. І допомагати їй адаптуватися в суспільстві грамотно і без звинувачень у «боягузтві». Мудрості вам!
Джерело: pulsplus