От, шановні читачі, ми і маємо чергову «літературку»! Вона складатиметься з двох романів, які, на перший погляд, були вибрані випадково. У цьому номері на вас чекають літературні сюрпризи – «Записки Кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка та «Сарабанда банди Сари» Лариси Денисенко. «Сарабанду» я виокремила з усіх творів Денисенко за її гумор та популярність роману серед читачів (про що свідчать форуми у соцмережах), а «Мефістофеля» –через спогади дитинства, коли подивилася фільм – однойменну екранізацію за участю Сергія Романюка (улюбленого актора з рідного Івано-Франківського драматичного театру) та Ольги Сумської. Здавалося б, що може бути спільного між романами, написаними з різницею у часі майже сто років? Що може бути спільного між творами, авторами яких є відомий політичний діяч, соціаліст, один із авторів УНР та адвокат, телеведуча і світська левиця? Виявляється, чимало, оскільки сюжети обох творів – це історії чоловіків приблизно одного віку, одного місця проживання – міста Києва. В обох романах події розгортаються в короткий період часу, але з інтенсивною різноманітністю. Якщо Павло Дудник, наш сучасник, постає як герой майже комедійної новели, то Яків Михайлюк – учасник власної життєвої та літературної драми початку 20 сторіччя. Обидва герої й схожі у дечому: залежно від ситуації стають то циніками, то романтиками. Мають часом заплутані стосунки з жінками, а часом – недосяжні мрії про них. Вибудовують цілком довірливі стосунки з дітьми, нехай і не завжди з рідними. Мають друзів, мають ворогів. Мають товариство та одночасно і прагнення до усамітнення. Мають успішні кар’єрні досягнення та невеличкі професійні «паузи». Одним словом, звичайні парубки, які багатьом видаються такими простими і передбачуваними і, водночас, такими складними і чутливими, коли за проникнення у їхній внутрішній світ береться професійний автор.

До речі, про професійність. Обидва автори посіли гідне місце в літературному середовищі після того, коли досягли чималих успіхів в інших галузях. Денисенко – відома юристка, телеведуча. Привернула увагу, передусім, тим, що, маючи литовсько-грецьке походження, оволоділа українською мовою аж у 23 роки! І настільки добре, що почала нею писати романи (яких уже 10) і отримувати різні премії. Лариса Денисенко – може й не Забужко чи Матіос, вона не звертається до епохальних тем чи історичних сюжетів. Але пише про те, що відбувається зараз, в сучасному українському суспільстві. Відверто-неприховано розповідає читачам історії таких самих офісних працівників, держслужбовців, про їхні інтрижки, адюльтери та великі романи, успіхи та падіння, радощі та страждання. І лексика в неї абсолютно сучасна, деколи вимагає евфемізмів.

Володимир Винниченко нам відомий більше за політичною діяльністю, що породжує певну засторогу до його літературних здібностей. Однак, він був колись надзвичайно популярним автором, незгірше Денисенко. Михайло Коцюбинський так і писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». Він також – не представник «розстріляного відродження», хоча й їхній сучасник. Винниченко спокійно помер у Франції, у поважному віці, протягом останніх 25 років займаючись виключно літературою. Але його літературна спадщина – безцінна, бо є віддзеркаленням життя та настроїв одного з найцікавіших історичних періодів України.

Але повернемося до «Сарабанди» та «Мефістофеля». Звичайно, я не маю наміру викладати тут фабули обох романів. Хочу ще раз відсторонено подивуватися, наскільки літературні твори, підібрані абсолютно випадково, виявляють із часом певну спорідненість в окремих деталях сюжетів. Певно, як і в житті: кожна доля завжди чимось схожа на іншу. Нехай і через сто років.

Приємного Вам читання!

Світлана Іванишин-Угрина

Анонс! У наступному номері - ще один літературний сюрприз! Читайте ексклюзивний репортаж Марини Олійник з церемонії вручення нагород «Золоті письменники України».