Подія, яка трапилася кілька тижнів тому у невеликому райцентрі Богородчани, що на Івано-Франківщині, збурила не тільки мешканців району, але й стала топ-новиною у засобах масової інформації обласного і республіканського рівнів.

Новиною з дуже гірким змістом, оскільки йдеться про те, що мешканка одного зі сіл (до слова, мати-одиначка) приїхала у районний центр, щоб з’ясувати у відділі соцзахисту питання виплати грошової допомоги на її дворічного сина, і тут же... народила другу дитину. Народила і покинула. Щойно народжене маля знайшли двоє братів, які поверталися зі школи і почули з підвалу новобудови дивні звуки. Хлопчики подумали, що хтось, мабуть, викинув собача, і вирішили врятувати тваринку. Можна тільки уявити, яким було їхнє здивування, а, може, й страх, коли побачили на холодному бетоні сходової клітки до підвалу голеньке дитятко. Хоча горе-мати і напхала в рот дитині паперу, прирікаючи її на очевидну смерть (удушення плюс зима і мороз), однак дівчинка виявилася сильнішою, ніж ті обставини, в яких опинилася в перші ж миттєвості свого перебування на цій грішній землі.
Хлопці повідомили про страшну знахідку дорослих, ті викликали «швидку», і медики зробили все, щоби врятувати життя дитині. Опинилася в лікарні і горе-мати, якій невдовзі стало зле після таких екстремальних пологів. Звісно, медики і їй надали допомогу, однак, 20-річну жінку чекає кримінальна відповідальність за скоєний замах на вбивство власного дитяти.

___________________________

«Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим..», – вкотре спадають на гадку слова великого Кобзаря, що з глибини сторіч передають неземне щастя материнства. Здається, це і справді найбільша ласка, дарована жінці Богом, – дати життя маленькій людині, робити з нею перші хиткі кроки, промовляти перші слова, ростити, виховувати, виводити в світ, щоб побачити в синові чи донечці своє продовження.
Саме біля матері, біля батьків, у колі найрідніших людей дитина мала би почувати себе найбільш захищеною. На жаль, так є не завжди. І не всі діти мають щасливе дитинство, хоч усі, без винятку, мають право на нього. І давня народна мудрість «Мати згине, а дитя не кине» часто перекреслюється жахливими повідомленнями про батьківські зради: там ледь живе новонароджене дитя витягли з громадського туалету; там – знайшли біля ящика для сміття, де крихітне тільце роздирали на шматки бродячі собаки; там – п’яний батько забив до смерті восьмимісячного сина за те, що дитя не хотіло їсти кашу, а продовжувало плакати.
А дитячі будинки – це хіба не зрада, якщо ти опинився тут не тому, що батьків не маєш, а тому, що якраз батькам немає до тебе жодного діла: для них важливіше, ніж власні діти, «друзі», алкоголь, наркота...
На жаль, і для України – країни християнської, з доволі сильними релігійними засадами, характерним є таке явище, як діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування. До того ж, майже у 80 відсотків цих дітей є живі батьки.
Звісно, можна говорити про те, що на українську родину негативно вплинули соціально-економічні негаразди останніх років. Однак жодною життєвою скрутою не можна виправдати батька чи матір, які кидають напризволяще своїх дітей, не виконують батьківських обов’язків, ведуть аморальний спосіб життя, нерідко спонукають дітей до жебракування, правопорушень, до скоєння злочинів.
Звичайно, є ще й інший бік медалі: не обов’язково у батьків-алкоголіків чи батьків-злочинців стають такими і їхні діти. Навпаки, знаючи біду, ростуть порядними і чесними. Але обділеними батьківською любов’ю. Коли ж ця обділеність виходить поза всякі рамки, виникає питання про неможливість дальшого проживання дітей у такій сім’ї.
А поведінка окремих батьків інколи і справді, м’яко кажучи, вражає. Свідчення цьому – кілька історій із життя. Нехай же стануть вони приводом для роздумів усім нам.

«Коли виросту, зароблю грошей і маму вилікую...»
Андрійкові – 12 років. Він каже, що дуже любить свою маму. Але котрогось дня хлопчик покинув домівку і сам поїхав у притулок до обласного центру.
Слухаєш його пояснення і дивуєшся: скільки всього уже бачила на своєму віку ця дитина, навіть такого, чого їй не слід було бачити. Насамперед, п’яну маму і п’яних незнайомих дядьків, які лапали її під спідницю, не стримуючись з присутності в хаті хлопчика.
Якось прийшли три незнайомці, коли мами вдома не було, почали стукати у вікна і двері, сказали, щоб Андрійко відчинив, бо двері виламають, а його поб’ють. Усі троє були обкурені наркотою. Звідки Андрійко знає про це?
«Я розуміюся на наркоманах, бо у мене батько був наркоман, – розповідає хлопчик. – У нього постійно був білий порошок. Він коловся і курив коноплю. І помер. Я не пробував ні колотися, ні курити, тому що боюсь померти. А мама курить тільки цигарки, це я знаю точно. Я би по очах її побачив, якби вона курила наркоту. А ще моя мама скоро народить дитину від дяді Жені і, мабуть, буде жити у нього, тому я і хотів би вчитися у школі-інтернаті, щоб вони мене не били...»
Значить, битий був хлопчик не раз. А ще він був голодний. І брудний. І пригнічений. Колись розплакався на уроці: в хаті холодно, мама вже кілька днів вдома не ночує, кілька днів він уже нічого не їсть. Вчителька принесла одяг зі свого сина, однокласники почали приносити їжу, склались по кілька копійок і купили йому шкільне приладдя. Тільки матір навіть цілим класом не могли йому замінити.
Згодом вона з’явилася сама. Звідки? В сусідньому селі заробляла на прожиття – буряки людям копала. І скільки заробила? Мовчить. Мабуть, все одразу і пропила. Чому не дивиться за сином? Обурилася: «Дивлюся, годую, городину саджу, аби мав що їсти. А що п’ю, так це моє діло. Не краду...»
Хоч сусіди якраз і скаржаться, що «друзі», які приходять до Любки пити, крадуть по городах, і навіть робили спробу «потягнути» зі шнурка випрані речі.
Люба стверджує, що вона – добра мама, але не заперечує, щоб Андрійка забрали в інтернат, бо, каже, їй важко буде ростити і виховувати дітей без чоловіка.
Андрійко ж сказав на судовому засіданні: «Я хочу вирости нормальною людиною. І хочу, щоб мама приїжджала до мене в інтернат, і щоб мене відпускали до мами. А коли виросту, зароблю грошей, маму вилікую і куплю їй гарне плаття. Я її так люблю...»
Суд прийняв рішення – забрати у Люби С. дитину без позбавлення її батьківських прав. Це означає, що коли будуть усунені причини, які перешкоджали належному вихованню дитини, суд, за заявою батьків, може прийняти рішення про її повернення.

«У мене інші плани, в яких для доньки місця немає...»
Іринка знає одну рідну людину – бабусю. Їй ще невідомі такі поняття, як «позбавлення батьківських прав», як «опікунство», хоч вони вже торкнулися її життя. Але бабуся Марія зуміла відгородити дівчинку від життєвих негараздів, і, насамперед, від нелюбові рідної матері, Маріїної доньки. Більше того, сама ж Марія звернулася до суду зі заявою, щоб її Ольгу позбавили батьківських прав стосовно єдиної дитини.
Ольга теж була у сім’ї одиначкою. «Видно, занадто я її опікувала, занадто, багато дозволяла, засліплена материнською любов’ю, – роздумує тепер Марія Дмитрівна. – Дочка звикла, що все для неї, але сама не поспішала відповідати взаємністю почуттів і вчинків».
Заміж Ольга вийшла якось так легковажно, що Марія Дмитрівна не здивувалася, коли через рік молодята вже й розлучилися. Але згодом народилася Ірочка, і жінка була вражена байдужим ставленням Ольги до своєї крихітки. Згодом та заявила матері, що їде з подругою за кордон на роботу. «А як же Ірочка?» – запитала Марія. «Ти – її бабуся, от і вибавиш», – пролунало у відповідь.
Телефонувала Ольга додому рідко, дуже рідко. Дочкою майже не цікавилася, грошей на її утримання не передавала. Через три роки приїхала на кілька днів і сказала: «Я не маю наміру тут залишатися. У мене інші плани, інше життя, в якому нема місця для Ірочки. Опікуватися нею я не можу і не хочу».
«Така поведінка дочки змусила мене порушити питання про позбавлення Ольги батьківських прав і оформити опікунство над внучкою», – розповідає Марія Дмитрівна. І додає, що їм з Ірочкою добре удвох, тільки стискається від болю серце, коли дитина питає: «Чому у всіх дітей є мами, а в мене нема?»

«Біля телятка в стайні мені було тепліше, ніж у хаті»
Важко сказати, чи Івасик був для Ганни бажаною дитиною. Говорити з цією жінкою на морально-етичні теми взагалі неможливо. Тому що вже сам її вигляд засвідчує про інший інтерес у житті – інтерес до випивки. Каламутні очі, землистого кольору обличчя, невпевнена хода – це наслідок багаторічної пристрасті Ганни до спиртного. Вона навіть точно не знає, хто Івасиків батько. Хтось із тих, із ким разом пиячили.
Народила хлопчика пізно, майже в 40 років. Тішитись би Ганні дитиною, леліяти – то ж її єдина надія і опора на старість. Але Івасикові судилося з перших днів життя спізнати, що таке мати-пиячка. Аварійний, недоглянутий будинок, часто холод і голод, – важко повірити, що сьогодні ще хтось живе отак.
Коли хлопчик трохи підріс, Ганна почала їздити на сезонні роботи, залишаючи сина напризволяще, без жодних засобів до існування, без продуктів, без грошей. Звісно, сусіди не давали дитині пропасти. Кароокий хлопчина ріс таким щирим і добродушним, ділився з дітьми на вулиці шматком хліба, яблуком чи цукеркою, принесеними сусідкою.
Потім, коли ще до школи не ходив, вже почав заробляти на прожиття – випасав сусідську худобу. А коли восени ночі ставали холоднішими, Івасик біг ночувати на колгоспну ферму. Казав: «Я притулюся до телятка, а воно таке тепле, і мені стає тепло, ліпше, ніж у хаті...»
Ганну позбавили батьківських прав. Опіку над хлопчиком оформили близькі родичі, у сім’ї яких і проживає дитина.

З притулку додому дівчатка йти не хотіли
Сім’ю Гальчуків важко було назвати сім’єю навіть тоді, коли вони всі разом – батько, мати, дві донечки – жили під одним дахом. Батьки пили то по черзі, то обоє разом. Працювали в одній установі: він – водієм, вона – прибиральницею. Але з роботи їх вигнали. За пиятику. Почали заробляти у людей: тому скосять, тому посапають, тому дрова порубають – на випивку якраз вистачало. Хіба ж мали час за такими «важливими» клопотами думати про дітей?! Дівчатка постійно ходили брудні, не мали ні належного одягу, ні шкільного приладдя. В школі ніхто не хотів сидіти з ними за однією партою – волосся аж кишіло вошами.
Більше того, коли закінчувалась випивка, а грошей на чергову пляшку не було, батьки посилали дітей жебракувати. Не принесуть грошей – биті, принесуть – також биті, бо треба ж батькам зігнати на комусь злість за невлаштоване життя.
Дивно, але ні батько, ні мати не забили на сполох, коли малі Люба і Надя зникли з дому. А дівчатка подалися до обласного центру і, нажебравши грошей (батьківська наука!), досхочу наїлись цукерок, морозива, напились «Фанти». Ночували на вокзалі, де їх підібрали працівники служби у справах неповнолітніх і влаштували у міський притулок. Додому діти не просилися.
А вдома тим часом сталися зміни: помер батько. Мати довго не побивалася. Ще й сорок днів не минуло, як у батьковій хаті вже був дядько Степан – із тих, хто також не проти хильнути, було б тільки що.
Але спочатку Степан взявся ґаздувати: закерував, щоби продали хату, яка залишилась Дарці у спадок від батьків, сказав, щоб повернути дітей з інтернату, бо діти повинні жити вдома.
З того ґаздування нічого доброго так і не вийшло: гроші за хату швидко пропили, а діти знову стали для матері і вітчима зайвими. Терпіли вони життя у «сім’ї» до того дня, коли п’яний Степан почав недвозначно чіплятися до 12-річної Любки. Тоді дівчата знову втекли у притулок і просили не віддавати їх матері.
На судовому засіданні і Дарка, і її співмешканець ніяк не погоджувались із тим, що вони ведуть асоціальний спосіб життя і своєю поведінкою шкідливо впливають на дітей. «Буває, що ми можемо випити пляшку вина вдвох, але п’яні не ходимо», – говорили вони.
Жаль тільки, що оте «буває» буває по кілька разів на день, а продовженням стають сварки, бійка, дебош. На п’яному Одарчиному обличчі не встигає зійти один синець, коли з’являється інший. Сусіди не раз бачили зі синцями і дітей.
А з приводу конфлікту з Любою так званий вітчим пояснював: «Я не схиляв її до статевих зносин, я просто хотів полежати з нею у ліжку, як батько з дитиною, поговорити...»
Суд прийняв рішення – забрати у Дарії П. дітей із подальшим влаштуванням їх у школу-інтернат.

Пропивали не лишень гроші, але й речі з хати
Світлана вийшла заміж не такою вже й юною – у 23 роки. Чоловік її був із працьовитої багатодітної родини, і сама жінка з перших днів спільного життя почала піклуватися про сімейне гніздечко. Першою у них народилася донечка, потім Бог послав синочка, потім ще одну донечку і ще одного синочка. Батьки працювали, тримали худобу, обробляли городи – було ж про кого дбати. Вдалося навіть звести нову хату. Жінка не заперечує: було дуже важко, бо ніщо дарма не падало з неба. Спочатку зірвався Василь: почав випивати. Згодом до нього пристала й Світлана. А тут не забарилися часи з безробіттям, і сім’я з чотирма дітьми опинилася у доволі скрутному становищі, яке батьки не намагалися полегшити жодним чином: коли і вдавалося щось заробити, одразу пропивали. Не спам’яталася Світлана і тоді, коли Василь помер. Старша дочка на той час уже вийшла заміж і переїхала до чоловіка в іншу область, а троє молодших залишились із матір’ю, яка почала не тільки гроші пропивати, але й речі з хати виносити. За найменшенькими братиком і сестричкою дивився восьмикласник Андрійко: хлопчик пропускав школу, бо не мав на кого дітей залишати, коли мама по кілька днів вдома не з’являлася. Часто вони сиділи впроголодь. На зиму дров не мали, Андрійко йшов у сад, зрубував дерева і тими сирими полінами пробував розпалювати в кухні. А на кухні смажили на сковорідці… звичайні кукурудзи, які взагалі неможливо було їсти.
Потім у їхній сім’ї з’явився невідомого походження дядько Ілля, і через якийсь час Світлана народила ще одну дитину, прирікши і її на таке ж жалюгідне існування. Бо життя в оселі так і не налагодилось. Ось чому сім’єю К. і зацікавилась служба у справах дітей. Андрій був уже повнолітнім, а тому залишився вдома, а трьох менших було забрано у Світлани без позбавлення батьківських прав і влаштовано на повне державне утримання у школу-інтернат. І хоч мати клялася, що змінилася, що припинила пити, пообіцяла, що відремонтує житло, що заготовить на зиму овочі, що подбає про дрова, але все це виявилось порожніми словами. Крім того, мати жодного разу дітей в інтернаті не провідала, життям їхнім не цікавилась. А тому дирекція школи-інтернату звернулася до служби у справах дітей із клопотанням про позбавлення Світлани батьківських прав, що і було зроблено. А трійко її діток проживають у прийомній сім’ї священика: тут вирішили братика і сестричок не розлучати…

* * *
Ось такі історії. Звісно, можна пригадати не менше їх зі зовсім протилежною мораллю: про невдячних дітей, які зростали у сім’ях добрих батьків, які не були обділені ні ласкою, ні любов’ю, ні матеріальними благами, але – в результаті – стали негідниками. Можливо, ми ще й про це поговоримо. Але сьогодні обмежимось розмовою про нерозумних батьків, які не зуміли чи, радше, не захотіли бути надією і опорою для своїх дітей. Забувши, що за все у житті приходить розплата.